RU  UA  EN

Неділя, 18 серпня
НБУ:USD
  • НБУ:USD
  • НБУ:EUR
25.10
Суспільство

Читайте нас у Telegram-каналі

Ми довели, що росіяни своїх кидають - визволитель Слов'янська про бої на Донбасі

Українські бійці, які захищали в 2014 році Саур-Могилу, змушені були кілька днів битися в повному оточенні російських військ

У ці серпневі дні виповнюється п'ять років боям, які в 2014 році українська армія вела на Донбасі, поблизу кордонів з Російською Федерацією. Як відомо, вони завершилися оточенням підрозділів ЗСУ у так званому "Південному котлі", а також вторгненням регулярних військ РФ. Ключовим вузлом нашої оборони тоді була домінуюча висота Саур-Могила, з якої можна було контролювати вогнем значні території, в тому числі і кордон з РФ. Український військовий ІВАН ЖУРАВЛЬОВ був одним з трьох бійців, які підняли український прапор над Слов'янськом, він брав участь і в боях за Саур-Могилу. В першій частині свого інтерв'ю "Апострофу" Іван Журавльов згадує напружені події п'ятирічної давнини.

- Ви учасник звільнення Слов’янська від терористів Ігоря Гіркіна, ви 5 липня 2014 року підіймали прапор над цим містом. Тому наша розмова буде присвячена подіям липня-серпня 2014 року. Розпочнемо зі Слов’янська. Розкажіть, як ви звільняли це місто.

- Напередодні взяття Слов’янська ми збирали розвідувальні дані. Наша розвідрота неодноразово заходила в Слов’янськ. Яким чином ми туди потрапляли? Перевдягались в цивільний одяг. Був у нас велосипед. Ми вирішили його використати. Взяли мішок, мовляв, ми хочемо закупити хліба, бо хліб випікався тільки в Слов’янську, а в селах його не було. Ми підробили ксерокопії паспортів. Заходили в Слов’янськ і збирали розвіддані. Напередодні 5 липня ми побачили переміщення загонів бойовиків. Ми зрозуміли, що вони покидають місто. Коли ми цю інформацію донесли до нашого керівництва, то воно дало наказ на вхід колони для звільнення Слов’янська. Колону сформували з різних родів військ. Ми провели її прямо у центр Слов’янська, де мені, разом з моїми товаришами, випала честь підняти прапор над містом.

- Ваші товариші – це Влад Волошин і Василь Ковальчук?

- Так. Ми піднялись на дах будівлі міської адміністрації. Там були три прапори бойовиків. Ми зняли їх та підняли український прапор. Ті прапори, що ми тоді зняли – вони зараз знаходяться в музеї міста Корсунь-Шевченківський.

- А як це відбувалось, згадайте, будь ласка. От ви підійшли на центральну площу…

- Так, ми вийшли на центральну площу. Там біля будівлі адміністрації стояли міліціонери. Ми спитали одного з них, чи знає він про мінування приміщення. Він відповів, що не знає. Але ми вирішили взяти його з собою, щоб хоча б по його реакції бачити, чи замінована будівля, чи ні. Ми з ним потроху, поверх за поверхом, піднялись на дах. Коли ми підняли український прапор, то були приємно здивовані, коли почули, як знизу місцеві почали нам аплодувати, дякувати та кричати "Слава Україні". Звісно, що ми такого не очікували.

Українські бійці, які підняли прапор над Слов'янськом (зліва направо): Влад Волошин, Василь Ковальчук, Іван Журавльов

- Як місцеве населення зустріло вас, коли ви увійшли?

- По-різному. Дехто реагував дуже вороже. Але частина людей приходила, дякувала, плакала. Пам’ятаю, якусь жіночку, котра сказала мені особисто: чому ж ви, рідненькі, так довго не йшли? Ми вас так давно чекаємо, а ви не приходили. Вона плакала, тяжко було на це дивитись, тому що люди, дійсно, чекали нашого приходу та свого звільнення. Вони просили щось поїсти, бо, кажуть, два дні були голодні. Ми роздали весь свій сухпай, потім їм ще підвозили продукти, тому що було зрозуміло, в яких жахливих умовах вони там проживали.

- Що було після Слов’янська?

- Після Слов’янська нам дали місяць на ротацію, щоб ми відновили свої сили. Далі у нас розформувався перший, другий батальйони і сформувався батальйон Кульчицького (Національної гвардії, - "Апостроф"). Але ми вирішили не витрачати час, бо збиралися далі захищати, боронити нашу країну. Тому ми з Василем Ковальчуком перевелись у Збройні сили. І вже в складі Збройних сил України брали участь в обороні Саур-Могили.

Іван Журавльов: "Після Слов'янська ми хотіли і далі захищати країну" Фото:

- Ви одразу пішли на Саур-Могилу?

- Вже у Збройних силах напередодні відбуття до Саур-Могили, ми отримали завдання знайти слабкі місця в обороні бойовиків у Горлівці. Тоді ще передбачалося, що ми будемо звільняти Горлівку. Маючи досвід збору розвідданих у Слов’янську, нам потрібно було зібрати таку ж інформацію у Горлівці. Ми висунулись в тил ворога, виконали завдання, але коли ми повертались, то стало зрозуміло, що наша інформація перестала бути актуальною, тому що саме в цей період 2014 року вже сипалась наша лінія фронту біля Сніжного. Почали вже відводити війська. Потрібно було утримувати саме Саур-Могилу, для чого необхідна була підтримка саме нашого підрозділу.

- Що ви побачили біля Горлівки? Чи була можливість звільнити місто?

- На мою думку, ми знайшли те місце, куди можна було непомітно для ворога завести навіть цілу колону. Ми вже знали, де знаходяться мінні поля, де вони підірвали мости, де вони створили перешкоди для просування важкої техніки, але ми нащупали маршрут, по якому ми могли б зайти в тил бойовикам. Була така можливість. Але ще раз скажу, коли ми повертались, то Росія вже почала перекидати на Донбас важку техніку, та свої підрозділи. Для того, щоб наш відступ був більш-менш рівномірним, треба було втримати Саур-Могилу, бо на ній знаходились наші коригувальники, і з цієї висоти можна було на великій відстані слідкувати за пересуванням російських військ.

- Це була домінуюча висота?

- Домінуюча. Я не розумію, чому з самого початку її зайняв ворог і ми були змушені її відбивати. Частину шляху до Саур-Могили ми пролетіли на гелікоптері, а далі вже їхали на броні. Тоді ми переконались, що наші війська відступають. Біля Саур-Могили ми бачили і збиті наші гелікоптери, і підбиту техніку. Коли ми потрапили на цю висоту, відразу ж почався обстріл "Градами". З цієї висоти чітко було видно, що він ведеться з території Росії.

Бої за курган Саур-Могила

- Хто там був, на Саур-Могилі, коли ви там опинились?

- Був підрозділ нашої розвідроти. Вже на висоті ми побачили, як пройшов перший гуманітарний конвой з території Росії – це той, який всі журналісти чекали в Харкові. Була дуже велика колона цієї гуманітарної допомоги. Що він насправді віз нам, звісно, невідомо, але ми побачили, що відразу за цим гуманітарним конвоєм пішли регулярні російські війська. Чому я наголошую, що регулярні, тому що вони йшли чітко по військових підрозділах, по ротах, по взводах. Військова людина це зрозуміє. Коли ми почали їх рахувати, то буквально за невеликий проміжок часу нарахували десь до ста одиниць важкої техніки. Коли стемніло, по вогникам було видно, що вони йшли ще цілу ніч. А коли розвиднілось на другий день, то ще й наступного дня вони рухались...

...Ця колона поступово розтягувалась, мабуть, вона йшла здалеку. Сунули вони в трьох напрямках. Перший напрямок - на міста Сніжне та Торез. Друга колона пішла на Луганську область і ще третя колона повернула нижче по лінії кордону, в бік Маріуполя.

- Що мусили робити ви?

- Тримати висоту.

- Вас атакували?

- Атакували постійно, причому атакували професійно, по законам ведення війни. Спочатку відбувалась артпідготовка. Вона могла продовжуватись годину, навіть більше, бо ми ще кепкували з того, що у них руки повинні були заболіти, постійно заряджати ці снаряди. Стріляли вони вдень та вночі. Ще до проходження гуманітарного конвою нас обстрілювали тільки з території Росії, а після гуманітарного конвою нас обстрілювали вже з двох сторін.

Після артпідготовки йшла танкова атака, а далі висувалася піхота. По їхньому радіоперехвату ми чули, що віддаються чіткі команди командирів підрозділів, а підлеглі чітко їх виконують. У бойовиків такого нема. Вони спілкуються в своїй манері, тому тут було зрозуміло, що це підрозділи Російської Федерації. Нам дуже приємно було почути, як вони жалілись, що не можуть взяти цю висоту, бо там сидить американський спецназ. Кажу: ого, ми вже виросли до таких величин, що нас прийняли за американський спецназ.

Іван Журавльов: "Атакували постійно, причому атакували професійно, по законам ведення війни" Фото: Апостроф / Євген Котенко

- Це мабуть тому, що у вас форма була така?

- Так, бо по перехвату було чутно, як командири запитували: з чого ви взяли, що там сидить американський спецназ. А їм кажуть: вони в своїй формі з прапорцями (на той час багато українських військовослужбовців користувалися більш якісним американським, англійським чи германським одягом із відповідними знаками розрізнення, - "Апостроф"). Можливо це подавляло їхній моральний дух, але, я думаю, що наші хлопці були більш професійніми, і вмотивованими, ніж їхні солдати, тому що ми захищали свою землю. Ми також розуміли, що наша оборона дозволить нашім військам планомірно відступити. Звісно, що ми цю висоту втримали. Вони не змогли її взяти. Раніше вони тримали цю висоту, а наша армія змогла відбити її. А вони, як не намагались, цього не змогли зробити.

- На той час начальник Генерального штабу Віктор Муженко, казав, що в районі Саур-Могили довелося застосувати ракети "Точка У" для знищення ворога. Ви бачили наслідки цих обстрілів?

- Я бачив один залп цієї "Точки У". Тоді був надзвичайно сильний штурм нашої висоти і нам прийшлось викликати вогонь на свої позиції. Саме в цей період нам допомогла "Точка У". Залп накрив дуже велику площу і дуже сильно вплинув на них – після цього вони припинили штурм.

- Скільки таких штурмів взагалі було?

- Постійно. Причому перед початком всіх штурмів прилітав безпілотнік, зависав та корегував вогонь. Відповідно, ми вже знали, що зараз почнеться обстріл і нам потрібно зайняти позиції.

- Збити його можна було? Намагались?

- Намагались, але не виходило. Він маленький, його навіть не завжди й видно. Його чутно, що він прилетів, але не видно.

- Як ви вважаєте, ви серйозні втрати нанесли противнику?

- Я думаю, що так, тому що тільки втрати могли їх зупиняти. Але скільки їх загинуло – важко сказати, тому що вбитих та поранених важко було побачити в траві. Але після бою вони дуже рідко приходили підбирати своїх людей. Я пам’ятаю тільки один випадок, коли прийшов один чеченської зовнішності та почав щось шукати на тому полі. Як кажуть, руські своїх не кидають, але на тій висоті ми довели, що кидають, ще й добре вони кидають своїх, навіть не підбираючи поранених.

- А з українського боку були серйозні втрати?

- Були. Зокрема, і в перший день, коли ми прийшли боронити цю висоту, була танкова атака. Загинув Кандела, був поранений Потєхін, ще один хлопчина був поранений, позивний "Лис". Далі ми втратили Тимура Юлдашева, Вітю Самойлова. Були втрати. Якби дали нам команду відходити трішки раніше, можливо, були б ці втрати меншими, але сталось, як сталось.

- Яке озброєння було у вашому розпорядженні?

- Стрілецька зброя та РПГ.

- Проти танків?

- Так. В шпиталі у мене був час подумати і я вважаю, що Росія була готова до цієї війни. При Януковичі було два міністра оборони – громадяни Російської Федерації, два начальника Служби безпеки, теж росіяни. Вони розклали Збройні сили України до нуля. Наприклад, ми запросили прибори для корегування вогню. Нам доставили два прибори. Ми зірвали пломби, відкрили і побачили, що перший, та другий прибори виведені з ладу, причому таким чином, що навіть з двох один зібрати неможливо. Але вони раніше були запломбовані та зберігалися на складі. Наступне. Коли ми запросили ПТУРи, щоб відбиватися від танків, нам привезли ці ПТУРи, але не було приборів для їх наведення. Тобто вони теж були виведені з ладу.

Іван Журавльов: "Я вважаю, що Росія була готова до цієї війни" Фото: Апостроф / Євген Котенко

- Як же ви виходили зі становища, зокрема, з приборами для керування вогнем?

- Керувалися таблицями, картами. Про карти теж потрібно дещо сказати. Самі новіші карти були 1986 року. Наведу один приклад. Коли ми вже залишились без води, потрібно було поповнити хоча б якийсь запас для поранених, то ми знайшли на цій карті джерело. Воно знаходилося в полях. Вночі хлопці сходили на те місце і побачили, що там того джерела давно немає. Воно висохло. Тому повернулись ні з чим. Якби ми самі не залишили цю висоту, то скоро нас уже можна було без штурму брати, тому що без води ми не змогли б чинити опір.

- Багато вас обороняло цю висоту?

- Вже в кінці десь чотирнадцять осіб залишалось… Після того, як зайшов гуманітарний конвой, кількість обстрілів нашої висоти збільшилася і, відповідно, ми побачили, що наші війська почали відступати більш інтенсивно. Коли відійшла наша артилерія, вони прислали машину і забрали своїх корегувальників. А ми залишились на цій висоті утримувати її. По тому, як стріляла російська артилерія, особливо вночі, було дуже добре видно, що наші війська відійшли від нас десь на 30-40 кілометрів.

- Чому вас там залишили? Який був сенс вашого перебування на Саур-Могилі, якщо ви потрапили в оточення і на 30-40 кілометрів навколо вас нікого не було?

- Наш командир Гордійчук казав, що до нас прориваються, йде колона. Але, судячи з того, що можна було побачити з цієї висоти, то ніякої колони не було, ніхто до нас не рухався. Було зрозуміло, що навіть якби ту колону й прислали, то втрати були б ще більшими, адже пробитись через таку кількість російських військ було надзвичайно тяжко. Ми це розуміли. Чому так сталося, я не можу вам сказати. Нас просили протриматись два дні, але ми тримались сім. На сьомий день уже у нас закінчилося майже все, навіть боєприпасів лишилось на дві години бою.

- Росіяни пропонували вам здатись, вийти до них, припинити опір?

- Я вже був тяжко контужений, тому точно не знаю, що відбувалося в останні дні.

- Ви отримали контузію? При яких обставинах це сталось?

- Саме під час одного із штурмів. Щоб утримати цю висоту, нам потрібно було постійно змінювати позицію. Наприклад, коли по нам вели артилерійський вогонь – необхідно було перебувати в одних окопах, тому що там була невеличка кам’яна стіночка, яка трішки прикривала нас зверху. Коли йшла танкова атака, знаходитись біля цієї стінки було небезпечно, тому що танки стріляли в неї прямою наводкою і завалювали її. Тому ми зміщувались в інші окопи, де ця стінка нас вже не прикривала. Але коли йшла піхота, потрібно було знову змінювати позиції, щоб цю піхоту відсікати вогнем. Саме під час такого штурму, я опинився біля цієї стінки, коли танк вистрілив прямо в неї. Мене привалило цим камінням і я на якусь мить втратив свідомість. Коли я відрив сам себе, то зрозумів, що зараз той танкіст знову бачить мене в оптику і наступний постріл буде знову по мені. Коли я вже падав в інший окоп, то снаряд пролетів прямо над мною – він таки встиг вистрілити в другий раз.

…Причому мені здається, що я навіть бачив той перший постріл. Немов у фільмі, коли час сповільнюється. Спочатку я не звернув на це увагу, але зараз так мені здається, що я наче бачив цей снаряд, який летів в мій бік…

Поки я змінював позицію, прилетіли ще дві міни. Вони вибухнули поруч зі мною. Ці вибухи були настільки сильними, що у мене лопнули судини в очах. Тоді я ще здивувався, як мене не зачепив жодний з уламків. Але мене посікло камінням, лопнули вушні перетинки, а тому я погано пам'ятаю останні дні свого перебування на Саур-Могилі

Другу частину інтерв'ю з Іваном Журавльовим читайте в найближчі дні

Новости партнеров

Загрузка...

Читайте також

"Обережно, двері зачиняються": чи буде у Львова свій метрополітен

Міська рада Львова підтримала пропозицію розморозити проект будівництва в місті метрополітену, але через його вартість більш доцільно розвивати трамвайний транспорт

Скоро в школу: як заощадити на арсеналі першокласника

Скільки буде коштувати зібрати першокласника до школи в 2019 році, і чи можна тут заощадити, - в матеріалі Апострофа

Літо повертається: чим українців порадує погода у вихідні

Погодні гойдалки тривають: у вихідні спершу буде холодно, потім потеплішає і знову повернеться літо

Новости партнеров

Загрузка...