Мирних планів – хороших і різних – стає все більше. Все більше експертів, політиків і громадян розуміють необхідність не політичних гасел і популізму, а чесної відповіді на головне питання сучасності для нашої країни: що робити з війною на Донбасі, незаконно анексованим Росією Кримом і системним конфліктом з нашим північним сусідом? Як жити в умовах не лише економічного занепаду, пандемії, зростання соціальної напруги, а й постійної кровотечі на сході і національного приниження на півдні наших кордонів? Своїми думками по цим питанням поділилися головний радник Міжнародного центру перспективних досліджень, дипломат ВАСИЛЬ ФІЛІПЧУК та експерт центру МИКОЛА КАПІТОНЕНКО.
Міжнародний центр перспективних досліджень, автори даної статті, як і декілька інших міжнародних чи вітчизняних експертних груп вже висловлювали свої плани та ідеї у цьому відношенні. Повноцінний національний інклюзивний діалог, як і діалог на міжнародному рівні, щодо шляхів виходу з нинішньої, без перебільшення, найглибшої кризи європейської безпеки з часів закінчення холодної війни - досягнення хоча би мінімального "інтелектуального" консенсусу в цьому відношенні є обов’язковою передумовою відновлення миру в нашій країні та у цілому в регіоні.
Тому не можна не вітати оприлюдненого днями Українським інститутом майбутнього дослідження під назвою "Гібридний мир: майбутні сценарії війни на Донбасі". Щоправда, вже саме трактування терміну "мир" як "майбутніх сценаріїв війни" дещо засмутило. Ми, все ж, не зовсім Океанія Оруела, де мир - це війна, а війна - це мир. Але і така інтерпретація майбутнього можлива і навіть дуже реалістична, якщо пригадати риторику окремих українських політиків попередньої п’ятирічки. Тим більше, що у складності як нинішнього багатовимірного конфлікту, одним із проявів якого є війна на Донбасі, так і можливих сценаріїв його розвитку, точно нікого не варто зайвий раз переконувати.
Складність починається вже з самого початку будь-якої дискусії на цю тему - на етапі підбору слів та термінології. Хтось проти "війни на Донбасі", хтось - виключно за "російську агресію", хтось пояснює різницю між "анексією" і "де-факто контролем". Усі дружньо проти "української кризи", але спокійно живуть з поточною термінологією ООН чи ОБСЄ, де говорять про "кризу в та навколо України" чи просто використовують словесну еквілібристику, щоб обійти відповідь на таке просте і водночас таке складне питання – що ж відбувається зараз на сході України?
З огляду на кількість зламаних списів довкола подібних термінів, можна було б очікувати творчих, інноваційних та проривних експертних підходів із урахуванням міжнародного досвіду останніх двох-трьох десятиліть; стратегій у виконанні державних органів; тонкої гри української дипломатії. Але завдання виявляється надто складним. Проривні ідеї закінчилися, так і не почавшись – і конфлікт впевнено покотився колією із найменшим спротивом: шляхом тривалого збройного конфлікту низької інтенсивності – чи "гібридного миру", як пропонують колеги з УІМ.
Будинок в Вуглегірську, пошкоджений в результаті наступу російських військ на місто у січні 2015 року
Тому нова спроба прогнозування можливих сценаріїв на фоні певної інтелектуальної стагнації в експертному середовищі і все більшого небажання міжнародних авторів братися за проблематику мирного врегулювання на Донбасі є надзвичайно корисною. Напрацювання Міжнародного центру перспективних досліджень, у фокусі якого систематично перебувають численні проблеми врегулювання конфлікту на Сході України, сценарії Українського інституту майбутнього, аналітичні проекти Національного інституту стратегічних досліджень, Дипломатичної академії чи Фонду Демократичні ініціативи – це основа для широкої національної дискусії. Львівський безпековий форум, до прикладу, теж нещодавно опублікував результат роботи великого колективу експертів під назвою "Краш-тест для Мінська: як зупинити війну без капітуляції України". Якісна робота експертів дозволяє владі мати альтернативи, генерує ідеї для обговорення і пошуку кращих шляхів.
Деякі вихідні положення усіх цих досліджень збігаються чи достатньо близькі, деякі лишаються предметом дискусій. Насамперед, це стосується ціни, яку Україні доведеться заплатити за будь-яке зрушення конфлікту із поточної траєкторії, за вихід із "пастки" мінських домовленостей. На відміну від більшості подібних інструментів на пострадянському просторі, Росія тримає конфлікт на сході України відкритим, контролюючи рівень ескалації та втручання у внутрішні справи. Європейський Центр Маршала влучно назвав такий підхід "каліброваним примусом" та "киплячим конфліктом".
Щонайменше три з шести запропонованих колегами із Інституту майбутнього сценаріїв матимуть цінник, який Україні доведеться враховувати, включно із детально розписаним сценарієм "гібридного миру". Українська влада і надалі вкрай неохоче йтиме на поступки - навіть усвідомлюючи, що без них досягти миру чи реінтеграції не вдасться. Це пов’язано із тим, що конфлікт давно став звичною частиною українського політичного життя, до якої простіше й вигідніше підлаштуватися, ніж її позбутися. Подібні конфлікти вкрай повільно розв’язуються останніми десятиліттями і часто тривають протягом життя кількох поколінь. На конфлікті заробляють мільйони і мільярди, роблять політичні кар’єри, пишуть дисертації, конфліктом заповнюють ефіри і виправдовують помилки та провали. З’являється все більше тих, для кого конфлікт є зручним інструментом досягнення власних егоїстичних цілей – а отже, має зберігатися попри тисячі смертей і страждання мільйонів людей. Але страждання і смерті – чужі, а політичні чи фінансові капітали – свої, тому краще грати патріота, кричати про любов до Батьківщини і бути на посаді чи заробляти, ніж іти на складні рішення, ціна яким – власне ім’я, добробут, а часто і життя. В цьому сенсі сценарій статус-кво, незважаючи на ступінь своєї вичерпаності, залишається дуже ймовірним.
Фактично вибір між двома базовими сценаріями розвитку конфлікту – статусом-кво та гібридним миром – залежать від здатності утримати режим припинення вогню. Це буде непростим завданням. Свого часу багато було сказано, наприклад, з ініціативи МЦПД, про механізми введення міжнародної тимчасової адміністрації, перспективи миротворчої місії чи варіанти посилення мандату СММ ОБСЄ. Ці сценарії багато разів ставали предметом дискусій в різних форматах та на різних рівнях, але попри свою привабливість так і не здійснилися – бо навіть вони мають свою ціну.
ОБСЄ в Донецькій області
Довгострокова слабкість України робить її залежною від інших, а амбіції стати "форпостом протистояння Росії" (про що, коли на те пішло, Україну ніхто не просив і не просить) пов’язані з багатьма ризиками - в. т.ч. і з ризиком стати випаленим полем геополітичного протистояння, магнітом радикалізму, територією бідності та небезпеки. Свою ціну, звісно, платить і Кремль. Змістовна дискусія щодо того, хто платить більше і на кого працює час, теж вкрай важлива - в т.ч. і з метою вироблення адекватної політики щодо Росії в цілому та, скажімо, санкційної політики зокрема.
Перехід до сценарію "гібридного миру", який може декому здаватися бажаним, пов'язаний із багатьма питаннями, які наразі залишаються відкритими. Ми, звичайно, можемо сподіватися перехитрити росіян тактично, затягнути час або відкинути взяті на себе зобов’язання, але тоді мир вийде "гібридним" у дещо іншому сенсі: його ціна стане найдорожчою для нас, а втратити його можна в будь-який момент – попри наше бажання чи позицію.
Шлях до сталого миру, який невигідно порушувати, завжди лежить через пошук серединних рішень, побудови балансу інтересів та діалог. При цьому варто враховувати надзвичайно складну природу конфлікту на сході України, в якому переплетені глобальні, міжнародні, регіональні та внутрішні протиріччя. Гібридний мир, щоб не стати кроком до відновлення війни, має включати в себе й численні заходи, спрямовані на подолання наслідків насильства всередині українського суспільства. Зусилля міжнародного співтовариства, при всій їхній важливості, будуть мати вторинне, допоміжне значення.
Експертне середовище в Україні має не надто широкі можливості і нечасто буває почутим владою. Але окрім впливу на процес прийняття рішень є й поточна професійна робота аналітичних центрів, якою не можна нехтувати. Обговорення саме на цьому рівні будь-яких ідей, навіть неочікуваних чи провокаційних, є необхідною передумово якісної роботи української дипломатії та діалогу всередині суспільства.
Та головне навіть не це. Незважаючи на сьомий рік виснажливого, болісного та складного конфлікту, в країні бракує змістовних дискусій щодо шляхів управління ним. Натомість можна помітити посилення поляризації суспільства, розширення прірви між носіями різних думок та радикалізацію будь-яких спроб діалогу. Це – реальна загроза єдності. Тому такі дискусії та дослідження, навіть попри контраверсійність, ідеалістичність чи нездійсненність тих чи інших ідей, думок чи пропозицій – один з небагатьох шляхів комунікації між різними частинами суспільства. Відсутність такої комунікації та "геттоізація" різних соціальних чи інтелектуальних середовищ – загроза не менша, а можливо, і більша, ніж гібридна агресія.
