18 травня - 74-та річниця депортації кримських татар, здійсненої сталінським режимом. Про те, чому жодні офіційні пояснення цього злочину не витримують критики, що могло попередити анексію півострова в 2014 році і чи достатньо робить Україна відносно Криму зараз, в інтерв'ю "Апострофу" розповів кримський історик і публіцист, кандидат історичних наук СЕРГІЙ ГРОМЕНКО.
- Якою була офіційна причина депортації кримських татар, як це пояснювали радянському суспільству?
- Офіційно для радянського суспільства ніхто нічого не пояснював. Тому що постанова Держкомітету оборони СРСР від 11 травня 1944 року була цілком таємною. Але в ній було написано, що кримські татари масово дезертирували з лав Червоної Армії, переходили до підрозділів і воєнізованих формувань ворога, масово співпрацювали з нацистською адміністрацією. Тому ці дві причини – колабораціонізм і дезертирство – вважаються офіційною радянською позицією, яка була закріплена в документах. І коли в 1967 році Президія Верховної Ради СРСР випустила постанову про зняття обвинувачень, то там фігурувало саме таке формулювання – про безпідставне поширення звинувачення у масовому колабораціонізмі на весь кримськотатарський народ.
В останні роки до цієї офіційної позиції додалось кілька псевдонаукових пояснень.
Перше: ніби Сталін і командування Червоної Армії не могли залишити нелояльне населення на території Криму перед початком наступу влітку 1944 року. Це маячня, бо більша частина території Південної України вже була визволена від нацистів, коли відбулася депортація. Крим був останнім осередком нацистського збройного опору на півдні України. Півострів вже не був тиловою базою для можливого подальшого контрнаступу німців. Тому мови про серйозність цієї версії не може бути.
Друге: мовляв, відповідно до радянського законодавства, колабораціоністів мали розстрілювати, але Сталін нібито проявив поблажливість, замінив обов’язкові розстріли висилкою. Це неправда, бо радянський Карний кодекс передбачав розстріл виключно для колабораціоністів і дезертирів-червоноармійців. В усіх інших випадках замість розстрілу могли застосовуватись інші покарання. Тому всі старі, жінки та діти, які лишались в Криму, під дію радянського Карного кодексу не потрапляли. Більше того, кримські татари, які справді служили зі зброєю у руках у нацистів, переважно відправлялись на заслання, а не розстрілювались.
Третє: після всіх звірств, які чинили нацисти на півострові, начебто мали повернутись фронтовики інших національностей, побачити спалені домівки та помститися кримським татарам. Тому Сталін врятував кримських татар від помсти слов’ян. Однак величезні території СРСР перебували під нацистською окупацією. Подекуди навіть виникало місцеве самоврядування, як-от Локотська республіка. Але за жодних умов в 1943 чи 1944 роках ніде в СРСР не зафіксовано масових розправ над прихильниками німецького способу життя. Так, наприклад, старости заарештовувались, відправлялись до ГУЛАГу. Окремих поліцаїв, які відзначалися жорстокістю, іноді вбивали, але масових розправ не було. Не було підстав вважати, що і в Криму могло бути щось подібне.
Тому ані офіційне пояснення, ані оці додаткові версії не витримують жодної критики. І це було зрозуміло ще в часи СРСР, тим паче зрозуміло зараз. Сьогодні ці версії мають цінність хіба для геть відморожених пропагандистів.
- Чому ж тоді депортували кримських татар і не тільки їх – північних кавказців, німців, корейців та інших? Наскільки депортації були "нормальною" практикою для СРСР?
- Це традиційна практика для Радянського Союзу. Перші депортації були під час громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії. Але якщо ми говоримо про масовість, то в 1936 році депортували поляків із західного кордону, тепер це Хмельниччина. Корейців депортували від кордону з Кореєю. З початком Другої світової – поляків з окупованих територій Польщі, балтійські народи з Балтії, а також мешканців Бессарабії. Після 1941 прийшла черга німців та італійців. У 1943 році депортувалися народи Північного Кавказу – вайнахські і тюркські народи, калмики. Потім прийшла черга й кримських татар, вірмен, болгар і греків. Тому про якесь справедливе покарання тут не йшлося. За день до офіційної постанови про депортацію кримських татар Лаврентій Берія в листі до Сталіна вказав на справжню причину. Лунала вона приблизно так: небажаність проживання кримських татар на прикордонній околиці СРСР. Більшість істориків вважає, що з 1943 року Сталін готувався до війни з Туреччиною за чорноморські протоки, тому зачищав нелояльне населення в Криму та на Північному Кавказі. І саме тому під каток потрапили кримські татари.
Читайте також: Росія не окупувала би Крим і Донбас, якби не один фактор
Я нагадаю, що Сталін як учасник громадянської війни і нарком з національностей не міг не знати, що Крим був оплотом антирадянських сил під час війни, а Кавказ був окупований Туреччиною. Тому, з його точки зору, цілком логічно було спрацювати на випередження, щоб у майбутньому легше вести війну з Туреччиною. Як ми знаємо, до війни з Туреччиною не дійшло, але повертатись депортованим народам не дозволили.
- Яким чином змінювалась політика СРСР щодо кримських татар протягом існування цієї держави? Чому одним народам дозволяли повертатись наприкінці 1950-х, а іншим, зокрема кримським татарам, – ні?
- Я б не сказав, що існує окрема специфіка відносин між кримськими татарами і СРСР протягом ХХ століття. СРСР переживав еволюцію своєї національної політики щодо багатьох народів. На початку 1920-х років коренізація, яка в Криму була у вигляді татаризації, проявилася в Кримській автономній республіці: було дві державні мови – кримськотатарська і російська. Кримські татари обіймали усі вищі посади в керівництві Криму аж до війни. Зрештою, Крим позбавили статусу республіки після депортації. Незважаючи на те, що в Конституції не було прописано, що це кримськотатарська автономна республіка, але так воно було фактично в 1920-х роках. В 1930-х політика коренізації була згорнута. Замість розширення прав кримських татар в Криму було утворено кілька національних районів, зокрема два єврейських, один український на Перекопі та кілька кримськотатарських. Плюс репресії проти кримськотатарської інтелігенції, як і репресії проти інтелігенції інших народів СРСР.
Під час Другої світової війни багато так званих малих народів потрапили під каток репресій. Кримські татари до 1956 року, як і більшість депортованих народів, були уражені в своїх правах, вони не могли самостійно повертатися з місць заслання. Така спроба каралась 20-ма роками каторжних робіт. У 1956 році режим спецпоселень зняли, але повертатись кримським татарам не дозволили. В 1967 році були зняті звинувачення у масовому колабораціонізмі, але кримським татарам все одно не дозволи повернутися, у той час як більшість інших народів повернулась на свої землі. В 1989 році сам акт депортації був засуджений як злочинний. Після цього починається масове повернення кримських татар в Крим, яке загалом завершилось до середини 1990-х років.
- Чому кримським татарам так не пощастило?
- Заборонили повертатись кримським татарам, німцям Поволжя та туркам-месхетинцям. Причина була економічною. Якщо на Північному Кавказі значні місцевості, де проживали депортовані народи, часто пустували, тому вони наприкінці 1950-х років часто вертались до власних будинків, то будинки кримських татар вже роздали переселенцям з центральних областей Росії та України. В результаті вийшло так, що повертатись було нікуди. Для того, щоб уникнути проблем реституції, радянська влада не дозволяла кримським татарам повернутись. Існує велика переписка місцевого МВС із партійними органами України та з Москвою. Кожного разу, коли кримські татари самостійно поверталися в 1960-1980-х, то їх виселяли назад, інколи дозволяли оселитись на півдні України. Були дуже обмежені квоти на повернення, кілька тисяч людей. Питання щодо реституції і зараз не розв'язане, хоча законом про відновлення прав депортованих осіб передбачається компенсація за втрачене майно. Але механізм поки що не опрацьований.
- Як депортація вплинула на чисельність і таку складну матерію як ідентичність/національна свідомість?
- Вважається, що внаслідок заслання, хвороб, голоду, виснажливої праці на непідготовленій місцевості загинуло 20-25% всіх кримських татар. До 1949 року смертність у кримських татар перевищувала народжуваність.
Що стосується національної свідомості, то відбулися парадоксальні речі. Навіщо виселяли кримських татар до Центральної Азії? Вважалося, що вони там асимілюються, нікому буде повертатись до Криму. Однак депортація хоч і завдала удару на рівні геноциду, але сприяла консолідації кримських татар. До депортації, як знаємо з досліджень, серед кримських татар були чітко виражені три субетноси: степові, гірські та південнобережні. Тодішні традиціоналісти навіть засуджували змішані шлюби з представниками інших субетносів. Їх поєднували релігія, мова та певні традиції, але всередині був чіткий поділ. Депортація нівелювала цей поділ, кримськотатарський народ консолідувався. Це той випадок, коли те, що не вбило, зробило їх сильнішими.
Кримські татари першими в Радянському Союзі опанували тактику масового ненасильницького спротиву. За цим показником вони тримали першість в СРСР. Вони організовували масові маніфестації, петиції, абсолютно самостійно повернулись до Криму. Це з позитивних рис.
З негативних – було підірвано не тільки національну державну традицію і знищено інтелігенцію, також завдано сильного удару по знанню рідної мови. Все ж таки узбецька і кримськотатарська мови – це різні мови. Тому спілкування з державними органами і між тюркськими народами відбувалося частіше російською. Це зросійщення, яке відчули й українці, для кримських татар стало справжньою проблемою, з якою досі не вдалося впоратися.
До цього треба додати, що майже всі топоніми на півострові були перейменовані. Залишилось лише сім міст зі старими назвами. Це питання про сталість історичної пам’яті кримських татар. Тому відновлення історичної пам’яті серед кримських татар – значно складніший процес, ніж серед українців. Тут однією декомунізацією не обійтись.
- Візьмемо період з 1989/1991 по 2014 роки. Як його охарактеризувати в житті кримськотатарського народу?
- Якщо коротко: порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Україна, на відміну від РФ, тим більше від СРСР, не чинила свідомого та інституційного спротиву переселенню і навіть захопленню землі. Але й майже не докладала зусиль, щоб вирішити ці проблеми. Формально було заявлено, що кримські татари мають отримувати допомогу. В держбюджеті на це була спеціальна стаття, але держава не докладала необхідних зусиль. Звісно, на початку 1990-х років Україні було не до цього.
Всенародна акція кримських татар "Київ-92". Фото - ru.krymr.com
Кримські татари у цьому питанні виявились лоялістами, які не вимагали від держави більшого, ніж вона могла дати. За виключенням окремих радикалів, які є в кожному суспільстві, ніхто на рівні Меджлісу не ставив питання про реституцію майна, виселення нових переселенців, а конфлікти між кримською локальною владою і татарами не мали національного характеру. Національні конфлікти можна порахувати на пальцях, більшість зіткнень були майновими. Місцева кримська влада – комуністична влада, "регіоналістська" влада – свідомо блокувала земельні ініціативи кримських татар. Відповідно, кримські татари намагалися силою видерти у цієї влади землю. Тому тут не етнічній конфлікт.
Починаючи з 1990-х років, ситуація змінювалась на краще. Іноді з відкотами, але ситуація загалом покращувалась. Все більше кримських татар завершили процес переселення, здобули правдами і неправдами землю, будувались, почали облаштовувати своє життя, знайшли роботу.
Кримські татари були головними провідниками лояльності до України. Не тому, що вони більше за всіх любили Україну, але вони точно знали, що з проросійською більшістю в них спільного шляху немає. Україна ж не робила кроків назустріч. Так, була створена Рада кримськотатарських представників при президенті України в часи Кучми, але далі справа не пішла. Тому був дисонанс. Можливо якби Україна звертала більшу увагу на українців та кримських татар в Криму, то анексії у вигляді 2014 року не було б.
- А з 2014 року і дотепер: чи може Кремль перехопити управління кримськотатарським рухом через створення іншого Меджлісу, створення лояльних організацій?
- Те, що вони намагаються і будуть намагатись це зробити в майбутньому – це точно. Однак загалом я не вірю в таке перехоплення. Бо є травма, яка була завдана кримським татарам радянською депортацією. Цю травму не пережити за століття. Ще живі свідки депортації. В них є діти, які народились у вигнанні. Є внуки, які народились вже у незалежній Україні, але в складних умовах повернення. Тому марно думати, що кримські татари таке пробачать.
Водночас, в РФ йде потужний рух до сакралізації радянського періоду, люди ходять із зображенням Сталіна, називають його "ефективним менеджером". Звісно, через різні форми тиску частину кримських татар можна перевести на проросійські позиції, але я не думаю, що ця позначка перейде 10% населення. Решта залишиться недовірливою до російської влади. Принаймні доти, доки Москва буде пишатися радянськими здобутками.
18 травня 2013 року - мітинг в Криму в пам'ять про жертв депортації кримських татар. Після анексії мітинги на півострові під забороною. Фото - krymr.com
- Як би ви оцінили дії України з 2014 року щодо кримських татар?
- Є така приказка, яка чудово ілюструє ставлення України до Криму: як коней вкрали, то стайню закрили. Безумовно, за останні чотири роки для вирішення кримського питання було зроблено більше, ніж за всі попередні роки незалежності України. Та цього все ж замало. Однак вже добре, що питання Криму дебатується.
- В Туреччині, з одного боку, велика діаспора. Але, з іншого боку, незрозуміло, скільки там кримських татар, бо є, м’яко кажучи, специфічна національна політика Туреччини. Ким є кримські татари в Туреччині?
- Треба розуміти, що з 1923 року в Туреччині всі мешканці – турки. Ми можемо говорити про курдів чи кримських татар, але для Туреччини це все турки. Тому в нас немає інформації про точну чисельність кримських татар, а найголовніше – про стан їхньої свідомості. Хто з цих 5 млн нащадків кримських татар продовжує себе вважати кримським татарином, хто вже вважає себе турком – це нам невідомо. На перепис населення з такими питаннями в Туреччині сподіватись марно. Це "відоме невідоме". Можна робити здогадки, але будувати щось на основі цих здогадок неможливо.
- Я вас слухав і згадував мапу СРСР. Виходить, що Сталін переважно депортував окраїнні народи, коли були якісь плани зовнішньої агресії. Чи правильно було б тоді говорити, що розуміння проблем депортацій окремих народів потребує ширшого розуміння контексту зовнішньої політики СРСР щодо Польщі, Туреччини чи ситуації на Далекому Сході?
- Якщо дуже коротко, то так. Ви правильно все розумієте. Без розуміння напруженості відносин між СРСР і Польщею неможливо зрозуміти ані депортації поляків, ані масових репресій проти поляків. Без урахування відносин з Японією неможливо зрозуміти депортацію корейців. Без урахування можливої війни з Туреччиною за протоки неможливо зрозуміти депортації на Кавказі і в Криму. І, звісно, на мапі це переважно окраїнні народи.
До того ж, чим ближче до центру Росії, тим більший рівень асиміляції населення. Чим ближче до кордонів, тим ступінь асиміляції нижчий, відповідно, більша нелояльність. Тому саме на кордонах і відбуваються найбільші злочини СРСР проти власних громадян, бо Кремль підозрює їх у можливій зраді та подібних речах.
