Вже більше місяця український Донбас потерпає від російської "спецоперації". Війна тут почалася 8 років тому, коли росія окупувала частину території разом з обласними центрами Луганськом і Донецьком. Обстріли на Донбасі не припинялися ні на день. Лише обмежувались площею та інтенсивністю.
Ситуація кардинально змінилась 22 лютого. Тоді росія визнала незаконні формування "лднр", а 24-го числа пішла війною на Україну, ніби "захищаючи народ Донбасу від київського режиму". Що відбувалося в Сєвєродонецьку - від очевидця подій.
Зараз міста підконтрольної української частини Луганської та Донецької областей знаходяться на межі гуманітарної катастрофи. Кремлівські окупанти завзято на них відпрацьовують маріупольський сценарій – знищують всю інфраструктуру, житлові будинки, продовольчі бази, залишаючи населення без води, електрики та газу. Міста-привиди – це не апокаліптичне видовище з майбутнього. Це те, в що перетворюють росіяни міста Донбасу вже зараз. Це те, чим стає мій Сєвєродонецьк – свого часу місто молоді та майбутнього.
Це вже не 2014 рік
24 лютого вся Україна прокинулась в новій реальності. У Сєвєродонецьку всі знали, що Росія почала війну проти України. Але здавалось, що бойові дії ще далеко. Паніку в місті видавали лише черги машин біля заправок: в перший день люди потроху залишали місто.
За день до цього я приїхала в Сєвєродонецьк на день народження до мами. Планувала бути тиждень, але навіть не уявляла, що залишусь надовго, забуду про міцний сон і навчусь відрізняти, коли стріляють в нас, а коли від нас.
В перший день війни ми з батьками продовжили будувати плани на найближчі дні. В той злощасний четвер ми зібралися на базар за продуктами, та для того, щоб оцінити ситуацію в Сєвєредонецьку.
Туди ми так і не дійшли. За 5 хвилин від дому ми почули сильні удари, від яких в одній з будівель вилетіло скло з вікон. Перелякані ми щосили побігли додому, не розуміючи, звідки та з чого був обстріл. Лише через декілька днів війни ми дізналися, що стріляли наші гаубиці. А якщо вони знаходяться поблизу, то дрижать всі вікна та стіни. Їх чути ми будемо часто.
Після пережитого повністю пропав апетит. Все тіло нервово трясло і постійно нудило. Єдину їжу, яку організм готовий був приймати, - це новини. Перші декілька днів телевізор працював цілодобово. Плюс новини на смартфоні.
Нас хвилювало, що відбувається в Україні і в області, які населені пункти все ще підконтрольні нам, а які – ні. Ми переживали за Щастя, що в Луганській області. Місто, яке першим зустрічало окупантів. Бої тут були сильні. Щастя окупували через чотири дні від початку війни. Точніше руїни: за словами керівника Луганської військово-цивільної обласної адміністрації Сергія Гайдая російські окупанти зрівняли місто із землею.
Бойові дії в Луганскій області
Ситуація в Сєвєродонецьку загострилася, коли стало зрозуміло, що ми втратили Станицю Луганську. Пізніше з’ясується, що місто здала місцева влада. І це дозволило рашистам наблизитись до Сєвєродонецька – вони вже були майже за 60 км. Тоді ж ми вперше почули ворожі обстріли.
Для більшості сєвєродончан ці бойові дії не завдавали клопоту. "Так вже було в 2014 році", - казала подруга моєї мами, згадуючи події 8-річної давності, коли відбулась окупація частини Донбасу. Тоді Сєвєродонецьк зазнав мінімальних втрат, інфраструктура не була знищена, місто залишилось під українським прапором. Дехто добре пам’ятає обстріли того часу та як ховались в коридорах квартир.
Але пізніше вони розуміли: це зовсім не 2014 рік, це гірше.
Сходити в магазин і померти
Атаки на Сєвєродонецьк почались в останній день лютого. Першими найбільше постраждали, так звані, нові райони. Особливо будинки, розташовані на виїзді з міста. Оцінивши небезпеку, військові радили жителям цих районів переселятись. Недарма: вже скоро там почались пожежі в будинках через обстріли, а квартири залишились без вікон.
Також там одразу зникли електрика, тепло, вода. Продуктові магазини ще деякий час працювали, поки їхнє майно остаточно не було знищено. Це вивело на вулицю мародерів, які виносили все, що бачили.
Нові райони швидко стали безлюдними. Та в деяких домах люди залишаються і досі. Вони готують їжу на вулиці і чекають кожен день на гуманітарну допомогу.
Мобільного зв’язку та інтернету в них немає через неможливість зарядити телефони. Тому декого родичі з інших міст вважають зниклими і через соцмережі просять небайдужих перевірити, чи живі їх близькі. Досить часто новини бувають поганими.
Час від часу комунікації зникають в усіх районах міста. Ворог обстрілює усе – житлові будинки, дитячі садочки, школи. Для нього не важливо, що там є мирні жителі, у нього на меті зрівняти все з землею, якщо не виходить взяти місто силою.
Спочатку нас лякали обстріли. Тому з батьками знайшли найближче укриття-підвал і час від часу туди ходили вдень. Та насправді там було також небезпечно – один "вдалий" удар окупантів і будівля була б зруйнована разом з виходами. Але це не лякало. Навпаки, людям було легше ночувати там, ніж у своїх квартирах. Тому облаштували собі укриття по-максимуму з електрочайниками, алкоголем, матрацами, навіть старими диванами.
Нам було морально легше перебувати вдома, де ми знайшли альтернативу підвалу – туалет та підсобка, яка є на кожному поверсі в нашому будинку. Як тільки починались обстріли (навіть з нашої сторони), ми швидко взувались і йшли у своє домашнє укриття. Лише взувались, тому що з початку війни ми спали в одязі в напівсидячому стані, аби бути готовим в будь-який момент схопити сумки і тікати. Тільки куди, ми навіть не розуміли.
Щоб якось себе заспокоїти, перші ночі я по декілька разів телефонувала в Луганську ОВА і питала, чи Сєвєродонецьк – Україна. Після кожного "так", перемога здавалась все ближче. На жаль, радіти було зарано.
Небезпечно по всьому Сєвєродонецьку стало в середині березня. Під удари потрапили практично усі райони міста. Окупанти знищили торгові центри, бібліотеку, кінотеатр, базар. Вдень весь час було гаряче, вночі – відносна тиша. Хоча рашисти спочатку полюбляли обстрілювати будинки під ранок, коли люди спали і не могли піти в укриття.
Саме в ті дні ми вперше почули, з яким звуком пролітає снаряд поблизу будинку. В той момент ми ховались в підсобці. Та чутно було добре. Перша думка: летить в наш дім. Але снаряд впав в іншому місці, хоча й неподалік.
Наслідки обстрілів житлових кварталів Сєвєродонецька
Незважаючи на постійні обстріли, сєвєродончани не боялись гуляти містом, ходити за продуктами. А хтось весь цей час родинами жив в сховищі нашого комбінату "Азот", і взагалі не виходив на вулицю.
Ми теж нікуди не ходили. Максимум в магазин за продуктами раз на тиждень. На той момент їх працювало декілька в місті з більш-менш нормальним асортиментом. Комусь навіть щастило придбати ковбасу, яка вже була на вагу золота. Люди з самого ранку займали черги і чекали по дві-чотири години.
Та одного разу такий похід в магазин закінчився трагедією. Черга з декількох десятків людей потрапила під сильний обстріл російських "градів". Мої батьки теж були там і дивом залишились живими та неушкодженими. Але пощастило не всім: декільком чоловікам відірвало ноги, одному розірвало обличчя, а бабусі, яка просто сиділа на лавці, відірвало голову.
Такий масовий обстріл людей стався вперше в нашому місті, хоча й був невипадковим. Жителі згадують, що їх фотографував якийсь підозрілий чоловік. І через 10 хвилин після "фотосесії" їх накрило "градами". Чи знайшли наводчика москалів наразі невідомо.
"Я тепер боюсь виходити на вулицю", - зізнається мама, згадуючи ту трагедію. Квартиру вона називає "в’язницею", бо важко більше місяця сидіти в чотирьох стінах. Але відкритий простір не менш страшний. Бо ніколи не знаєш, з якої сторони може прилетіти смерть.
Зруйновані будинки
Поганий сценарій зі щасливим кінцем
Люди масово залишають Сєвєродонецьк. Така ж ситуація і в Рубіжному, Попасній, Лисичанську та Кремінній. Всі ці міста Луганщини під сильними обстрілами. Вони кожен день бачать, як російські нелюди зі звірячим захопленням руйнують їхні будинки, вбивають людей, дітей, максимально знищують інфраструктуру. Вони їдуть і не знають, чи буде куди повертатись, чи вціліє те, що вони оберігали все життя. Є й ті, хто навідріз відмовляється їхати.
На жаль, траплялись на моєму шляху сєвєродончани, які розповідали всі зведення з російських пропагандистських фронтів. І про біолабораторії в Україні, і про іноземні війська бази, і про те, що "не треба було злити путіна". Та коли почалась війна, вони одні з перших виїхали з області, хоча ще вчора чекали на російські війська. Дехто відправився за кордон, не боячись ані НАТО, ані європейських цінностей.
Евакуація з міста
На окуповану територію теж їдуть. Пояснюють це тим, що там тихо.
Найскладніше людям, які взагалі втратили доступ до новин і не знають, що відбувається в країні. Вони вірять в те, що росія скоро захопить Україну, а в Сєвєродонецьку вже немає місцевої влади, всі втекли. Такі чутки ширились вже з 24 лютого. Та кожного разу інформація не підтверджується: всі на місці, Україну не здолати. Але в області готуються до гіршого сценарію.
Бо за останніми даними Генштабу ЗСУ росія перекидає свої війська на Харківську область та Донбас, де планує "завершити почате". Їхня мета – окупувати всю Луганську та Донецьку область. Заради цього вони йдуть на все. І тепер ми бачимо, хто дійсно "бомбить народ Донбасу".
З кожним днем ситуація стає напруженішою, хоча наші військові дають гідну відсіч окупантам. І якщо Сєвєродонецьк встояв 8 років тому і залишився в Україні, то чому зараз має бути інакше?!
