Для України, як і для більшості країн світу, 2020-й рік став випробуванням на стійкість. Пандемія коронавірусу, без перебільшення, наклала свій відбиток на всі сфери суспільного життя. Однак політичний рік в країні запам’ятався й іншими знаковими подіями. Про головні провали влади в році, що минає і виклики в наступному - читайте в дослідженні Міжнародного центру перспективних досліджень.
Україна зустріла початок епідемії на своїй території у стані політичної кризи, саме тоді відбувалися політичні протистояння навколо зміну уряду Олексія Гончарука та призначення оновленого уряду Дениса Шмигаля, якому і довелося очолювати виконавчу гілку влади у критичний для неї момент. Тим не менш, через активні політичні протистояння, реальна загроза небезпеки пандемії була недооцінена. Тому зустрічати повномасштабне розгортання нового вірусу українська держава виявилася неготовою. Тоді президент Володимир Зеленський навіть був вимушений публічно звернутися по допомогу до великого бізнесу, що багато у чому можна вважати знаковим моментом.
У подальшому боротьба з пандемією коронавірусу в Україні відбувалася в умовах необхідності швидкої адаптації до загрози COVID-19, а також напрацюванні ефективних методів протидії їй. Деякі рішення, як суцільний локдаун навесні, були не до кінця виваженими, деякі, як запровадження адаптивного карантину, мали кращий вплив як на протидію пандемії, так і на економічні процеси. Необхідність запровадження тих чи інших карантинних обмежень державою логічно призвела до загострення напруги з середнім та малим бізнесом, що виливалося у бажання обійти обмеження та масові протести під будівлями уряду та парламенту.
Справді негативним трендом 2020 року стала нездатність уряду забезпечити виконання власних рішень на місцях, що надзвичайно важливо під час протидії глобальним загрозам. Так, відсутність адекватної комунікації між урядом та місцевою владою, поряд з іншими причинами, призводили до гарячих протистоянь та навіть низки фактів саботування рішень уряду. Позитивно, що вирішення цього протистояння відбувалося завдяки діалогу та готовності уряду до певних поступок.
Варто також відзначити, що 2020 рік став знаковим і для місцевого самоврядування. Тотальний тренд на перемогу чинних міських голів та їх політичних проектів визначив нову політичну вагу представників місцевого самоврядування, що дозволяє їм більш впевнено комунікувати з центром. Тому у наступному році для влади важливим завданням буде встановити ефективні робочі відносини з місцевою владою.
Серед важливих подій для України на світовій арені варто відзначити успішно проведений саміт Україна-ЄС.Європейський Союз відзначив успіх України у проведенні ряду реформ, підтвердив режим візової лібералізації, вчергове наголосив на невизнанні анексії Криму та висловив намір зберігати антиросійські санкції. Крім того, Україні вдалося не бути втягнутою у хід президентських перегонів у США. Так, тема України звучала під час виборів в США, але на рівні окремих її представників – олігархів та керованих ними політиків.
Менш успішними можна вважати підсумки мирного врегулювання воєнного конфлікту на Донбасі. Президент Володимир Зеленський продовжує демонструвати політичну волю до цього, його команда продовжує пропонувати нові форми вирішення конфлікту. Позитивним аспектом цього є відчутний прогрес у безпековій сфері, зокрема, мова йде про встановлення затяжного перемир’я на Донбасі. Тим не менш, реальні можливості вирішення конфлікту на Донбасі, як і раніше, заблоковані політичним порядком денним Мінська.
Наступний, 2021 рік, обіцяє для України бути не менш складним, ніж минулий. Амбітними завданнями для України будуть залишатися продовження боротьби з пандемією коронавірусу, зокрема, і забезпечення вакцинування населення, і протидія економічним наслідкам пандемії.
Вакцинація
ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА
2020-й рік мав стати часом перших практичних результатів нової влади. І певні зрушення ми загалом отримали, але вони лишились в тіні різноманітних криз, в першу чергу, породжених пандемією COVID-19. Світова економічна рецесія, повсюдна криза демократії (події навколо виборів в США є чудовою ілюстрацією цього процесу) та повсякчасне нехтування принципом верховенства права, втрата довіри до старих еліт (це стосується не лише України, а й антибюрократичних рухів в країнах Старої Європи) й слабка підготовленість нової генерації політиків виявились не найкращим часом для структурних та якісних змін. Крім того, інституційна слабкість самої України та недовіра громадян до держави як такої теж нікуди не поділись. Ці фактори можна було б подолати і з більшим оптимізмом дивитись у завтрашній день, якби влада продемонструвала чітку дорожню карту змін в країні, чітку візію того, куди ми рухаємось, яких конкретних цілей досягаємо й якою буде країна за п’ять років. Проте, влада продовжує існувати в парадигмі «стимул – реакція», а суспільство з головою занурюється у чергову кризу віри в державу, невизначеність природньо лякає, а масштаб проблем, що насуваються, збиває з пантелику навіть інтелектуалів.
Цікаво, що 2020 рік став не стільки роком розчарування українців у новій владі, хоча, безумовно, рейтинг Зеленського та партії «Слуга народу» закономірно знизився, але втрачається віра в саму ідею успіху української держави, яка була однією з рушійних сил обох Майданів і яку тепер нездатні врятувати навіть нові обличчя. Підсилює цю тезу й те, що, розчарувавшись у нових політиках, українці не покладають сподівань на «старих», свідченням чого є їх дуже слабка динаміка електоральної підтримки. Тому в цій ситуації страждають не стільки політики, скільки державність України, яка втрачає підтримку не лише зовні, а й всередині – її громадяни перестають вірити у її успіх, що є, безумовно, загрозливою тенденцією. 2021-й рік повинен стати часом відновлення довіри до держави, що може бути здійснено шляхом укладання з суспільством нового суспільного договору (нової Конституції), оприлюднення суспільству чіткого плану дій на коротко-, середньо- та довгострокову перспективу.
Слабкість державних інституцій
Концентрація влади в руках монобільшості та президента Зеленського, на жаль, жодним чином не позначилась на підвищенні дієвості державних інституцій.
Ні уряд, ні парламент, ні ГПУ, ні СБУ, ні НАБУ з САП, і цей список можна продовжувати дуже довго, не виконують свої функції в повному обсязі. Більшу спроможність в Україні поки демонструє хіба що судова гілка влади, але якість її роботи все одно викликає багато запитань. Тобто Зеленському із командою поки що не вдалося конвертувати безпрецедентну суспільну підтримку в ефективну роботу державного механізму.
Парламент так і не отримав першість серед інших органів державної влади, попри закріплену роль в Конституції парламентсько-президентської республіки. Незрілість «Слуги народу» (далі – «СН») як партії, відсутність об’єднавчого ґрунту її представників у вигляді бодай якихось ідеологічних засад та професійного розуміння суті політики, й формування її складу виключно навколо персони Володимира Зеленського, у 2020-му призвели до суттєвої сегментації монобільшості. Посилює цей розкол вплив різноманітних фінансово-промислових груп, які давно розвинули інструментарій впливу на народних депутатів. Після завершення «медового місяця» чинної влади з українським суспільством, який і так безпрецедентно затягнувся майже на рік, депутати СНпочали активно думати про своє майбутнє (тобто про можливість переобиратись) й тим само стали дуже чутливими до побажань українських олігархів, які на відміну від численних політичних проектів майже вічні в українській політиці. Натомість ні Президент, ні керівництво партії особливо нічого не можуть запропонувати своїм депутатам, адже самі не дуже певні в своєму політичному майбутньому.
Верховна Рада України
Ще більшу слабкість демонструє чинний український уряд, який не показує здатності виробляти дієві державні програми та стратегії розвитку. Уряд працює з фрагментарним порядком денним, який здебільшого формується на Банковій, де не вистачає інтелектуальних ресурсів для осягнення глибини всіх проблем та викликів, які постають перед сучасною українською державою. Незадовільною є й комунікація уряду з парламентом, який в умовах наявності монобільшості має працювати на основі сформованої й затвердженої програми діяльності уряду. Слабко працює уряд і з основними стейкхолдерами тієї чи іншої публічної політики, що провокує кризи й непорозуміння, як-то протести ФОПів чи половинчасті рішення у сфері енергетики, сільського господарства тощо. Дуже часто діяльність уряду виглядає як крок вперед та два назад. Це знову ж таки не сприяє зростанню довіри до дій влади в цілому. Загалом уряд за цей час не провів жодної структурної реформи, цілком концентруючись на гасінні постійно виникаючих пожеж у тій чи іншій сфері суспільного життя. Такий підхід до державного управління є регресивним, адже призводить лише до капсулювання статусу кво у стані держави, який українці якраз і хотіли змінити в 2019 році, покладаючи великі надії на зміну влади й приходу в політику нових обличь.
Офіс Президента України, як і було до цього, залишився центром ухвалення найважливіших рішень в країні. Достатньо високий рівень підтримки чинного Президента сприяє легітимності вироблених ним рішень та більш-менш дієвої їх реалізації парламентом та урядом. Хоча тут все не безхмарно, адже збирати голоси в парламенті з кожним місяцем стає все важче. Все частіше «аргументи» олігархів мають більшу силу, ніж впливи з боку ОП. Так само й в уряді не всі сфери підвладні ОП, адже, наприклад частина силового блоку (поліція, ДСНС, прикордонна служба, національна гвардія) є автономною вотчиною Арсена Авакова, який має над нею майже необмежену владу. Щоправда, натомість Аваков виступає своєрідним гарантом політичної стабільності, він має спроможність і ресурси припиняти будь-які внутрішні деструктивні замахи на державність. Крім того, він є досвідченим політичним гравцем і скоріше за все будь-які ротації в уряді його стосуватись не будуть. Тож вплив ОП є вирішальним, але не безмежним.
Не вирізнялась особливою злагодженістю й робота всередині ОП, який пережив вже декілька кадрових чисток. Так, на зміну Андрію Богдану прийшов Андрій Єрмак, який згодом підчистив і першого заступника глави ОП Сергія Трофімова, якого перевели на посаду радника після не дуже впевнених, але не критичних для СН місцевих виборів. Сьогодні Єрмак повністю сконцентрував в своїх руках вплив як в структурі ОП, так і на самого Президента. Керівник офісу Президента України Андрій Єрмак та перший помічник Президента України Сергій Шефір є найближчими соратниками Президента й мають на нього найбільший вплив.
Варто відзначити, що ОП зберігає паритет між основними олігархічними групами. Жодного з олігархів Президент не вивищив над іншими, він намагається тримати конструктивний діалог з кожною групою, але не завжди це вдається. Зокрема, найбільшою конфліктністю вирізняються відносини з Коломойським, який має потужну групу всередині СН. Цю групу він використовує для блокування невигідних для себе рішень або ж з метою схилити владу до поступок в інших цікавих йому сферах. Найбільшу підтримку чинна влада має з боку олігарха Ріната Ахметова, який допомагає як медійно, так і кадрами. Пінчук також допомагає медійно, але все більше відходить від впливу на політику. Останнім часом можна помітити зростання впливу Сергія Льовочкіна, який налагодив діалог з очільником ОП Андрієм Єрмаком. Активну підтримку владі надає агроолігарх Андрій Веревський, який контролює в парламенті депутатську групу «Довіра». Ця група є постійною опорою монобільшості в ухваленні багатьох рішень ВРУ. Союзником влади можна вважати й іншого агроолігарха Юрія Косюка. Продовжує активно співпрацювати з владою бізнесмен Ілля Павлюк, якого ЗМІ пов’язують з контрабандою. Він допомагав владі як на парламентських виборах, зокрема фінансово підтримував багатьох депутатів-мажоритарників від СН, так і на місцевих виборах керував кампаніями в декількох регіонах.
Офіс президента
Невтішною є ситуація і з правоохоронними органами в Україні. ГПУ, СБУ, НАБУ, САП та ДБР продовжують конфліктувати між собою й не показують відчутних результатів роботи. Зміна очільника ГПУ не принесла очікуваних результатів, як за керівництва Рябошапки, так і за Венедіктової гучні справи не зрушили з місця. Зависла в повітрі й реформа цього відомства. У подібному стані перебуває й СБУ, реформа якої рухається більш ніж мляво. Час від часу в ЗМІ з’являється інформація про те, що СБУ когось затримало, когось викрило, попередило якийсь злочин, але у форс-мажорній ситуації, як наприклад під час хвилі захоплення заручників в Україні, СБУ себе належним чином не проявило. Загалом серед правоохоронних органів найбільш відчутною є робота поліції, хоча й там вистачає проблем, зокрема у вигляді участі в злочинах самих поліцейських (наприклад, зґвалтування та побиття молодої жінки в Кагарлику). Щодо ДБР, то складається враження, що це відомство взагалі зникло з мапи правоохоронних органів нашої держави. Причиною тому є перманентна управлінська криза цього органу, який й досі не може організувати адекватний конкурс на заняття керівних посад. Через відсутність достатньої уваги з боку наших партнерів до цього процесу, початок адекватної роботи ДБР напевно не варто чекати найближчим часом. Знову ж таки, по гучним справам, які розслідує ДБР, прогресу досягти не вдалося.
Особливо проявляється наразі протистояння влади та НАБУ, очільник якого після рішення КСУ опинився в дещо підвішеному стані. Така ситуація виникла через деструктивну в свій час позицію Петра Порошенка, який попри відсутність конституційних повноважень у президента щодо призначення і звільнення директора НАБУ, підлаштував ці повноваження під себе. Робив він це лиш з однією метою – Імовірно, 5-й президент України мав на меті тримати антикорупційні органи на гачку, щоб коли їх діяльність стане незручною поставити питання про їх неконституційність. Ці ж мотиви могли керувати його командою коли ухвалювались закони про кримінальну відповідальність за незаконне збагачення та брехню в деклараціях. Цілком свідомо під час ухвалення відповідних норм закладались «міни», які можна було підірвати в момент особливої небезпеки для самих авторів. Всі ці правові «міни» і вибухнули в 2020 році, спровокувавши кризу з конституційним судом та створивши бар’єри у співпраці із західними партнерами.
Суперечливою є позиція ОП щодо НАБУ. З одного боку, Президент декларує необхідність збереження незалежності антикорупційного органу та продовження роботи на посаді Артема Ситника. З іншого боку, достатньо антагоністично проти Ситника налаштований заступник глави ОП Олег Татаров, який публічно говорить про необхідність перезавантаження роботи цього органу та зміну його керівництва. Така позиція Татарова змусила НАБУ вдатись до контр дій. Так, заступник ОП став фігурантом кримінального провадження у справі Укрбуду. Головний підозрюваний у цій справі скандальний бізнесмен Максим Микитась, в обмін на укладення угоди зі слідством, дав свідчення проти нього. Микитась зазначає, що начебто Татаров, працюючи юристом в Укрбуді, давав хабарі посадовцям за рішення на користь компанії.
Попри це варто зазначити, що саме за каденції президента Володимира Зеленського НАБУ отримало можливість для прямої міжнародної співпраці в рамках антикорупційних розслідувань, а також отримало оперативну незалежність (так зване право на прослуховування). Попередня влада цьому активно пручалась. Також лише після перезавантаження влади без жодного блокування запрацював Антикорупційний суд.
Загалом об’єктивно оцінити роботу НАБУ доволі складно. Безумовно, вироків для корупціонерів замало. Проте НАБУ змогло повноцінно запрацювати лише в 2019 році, але вже після того, як, наприклад, Конституційний суд наприкінці каденції Порошенка скасував кримінальну відповідальність за незаконне збагачення. Якби того рішення не було, зараз ми вже могли бачити сотні вироків проти корупціонерів високого рівня. Фактично, Конституційний суд тоді влаштував амністію для топ-корупціонерів за період з 2015 до 2019 роки. Ускладнили роботу НАБУ й інші рішення КСУ, зокрема, і про ліквідацію системи електронного декларування. Це також сотні кримінальних проваджень, які довелося закрити, та вироки, які довелося скасувати, хоча вони вже були винесені Антикорупційним судом. У цілому в політичному середовищі страх перед НАБУ найвищий, а отже топ-корупціонери найбільше бояться саме цієї структури. Саме тому її діяльність потрібно підтримувати. Хоча сама особа директора НАБУ є вже достатньо одіозною, а тому перезавантаження керівництва цієї структури, зі збереженням всіх необхідних принципів незалежності, могло б посилити роботу цього відомства. Всі перепони на шляху повноцінної роботи НАБУ станом на сьогодні вже знято. Тому не може бути вже жодних виправдань відсутності вироків для корупціонерів.
Артем Ситник
Владі не вдалось у 2020-му відновити довіру до судової гілки влади. Безумовно, головним ньюзмейкером року став КСУ, але він не входить до судової гілки влади, адже є повністю незалежним органом. Не вдалося владі перезавантажити ВРП та ВККС, хоча це були одні з умов отримання кредиту від МВФ. Наразі в ОП розробляють концепцію реформи судів в Україні, але цей процес є непублічним, тому дуже мало інформації є про зміст самої реформи. По-перше, судді почали отримувати високу зарплату, сьогодні суддя районного суду отримує близько 80 тисяч гривень і це є істотним стимулом для нього утримуватись від хабарів. Безумовно, це не вирішило проблему загалом, але домовитись наразі з суддею є дуже проблематичною справою. Тому при будь-якому підході до реформування високу зарплату суддям однозначно треба зберегти. По-друге, НАБУ та інші правоохоронні органи почали активно працювати щодо виявлення корупціонерів в судах, і це теж стримує суддів від спокус. Тому загалом ситуація з судами в країні в 2020 році покращилась, але рівень довіри до них з боку населення все ще залишається критично низьким.
Коронакриза як показник слабкості держави
Пандемія коронавірусу оголила чисельні проблеми державного управління в Україні. Безумовно, чинній владі дістався тяжкий спадок, зокрема у вигляді майже зруйнованої системи охорони здоров’я. Лабораторна система в Україні була повністю розгромлена – на початку пандемії наша держава мала лише одну державну лабораторію, яка була здатна проводити близько 200 тестів на добу. Наразі вже робиться близько 70 тисяч тестів на добу. У нас було лише близько 12 тисяч ліжок, які могли приймати пацієнтів з ковідом. Зараз уже у рази більше ліжок – майже 60 тисяч. Був пустий державний резерв. Така ж ситуація була і з необхідним медичним обладнанням, зокрема з апаратами ШВЛ. У цій ситуації владі дійсно вдалося зробити достатньо багато.
Проте, найбільшою проблемою виявилось не забезпечення лікарень та відновлення лабораторій, а непослідовність урядових рішень та нездатність забезпечувати їх виконання (наприклад, ситуація з доплатами лікарям в розмірі 300% для тих, хто безпосередньо задіяний в лікуванні хворих на ковід чи зі страхуванням лікарів). Український уряд пізно дійшов висновку щодо необхідності запровадження адаптивного карантину, який враховує особливості епідеміологічної ситуації в різних регіонах. Не вдалося владі й виробити дієвий механізм контролю за переміщенням хворих та контактних осіб, а також за дотриманням громадянами елементарних правил безпеки як то правильне носіння масок, користування дезінфектором та тримання фізичної дистанції. Навіть не всіх суб’єктів господарювання вдалося проконтролювати владі. На жаль, порушення карантинних обмежень стало нормою для українського суспільства. Проблемою також стало й те, що уряд запроваджуючи жорсткіші обмеження не пропонував одразу бізнесу програми підтримки. Як правило, це вже відбувалось постфактум, після збурення суспільства. Все це підривало довіру до державних інституцій та відкривало широкий спектр можливостей критики влади опозицією. Уряд не працював на випередження, а знову ж таки займався «гасінням пожеж».
Не вдалося уряду й запропонувати дієвий план відновлення економіки на основі її адаптації до змінної світової економічної кон’юнктури. Не стала й держава за цей рік активним актором, який взаємодіє зі своїм національним та дружнім транснаціональним капіталом. Не відбулося також і перебудови економіки України на основі кластерного підходу, прискореного розвитку високотехнологічних галузей машинобудування, що б дозволило модернізувати та оновити матеріально-технічну базу. Позитивним моментом можна вважати хіба що створення посади віце-прем’єр-міністра – міністра з питань стратегічних галузей промисловості, яким став Олег Уруський, але про успіхі у його роботі ще зарано говорити. Проте, сам факт створення подібного міністерства є безумовно кроком вперед, який показує все ж таки наявність розуміння у влади важливості розвитку промисловості та посилення інноваційного компоненту в ній.
Кольори політичної конкуренції в Україні
Домінуючим кольором українського політичного спектру продовжує залишатись зелений. Зеленський продовжує залишатись політиком № 1 в країні. Його рейтинг наразі становить майже 40%. Безумовно, хтось буде порівнювати його рівень підтримки з 73% на виборах в 2019 році, але рейтинг політика варто міряти по першому туру, коли перед виборцем лежало все політичне меню, а не два кандидати. Бо у другому турі радше голосують «проти», а не «за». Тож, попри політичні спекуляції та реальні проблеми в управлінні, Зеленський продовжує впевнено тримати першість. Порівнюючи з іншими соцопитуваннями можна сказати, що його підтримка є хвилеподібною, але останнім часом вийшла на плато в діапазоні 30-40%. Причому підтримка Зеленського є майже рівномірною по всій країні, тобто без регіональних перекосів.
Другу і третю сходинку у президентському рейтингу посідають полюсні конкуренти (захід та схід країни) – Петро Порошенко та Юрій Бойко, різниця між ними, як правило, мінімальна в діапазоні 15-16%. Причому не варто переоцінювати підтримку Порошенка на Заході, адже у Зеленського в цьому регіоні підтримка майже у два рази вище. Так само і Бойко на Сході не випереджає Зеленського, відстань між ними там складає (згідно різних опитувань) майже 8-10% на користь чинного президента. П’ятірку лідерів потенційних президентських перегонів замикає Юлія Тимошенко, за яку готові віддати свої голоси в середньому 10% українців, та Ігор Смешко, який, як правило, ледь недотягує до 5%.
У партійному заліку лідери незмінні – «Слуга народу», за яку готові проголосувати близько 25-30%. В конкуренції ЄС-ОПЗЖ шальки терезів схиляються на користь останніх, за партійців Бойка-Медведчука готові проголосувати майже 18-20%, а ось партійців Порошенка підтримують понад 13-15%. В перегонах цих партій також можна чітко побачити східно-західну полюсність. Партійці Тимошенко, як і їх лідерка, посідають четверту сходинку з рейтингом в межах 10%. Близькою для подолання прохідного бар’єру є «Сила і Честь» Смешка, за яку готові проголосувати близько 5%. Поступово наближається до проходження бар’єру і «За майбутнє».
Найбільш опозиційно налаштованими до влади під кінець 2020 року є партії Порошенка та Медведчука. При чому один без одного ці політичні проекти могли мати слабшу підтримку. Публічна риторика цих партій зводиться до гострої ворожнечі. Порошенко виступає у ролі головного патріота, а Медведчук у ролі п’ятої проросійської колони. Але за часів Порошенка Медведчук повернувся в українську політику, були створені умови для купівлі ним трьох інформаційних каналів, розквіту бізнесу та створенню політичної партії. З огляду на можливості Порошенка в свій час зупинити повернення Медведчука в українську політику, можна зробити висновок, що Петро Олексійович був зацікавлений в такому розвитку подій. На жаль, ця політична гра вкрай деструктивна для українського суспільства, адже поглиблює розкол і плекає нетерпимість, а без консолідації українська держава не зможе стати на рейки сталого розвитку.
Опозиційну, але конструктивну позицію щодо влади, займає «Батьківщина» Юлії Тимошенка. Вона, як правило, намагається аргументовано відстояти свою позицію, але за умови необхідності спільного голосування з владою за державницькі рішення підтримує їх. Також Тимошенко не працює на розкол суспільства, вона завжди прагне переводити дискусію на об’єднуючі питання економічного зростання, безпеки тощо. Підтримка цієї партії є доволі стабільною, адже на місцевих виборах вони посіли друге місце після СН, отримавши майже 4400 мандатів депутатів місцевих рад.
Юлія Тимошенко
Загалом опозиція в 2020 році багато ставила на місцеві вибори. Для ЄС та ОПЗЖ програш СН на місцевих виборах став би ґрунтом для розхитування політичної ситуації у напрямі дострокових парламентських виборів. Але план провалився, адже попри зниження рейтингу, СН все одно посіла перше місце як за кількістю мандатів в місцевих радах (6239 мандатів), так і за кількістю очільників населених пунктів (226 очільників). Більше СН взяли тільки самовисуванці. Тож, «Слуга народу» продовжує залишатись лідером електоральних вподобань українців навіть на місцевому рівні. Наразі ця політична сила отримала в руки реальні інструменти впливу на місцеву політику та стан справ на конкретній території. Як вони цей інструмент використають – питання відкрите. ОПЗЖ та ЄС продовжують залишатись полюсними партіями, які здебільшого мають підтримку в східно-південних та західних областях відповідно. «Слуга народу» ж, як і раніше, представляє середню частину політичного спектра, зшиваючи різні міста, громади та регіони. ВО «Батьківщина» продовжує тримати у своїх руках сільський і селищний електорат, тим само забезпечуючи собі високий результат за кількістю отриманих мандатів.
Про дострокові парламентські вибори наразі недоречно говорити, розкручування цієї теми радше є важелем тиску на чинну владу з боку ОПЗЖ , ЄС та «За майбутнє». Проте, якщо порахувати, то ці політичні сили не зможуть особливо покращити свій результат на дострокових парламентських виборах, а тому просто немає сенсу вкладати ресурси у нову виборчу кампанію. Крім того, поки немає жодних конституційних підстав для розпуску ВРУ з боку Президента.
Загалом 2020 рік не запалив жодної яскравої політичної зірки, проте й жодна не згасла, окрім хіба що «Голосу», який значно втратив в підтримці й сумнівно, що зможе її повернути перед наступними виборами. Цікавим політичним проектом може стати партія «Пропозиція», але її перспективи поки дуже непевні, попри наявність мерів та фракцій у декількох важливих обласних центрах, на місцевих виборах вона набрала в рази менше, ніж інший новачок – партія «За майбутнє».
Невирішеною проблемою для влади в багатьох регіонах залишаються взаємовідносини центральної влади та місцевих еліт, які попри системне перезавантаження влади в країні у 2019 році далеко не погіршили свої позиції. Не вдалося владі й сформувати адекватну регіональну державну політику, зокрема, шляхом побудови ефективних політичних інститутів на місцях. Нагальність цього завдання важко переоцінити, а тому вона переходить як заборгованість влади на 2021 рік. Без цього кризи у відносинах центру та регіонів стануть перманентним явищем української політики, який буде значно гальмувати розвиток держави.
ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНИЙ ПРОГНОЗ НА 2021 РІК: ТРЕНДИ ТА ВИКЛИКИ
Боротьба з коронавірусом та вакцинація
Провідним лейтмотивом першої половини 2021 року залишиться боротьба з наслідками пандемії коронавірусу. Головною проблемою стане не стільки створення обладнаних ліжко-місць, скільки забезпечення українців вакцинами. В цьому питанні у влади є кілька шляхів. По-перше, в межах глобальної ініціативи для поширення вакцини COVAX, яка об’єднує вже 172 країни, Україна може отримати близько 8 мільйонів доз вакцини (по два щеплення на людину), що дозволить повністю вакцинувати професійні групи – насамперед, лікарів – та частину груп ризику. По-друге, організувати закупівлю вакцин безпосередньо у постачальників, на це в проекті бюджету вже закладено 2,6 мільярди гривень, щоправда, цих коштів може виявитись недостатньо. Але не меншою проблемою, ніж отримати вакцини, для влади буде завдання захисту самої ідеї вакцинації, адже дуже багато українських громадян з різних причин категорично не сприймають потребу вакцинуватися. Пропагування ідеї вакцинації й загалом підтримка наукового погляду на життя та на боротьбу з інфекціями вимагає комплексного підходу з боку влади, створення коаліцій підтримки як з громадянським сектором, так і з бізнесом.
Протест проти вакцинації
Політична конкуренція
У 2021 році варто очікувати загострення політичної конкуренції. Особливо гаряче буде в трикутнику ОПЗЖ – влада – ЄС. Все більше стане акцій-провокацій на зразок нападу на «Патріотів за життя» під час місцевої виборчої кампанії, перформансу Киви біля посольства США або нападів на журналістів пулу медведчуківських каналів. Кожна з яких буде супроводжуватись апелюванням до влади з метою припинити вакханалію та подальшим висвітленням неспроможності влади навести лад в країні. ЄС також не пастиме задніх, вони будуть активно педалювати тему обшуків на Прямому, а також активізують рух «Ні капітуляції!». Ситуація погіршуватиметься, якщо влада не згенерує відчутних реальних й практичних результатів своєї діяльності для суспільства вже в першій половині року. Відсутність реальних результатів роботи влади – насамперед це цвях в руки представників полюсних політичних проектів, які надзвичайно активно почнуть їх використовувати для заколочування кришки в проект «нових зелених обличь» як тільки рейтинг Зеленського опуститься нижче 20%. Причому сумнівно, що рейтинги цих політичних сил будуть стрімко зростати, наразі динаміка їх рейтингу про це точно не говорить.
У 2021 році (на весні або восени) не виключені перевибори до парламенту, але їх проведення буде радше холостим пострілом, адже до цього часу головні натхненники цієї ідеї ЄС, ОПЗЖ та «За майбутнє» не здобудуть собі впевненої електоральної підтримки й не зможуть особливо покращити свій сьогоднішній рейтинг. Якщо вибори все ж таки відбудуться, то головними бенефіціарами скоріше за все стане пропрезидентський політичний проект, а можливо таких проектів вже стане два. Вірогідно, на дострокових виборах захоче самостійно спробувати свої сили Дмитро Разумков, який ймовірно зможе завести невелику фракцію в парламент. Проте якщо владі вдасться стабілізувати ситуацію на початку 2021 року, покращити ситуацію з коронавірусом у тому числі й вакцинацією, забезпечити хоча б невелике, але зростання економіки, утриматись від низки нових скандалів за участі депутатів та найближчого оточення Президента, а також не погіршити ситуацію на Донбасі, то вірогідність перевиборів буде мінімальною.
Активнішим у 2021 році буде колишній прем’єр-міністр Володимир Гройсман, який наразі докладає чимало зусиль для повернення у велику українську політику. Підтримати його може олігарх Рінат Ахметов, який також прихильний до ще одного екс-прем’єр-міністра Арсенія Яценюка.
Напруженими залишаться відносини влади й олігарха Коломойського, який, щоправда, поки червоних ліній не переходить. Його головне завдання полягає не стільки в тому, щоб знести нинішню владу, скільки в тому, щоб послабити вплив на неї з боку свого головного конкурента Ріната Ахметова, який наразі дуже близький до оточення Президента. Тож конкуренція між Ахметовим та Коломойським продовжиться і в 2021 році, а об’єктом цієї конкуренції залишиться вплив на владу. Причому Ахметов й надалі буде використовувати м’яку силу, а Коломойський буде діяти все більш жорсткіше.
Неспокійно буде й по лінії «центр-регіони». Влада у 2020 році так і не спромоглася виробити дієву регіональну державну політику. Хоча СН на місцевих виборах змогла отримати представництво у всіх регіонах країни, добути найбільшу кількість мандатів серед усіх політичних сил та найбільшу кількість очільників міст, в багатьох регіонах вони опинились в меншості, а тому місцева влада буде прагнути формувати власний порядок денний, навіть йдучи в протиріччя з загальнонаціональними рішеннями. Місцеві еліти будь-яким способом будуть прагнути зберегти своє привілейоване становище.
Кадрові зміни
В уряді відбудеться низка нових кадрових призначень. Вірогідно позбудуться посад міністр охорони здоров’я Максим Степанов, міністр оборони Андрій Таран, міністр фінансів Сергій Марченко, міністр економіки Ігор Петрашко, міністр юстиції Денис Малюська. Нарешті будуть призначені міністри освіти та енергетики. Міністерство освіти і науки скоріше за все очолить нинішній заступник міністра Андрій Вітренко, а от крісло міністра енергетики з великою долею вірогідності дістанеться нинішньому заступнику міністра Юрію Бойку. Ймовірно в уряді варто очікувати посилення позицій Юлії Тимошенко, яка наразі підставляє плече владі під час складних голосувань. Денис Шмигаль, скоріше за все, збереже посаду прем’єр-міністра, щонайменше до весни 2021 року.
Денис Шмигаль
Особливих кадрових змін в ОП у 2021 році не відбудеться. Можливими лише будуть зміни серед заступників керівника ОП.
Не залишиться на своїй позиції Генеральний прокурор України Ірина Венедіктова. Ймовірно, вона стане наступним міністром юстиції України. Заміни її в ГПУ може або Сергій Кізь (екс-заступник Генпрокурора) або Сергій Іонушас (депутат від СН). Також варто очікувати проведення конкурсу на заняття керівних посад в ДБР, причому нинішній в.о. голови ДБР Олексій Сухачов має всі шанси прибрати приставку в.о. Голові СБУ Івану Баканову поки що нічого не загрожує, так само як і міністру МВС Арсену Авакову.
Зміниться й кадровий склад ВРП, до весни варто очікувати проведення відповідного конкурсу. Також відбудеться перезавантаження ВККС.
Не виключеною є зміна керівництва партії та фракції СН. Дуже багато питань накопичилось до Корнієнка та Арахамії.
РЕКОМЕНДАЦІЇ
·У контексті боротьби з наслідками пандемії коронавірусу владі, окрім кредитування, допомоги безпосередньо людям у вигляді виплат по частковому безробіттю, виплат запропонованих президентом, підвищення мінімальної зарплати тощо, варто розробити дієві програми підтримки бізнесу щодо організації безпечних робочих місць, які зводитимуть ризик інфікування до мінімуму. Особливо це стосується промислових підприємств в базових для економіки України сферах. В діалозі з бізнесом необхідно розробити нові підходи до організації трудової діяльності (наприклад, перенесення годин початку та закінчення роботи для зменшення скупчення людей в час-пік).
·Перетворити ОП в інтелектуальний центр країни, який допомагає в роботі не лише Президенту, а й іншим органам влади. Для цього необхідно на постійній основі проводити консультації з експертами та науковцями, на кшталт формату, у якому Зеленський збирав фахівців під час проведення президентської кампанії. З цих зустрічей також можна робити цікавий медійний продукт. Курувати таку роботу має один із заступників керівника офісу президента, це навіть може бути нова посада.
· Важливо при цьому залучати як представників академічного середовища, так і експертів аналітичних центрів з громадського сектору. Можна також створити невеликий фонд для інституційної підтримки організацій, які допомагають Президенту змінювати країни. Тим паче, що в ОП є вже успішний кейс співпраці з українськими науковцями та громадськими організаціями, наприклад, в ситуації з COVID-19. Це міг би бути цікавий крок у напрямку реального реформування роботи ОП. Рішення, які будуть вироблятись і відповідно підтримуватись науковою та аналітичною спільнотою будуть в рази краще сприйматись суспільством. Але важливо щоб ці рішення були та щоб такі зустрічі не закінчувались просто спілкуванням, а мали практичний результат.
·Маргіналізувати полюсні політичні сили, діяльність яких, за умови збереження нинішньої динаміки, рано чи пізно може призвести до соціального вибуху. В електоральних нішах цих політичних сил необхідно заохочувати конкуренцію. Тобто варто, або підтримати вже існуючі політичні сили в цих нішах, але менш радикальні за своєю риторикою, за умови звичайно спільного бачення розвитку країни хоча б по реперних точках, або створити нові союзні політичні проекти, які б орієнтувались на відповідні електоральні групи, але сповідували б конструктивний поміркований підхід. Це питання не електоральних переваг для провладної політичної сили, а питання збереження цілісності країни та державності загалом.
·Реабілітувати роль держави, яка має бути активним актором, що взаємодіє зі своїм національним та дружнім транснаціональним капіталом. Саме держава має виробити та представити загалу адекватну двоконтурну систему управління, яка буде здатна ефективно подолати майбутні як світові, так і внутрішні виклики.
·Запровадити інклюзивну та легітимну конституційну реформу. Відновити довіру до держави можна шляхом укладення між державою та суспільством нового договору – нової Конституції України. Багато років політики глумились над Основним законом, вносячи в нього кон’юнктурні зміни. Понад те, всі зміни Конституції України здійснювались без належного громадського обговорення, залучення інституцій громадянського суспільства та широких експертних дискусій. Фактично, громадяни України як носії суверенітету були позбавлені свого невід’ємного права реалізувати установчу владу, яку монопольно зосередили у своїх руках ВРУ та Президент України. Майже весь конституційний процес з часів прийняття Конституції України – це свідоме перекручування Конституції під конкретні інтереси.
Основний Закон – це установчий акт народу, який визначає правила співіснування особи, суспільства і держави. Необхідно закрити можливості перекручування конституційних норм, їх довільного трактування, і створити умови неухильного дотримання Конституції всіма суб’єктами конституційного процесу. Громадяни повинні безпосередньо брати участь в розробці нової Конституції, працювати над її текстом. Тож червоною лінією дорожньої карти проведення конституційної реформи має стати забезпечення інклюзивності та легітимності конституційного процесу. Необхідно забезпечити широку участь громадськості, залучення та представництво всіх основних зацікавлених сторін у конституційну дискусію, а також прозорість. Україні необхідна всеосяжна зміна правил гри і зробити це можна якраз шляхом ухвалення на основі широкого консенсусу нової Конституції.
Правильно організована конституційна реформа дозволить також переключити увагу суспільства з деструктивних питань на кшталт мова, геополітична орієнтація тощо. Цей процес має широко висвітлюватись та бути спрямованим на залучення кожного громадянина. Українці мають відчути цінність своєї Конституції. Саме через ухвалення нової Конституції можна подолати такі проблеми як дуалізм виконавчої влади, конфліктність між центром та регіонами, ситуацію з КСУ тощо.
Посилити роботу з медіа. Створити продержавні медіа майданчики (наприклад, інтернет-медіа), які стануть місцем конструктивної дискусії, реалістичного бачення стану справ в країні, а не фермою фейків та дезінформації.
