Війна змінила життя кожного з нас. Хтось вирушив захищати Україну на полі бою, хтось – робить усе можливе в тилу. Кожен працює на своєму місці, аби наблизити перемогу бодай на день. Та часом у суспільстві виникають чвари. Хтось звинувачує інших у тому, що вони роблять замало, що не пішли на фронт, а п'ють каву в місті. У часи, коли українцям як ніколи необхідне єднання, це вбиває клин між громадянами.
Чому не варто жити з почуттям провини та цькувати інших за те, що вони не на війні? Як підтримати наших військових емоційно? Яку роль у боротьбі відіграє інформаційний фронт та чому важлива поезія? Про це розповів член команди Апостроф TV, поет, громадський активіст у мирному житті, а нині командир відділення у 68 бригаді ЗСУ ПАВЛО ВИШЕБАБА.
– Ти став справжньої зіркою соцмереж зі своїми поясненнями як, що і до чого. У суспільстві виникає багато претензій один до одного: чому хтось воює, а хтось ні. Поділися своїми думками з цього приводу.
– Ви праві, зараз дуже багато уваги до фронту, і це нормально під час війни. Але тут треба розуміти, що без сильного тилу неможливий сильний фронт, тому що військо треба забезпечувати. За розрахунками міжнародних організацій, щоб утримувати одного військового, необхідно 12 цивільних, які сплачують податки.
По-друге, багато претензій чув навіть коли я ще не встиг призватися, коли я чекав своєї черги: "Чому ти не у військкоматі? Чому ти тут? Чому ти в мирному житті?". Друзі, якщо ви навіть арифметично порахуєте, тільки кожен десятий або навіть п'ятнадцятий чоловік може бути у війську. Тобто один у війську і 10-15 чоловіків у тилу, тому що їм треба працювати. Їм треба засівати хліб, треба, щоб працювали заводи. Треба забезпечувати дуже багато складових життєдіяльності економіки.
Тому я в подібних відео звертався із закликом до того, щоб не цькувати чоловіків, які зараз знаходяться в тилу. Вони працюють, вони потрібні. Можливо, навіть не менш, ніж військові, тому що без сильного тилу не буває сильного фронту. Ми здатні перемогти тільки як спільний механізм, як народ.
– Тут же потрібна не лише матеріальна допомога, а й моральна підтримка бойового духу наших воїнів. Як ми можемо, кожен на своєму місці, підтримати та енергетично наповнити наших бійців? Чи це можливо взагалі?
– Так, звісно можливо. По-перше, припиняйте винити себе за те, що нібито робите замало. Якщо пів країни відчуває провину, пригнічення, як з таким настроєм взагалі можна перемагати? Ми маємо бути натхненні, сильні, звитяжні, робити свою справу, і там, де ми можемо – допомагати війську. Допомагати будувати економіку, якщо ми можемо це робити. Варто робити свої маленькі справи та почуватися потрібними, тому що, як я вже казав, ми єдиний механізм.
Як підтримувати? Якщо чесно, ми отримуємо дуже багато слів підтримки в соцмережах. Для нас це багато вартує. І на сторінці нашої 68 бригади нам багато пишуть люди, ми це все читаємо. Найбільша підтримка – от у мене за спиною. Діти надсилають свої малюнки, нам передають їх із посилками та передачами від волонтерів. Дорогі діти, дуже вам дякуємо за це. Для нас це багато вартує. Ми всі сумуємо за своїми дітьми, тому з радістю отримуємо від вас малюнки, тому що чужих дітей не буває. Дякуємо вам всім.
– Які у вас емоції, коли ці малюнки потрапляють до рук?
– Коли відкривається ящик із якоюсь тушонкою, а зверху, як правило, лежать ці малюнки, всі про тушонку забувають, розглядають малюнки. Ми вішаємо їх де можемо, де ми їх бачимо постійно. Бувають дуже смішні малюнки. За спиною в мене висить картинка "путін – лох", яку написала 5-річна Наталя. Також там просто слова підтримки, що ви молодці, тримайтеся. Палаючі російські танки намальовані. Це приємні відчуття, коли розумієш, що навіть малі діти розуміють, що відбувається, і також хочуть підтримати. Друзі, дякуємо за це дуже.
– Дорослі, може, пишуть якісь листи чи малюнки передають?
– О, так. Дорослі пишуть теж багато слів підтримки. Але значно ціннішою є допомога волонтерів. Що не попросиш – все знайдуть. Ми просто зі скромності ще не просили якісь літаки, але думаю, що якби ми попросили, вони б навіть їх знайшли. Дуже сильно відчувається, що воює не військо, а весь народ. Якщо є необхідність якась, вони готові швидко це забезпечити, покращити наші можливості. Ми на сторінці нашої бригади завжди дякуємо нашим волонтерам. Головне – що ти відчуваєш: воює не військо, воює весь український народ.
– Усім нам іноді треба перевантажитися, переключитися. Чи є така можливість?
– Так, ви маєте розуміти, що сотні тисяч людей зараз знаходяться в Збройних силах України. Безпосередню участь у бойових діях саме на цю мить бере, я думаю, менше 10%. Інші працюють над забезпеченням, над підтримкою, над тренуваннями, над підготовкою. Тому, звісно є час. Все організовано дуже правильно в нашому війську, на мій погляд.
Ми любимо з хлопцями пожартувати. Це дуже розряджає емоційно. Допомагає тримати класну атмосферу в колективі. Тому в нас тут, якщо чесно, багато жартів, багато братерської підтримки. Знімаємо навіть якісь кумедні відео, якщо є час на це, якщо є натхнення, щоб і в тилу підняти настрій. Ми маємо зараз всі бути мобілізованими. І такі духопідйомні відео, я вважаю, також потрібні.
– Ти за цей час став справжньою зіркою TikTok. Як воно?
– Я викладаю відео, коли є інтернет, і потім заходжу через декілька днів лише подивитися. От зайшов, дізнався, що мене заблокували на тиждень. Тож, не переживайте, зі мною все добре, просто я заблокований. Мабуть, наші сусіди північні поскаржилися на мої відоси.
В цілому, це дуже гарна підтримка. Мій TikTok став таким каналом комунікації з волонтерами для нашої бригади, завдяки чому, ми закриваємо наші нагальні потреби. Мої колеги по бригаді чудово це розуміють, що є і приємний бонус в цьому.
– Важливою є й інформаційна складова цієї війни. Пропаганда зараз дуже потужна. Наскільки важлива протидія російській пропаганді? Якою вона може та має бути? Як не дати ввести себе в оману?
– Я вважаю, що цього разу з часу повномасштабного вторгнення ми виграємо інформаційний фронт. Велика довіра до ЗСУ цьому сприяє. Нам не потрібно вдаватися до якихось хитрощів пропаганди, ми просто транслюємо правдиву інформацію. Світу не треба доводити, що це правда. Українцям не треба доводити, що це правда.
В росії говорять такі дивовижні речі, наче ми самі свої міста бомбимо. Всі розуміють, що це маячня, що відбувається вторгнення росіян в суверенну державу, і ми його стримуємо. Я вважаю, що тут наша країна інформаційно дуже потужно виступає, завдяки роботі усіх ЗМІ. Я думаю, що зараз ми молодці на всіх фронтах.
– Чи є на українському фронті місце пропаганді? Чи може вона теж стати нашою зброєю?
– Я думаю, що так. Ми маємо якомога ефективніше транслювати те, що відбувається, щоб перебивати фейки.
– Пропаганда – це завжди абсолютне зло? Чи її можна також на користь собі повернути?
– Я думаю, що у військовий час вона абсолютно необхідна. Просто в пропаганди через наш радянський спадок дуже поганий присмак. Ми її негативно сприймаємо, але це дуже ефективне транслювання інформації. І ми маємо в умовах війни це робити – максимально ефективно, максимально якісно. Так звана "One voice policy". Ми всі маємо говорити одні й ті самі дані, перевірені, чим по суті Україна нині й займається.
– Коли ми переможемо, чи буде нам потрібна така м'яка пропаганда про нашу історію, про наших героїв?
– Я думаю, що зараз через велику кількість новин та подій, які відбуваються в країні, ми просто не можемо осягнути і величини трагедії, яка відбувається в нашій державі, і величину подвигу, який відбувається нині. Тому переосмислення буде відбуватися роками, а можливо й десятиліттями – того подвигу, який відбувається просто зараз, в ці хвилини. Як усвідомлення глибини трагедії, яку росія здійснила на нашій землі.
Тому тут треба працювати інформаційно. Тут мають працювати митці, мають працювати журналісти. Щоб ніхто з наших героїв не був забутий, щоб не була забута катастрофа, яку спричинили росіяни. Я вважаю, що це на десятиліття вперед нам роботи – переосмислити, що з нами відбулося в цей час.
– Ще одне важливе питання – про популяризацію всього українського, зокрема, мови. Це питання зараз теж вийшло на поверхню. На Заході є претензії до переселенців, що деякі люди не переходять на українську. Хтось навпаки після того, що сталося, заговорив українською. Про цей аспект ти не думав: як воно має бути і може бути?
– Я сам із Краматорська, з російськомовної родини, з російськомовного міста, з російськомовної школи. Я з часу окупації Краматорська перейшов на українську. Для мене це було легко, за три місяці я вже почав думати українською. І от зараз дуже багато моїх побратимів тут переходять на українську.
З одного боку, це такий додатковий захід безпеки, тому що коли ти спілкуєшся українською, в нас ні в кого немає акценту. А в росіян, не знаю, щось з мовним апаратом, що вони не можуть сказати "паляниця".
– Російськомовна щелепа, як вони це називають.
– Так-так. Це, з одного боку, твоя безпека, ти додатково демонструєш, що ти свій. А з іншого боку, всі розуміють, що багато хто хоче відрубати цей канат, який нас ще пов'язує з росією. В нас взагалі нічого спільного немає нині. Лише російська мова. І багато друзів, колег, побратимів переходять на українську.
Я сьогодні спілкувався із хлопцем, який родом із Криму. Він вже місяць розмовляє українською, йому це прекрасно вдається. Він ділився своїми враженнями, що йому в принципі легко. Хоча там проскакують якісь російськомовні слова, але для нього це такий акт поваги до держави, поваги до своєї рідної мови, яку він хоче повернути на терени та розмовляти нею тут.
Це добровільно. Серед нас тут є і російськомовні, і україномовні, тут ніякого примусу немає – це вибір кожного. Я записав відео для тих, хто вагається. Не переживайте, це легко. Якщо ви будете наполегливими, все у вас вийде.
– Кажуть, мова – це зброя. На війні це так?
– Я думаю, частково так. По-перше, коли по рації хтось звертається російською, всі напружуються, оперативний черговий просить повторити державною мовою, щоб пересвідчитися, що це свій. Або якщо вночі хтось іде, розуміє, що краще звертатися українською, щоб не було питань. Якщо ти звертаєшся українською, то все – ти свій. А якщо ти звертаєшся російською, то можуть бути питання. Тому це, бачите, такий інструмент безпеки. Зрозумілий, легкий, і він у тебе під рукою, тому що всі тут знають українську мову.
– Ти пишеш вірші. Вони дуже зворушливі та розкривають болючі теми, які в нас є зараз. Чи давно ти пишеш, як тобі допомагає цей спосіб вираження думок на війні? Чи побачимо ми збірку в майбутньому?
– Я пишу вірші все життя. Тут, на війні, це активізувалося в мене. Жартую з хлопцями, що я служу зі швидкістю один вірш на тиждень. В мене є відчуття, що хтось має зафіксувати те, що відбувається просто тут і зараз в поетичному вимірі. Відчуваю таку необхідність – сказати за тих, хто не може. Тому я намагаюся писати вірші не тільки від себе, а й взагалі від тих, хто навколо мене.
Одна справа – сидіти десь у Києві і писати про війну, а інша – бути тут і писати про війну. Ми маємо і те, і те робити, щоб зілюструвати в літературі те, що відбувається з нами.
Чи побачимо ми збірку? Якщо доля дозволить, повернуся, і люди захочуть таку збірку побачити, то, я думаю, видамо.
– А зараз є фідбек на твою творчість?
– Так, дуже багато переглядів, репостів. Я вважаю, що ми взагалі у дивовижний час живемо, що в нас вірші набирають 2-3 млн переглядів. Коли таке було? Я от не пригадаю. У людей емоції розкрилися, емпатія розкрилася, співчуття розкрилося. Поезія – це такий інструмент, який може до цих емоцій звернутися. Я намагаюся це робити.
