В черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує про загрози розпаду культури спілкування в публічному просторі.
Кампанія виборів в президенти стала безпрецедентним прикладом руйнування публічного простору спілкування. Жодна інша подія, в тому числі Майдан, не викликала стільки ненависті, не була такою спустошливою і не заводила розум і серце так далеко в глухий кут. Ненависть і агресія заглушили всі інші меседжі.
Простір спілкування — фундамент суспільства. Простір спілкування лежить в основі політичного, культурного, конфесійного життя суспільства. Слово "суспільство" має в собі корінь "-спіль-". І без спільності, яка є більш глибокою реальністю, аніж ідеологічні переконання, громада розпадається просто тому, що комунікація стає неможливою.
Мова ненависті — один із потужних каталізаторів, який діє на розпад спілкування в суспільстві. Однак риторика ненависті – не кінець розпаду, хоча, безумовно, свідчить про серйозні проблеми в комунікаціях. По-справжньому простір комунікації розпадається, коли починає руйнуватися культура.
Впродовж останніх тижнів ми стали свідками і, в якомусь сенсі, співучасниками публічного приниження одного кандидата в президенти іншим. Ми побачили хамство і зневагу, яку, як виявилось, підтримує значна кількість населення країни, бо вважає це прикладом доблесті та геройства. Ми побачили, як подібне порушення норм спілкування підтримується такою ж безкультурною, позбавленою елементарної поваги журналістикою, а сама ця журналістика підтримується голосами і лайками збуджених "кров’ю" глядачів. Потакаючи такій низькосортній, безпринципній комунікації, ми розхитуємо фундаментальну опору простору спілкування — культуру публічності.
Культура публічності — це загорожа, котра стримує найгірше, що є в нас, від виходу назовні. Юнг вважав, що, хоч "демонів душі" приручити людині самотужки не під силу, ми можемо зробити їх проявлення безпечним. Для цього й потрібна культура, зокрема, культура спілкування.
Чому культура спілкування сьогодні тріщить по швах? Ми ввійшли у кільватер цифрового популізму, який сьогодні набирає сили в цілому світі. Чим характерний цифровий популізм і чому він небезпечний?
Традиційний популізм можна визначити як бажання догодити найпростішим запитам народу, опираючись на їх емоції: страхи, надії, незадоволення. Цифровий популізм віртуально реалізує цю програму через інтернет-платформи, в першу чергу, соцмережі. Особливістю його є те, що цифровий популізм, посилений специфікою алгоритмів соцмереж, може розкручувати емоційну реакцію в суспільстві до руйнівних наслідків.
Пригадаймо Brexit. Перемога руху Leave.EU була досягнута великою мірою завдяки тискові на емоційну сторону британців — робився акцент на страх перед мігрантами, на гнів до інших країн ЄС, на безпорадність перед Брюсселем і необхідність "повернути собі контроль". Риторика, яку запровадив керівник кампанії Leave.EU Домінік Каммінґс, виключала можливість розумного діалогу, розбурхуючи в людях найпростіші, найтемніші почуття.
Аналогічним чином діяв штаб Дональда Трампа. Мікротарґетування з дуже персоналізованими повідомленнями для кожної з груп мало на меті пробудити емоційне незадоволення щодо Гіларі Клінтон. Так, для афроамериканців у ході "мікротарґетинґового бомбардування" відправлялися повідомлення з відео, де Клінтон називала чорношкірих "суперхижаками", для локальної громади переселенців з Гаїті — інформація про фінансові махінації фонду Клінтон на Гаїті і т.д.
Розкручування найнижчих почуттів у масах страшне тим, що, одного разу перейшовши на мову емоцій, ми практично не маємо шансу повернутися до нормального спілкування. Голос розуму буде розцінений як завідомо слабший. Потрібно дуже багато часу, щоб повернути суспільство до тями.
Культура, як кажуть японці, дозволяє "зберегти обличчя". За відсутності культури нівелюється саме поняття честі. Руйнуються підстави для джентльменських домовленостей і виникає атмосфера недовіри, вуличного "розводняка" і "кидалова".
Атмосфера зневаги до культурних норм дослівно розчиняє основи простору комунікації, робить найбільш розумні речі лише безсенсовим потрясанням повітря.
Російський філософ і публіцист Михаїл Епштейн у своїй статті про гоп-культуру змальовує експансію "шпанівської", нуворишівської культури в політику, журналістику, навіть релігію. Його стаття стосувалася Росії, однак філософ Сергій Дацюк в одному з недавніх своїх інтерв’ю підтвердив, що це проблема, яка болить українським інтелектуалам також. І не тільки інтелектуалам. Розпад культури — означає втрату здатності говорити складно про складні речі. Правим стає той, хто голосніше кричить. А після сліпих і нерозумних емоцій завжди приходить спустошення.
Що ж можемо зробити в цій ситуації ми? Найперше — це взяти на себе відповідальність за збереження культури спілкування, яка, в суті своїй, є культурою поваги до іншого. Англійський філософ Бертран Рассел зауважував, що джентльмен – це людина, у присутності якої ти сам починаєш почуватися джентльменом. Стаючи шляхетною людиною, ми поступово примножуємо шляхетність навколо себе. Опановуючи в собі "демонів душі", ми робимо свій вклад в екологію навколишнього простору. За спостереженнями О’Генрі, потрібно три покоління людей, аби виховати справжніх леді та джентльменів. Якщо ми віримо, що Україна – це надовго, чому б не почати гру на довгу дистанцію?
Якими б не були результати виборів, у нас є наші сім’ї та близькі. Є ті, хто потребує нашої уваги і нашої турботи. Втілюючи в нашому повсякденному житті ті цінності, які вважаємо гідними, стаючи, як казав Ґанді, самі змінами, яких ми чекаємо, ми робимо маленький вклад у розвиток нашого суспільства.
Ми – не безпорадні. Нам потрібно лише змістити точку прикладання своїх сил. В Індії існує мудра приповідка: "Потурбуйся про чесноти — і чесноти потурбуються про тебе". Нехай ми не маємо важелів, аби вплинути на країну в цілому. Але навколо нас – безконечне поле для діяльності, де ми можемо відточувати свою турботу про чесноти, де ми можемо реалізовуватися як леді та джентльмени, дозволяючи іншим почуватися в нашому товаристві леді та джентльменами також.
