Є реальний сценарій повернення Донбасу - дипломат про кілька кроків і умов

Колишній посол України в Хорватії (2010-2017) та Боснії і Герцеговині (2011-2017), радник міністра з питань тимчасово окупованих територій ОЛЕКСАНДР ЛЕВЧЕНКО порівняв Ердутські угоди, за якими успішно відбулася реінтеграція території Східної Славонії до складу Хорватії, та Мінські угоди щодо врегулювання конфлікту на Сході України. У першій частині інтерв'ю "Апострофу" дипломат розповів про спільні й відмінні пункти угод та, з огляду на це, про реалістичний мирний сценарій повернення окупованої частини Донбасу Україні.

- Ердутські угоди, з яких почалося відновлення суверенітету Хорватії над Східною Славонією, були підписані в листопаді 1995 року між представниками Хорватії й місцевою сербською владою. Чим вони відрізняються від Мінських домовленостей, укладених в лютому 2015 року?

- Хорватські експерти, які займалися реінтеграцією (а Хорватія має єдиний такий успішний кейс), зазначили, що Мінські угоди мають багато спільних моментів з Ердутськими, і їх можна розглядати як мирний план для реінтеграції тимчасово окупованих територій. Так, хорватська сторона користувалася Ердутською угодою від 12 листопада 1995 року, яку потім підтвердила резолюція Ради безпеки ООН у січні 1996-го. У них не було передбачено, наприклад, питання прощення або амністії. Це було окреме зобов’язання Республіки Хорватія. Ще до підписання угод в Ердуті держава вже провела дві хвилі амністії і зобов’язувалася провести ще одну загальну амністію. Загреб наполягав, що це показує дієвість уряду й те, що він може прощати тих, хто не скоїв злочинів проти людства й людяності, звісно. Як в хорватському випадку, так і в нашому, такі особи не можуть підлягати звільненню від відповідальності, оскільки це суперечило б міжнародним зобов’язанням обох держав відповідно до міжнародного права.

- Одним із аргументів на користь амністії, за словами хорватської сторони, було те, що кожна з трьох її хвиль вносила смуту в ряди сепаратистів.

- Звичайно, на це і розраховували, бо вважалося, що кожен сепаратист розмірковує про своє майбутнє, думає про те, що буде за рік, два чи п’ять. Оскільки багато з них є місцевими, то їм не дуже хотілося кудись їхати, тож питання було в тому, в якому статусі вони там лишаються. Якщо в людини, яка хоч і перебуває по інший бік лінії фронту зі зброєю в руках, але не є воєнним злочинцем, є гарантія безпеки на майбутнє, вона має мотивацію й надалі не скоювати злочинів. Якщо ж хтось має елементи кримінального переслідування, то робота ведеться за кожним конкретним випадком. Тож для хорватської сторони питання амністії не було великою проблемою. Були тактичні дискусії в суспільстві й парламенті, але загалом політичне керівництво ухвалило для себе рішення, що плюсів набагато більше, ніж мінусів. Тим більше що інститут амністії придумали не вчора – він існує століттями, і це, вони вважають, допомогло в реінтеграційних процесах.

- Що іще є такого в "Мінську-2", чого не було в Ердутських угодах?

- Питання так званого "особливого статусу" для цих територій. Хорватська держава сама розробила й гарантувала такий статус, і він носив радше економічний характер. Зрозуміло, що ці території були найбільш зруйнованими – люди там жили дуже бідно, а господарство майже не працювало. Щоб запустити його, потрібні були якісь економічні стимули. Чому б державі не дати їх цим територіям, щоб люди швидше відчули переваги нормального мирного життя? Відбувалося масове звільнення від податків для інвесторів, які заходили туди, й тих, хто створював нові робочі місця й працевлаштував місцевих. Це спрацювало, бо стан справ став покращуватися швидше, ніж в решті країни.

Тож хорватська сторона не бачить нічого страшного в тому, що це прописано в нашому варіанті – вони пропонують виписувати економічні преференції й ті речі, які закладені в мінських документах і якими можна користуватися. Перш за все, в примітці до них зазначається мовне самовизначення. Йдеться про те, що поруч із державною використовуватиметься ще якась мова, очевидно, російська. Є ж у нас певні райони в Закарпатті та в Чернівецькій області, де застосовують, відповідно, угорську й румунську мови. Ще одне питання є специфічним – створення загонів так званої народної міліції.

Читайте також: Щодо Донбасу є чотири сценарії, на один з них розраховує Путін – український дипломат

- Здається, в Хорватії були змішані патрулі.

- Першим був досвід створення на державному рівні підрозділів, які б допомагали працювати миротворцям, і його треба уважніше вивчити. Після того, як з тимчасово окупованої території були виведені іноземні збройні формування, почали прибувати підготовані поліцейські з хорватської частини країни, які мали працювати спільно з місцевими правоохоронцями.

Проте в примітці до "Мінська-2" сказано, що підрозділи міліції формують місцеві органи влади. У всякому разі це не може виходити за рамки чинного українського законодавства. Щодо зброї, можливо, варто передбачити, що вона може бути лише травматичною. Поки не зрозуміло, чи люди мають працювати там постійно, чи у вільний від роботи час, а цього теж не можна виключати. Проте головний пункт – вони мають працювати в правовому полі України.

Також у Мінських домовленостях ідеться про транскордонну співпрацю, й ми розуміємо, що тут ідеться про Росію. Але, власне кажучи, Сумська й Харківська області в нас теж мають транскордонну співпрацю тільки з РФ. Зараз цей процес заморожений, але пізніше може запрацювати. Тож цей момент не є якимось особливим.

- Тобто у хорватському варіанті йшлося радше про особливі економічні умови, правильно?

- Так, від них не вимагали спеціального статусу, вони розробили його самостійно, і він мав економічний, а не політичний характер. Певний політичний момент було прописано в угоді – вони дозволили громадам, де компактно проживало сербське населення, створити якусь спільноту на національному ґрунті. У нас же взагалі не йдеться про національне протистояння, і це добре. Ми говоримо про ідеологічний конфлікт, який вважається менш гострим, тож давати преференції за світоглядним характером нелогічно з правової точки зору.

Мінські домовленості передбачають також децентралізацію, але цей процес триває з 2015 року, і його можна й треба буде застосовувати. Громади створюються, працюють, об’єднуються, але щодо якогось політичного підтексту, то я не бачу в тексті "Мінська-2" наголосів на якійсь територіально-політичній автономії чи самостійності.

- У другому пункті Ердутських угод йдеться про звернення до ООН з проханням створити тимчасову адміністрацію, яка керуватиме регіоном у перехідний період. У Мінських домовленостях більше апеляцій до ОБСЄ, яка є менш ефективною. Наскільки суттєвою для врегулювання є ця відмінність?

- ООН має більше можливостей, бо це глобальна організація. Мирним планом для України можуть бути Мінські домовленості плюс миротворча місія ООН. Контингент був би інструментом в руках перехідної адміністрації, й це потрібно прописувати в резолюції ООН щодо місії. Хорвати мали Ердутську угоду й резолюцію Радбезу (вона фактично повторювала положення угоди), в нашому ж випадку могли би бути Мінські угоди й резолюція Радбезу про надсилання миротворців і створення перехідної адміністрації.

У преамбулі резолюції варто було б зазначити, що мета цієї місії – реалізація "Мінська-2", а її завдання мають бути такими, як виписувалися у випадку Хорватії й деяких інших місій. Перше завдання миротворців – стати на лінії розмежування й не допустити військових зіткнень, друге – взяти під контроль кордон, на що має дати дозвіл українська сторона, третє – забезпечити контроль над всією територією, яка буде під мандатом (тобто над усією тимчасово окупованою територією).

Десятий пункт "Мінська-2" передбачає виведення всіх іноземних військ і найманців з території України і роззброєння всіх незаконних збройних формувань.

- Це те, що в Ердутських угодах загалом називалося демілітаризацією?

- Так, військовий контингент заходив у Східну Славонію з розумінням, що за місяць, відколи він повністю розміститься (сам процес прибуття підрозділів і встановлення комунікації тривав три з половиною місяці), вони контролюють виведення іноземних військ і роззброєння підрозділів місцевих сепаратистів. За 30 днів цей процес було завершено. У нас йдеться про більшу територію й кількість населення, тож потрібно, скажімо, 60 днів. Коли зброю буде складено, а війська виведено, відбувається доповідь про завершення демілітаризації.

Після цього, за хорватським сценарієм, починається друга фаза: адміністрація і війська ООН приходили ще й для того, щоб підготувати місцеві вибори. Говорити про вибори за існування якихось окупаційних органів неможливо, тому їх спочатку виводять, а всю владу (як військово-поліцейський, так і цивільний компонент) бере на себе транзитна адміністрація, і починається загальна підготовка до виборів. У Хорватії все відбувалося за хорватським законодавством, відповідно, в нас ідеться про українське правове поле.

Мають реєструватися нові політичні партії, а їхні статути – погоджуватися в Києві, Мінюст має затвердити сформовані списки цих політичних партій, межі округів і так далі. Після цього проводяться вибори. У Хорватії вони відбулися десь за рік, приблизно так можна розраховувати і Україні – за рік після того, як нашу територію покине останній іноземний найманець і представник збройних сил іноземних держав.

А коли вибори проведені, починається процес підготовки до передачі всієї влади. У хорватському випадку – хорватській владі, в українському випадку – українській. Звісно, ми трохи забігли наперед, але МінТОТ бачить, як це відбувалося в інших країнах, найближчий для нас позитивний досвід – це якраз Хорватія. І таким чином можна реалізувати цей мирний план.

- В Мінських угодах є пункт щодо контролю над кордоном, а в Ердутських немає. Чому про це не згадано в хорватському випадку?

- З уряду Хорватії було взято дозвіл про те, що він дозволяє миротворцям здійснювати контроль над зовнішнім кордоном замість Республіки Хорватія. У нашому випадку є пункт про кордон, і це добре.

Раніше питання миротворчої місії не обговорювалося, тому що РФ не хотіла навіть слухати про це. Але ось у вересні минулого року вони заявили, що підтримують такий план і представили своє бачення, ви його пам’ятаєте – поставити на лінії розмежування війська ООН, які б допомагали місії ОБСЄ, коли вона пересуватиметься окупованою територією. Усі подивилися й сказали, що такого ще ніхто ніколи не бачив, видно, що це цементування ситуації замороженого конфлікту. Чи є це інтересом України й наших колег за "нормандським форматом"? Ні. Наше завдання в тому, щоб вирішити це у мирний спосіб. Яким чином це можна зробити? Керуючись Мінськими домовленостями й майбутньою резолюцією Ради безпеки ООН. Очевидно, її ухваленню має передувати оціночна місія ООН. Умовно кажучи, 100-200 фахівців протягом місяця мають моніторити ситуацію на тимчасово окупованій території. Адже потрібно ще десь розмістити війська: мають бути вільні казарми, територія, де можна поставити намети і немає мін, є доступ до води та електрики. Певні розрахунки можна провести і в Нью-Йорку, і в Києві, але треба також оцінити ситуацію на місці. Далі відбувається доповідь Генсеку ООН і Радбезу, оцінюється, який контингент там можна розмістити й – найголовніше – скільки це коштуватиме.

Далі відбувається процес розгляду фінансового звіту і того, скільки осіб має налічувати контингент – збройний, поліцейський і цивільний компоненти. І вже тоді найголовніше питання й дискусія на Радбезі – ухвалення резолюції РБ ООН. Ми свідомі того, що російська сторона, можливо, не погоджуватиметься з деякими речами. Тому всі апелюватимемо до того, що виключне завдання цієї місії – реалізація Мінських домовленостей, під якими стоїть підпис російської сторони. Москва купу разів повторила, що Київ не дотримується угод. Ми це, звісно, спростовуємо, але що ж, давайте разом виконувати документ за допомогою такого чудового інструменту, як транзитна адміністрація і миротворці.

- Скільки коштувала миротворча місія у Хорватії?

- Півтора мільярди доларів. Кошти, звісно, немаленькі, але якщо порахувати, скільки грошей було б витрачено, якби все це було зруйновано… Грішми ніхто не розкидатиметься, але їх мають виділити, тому що мир має свою ціну. Тим більше що ми боремося за мир не лише для українського народу. Думаю, це фактор, від якого залежить стабільність всього європейського континенту. Якщо нам вдасться скористатися цим шансом, нормально прописати цю резолюцію, як документ на виконання Мінських угод, нам вдасться реінтегрувати територію.

- До практичних безпекових питань і співпраці. У складі хорватського патруля був один хорват, один серб і один міжнародний поліцейський. При цьому озброєння в них було мінімальне. Наскільки доцільно було б застосувати подібну практику на Донбасі, умовно кажучи, утворювати патрулі, де є один місцевий, один приїжджий і один міжнародний представник?

- Абсолютно хороший досвід, це дуже правильно. Рішенням Міністерства внутрішніх справ уже формуються підрозділи для Донбасу, треба, щоб поліцейські були готові до виконання своїх функцій. Хорватський досвід говорить, що потрібно надсилати професійних людей. Вони також не мають бути учасниками бойових дій – людина, у якої був досвід війни, матиме інше ставлення до деяких речей. Щоб запобігти емоційним реагуванням, хорватська сторона посилала туди тих, хто не був на фронті, й те ж саме вимагалося від місцевих.

У цьому питанні було багато компромісних речей. Одна з них стосувалася форми: хорвати пропонували свою, місцеві – свою. У результаті обрали щось середнє. Щодо зарплати – хорватські куни чи югославські динари? Вирішили, що будуть німецькі марки. Це технічні питання, які можна вирішити. Наступне: десь за місяць до часу повної реінтеграції всі ці підрозділи наказом міністра внутрішніх справ були зараховані в штат МВС.

Що зазначали хорватські фахівці? Вони очікували, що будуть певні тертя. І вони були, але всім попередньо говорили, що вони мають психологічно налаштуватися і що їхнє головне завдання – забезпечувати порядок на території, а не давати політичні оцінки. Повністю були заборонені дискусії в поліцейських відділках. Хорвати кажуть, що були здивовані тим, як добросовісно місцеві ставилися до виконання завдань. Хоча вони теоретично могли підставляти приїжджих, але підходили до справи професійно й працювали як одна команда. Зрозуміло, що була певна недовіра, але вони діяли максимально професійно. За два роки не було зафіксовано жодного випадку, щоб хтось прикривав злочини чи щось подібне. Хоча було таке, що люди писали рапорти на звільнення, якщо психологічно не могли продовжувати співпрацю. Таке траплялося і з боку хорватів, і з боку сербів.

Про все це треба буде домовлятися заздалегідь. Якщо ухвалять резолюцію в нашому разі, то там йтиметься про те, що завдання транзитної адміністрації – передати територію в руки уряду України, тож елементи співпраці мають вітатися.

Продовження інтерв'ю читайте на "Апострофі" найближчим часом.