У 21-річному віці він пішов на Майдан виборювати європейське майбутнє України, а у 2015 році пішов на фронт у складі добровольчого батальйону "Азов". У мирному житті він любив вечірки, красивих дівчат та подорожі, утім не вагався ні секунди, коли з цим життям довелося попрощатися з початком повномасштабного вторгнення.
Як захищали Київщину у перші дні війни, як воно – бути на нулі, та що призвело до трагедії з захисниками Маріуполя в Оленівці? Про це у великому інтерв'ю Апостроф TV розповів снайпер і "джавелінщик", боєць ССО "Азов" РОМАН ТРОХИМЕЦЬ.
– Коли ти вперше став на захист України та взяв до рук зброю?
– Я взяв до рук зброю ще в 2015 році, хоча на захист України став ще на Майдані, бо саме там почалася війна, з моєї точки зору. Я там брав участь в усіх передових битвах, втратив там друга, надивився всього-всього. Уже тоді прийшло розуміння того, що якщо є якась зовнішня агресія, якщо є якесь зло, то йому треба чинити опір. Можна жити паралельно студентським життям, займатися брейкдансом, ходити на вечірки. В той же час існують такі речі, коли вони з’являються, то все відходить в сторону, і ти займаєшся тільки цим. Ти воюєш за свободу.
– Скільки тобі було років?
– Під час Майдану мені був 21 рік. Після Майдану я певний час відходив морально, бо це було, мабуть, за весь цей час одне з найстрашніших випробувань. Ми все-таки були беззбройні, а проти нас воювали з бойовою зброєю.
Потім, на початку 2015 року, я навчався в університеті. В мене була класна робота, я заробляв гроші, дівчина була, вечірки. Але продовжувалася війна, продовжувався цей внутрішній неспокій. Було одне з найбільш нелогічніших рішень – кинути це все і відправитися на фронт. Я не був військовим, ненавидів взагалі всю цю форму, воєнщину. Як мені казали: "Ромо, ти ідіот. Куди ти йдеш, там є кому воювати". Майже всі відмовляли, крім деяких близьких та друзів.
– Ти обрав "Азов".
– Так. Я розраховував всі варіанти, і хотілося, щоб навіть якщо це буде якийсь останній бій, або якщо я загину, то я був серед добровольців. Це було вкрай важливо для мене тоді. Тому, обираючи між Збройними силами, "Азовом" і "Айдаром", я обрав "Азов".
– Для тебе війна 2015 року і війна зараз: в чому різниця? Як тоді діяли росіяни, і в чому відмінність від того, що є зараз?
– Тоді у ворогів було більше всіляких там днрівців, незрозуміло яких військ. Тоді була більше війна артилерії. І ми не могли нікуди просунутися, тому що в нас і влада не сильно цього хотіла, з моєї точки зору. Це перше.
Друге – не було такої підтримки, як зараз. Більшості людей було байдуже. Ти приїжджаєш у Київ, і ти якийсь "атошник", якого ніхто туди не відправляв. В більшості так і було. Відповідно, все це і виглядало, як такий довготривалий, затягнутий, нудний конфлікт. Хоча теж там були обстріли, було страшно, були бої, але це виглядало як дуже довгорозмазаний сценарій. Це вже я зараз кажу, озираючись назад.
– Була тоді образа на тих людей, які говорили, що ти "якийсь атошник"?
– Багато було таких неприємних ситуацій, навіть з маршрутки виганяли, бо по УБД безкоштовно маєш їхати, а водій не пускає. Різні бували конфлікти. Це не дуже приємна річ, але я вже тоді припускав, що є просто такий вид людей, яким абсолютно байдуже, які не звертають на це уваги. Тоді більш відкрито люди могли собі казати щось типу: "Нічого поганого в росії немає, це наші брати, і взагалі, ви йдете у війну політиків". Одним коротким вуличним діалогом, я вважав, що неможливо просто змінити цю людину. Тому й мінімум на це ображався, тому що не бачив сенсу.
– 24 лютого 2022 року країна прокинулася під звуки сирен, вибухів. Що робив ти, де був? Як почався для тебе цей день?
– Взагалі після початку лютого, коли вже дуже масово ворог почав під’їжджати до наших кордонів, стало очевидно, що це не просто якийсь фейк. Досить важко підтягнути величезну кількість людей, щоб вони просто стояли під кордоном і все. Це вимагає багато ресурсів, логістики, організаційних моментів. Було ясно, що буде війна. Відповідно, весь лютий я скуповував форму, якої мені не вистачало, збирав речі. Я готувався до війни, бо було очевидно, що вона так чи інакше настане.
Це було досить дивно, тому що більшість людей в моєму офісі говорили про те, куди вони будуть бігти у випадку війни. І ти ходиш серед них і думаєш, що всі будуть тікати, а ти обираєш, куди йти: або в "Азов" повертатися, або йти в Збройні сили, або в ТРО.
За декілька днів до початку я звільнився з роботи. Зв’язався з "азовцями", ми мали 23 лютого ввечері поїхати на бази в Маріуполі. Я влаштував прощальну вечірку з друзями, з сім’єю, зібрав речі, але командування сказало, що ми не 23-го поїдемо, а на наступний день. А зранку 24-го вже почув обстріли. Тоді взяв баул та поїхав на базу "Азова" на Святошин. Все просто. Ну, це не було просто, я просто точно знав, що я буду робити, що я точно не буду тікати, а піду назустріч цьому всьому.
Дуже дещо запам’яталося з того ранку. Я їхав у метро і дивився, скільки було людей, сімей з плачучими дітьми – такого ніколи в житті в метро не видно було. Я їхав один у військовій формі, з речами, і люди так дивляться з якоюсь надією на мене. Я це просто якось відчув. Ці дітки з заплаканими очима, якесь у них сподівання світилося. В той момент так клацнуло, типу я все роблю правильно. Всі мої кроки не лише йдуть в резонанс зі мною, а й соціум так само їх підтримує, що дуже навіть круто. Можна сказати, вперше за весь час я відчув ще й від людей таку підтримку.
Друга емоція – це злість. Якісь русаки поприходили і таке роблять з моїм народом. Типу "зараз їм буде".
– Якими були перші дні для військових на Київщині?
– Ми збиралися на базі, з’їхалися всі "азовці", які воювали з 2014 року і знаходилися в Києві і не тільки. Так само ми оголошували набір добровольців, тобто цивільні люди записувалися до нас. "Азовці" змішалися з цивільними людьми, і тоді вже створилося як ТРО.
– На Київщині було дуже багато російської авіації, танків. Як було вести бій проти них?
– Майже ніяк. Нас рятували ліси, нас рятували річки в Мощуні, в Горенці, під Ірпенем. В більшості, вся наша перемога – мого підрозділу – полягала в тому, що ми не виходили з окопів. Ми просто трималися там, нас постійно поливали вогнем літаки, гелікоптери, дрони-камікадзе. Там безкінечна кількість всього летіла. Але ми так і не відходили з позицій, і вони не могли завести ні техніку, ні піхоту, бо в нас була вже і проти техніки зброя, і піхоту ми могли відстрілювати.
Їхня задача була зачистити нас з наших позицій і завести своїх піхотинців, але ми ніяк не йшли. І в цей час наша артилерія мала змогу працювати і знищувати їх цілими колонами.
– Як так склалося, що ти і снайпер, і "джавелінщик"?
– На початку в нас були "калаші", але це не дуже ефективна зброя. Я дивлюся, а в нас жодного снайпера. Хотів, щоб хоча б СГД вже дали. Такого не було, були досить великі проблеми зі зброєю, і "Азову" на початку щось дуже довго тягнули з видачею зброї. Вже багато ТРОшників бігали озброєні, а ми ще ні. Це в перші дні. Це теж нас дуже сильно деморалізувало і дратувало, але всі це перетерпіли.
Потім наш командир сказав, що нам можуть видати "Джавелін", і запитав, хто хоче бути "джавелінщиком". Ніхто не хотів, бо не знали, що це таке. І нам сказали: "Так ви ж танки можете палити". Ну і я одразу: "Круто, буду".
– Скільки часу потрібно було, щоб навчитися стріляти?
– Нам провели дводенний теоретичний курс в одному з кабінетів, хоча Збройні сили, наприклад, вчать 2-3 тижні мінімум, і плюс ще симулятори є.
"Джавелін" – це досить складна установка, якщо чисто в теорії її прослухати. Нам провели ці курси, а потім ще довго не видавали ці ракетні комплекси. Я вже зневірився, що в нас вони будуть, і сказав: "Я в 2015 році, пам’ятаю, дуже добре стріляв, влучав. Давайте буду снайпером". Я виставив пост в соцмережах, люди зібрали гроші, тому що там треба було біля п'яти тисяч доларів на гвинтівку, на приціл, на набої. Ми з командиром багато про це сперечалися, він казав: "Брейк", це ж не якась тобі махновщина – захотів, став снайпером, захотів – ще щось". Але я відстоював своє, я собі так уявляв, що з гвинтівкою я можу принести більше користі, ніж просто рядовим піхотинцем із "калашом". Ось і все.
– В лютому-березні, коли почали показувати перших полонених російських військових, в українців почало складатися враження, що російський військовий – це такий собі "чмоня". Тоді наші військові почали говорити, щоб не знецінювали їхні досягнення, адже на атаку Київщини путін кинув свої елітні підрозділи, і протистояти їм було досить складно. Як змінився рівень і якість російських військових, якщо порівнювати тих, кого ти зустрів у лютому, і зараз?
– Абсолютно точно відрізняється. В них була краща зброя, злагодженість під Києвом. Там дійсно працювали професіонали. Всі про це знають. Те, що робили ЗМІ… Я розумію їхню позицію з точки зору психології, адже краще сказати, що проти нас воюють якісь орки і безхатьки, ніж професіонали, бо люди і так нажахані війною. Це перші дні, перший місяць. Знати, що проти тебе пішла "спецура", якось не дуже круто. Цивільні досить вразливі в загальному плані. З однієї точки зору, це правильний підхід до них, але це неправильний підхід до військових. Тут треба шукати баланс.
Згодом люди все одно дізналися. Навіть зараз усі розуміють, що там була еліта російської армії. Вони мали намір клином зайти у столицю та захопити таким чином всю країну.
Зараз стало набагато менше професіоналів у їхній армії. Вони кидають усіляких "кадирівців", якихось бурятів, якихось вузькооких із дальніх провінцій. В них уже закінчилися загони спецпризначення у великих масштабах, і вони просто стягують з крайніх точок республік кого тільки можна.
– Тобто тепер беруть більше кількістю, ніж якістю?
– Так. Єдине що, змінилася стратегія. Все таки, на початку повномасштабної війни росіяни йшли колонами техніки, яку ми спалювали. Зараз це припинилося. Вони бояться наших "Джавелінів", наші протитанкові установки, наші "Стугни" особливо. Вони вже не так рвуться в бій, не такими колонами вже ходять, як раніше. Тобто тепер техніку набагато важче нищити, ніж було на початку.
– Ти був на нулі, але є такі операції, коли ви заходите в тил до ворога. Про що ти тоді думаєш?
– Скажімо так, бути на нулі, коли від тебе до ворога 100-150 метрів, і бути в тилу - це майже одне й те саме. Так само вони можуть підкрастися, можуть одягнути вночі маскхалати, яких не видно в тепловізор, і підійти максимально близько. Якщо постові, наприклад, заснули, то позиції просто не стане.
Ти можеш не помітити, як уздовж іншої посадки тебе вже просто обійшли, і ти… Там дуже легко фігури міняються місцями. Ти можеш опинитися в певному оточенні, потім знову картинка вирівняється. Але єдине додам: при таких операціях, якщо йде жвавий бій – артилерія, танки, піхота – то там є адреналін, і не так це вже й страшно. Ти на такому драйві, хоча декілька годин бою і ти просто виснажується. Ти просто хочеш впасти й лежати на траві. Це дуже сильне навантаження.
Коли ти близько до ворогів, адреналін уже спадає, і ти холоднокровно розумієш, що з тобою може відбутися, як тебе можна оточити, бо ти знаєш проблеми в своїй обороні і розумієш, що цим вони можуть скористатися. Тобто це вже такий холоднокровний ризик, коли ти усвідомлюєш всі варіанти розвитку подій. Емоції, буває, зашкалюють, бо кожен хрускіт гілочки, кожен шорох листя… Якщо він декілька разів повторюється, адреналін в грудях просто аж виплескує, і кров шугає в голову, бо ти розумієш, що зараз щось буде. Особливо, коли це нічна позиція, коли вас лише чотири людини, грубо кажучи, а ти знаєш, що за триста метрів у них там сидить чоловік 30… Ти думаєш: "Хоч би встигнути вистрілити, щоб побратими повставали". Це досить серйозна емоційна напруга.
– Ми часто говоримо про те, що наш ворог дуже підступний. Чи були у вас такі історії, коли російські військові казали, що здаються, а потім підходили зі зброєю та намагалися атакувати?
– Один бій точно в мене був такий. Росіяни через окоп кричали, що здаються, заїхали на БМП до нашої позиції. Зверху сиділа піхота їхня. Встиг декількох зняти зі снайперської гвинтівки, поки вони їхали на всій швидкості до нас. Вони залетіли метрів на 10-15 в зеленку біля нашого окопу й кричали, що здаються. В них був хаос, тому що двоє з них вибігли з піднятими руками на відстань п'яти метрів, але почався бій. Ми кричали, щоб заглушили мотор, кинули зброю, але вони не глушили. Ми почали рахувати до трьох, а на рахунок два вони почали з кулеметів по нас стріляти. Самі ж і поклали тих двох, які хотіли здатися.
Так, вони воюють підло, абсолютно негуманно. Але й ми не тішимо себе ілюзіями. Ми розуміємо, з ким маємо справу.
– Ти боєць ССО "Азов". Я не можу не запитати про Оленівку. Цей черговий російський воєнний злочин жахає своєю жорстокістю та підлістю. Вас, військових, такі історії демотивують чи навпаки викликають більшу лють і бажання помститися?
– Взагалі, починаючи з ситуації про "Азовсталь", я не міг повірити, що ми так віддали в заручники таку кількість боєздатних воїнів, прекрасно підготовлених, які дійсно себе проявили, що не було деблокади Маріуполя, хоча у нас планувалася операція.
Конкретно нашому підрозділу чотири рази були такі запити ще на початку війни. Питали добровільно, хто готовий їхати в Маріуполь. Це дорога, скоріше за все, в один кінець, але є можливість хоча б приєднатися до наших "азовців" у Маріуполі. Протягом півтора місяця чотири рази до нас приходили. Приблизно половина людей погоджувалися, і я зокрема, хоча це якраз про холоднокровність при прийнятті рішення. Це було дуже й дуже непросто, бо ми всі розуміли, що ми підемо просто в оточення. В нас було достатньо мотивованих людей. Ми завжди лютували і не розуміли, поки ще немає великого оточення Маріуполя, чому не скласти велику ударну групу і не звільнити наших звідти?
Це дуже болюче питання. Коли у росіян вже було там сім чи вісім рядів оборони навколо Маріуполя, ми зрозуміли, що це вже нереальна місія. Чесно, це підточувало мене, особливо коли я усвідомив, що "азовці" потрапили в полон. "Азовці" завжди славилися тим, на відміну від інших підрозділів, що ми завжди дбали про своїх і не допускали 200-х. Полонені – в нас взагалі одиниці людей потрапляли в полон. А тут таку кількість, можна сказати, вже було страчено. Коли вони потрапили в полон, я не вірив, що росіяни просто хоча б когось віддадуть. І цей показовий обмін, коли вони віддали 117 людей, і серед них були "азовці"… Я думаю, що в них щось пішло не так, або це була якась їхня міні-стратегія. Але більшості "азовців" уже не повернутися звідти. Єдиний варіант – це просто знищити росію і дійти до Москви. Тільки так можна буде їх забрати.
А те, що вони роблять, це викликає лють. Але вже немає тієї люті типу "шашки наголо і підемо на амбразуру". Я навіть не знаю, як сказати, як я до цього ставлюся. Це все наші хлопці, я розумію, що цього можна було не допустити. Оця Оленівка – це результат того, що не було деблокади Маріуполя, хоча ми постійно давали запити, в нас були мотивовані бійці, дуже круті, дуже заряджені. Нам тільки треба було від Збройних сил, від Генеральних штабів підтримка артилерією, авіацією, бо ми не могли лише піхотою пройти полями 100 км від Запорізької області до Маріуполя.
А якщо відкотити ще назад, то цей наказ, який був перед початком повномасштабної війни, про розмінування оцього проходу з Криму, коли вороги просто зайшли пішки і пройшли половину Маріуполя, це наслідок цієї першопочаткової причини. Не в цьому сам жах ситуації навіть, а в тому, що серед нас були і є зрадники, які, скоріше за все, досі не покарані. І до якої катастрофи все це призвело.
– Ти віриш, що їх покарають?
– Мені б хотілося вірити. Я б сам їх карав. Але наскільки це реально? Мені хочеться вірити, що я розумію всю складність політики, як там все заплутано, приховано і під килимами відбувається. Тому досить важко зараз. Мені, принаймні, буде важко розібратися, хто в цьому винний.
– На передовій зараз багато чого не вистачає, ми часто бачимо збори на тепловізори, дрони та іншу техніку. У вашому підрозділі чого не вистачає найбільше?
– Ми часто знаходимося дуже близько до ворога – від 0 до 500-600 метрів. Ми точно знаємо, що в них є прилади нічного бачення, з якими вони можуть підійти до нас дуже близько і наробити нам неприємностей. Тому, з моєї точки зору, нашому підрозділу треба було б декілька приладів нічного бачення. В тепловізор ти можеш подивитися п'ять хвилин і все, у тебе вже око не буде бачити декілька хвилин. А прилад нічного бачення ти вдягаєш і йдеш, і все бачиш як удень, тільки вночі.
– Війна в Україні триває вже понад 8 років, і всі ці роки наші військові постійно вчилися воювати. Особисто ти як вважаєш, скільки ще потрібно кроків до того, щоб наші Збройні сили доросли до армії зразка НАТО?
– Можу сказати, що це НАТО має дорости до нас. Вони не знають, що таке артилерійські обстріли, а в нас зараз війна артилерії. Американські солдати, які б вони не були круті, ніколи не сиділи під ворожими "градами", під танками і під мінометами. Тому вони і близько не знають і не уявляють, що це таке, і як у таких умовах воювати. Тут ми набагато випереджаємо їх, і це вони ще перейматимуть у нас досвід. Ми можемо взяти у них досвід в певних тактичних, більш локальних речах, але вони навіть не мають такої вирішальної ролі, з моєї точки зору.
Щодо розвитку української армії, так от, буквально за крайні три тижні, хоча в мене протитанковий підрозділ, але є три людини, які управляють дронами, які дивлячись відео по ютубу і спілкуючись з іншими, самі створили систему скидання. Подивилися, як розбираються ВОГи і гранати, і вже почали тестові скидання цих гранат на ворогів. Це все просто на моїх очах відбулося за три тижні. По ютубу. Це щось фантастичне.
Зараз все більше будуть перемагати ті, хто воює за технологіями. Якщо полетить три дрони, і вони можуть накрити невеличкий спостережний пункт гранатами, уяви, якщо йде ворожий штурм – людей 30-40 і техніка – і на них летить 30 дронів, і кожен скидає по гранаті. У них іде жива сила, а в нас летять дрони. Скинули по гранаті, розібрали всю піхоту й техніку і відлетіли назад заряджати батарейки. Отакий стиль війни скоро буде. Росіяни ніяк у цьому сенсі не просуваються, вони тупі. Вони не вміють нічого такого створювати. А в нас люди, що на передовій, що в тилу, постійно прокачують такі речі, які й будуть вирішальними. Тому я впевнений, що це не як АТО, і закінчиться це все дуже швидко.
– Нашою перемогою.
– Обов'язково.
– Коли ми переможемо, ти , напевно, поїдеш за кордон на відпочинок. Як реагуватимеш, якщо там зустрінеш росіянина з ідеєю "Z", фаната "русского міра", цих "мижебратья"?
– Знаєш, я постійно ставлю собі це питання, тому що в моїй стратегії виживання є такий пунктик, що, можливо, я навіть переживу і зустріну перемогу України. Тоді я точно поїду на якийсь відпочинок. Але як я відреагую на росіянина, який буде толерантний до війни, який буде з ідеями "Z", мені важко уявити. Що б я з ним не зробив, це треба буде зробити тихо і без свідків, будуть то якісь слова або дії.
Це, мабуть, єдине, що я поки що можу сказати. Скоріше за все, стриматися і делікатно промовчати буде неможливо. Я втратив багатьох друзів і знайомих – і цивільних, і військових – як і багато з нас. І просто мовчати і ніяк на це не реагувати, скоріше за все, не вийде. А там уже буде все по ситуації.
