У цьому випуску щотижневої рубрики на сайті "Апострофа" письменник Любко Дереш розмірковує про важливість оптимістичної віри, котра закладає основу для нових можливостей і досягнень.
Різдвяні свята запам’яталися нам не лише здобуттям автокефалії для української православної церкви. Інша подія, котра пройшла менш поміченою, є, все ж, не менш значущою. Йдеться про історичну заяву глави і отця УГКЦ Блаженнішого Святослава щодо готовності Греко-католицької церкви співпрацювати з новоутвореною ПЦУ. У наш час, коли ми бачимо приклади роз’єднання і конфліктів, кожне подібне об’єднання слід розцінювати як значну суспільну перемогу.
Одна з головних сил, які сьогодні діють у суспільстві - і не тільки українському - це сила роз’єднання. Сварки спалахують за найменшого приводу, а мас-медіа роздмухують вогонь ворожості до майже апокаліптичного розмаху. Навіть коли приводи до конфлікту незначні, у суспільній свідомості вкарбовується відчуття того, що людська спільнота рухається в прірву розпаду. Тому заява Блаженнішого Святослава й бачиться нам такою важливою - адже вона є рухом проти сил, що штовхають у хаос.
Суспільні роз’єднання і ворожість не є новиною самі по собі. Якось у Далай Лами спитали, чому в пресі так багато негативізму. Він зауважив, що про хороші новини говорять мало, бо вони є суттю нормального ходу речей. Тоді як насилля, розбрат, скандали - це аномалії. Погані новини - це рани, які треба лікувати.
На сьогодні світ складається значною мірою з ран. Ниточки порозуміння, що виникають між людьми, вкрай ненадійні. Міцні союзи - на державному рівні чи на побутовому - в яких партнери стовідсотково впевнені один в одному, річ доволі рідкісна, адже мотивація більшості сьогоднішніх альянсів (політичних, бізнесових, громадських) перебуває, як правило, на платформі виживання. Як тільки з’являється загроза існуванню однієї зі сторін, об’єднання зазвичай розпадається: десь знаходяться кращі, безпечніші союзники, десь знаходяться ліпші умови співпраці. Як мовиться в Плавта: Homo homini lupus est.
Втім, світ прагматики цілком має право на існування. Біологічна природа людини бере своє. Із розповідей колег і друзів мені відомо: чвари притаманні будь-якій організації, хай це миролюбиві "зелені", войовничі феміністки чи релігійні місії найширшого ґатунку. Просто тому, що люди є людьми, і нижча, інстинктивна сутність вряди-годи показує своє лице.
Але є й інша, вища природа: ті сторони людини, котрі штовхають її до подолання зовнішніх обставин, до спротиву їм навіть ціною комфорту, безпеки чи власного виживання. З цією природою стикаються ті, хто з гідністю пройшов через важкі випробування. Можна згадати про австрійського психотерапевта Віктора Франкла, котрий вижив у німецькому концтаборі завдяки віднайденому всередині себе острівцеві вищого сенсу. Про французького письменника Анрі Шарр’єра, автора автобіографічного роману "Метелик", в якому він описує свою боротьбу за внутрішню і зовнішню свободу у в’язниці в Французькій Ґвіані. Чи про українського релігієзнавця Ігора Козловського, котрому довелося майже два роки витримувати тортури в полоні ДНР. Довести емпірично існування цієї вищої природи так само неможливо, як неможливо скептикові довести існування душі. У неї можна тільки вірити, а ще її можна пережити самому.
Що ж таке віра? Віра означає не лише віру в Бога, хоча, звісно, в своїй кульмінації віра приходить до потреби знайти єдину, розумну, всеохопну природу речей. Віра означає нашу здатність віддавати себе світові в обмін на невидиме - яке ми не можемо відчути, але на яке можемо обпертись.
Вірять усі, але дехто сповідує песимізм, тоді як інші вірять оптимістично. Песимістична віра авансом наділяє цілий світ цинічним, ворожим замислом. Оптимістична ж віра збагачує світ новими можливостями для співпраці, союзів та спільної справи. І хоча песимістична віра частіше себе справджує (тобто підтверджує себе кількісно), оптимістична віра підтверджує себе якісно. Саме завдяки оптимістичній вірі людина здатна інколи зробити незбагненний із точки зору логіки якісний стрибок, що може принципово змінити її життя: скажімо, людина віднаходить союзників, робить правильну ставку, долає важкі випробування - одним словом, проходить невидимий квантовий бар’єр, за яким їй відкриваються принципово нові можливості.
В інтерв’ю для "Главкому" Блаженніший Святослав говорить про перспективу навіть більш глобальну, ніж єднання в служінні ПЦУ і УГКЦ: він згадує про ймовірність відновлення євхаристійного спілкування між церквами Сходу й Заходу саме звідси, з України, яку ще Папа Іван Павло ІІ назвав "лабораторією екуменізму". Чи можна було б таке уявити собі ще рік тому? Навряд чи. Однак сьогодні ми є свідками того, як дві найвпливовіші конфесії стають на шлях взаємодопомоги. Оптимістична віра відкриває неймовірний коридор можливостей для співпраці. При такому розширенні серця і розуму ми можемо помислити зовсім інший світ: світ порозуміння, де сили єднання переважатимуть відцентрові сили розбрату.
Підсумовуючи мораль цієї різдвяної історії, можна ствердити, що те ж саме стосується і громадянського суспільства. Довіра до іншого, віра в можливість порозуміння, хоч і є рідкісними дарунками в нашому світі, коли все ж трапляються, можуть розкрити перспективи, яких ми раніше навіть не сподівалися мати. Хтось із великих зауважив - якщо мета поставлена, вона досяжна. Останні місяці стали прикладом того, що поставлену мету можна досягти. Аби співпраця стала можливою, потрібно мало: перше - поставити собі ясну мету у сфері оптимістичної віри, і друге – завжди самим робити перший крок.
