У Печерському суді міста Києва розглядають справу колишнього заступника міністра оборони Ігоря Павловського, якого, зокрема, судять за змову та організацію постачання до армії у 2016-2018 роках неякісної військової техніки. Збитки оцінено на сумму понад 475 млн гривень. У чому полягає суперечність справи Павловського, як зменшити корупцію в оборонній сфері, та чи потрібні Україні приватні армії – в ефірі програми "Трикутник Іванської" на Апостроф TV пояснив генерал Збройних сил України, перший заступник Командувача Сил спеціальних операцій ЗС України у 2016—2019 роках СЕРГІЙ КРИВОНОС.
- Поговоримо про справи, які розглядаються в суді. Це справді справедливе покарання за розкрадання в армії у період війни чи, можливо, помста політичним опонентам?
- Я уже майже тиждень ходжу на суд як поручитель за генерала Павловського. Я був присутній на всіх слуханнях. Я скажу так: справа в цій ситуації достатньо скандальна. Розгляд цієї справи під таким кутом призводить до повної дискредитації звання військового. Це по-перше.
По-друге, якщо було розкрадання на 475 млн - при цьому катери ці є, при цьому на цих катерах в неділю був сам президент - то як же ці катери на воді тримаються? Ще навіть не відбулися випробування цих кораблів, а вже робиться висновок. Велике питання до тих експертів, які написали цю експертизу, зокрема до їхньої професійної спроможності.
Я абсолютно не втручаюся в хід справи по суду. Суд зараз просто визначає, чи взяти генерала Павловського під варту, чи залишити його, щоб він вільно приходив на суди.
Це вже третій на моїй пам’яті суд по генералу Павловському. Перші два закінчилися нічим, але при цьому ніхто не вибачився перед генералом Павловським.
Насправді питання полягає в наступному: якщо винен – доведіть. А вони вже заганяють грошову заставу на рівні 485 млн. Це просто нереально.
По-друге, це питання ж можна вирішити абсолютно спокійно і не принижувати військового. Навіть якщо вони вважають, що він винен, то не таким чином. Це, в моєму розумінні, просто ляпас в сторону всіх військових, які захищали Україну.
Нагадаю, що у вересні 2014 генерал Павловський – єдиний, хто був спроможний і здійснив оборону Маріуполя. Від Волновахи до Маріуполя 65 км. На цю величезну відстань було усього лише три роти. Інших військ не було. Війська 8 корпусу сектору "Д" розбіглися: хто здався в полон, хто загинув. І це була діра. Генерал Павловський із мінімумом доданих засобів зміг це вирішити і врятувати місто. А Маріуполь – це місто на 430 тисяч населення, плюс до 200 тисяч було безпосередньо біженців. І хоча б до цього держава мала ставитися з повагою і не заганяти його в такий кут, принижуючи як військового. Військові ж пам’ятають, хто врятував Маріуполь. А тепер об нього витирають ноги.
- Це ж не єдиний скандал у збройних силах. Пам’ятаєте скандальні інциденти з мінометами "Молот"?
- Дуже часто про загибель військових при проведенні стрільб з мінометів не казали правду до кінця. Мабуть прийшов час розповісти навіть родинам загиблих: коли були порушення заходів безпеки, а коли був безпосередньо технічний брак.
- А ви це знаєте?
- Звичайно.
- Який там відсоток браку, а який – нещасних випадків?
- Питання не в браках. Ніщо не виправдовує поломки техніки, крім незнання матеріальної частини особовим складом і недбалого ставлення до її обслуговування. Дуже часто техніка давала збій, тому що її не чистили або порушували заповіді по її експлуатації. І це також призводило до того, що люди гинули.
- В Україні зруйнована військова юстиція. Військових судять у цивільних судах, немає військової адвокатури.
- Це питання я і моя команда порушували півтора року тому. Зараз у Верховній Раді іде напрацювання. Адвокати, прокурори і судді повинні мати військову підготовку і допуск до державної таємниці. Бо навіть зараз, коли йде розгляд справи Павловського, певні цифри та нюанси є цілком таємними. Окремі адвокати чи прокурори не мають допуску, тому у них немає повної картини.
Крім того, є питання, яке також потребує уваги. Це тюрми, бо військові мають сидіти у військових тюрмах. У нас поліція, прокуратура та СБУ сидять у спеціалізованих колоніях, а військові – у загальних. Це приниження.
- Перейдемо до іншої теми. Колишній офіцер ВМС США Ерік Прінс хотів створити в Україні приватну армію та військовий консорціум. Крім створення приватної військової компанії, американець мав намір побудувати в Україні завод з виробництва боєприпасів. Нам потрібні приватні військові компанії?
- Абсолютно підтримую цю позицію. Я є рушійною силою розвитку приватних компаній в нашій країні. Знаєте, чому свого часу з’явилися приватні військові компанії у Великій Британії, потім у Франції, потім у США? Десятки і сотні тисяч людей у США, які пройшли війну – перший Ірак, другий Ірак, Афганістан – повернулися в країну. Така сама ситуація у нас. Не кожен українець, який повернувся з фронту, не кожен воїн зможе стати лікарем. Він уже ментально є військовим, йому дуже важко знайти своє місце в суспільстві. Завдання держави – дати спроможність реалізувати себе, законно і відкрито продовжувати працювати військовим за різними напрямками, отримувати нормальну зарплатню, платити добрі податки і не становити небезпеку для суспільства. Це дуже просто і лежить на поверхні.
Що стосується Еріка Прінса, я особисто знаю його з 2015 року. Це дуже потужна людина, яка реально пройшла великий шлях. Ще з 2015 року розглядалися ці питання. Але якщо хтось думає, що станеться захід Еріка Прінса, і всі, хто став у чергу, потраплять до приватних військових компаній… Дуже високий рівень відбору, високі вимоги до кандидатів. Не обов’язково, щоб ти був тільки на війні. Це не найголовніше. Головне – це ті професійні та психологічні навички, які повинен мати кандидат в цю приватну компанію. Це все не так просто, і не так швидко, що десятками тисяч туди підуть.
- Наскільки реальна приватна військова компанія в сучасних умовах української армії?
- Це чудовий вихід із певної ситуації.
- Але наскільки вона реальна? Припустімо, пан Прінс подолав усі перешкоди в Офісі президента, усю бюрократію, зібрав усі довідки. З чим він стикнеться, якою буде найбільша проблема?
- Найбільша проблема – це відповідність законотворчих актів. Один закон не вирішить проблеми, знадобиться величезна кількість підзаконних актів на рівні рішень та постанов Кабміну. Це не так швидко. Навіть розподіл повноважень між міністром оборони та головнокомандувачем ЗСУ триває уже півтора року. Ці питання досі не вирішені.
У чому проблема? У тому, що бюрократія дуже сильна, і коли пишуть в законопроекті №5557, який поданий президентом, за три місяць опрацювати Кабінетом міністрів величезну кількість підзаконних актів, навіть не перераховуючи їх - це шлях у глухий кут. Хто реально це робитиме? Ніхто. Це по-перше.
По-друге, є ще один нюанс. Якщо ви комусь знизу віддаєте завдання розробити собі повноваження або функціонал, він зробить це так, щоб менше за щось відповідати. Не може підлеглий опрацьовувати собі обов’язки. Це має робити начальник.
- Голова експертної організації StateWatch Гліб Канівський вважає, що ситуація із оборонними закупівлями свідчить про те, що в Міноборони фактично хаос. Посадові особи тендерних кабінетів досі не розуміють, за яким законодавством вони мають здійснювати закупівлі для забезпечення ЗСУ. Що ви можете сказати з цього приводу?
- Питання полягає в тому, що проблеми є не тільки в Міністерстві оборони. Проблема в тому, що міністерство є замовником. Формує замовлення Генеральний штаб, а Міністерство оборони є безпосередньо остаточним замовником і подає інформацію на Верховну Раду та інші міністерства.
У нас ще є Міністерство стратегічної промисловості та Міністерство економічного розвитку і торгівлі. Це ті, хто безпосередньо забезпечують, роблять, укладають договори та все це здійснюють.
У підсумку, немає остаточного розуміння, як хто працює. Плюс присутність "Укроборонпрому" та Міністерства стратегічної промисловості – це два організми, які відповідають за одне й те саме. Це призводить до безладу.
Якщо створили Мінстратегпром, то пунктом №2 мало бути скорочення "Укроборонпрому". Бо у нас одна дитина, а няньок багато. У нас дитина скоро буде без рук та ніг, не те що без ока. Ось у чому проблема. Треба приймати рішення, щоб спростити систему проходження додаткових бюрократичних ступенів. У нас їх настільки багато, що люди місяцями втрачають час, щоб погодити один якийсь папірець. А війна іде.
Треба зменшити кількість тих, хто ухвалює рішення. Вони якраз і є системою певних корупційних схем, тому що умовний чиновник приймає рішення. У нього є підпис і печатка. Він може їх поставити, а може не поставити. Зменшіть коло осіб, які працюють в цьому напрямку, і робота значно покращиться.
