Навіть в умовах російської агресії, а також вираженого соціального запиту на патріотизм українські праві так і не стали впливовою силою в країні. Їх розвиток стримує застаріла ідеологія. Водночас на правий електоральний фланг вторгається "Європейська солідарність", що претендує на статус самої "патріотичної" партії. "Апостроф" з'ясовував, чому ідейні націоналісти, переживши короткий тріумф, знову опинилися в політичному обозі, і чому майбутні місцеві вибори з високою ймовірністю завершаться для них фіаско.
Політичні аутсайдери
Праві політсили наближаються до місцевих виборів в стані триваючої рейтингової стагнації, істотно відстаючи від "помірних" партій. За даними Київського міжнародного інституту соціології, в рейтингу на виборах до Верховної Ради (якщо вони б відбулися найближчим часом) серед всіх респондентів 5% бар'єр долають тільки чотири партії. Серед них "Слуга народу", "Європейська солідарність", "Опозиційна платформа - За життя" і "Батьківщина".
Праві партії істотно відстають. Серед усіх опитаних рейтинг ВО "Свобода" становить 2%, а у Національного корпусу - мізерні 0,5%. Партії "Правий сектор" в підсумковій таблиці немає. Приблизно такі ж рейтинги "свободівцям" дає й Фонд "Демократичні ініціативи".
ВО "Свобода" - одна з найстаріших з реально функціонуючих українських партій. Олег Тягнибок керує політсилою з початку 2004 року. До цього вона носила назву "Соціал-націоналістична партія України" і Тягнибок в ній теж був ключовою фігурою. Партія послідовно виступає на захист та зміцнення української нації. Але нація розуміється не в цивільному, а в вузькому етнічному сенсі, за що "свободівців" неодноразово звинувачували в шовінізмі та ксенофобії. У статутних документах партії зазначено, що прихильники Олега Тягнибока підтримують повернення в паспорт графи "національність", введення кримінальної відповідальності за українофобію, посилення міграційної політики з забороною іноземцям усиновляти дітей з України.
"Правий сектор" - партія, заснована в березні 2014 року, також дотримується ідеології українського націоналізму в інтерпретації Степана Бандери. Декларує вороже ставлення до всіх, хто відмовляє українцям у праві на національну державність. За часів Дмитра Яроша експерти називали ПС вельми перспективним проектом. Однак після того, як Ярош в 2015 році пішов, "Правий сектор" покотився під укіс.
"Національний корпус" - серед цієї трійки найбільш молода політична сила, формально створена як партія в 2016 році. Походить з полку Національної гвардії "Азов" та організації "Партіот України", яку з 2006 року очолював Андрій Білецький. Він же керує і "Нацкорпусом". Політична сила декларує відданість цінностям українського націоналізму в інтерпретації одного із засновників ОУН Миколи Сциборського.
Націоналісти: тріумф та поразка
Піднесення "Свободи" припало на президентство Віктора Януковича. Після виборів до місцевих органів влади 2010 року соратники Олега Тягнибока стали провідною партією в Галичині. Потім був електоральний тріумф 2012 року, коли партія пройшла до Верховної Ради, набравши 10,45% голосів виборців. Тоді "Свобода" виїхала за рахунок прозахідного електорату, якому набридли політичні та економічні кульбіти команди Віктора Януковича: підписання "Харківського пакту" з РФ, закон про регіональні мови, тортури, спроби придушення малого та середнього бізнесу під виглядом податкової реформи.
"Не менше половини, а може й більше, тодішніх виборців "Свободи" голосували не за націоналістичні ідеї. Партія Олега Тягнибока бачилася, як тоді говорили, таким собі "спецназом опозиції", який може протидіяти регіоналам. Але як тільки ця роль була зіграна, партія почала втрачати голоси", - пояснив у розмові з "Апострофом" політичний експерт Володимир Фесенко.
"Свобода" безуспішно намагалася стримати свій електорат, рухаючись в бік помірного націоналізму та консерватизму. Одночасно ця політична сила в місцевих радах почала грузнути в корупційних скандалах. Після 2013 року електоральний капітал партії стрімко танув. Тимчасово вакантну ультраправу нішу зайняли молоді конкуренти. Спочатку під час Євромайдану "вистрілив" "Правий сектор" на чолі з Дмитром Ярошем, а в 2016 році на це поле вийшов і "Національний корпус" під керівництвом Андрія Білецького.
Немодний радикалізм
Парламентські вибори 2014 року ВО "Свобода" і "Правий сектор" програли, отримавши 4,7% і 1,8% голосів виборців відповідно. Незважаючи на війну з Росією і зростання патріотичних настроїв, рейтинги правих партій стабільно були нижче "ватерлінії". До літа 2018 року, як свідчать дані соцопитувань, "Свободу" підтримували 2,9%, "Правий сектор" всього лише 0,2%, а "Національний корпус" - 0,1% громадян.
Націоналісти провалили переговори з висунення єдиного кандидата на президентські вибори 2019 року, але на позачергові вибори до Верховної Ради соратники Олега Тягнибока, Нацкорпус і "Правий сектор" пішли єдиною колоною за списками "Свободи". У підсумку - чергова поразка. Об'єднаний блок націоналістів опинився на 11-му місці, отримавши 2,15% голосів виборців.
Нинішні місцеві вибори могли б стати шансом для націоналістів. І "Свобода", і ПС, і Нацкорпус зареєструвалися для участі, але через відсутність реальних зрушень і реформ в своїх рядах, мають мінімальні шанси. Звичайно, у Тягнибока є певні можливості поборотися на західній Україні. Але навіть в трикутнику Львів-Тернопіль-Івано-Франківськ особливих надій на перемогу немає. Руслан Кошулинський хоч і бореться за мерське крісло у Львові з Андрієм Садовим, але за великим рахунком його партійне позиціонування зараз тягне його вниз.
Чинний мер Івано-Франківська Руслан Марцінків хоч і залишається в "Свободі", але намагається це не афішувати. Аналогічна ситуація з тернопільським градоначальником Сергієм Надалом, який теж, за чутками, давно подумує покинути партію Олега Тягнибока. А ось мер Хмельницького Олександр Симчишин схитрував - в "Свободі" ніби як залишився і навіть балотується в мери від неї. Але до міськради веде свою партію "Команда Сімчишина". Причина - тривіальна: йти від "Свободи" - невигідно і навіть ризиковано.
Провал у Тягнибока очікується і в Києві, де до того ж частина "свободівців" на чолі з Юрієм Левченком створила свою політичну силу "Народовладдя" і йде в міськраду, фактично ставлячи хрест на амбіціях місцевої "Свободи" потрапити в Київраду.
Низькі рейтингові показники націоналістів спостерігачі пояснюють декількома факторами. Перший - невисока популярність "хардкорного" націоналізму серед громадян в цілому. Незважаючи на брехню кремлівських пропагандистів, характер "пересічного українця" дуже далекий від карикатурного образу "бандерівця-правосєка". За всі роки незалежності кількість виборців, готових підтримати ультраправі сили, завжди коливалося в межах 5-6% електорату.
Друга причина - корупційні скандали за участю "свободівців" у 2014 році. Призначення Олега Махніцького генеральним прокурором закінчилося провалом. У МінАПК і Мінекології Швайка і Мохник не тільки продемонстрували свій непрофесіоналізм, а й теж фігурували в історіях з корупційним душком.
Третя причина - невідповідність колишніх ідеологічних конструкцій сучасним реаліям. Україна і світ істотно змінилися з часів Степана Бандери, Ярослава Стецька, а також інших ідеологів українського націоналізму минулого століття - Дмитра Донцова і Миколи Сциборського, діяльністю яких сьогодні глибоко цікавляться тільки історики.
"Українські праві (перш за все, "Свобода") давно мали б провести якийсь рестайлінг свого бренду. Позиціонування на галицькому націоналізмі 20-30 років минулого століття незрозуміле зараз багатьом навіть в самій Галичині. Потрібно дивитися, які тенденції спостерігаються у європейських правих, які в основній масі є антиглобалістами. Взяти для прикладу історію з коронавірусом, з якої світ вийде зовсім іншим. Тут виникає питання: глобалізація нам допомагає або, навпаки, глобалізація є джерелом проблем? Зараз такий світоглядний розкол спостерігається в США та ЄС. Думаю, що через рік-півтора хвиля добереться і до нас", - каже в розмові з "Апострофом" політичний технолог Олексій Голобуцький.
Війна з Росією вносить свої корективи. Українським націоналістам буде непросто одягнутися в тогу антиглобалістів, сівши в один човен з європейськими правими, частину яких підозрюють в зв'язках з Кремлем. ВО "Свободу" раніше неодноразово лаяли за те, що їхні вуличні акції виявилися просто знахідкою для російської пропаганди. ЗМІ, лояльні львівському меру Андрію Садовому, критикували "свободівців" за нібито часті візити на телеканали, які пов'язують з кумом російського президента Віктором Медведчуком. З чого вони робили висновок, що проросійські сили можуть надавати націоналістам інформаційну підтримку. Якщо прихильники Олега Тягнибока або Андрія Білецького спробують солідаризуватися, наприклад, з італійськими або австрійськими правими, то претензій, підозр та звинувачень стане ще більше.
"Свідки капітуляції"
Наступний суттєвий фактор - наростаючий політичний та інформаційний тиск з боку противників "капітуляції" на чолі з Петром Порошенком. Його партія "Європейська солідарність" намагається приватизувати весь правий фланг українського політичного поля під гаслом "Армія. Мова. Віра". У цій частині дуже показово, що на останніх парламентських виборах "Свобода" в рідній Львівській області взяла близько 5,5% голосів проти 19,9% у партії Порошенка. У Тернопільській, Волинській та Рівненській областях об'єднаний блок націоналістів на чолі з Тягнибоком не ввійшов навіть до першої п'ятірки лідерів.
"Спостерігається перетік виборців в сторону "Європейської солідарності". Люди теж бачать соціологію, відзначаючи, що рейтинги націоналістичних сил невеликі. Правий сегмент електорату вибирає більш близьку за духом партію, яка має більше шансів потрапити у владу. Такою силою на даний момент є "Європейська солідарність", - говорить Олексій Голобуцький.
Іронія ситуації полягає в тому, що "Європейська солідарність", яка активно "юзає" войовничу риторику, правою партією не є. Піарники Петра Порошенка змогли лише створити образ, привабливий для націоналістичного електорату.
"Потрібно розрізняти ура-патріотів або, як іноді кажуть, "войовничих патріотів" з націоналістами. Для прихильників Петра Порошенка характерний саме демонстративний, показний патріотизм з гаслами проти" капітуляції". Ідейні націоналісти (наприклад, "Свобода") займають більш системну ідеологічну позицію, коріння якої сягають в кінець XIX - першу половину XX століття, хоча в сучасному світі такі погляди втрачають актуальність", - говорить Володимир Фесенко.
Якщо нинішні виборці підтримають "Європейську солідарність", сподіваючись, що вона всерйоз "натисне" на владу, то їх чекає розчарування. Як відзначають експерти, вуличні противники "капітуляції" не можуть істотно вплинути на Банкову. Хоча президенту Володимиру Зеленському та його оточенню, часом, дорікають в тому, що вони нібито діють з оглядкою на вуличні акції.
"Владу лякає вулиця, яка може зробити боляче. Привізні протестувальники, яких збирає Петро Порошенко, самі по собі владу не лякають. Вони можуть побоюватися, що якщо Порошенко вчергове когось там збере, до них ситуативно приєднаються інші групи, потім ще одні, і далі протест піде сам собою. На Євромайдані саме так і було. У самий розпал американці просили публічних лідерів згорнути протести та почекати виборів. Ті у відповідь кивали головою, але нічого згорнути не могли. Офіс президента побоюється саме такого самозаймання", - пояснив "Апострофу" політичний аналітик Олександр Кочетков.
Проблема для "Європейської солідарності" полягає в тому, що градус "войовничого патріотизму" рано чи пізно почне знижуватися. Відповідно, правий електорат або знову повернеться в бік системних націоналістів, або перейде до інших партій націонал-демократичного спрямування.