RU  UA  EN

Понеділок, 17 червня
  • Лайм
НБУ:USD
  • НБУ:USD
  • НБУ:EUR
26.20
Суспільство

Голосування за кращий ресторан Києва

Путін зробив для України одну позитивну річ - журналіст Роман Чайка

Відомий журналіст про сучасне українське медіасередовище

Роман Чайка Роман Чайка Фото: Апостроф

РОМАН ЧАЙКА – український журналіст, телеведучий, екс-учасник рок-гурту "Мертвий півень". У першій частині інтерв'ю "Апострофу" він розповів, як трансформувалася українська журналістика за роки незалежності, чому неможливо бути одночасно журналістом і політиком і про єдиний позитивний момент агресії путінської Росії проти України.

- Ви – один із тих журналістів, які в професії протягом всього періоду незалежності України. Як все починалось?

- В 1991 році я похвалився Олександру Кривенку книжкою "The Anthology of Canadian Forbidden Prose and Poetry", "Антологія забороненої поезії та прози Канади". Я привіз її з Канади й казав, що то просто бомба! Кривенко попросив її перекласти для друку. Тож перші мої публікації – це переклади білої поезії з англійської на українську, з цього почалася моя журналістика.

А в 1993 році на рокерській каві мені показали пальцем на людину, яку зараз всі знають, як Андрія Івановича Садового, і сказали: "Він хоче вкласти гроші й зробити нормальну, "нерагульську" радіостанцію". Так виникла ідея зробити "Радіо-Люкс", яке потім було успішно знищене й розпродане. Але на той час це якраз і було "нерагульське" FM-радіо.

- Як змінилося медіасередовище за ці роки?

- Як і все, воно трансформувалося від постсовкового до постправдівського безглуздого дискурсу. Журналістика як професія з точки зору обміну інформацією, дезінформацією й змістами нині є маргінесом. Її замінила постінформаційна ера, де немає ні факт-чекінгу, ні стандартів, де рулить блогерство. А блогер несе за інформацію приблизно таку ж відповідальність, як Петро, який написав на паркані, що Свєтка – бл*дь. Він не верифікував дані – ми не знаємо, хто така Свєтка, не маємо підтвердження з трьох джерел того, що вона курва, але факт вже пішов гуляти. Приблизно в такій ситуації зараз перебуває вся українська журналістика.

- Як вам працюється з цим усвідомленням?

- Зараз я реалізую проект, у якому маю певну мету. Вона не є поточною, журналістською чи інформаційною, тому я відділяю свої щоденні інформаційні ефіри від проекту "За Чай.com". У ньому я створюю мультимедійну електронну YouTube-бібліотеку. Її файли стосуються не запрошених людей, а нас усіх – країни й часу, в якому ми живемо.

Якщо за 10 років ти схочеш пояснити комусь, що це була за країна, що це були за люди й чим жили, ти ж не переповідатимеш їм увесь той треш, який у нас зветься випусками новин, правда? А от почути, що про це каже художник, філософ, письменник, музикант – це вже інша справа.

- А в розмовних студіях не набридає обговорювати теми, які загалом повторюються? Це важко?

- Онанізм завжди важкий – спершу ніби добре, а за годину і рука болить, і рухи одноманітні.

- Не виникає бажання покинути це все, надто коли відкриваєш Facebook і починаєш гортати стрічку новин?

- В українських електронних і телевізійних ЗМІ варіанти "хочу" і "можу" – це різні поняття, дуже далекі одне від одного.

- За два роки на ваше шоу "За Чай.com" двічі прийшов тільки Юрій Андрухович, решта героїв унікальні. Вам легко їх шукати?

- Андрухович не повторювався – це було продовженням першої розмови, як виняток. Усе, що діється зараз по лінії "Україна-Московія", він описав на початку 90-х в романі "Московіада". Суспільство не зрозуміло його, бо ми знову наступаємо на ті ж граблі.

Ми живемо в полоні телевізійних фігур. Коли розповідаєш людям, що така програма вже другий рік виходить щобудня, то вони кажуть, що нема стільки людей. Але в Україні є щонайменше кілька тисяч таких self-made персон, цей проект не встигне показати навіть половини важливих особистостей! У сорокамільйонній державі є дуже багато цікавих індивідів, які перебувають поза пулом телевізійних гостьових списків.

Роман Чайка Фото: Стоп-кадр із відеосюжета

- А часто вам кажуть: "Вибачте, але я не ходжу на телебачення"?

- Двічі або тричі за два роки траплялося. Одна тітонька сказала, що вона би прийшла, якби я покликав її років 20 тому, коли в неї була талія. Друга відмова полягала в тому, що "я так люто ненавиджу телевізор як зомбі-ящик, що не зможу подолати це в режимі розмови, попри те, що ми з тобою друзі вже 20 років".

Насправді проблеми телевізора не існує як самостійної речі, бо за умови перетікання контенту в соцмережі чи YouTube, він все одно лишається телевізійним. Телевізор як засіб досягнення аудиторії поки що не зник – він перемістився. Відбулася атомізація суспільства та свідомості, й люди вже не готові дивитися щось довше, ніж 3 хвилини.

- За статистикою, дуже мало глядачів переглядають відео до кінця.

- У цьому випадку ми потрапили в дивовижний постінформаційний синдром: 20-хвилинний порноролик точно подивляться, а от 20-хвилинний інформаційний – точно не додивляться.

- Можливо, так і має бути? Можливо, люди почали краще жити й стали менше цікавитися політичними процесами й новинами?

- Ні. Те, що відбувається – це пост-пост-постмодернізм. Минуло декілька етапів: в 90-х роках кількість словоблуддя була така, що слово відривалося від змісту. Людина каже "не вкради" й при тому має на увазі "ти не вкради, а я вкраду". Потім відбулося знецінення змістів і наративів, а зараз, в режимі переходу в постінформацію, в постправду, усе стало беззмістовним

- А ще ж було лагідне чи не дуже проникнення російського контенту до українського інформаційного простору.

- Воно не було лагідним. На початку 90-х фактично повністю медійно сюди зайшла Росія як структура, яка мала багато мільйонів газпромівських доларів і просто заповнила все: книжковий ринок, телевізор, радіо, аудіопродукцію. Потім була пара лагідних спроб відвоювати собі бодай якийсь невеличкий шматочок на своїй території. Думаю, існує єдиний позитивний момент російської агресії – те, що не могли зробити ні українська спільнота, ні українська держава, зробив Путін. Тобто він вичистив принаймні мінімум території для українців і українського змісту.

- А до того часу не було сили чи не було бажання щось із цим робити?

- Не було сили і людей волі, які могли б це зробити. Це ота містична "політична воля", про яку нам розказують. Усі про неї говорять, але ніхто не знає, що це таке. Направду, а хто б це мав робити? Про нього одразу сказали б, що це русофоб, антидемократ, цензорист і так далі. Людину заклювали б на першому кроці. Треба було просто звільнити територію, тобто діяти десь так, як французи в 60-х роках, як Ізраїль, не слухаючи різні ідіотства, які лунали з псевдодемократичних міжнародних організацій. Треба було вибудовувати свій географічний, цивілізаційний, культурний простір.

Взагалі проблема полягала в тому, що для таких рішень треба, по-перше, людину з політичною волею, і вона має бути з еліти, якої немає, і це по-друге. Бо ж еліта великої рогатої худоби і суспільна еліта – це два різні дискурси, це я як біолог за першою освітою заявляю. Китайські комуністи й ті більш елітарні, бо вони мислять категоріями на сто років вперед, а в нас думають категорією "від виборів до виборів". А це нічим не відрізняється від радянської п’ятирічки – далі хай хоч трава не росте.

Ми – бездержавна нація, еліту якої винищували в декілька етапів протягом останніх ста років. Елітарність полягає ще й у тому, що йде від діда-прадіда. Це як той анекдот про гопника, який вирішив стати елітою. Знаєш?

Роман Чайка Фото: Vasylyshyn Volodymyr

- Ні.

- Класика: золота рибка, яка виконає одне бажання. Гопник просить: "Хочу бути аристократом і елітою для всього народу". Рибка відповідає: "Нема проблем, принеси три дипломи про вищу освіту, я махну плавником і станеться так". Щасливий гопник прибігає за п'ять хвилин і демонструє: "Ось, дурненька, диплом академії держуправління, ось – національного університету, а ось – медичного". А рибка йому на те: "Ти дурний чи що? Я ж тобі казала про дипломи батька, діда й прадіда". От і вся історія про нашу еліту.

Звідси те, що українці демонструють неймовірно цікаві моменти в забігах на коротку дистанцію, вибудовуванні горизонтальних структур, але щойно постає питання про міцні вертикальні структури, як одразу все й розсипається. Ми живемо в парадигмі, що сьогодні я готовий піти й набити морду Петрові, бо він хоче голосувати за якусь там Юльку, а це неправильно! Треба голосувати за якогось Василька! Але після виборів я ляжу спати, зранку прокинуся, й ми з Петром будемо разом люто ненавидіти свій вибір, називаючи його злочинним угрупованням. От і все, і ми в цьому циклі з 1991 року.

- А ви бачите світло в кінці тунелю?

- У цьому поколінні 20+ є велика кількість людей, які мінімально заражені совєто-російським лайном. Це і є той еволюційний момент, який у нас з’являється. Існує шанс, що ці люди почнуть щось робити "в довгу", а не виїдуть з цієї території.

- Щодо "гри в довгу": чимало журналістів приходять у професію, знайомляться з середовищем і йдуть у прес-служби, політику тощо. Як ви до цього ставитесь?

- Такого багато, але це не однозначно системно. Зараз існує велика підміна понять – якщо морда сидить в телевізорі, значить, це журналіст, але ж це може бути ведучий чи ще хтось.

Разом із тим є хороші приклади, які перекреслюють усе зле, що є: Віталій Портников, Павло Казарін, Сергій Рахманін, Ірина Погорєлова, Тетяна Коробова. Це ті люди, які показували, якою має бути журналістика. Тепер рівняйтеся, тюнінгуйте, але не підміняйте поняття: гламурні підставки до мікрофона з мізками, яких не вистачає навіть на те, щоб включити Google, – це не журналістика. Це просто люди, які обслуговують певну систему електронних носіїв. Журналістика – це як мистецтво. І митців одразу помічають. Це не заважає десяткам тисяч людей робити якісь підмальовки й продавати їх, але ж ніхто й не каже, що то рембрандти й рубенси стоять, правда?

- А ще в медіа приходять політики, були такі ведучі, як Саакашвілі, Савченко

- А чого це ти Рабіновича не згадуєш? Найбільш телевізійний варіант з точки зору сьогоднішніх псевдопонять – то Рабінович-журналіст. І Мураєв теж.

- Питання від класика: що робити?

- Є один момент. Чи знаю я, як біохімік за освітою, що ця цигарка шкідлива?

- Звісно.

- Це мій усвідомлений вибір – гробити своє здоров’я?

Роман Чайка Фото: teleprostir.com

- Аякже.

- Так само людина має право робити будь-що у своєму житті. Наприклад, бути дурнем. Наприклад, бути клінічним дураком все своє життя, а потім верещати: "Как ты смеешь мне указывать, что я неправильно всю жизнь прожил?!" У цьому ж феномен усіх агресивних "ватників", які виходять на "побєдобєсія". Вони ж не можуть визнати, що 70 років були лайном і прожили життя даремно, будучи лайном системи. Вони кажуть, що це ви, подонки, хочете щось поламати, а ото було життя!

Суспільство не хоче бути розумним в одному, але демонструє здатність бути розумним в іншому. Поясню це на такому прикладі: людина одночасно є власне людиною, споживачем і виборцем, це все одна людина. Людина як людина кожного дня ходить на роботу, користується певною системою знань, заробляє гроші, чим краще вона інтегрувалася зі своїми знаннями й уміннями, тим краща в неї зарплата, отже логіка спрацьовує. Значить, тут вона homo sapiens.

Тепер та ж людина як споживач заходить у супермаркет і бачить там більш як 100 видів сиру. Вона ж не купуватиме лайно, правда? Вона ж купує те краще, що може собі дозволити. Тобто тут усвідомлений вибір кращого продукту, а не гіршого, правда?

І ось та сама людина, яка щойно двічі зробила усвідомлений вибір, була homo sapiens на роботі й у магазині, приходить на вибори. І це тотальний дебілізм, тому що тут вже чомусь не спрацьовує причинно-наслідковий зв'язок і розуміння, що 400 чи 1500 гривень у кишені – це ніщо порівняно з п’ятьма роками тотального п**деця, який може настати в результаті того, що вона зробить. Але все одно це одна й та сама людина, і з таких складаються спільнота, населення міста чи села і, зрештою, ціла країна. Якщо серед 40 мільйонів буде більшість тих, хто готовий залишатися дебілами щодо своєї країни й майбутнього, але розумними в межах своєї хати чи роботи, то… Ну я навіть не знаю.

- Ще одне питання з цієї сфери – якість політики. Є політики, які йдуть начебто в журналістику, а є журналісти, які йдуть в політику й намагаються далі займатися журналістикою. Можливо, так і треба робити в часи, в яких ми живемо? Чи все ж ліпше не треба?

- Є речі, які просто несумісні – як плюс і мінус. У магніту не може бути двох полюсів в одному місці. Так само і людина не може бути одночасно рибою і рибалкою. Ну не може такого бути! Це той же принцип, коли або хрестик, або труси. Так само людина не може бути одночасно політиком і журналістом, бо одна з функцій журналістики – контроль за політикою. А коли ти – два в одному, то хочеш бути і об’єктивним журналістом, і об’єктивним політиком в одному флаконі? І рибкою, і рибалкою одночасно, так же виходить? І плюсом, і мінусом? Не може такого бути!

Політиком може стати будь-хто. Журналіст може стати політиком, але при цьому він не повинен робити вигляд, що залишається журналістом. Він просто займається політичною діяльністю і не займається журналістикою, ну й навпаки.

Продовження інтерв'ю читайте на "Апострофі" найближчим часом.

Новости партнеров

Загрузка...

Читайте також

​Ненасильницьке спілкування. Чи варто рубати Гордіїв вузол?

Головним методом ненасильницького спілкування між людьми є концентрація на потребах, а не способі їхньої реалізації

Якою б не була в Росії влада, питання Криму закрите, -політолог Валерій Соловей

Повалення в Росії Путіна піде на користь Україні, але не призведе до повернення Криму

Мені є що сказати ресторанному бізнесу Києва, України та світу - Євген Клопотенко

Свіже інтерв'ю з кулінаром-віртуозом Євгеном Клопотенко про культуру української кухні, правильне харчування і ресторани

Новости партнеров

Загрузка...