Російські окупанти вже дев'ятий місяць чинять звірства на нашій землі. Вони запускають ракети, які руйнують наші домівки, пам'ятки культури та інфраструктуру. Вони катують українців на тимчасово окупованих територіях. І головне, вони вбивають наших дітей або залишають їх сиротами. До цього навіть закликають путінські пропагандисти та письменники на державних російських телеканалах. Втім, це цілком зрозуміло. Путінська росія косплеїть гітлерівську Німеччину, намагаючись знищити наше майбутнє. Але, попри рашистський терор, наші діти залишаються незламними. Бо вони – герої. Про те, хто допомагає українським дітям вижити, витримати всі жахи війни, та надає надію на майбутнє, читайте у матеріалі "Апострофа".
"Коли ми повернемося додому, і я побачу свою сім'ю?"
9 березня 2022 року російський військовий літак кружляв над селом Слобожанське Харківської області. Пілот випустив ракету по житлових будинках. Швидше за все, він зробив це навмисне, щоб залякати місцеве населення. Там не було воєнних об'єктів. Ракетний удар для мешканців села був несподіваним.
В одному з будинків жила чудова родина, мама та троє дітей: Наталя, Яна та Олег. Жінка виховувала малечу сама. Її чоловік помер кілька років тому. У момент ракетного удару по дому мама зі старшою донькою та сином загинули. Молодша дочка Яна дивом залишилася живою. Перед атакою рашистського літака дівчинка пішла до себе в кімнату дивитися мультфільми, а мама з братиком та сестричкою залишилися на кухні. Туди й прилетіла ракета.
П'ятирічна Яна лежала під завалами та кликала на допомогу. На крик прибігли сусіди, які викликали швидку та рятувальників. Яну дістали з-під завалів будинку та відвезли до лікарні міста Первомайський.
"Ми думали, що вся родина загинула, – розповідає тітка Яни Наталя, яка стала її опікункою, – Але пізніше мені зателефонували з лікарні та сказали, що Яночка жива. Поїхати до неї ми змогли лише 16 березня, оскільки біля нашого села йшли бойові дії, тому їхати було небезпечно".
У дитини, звісно, був сильний стрес. "Спочатку Яна весь час плакала, погано спала. Але з нею одразу почали працювати психологи й зараз уже все нормально", – каже тітка. Іноді дівчинка згадує своїх і запитує: "Коли ми повернемося додому, і побачу свою сім'ю?". Хоча вона знає, що її мама, братик та сестричка загинули, але сподівається, може, вони ще живі. Тітка дівчинки теж втратила житло і майно і зараз живе в орендованій квартирі.
"Спочатку, я навіть не знала, що робити, куди йти, – розповідає Наталя, – Всі документи Яни та її родини знищені. Але, дякую працівникам адміністрації міста Первомайський, які допомогли відновити свідоцтво про народження".
Пізніше у Фейсбуці Наталя випадково знайшла інформацію про благодійний фонд "Діти Героїв".
"Я вирішила до них звернутися, але чесно кажучи, не сподівалася, що вони чимось допоможуть. Однак, на диво, мені одразу передзвонили. У мене не було жодних документів про смерть родичів Яни, але у фонді повірили на слово та надали фінансову та психологічну допомогу", - розповідає Наталія. За її словами, потім допомога від фонду стала регулярною. "Яні постійно якісь подарунки дарують, одяг. Вона навіть каже, що ніколи стільки подарунків не отримувала", - говорить опікунка дівчинки.
Яночка завжди мріяла мати власний велосипед, але мати, яка одна виховувала трьох дітей, не мала можливості його купити. Були інші потреби. І ось, на день народження фонд "Діти Героїв" подарував дівчинці велосипед. "Радості Яни не було межі, – каже Наталя, – Її давня мрія збулася".
Нині дівчинка вже освоїла свого залізного коня та поступово повертається до повноцінного життя. Та ось тільки маму, сестричку та братика їй уже не повернути ніколи. І виною в цьому так званий путінський "руський мир".
Читайте також: "Я готовий на все, лиш би тато був живий": як в Україні піклуються про дітей війни
"У нього були зв'язані руки, зав'язані очі та кульове у голову"
Ярославу лише 13 років, але до нього війна прийшла вже вдруге. Хлопець родом з Луганська. Коли в місто зайшли росіяни, Ярославу було 5. Його мама Марина вирішила тоді залишити окупований Луганськ та тимчасово виїхати на територію підконтрольну Україні.
"Я думала, що все закінчиться швидко і десь через 2 тижні ми повернемось. Але, виявилось, що це не так", - розказує Марина. Жінці с малим сином деякий час довелось блукати Україною та винаймати житло в різних регіонах. Зробити це було нелегко, оскільки, за словами Марини, здавати квартиру, чи навіть кімнату біженцям з Донбасу не хотіли.
Нарешті Марина з Ярославом опинилась у Києві, а згодом вийшла заміж та переїхала в Бучу. Слід зазначити, що Ярослав має особливість – в нього ЗПР (затримка психічного розвитку), а тому дитині потрібен спеціальний освітній заклад. На Київщині жінці вдалося влаштувати сина до чудового дитячого садка де як раз і займалися підготовкою таких дітей.
У 2017-му Марина народила доньку Аліну. Чоловік працював майстром з ремонту цифрової техніки, а вона була домогосподаркою і виховувала дітей. Здавалось життя налагодилось.
"Та ось 24 лютого сталося дежавю. Зранку над Бучею кружляли гвинтокрили та літаки, лунали вибухи. Я не могла в це повірити, що війна мене наздогнала. Треба знову тікати, залишитись без нічого і не розуміти що далі. Але цього разу було страшніше, тому що я розуміла як це відбуватиметься", - згадує Марина. І дійсно. Вже наступного дня повномасштабної війни Буча опинилась в епіцентрі боїв.
4 березня у сусідній будинок прилетів ворожий снаряд, а в їхньому повилітали вікна. Пропав мобільний зв'язок та інтернет. Марина з двома дітьми ховалась у підвалі.
"5 - го березня чоловік виїхав з дому у невідомому напрямку, та більше не повернувся. Він сказав мені, що піде шукати пальне, щоб заправити автомобіль, та вивезти нас з міста. Зв’язку з ним вже не було. Вдома стояв холод, не було ні газу, ні світла, ні води, — розповідає жінка, — Через тиждень я вирішила виїхати з двома дітьми".
Але евакуація вдалась не зразу. Евакуаційні автобуси із Києва обидва рази не доїхали. Жінку з двома дітьми на своєму авто вивезли сторонні люди.
Розстріляна автівка з дітьми у Бучі. Фото: Тетяна Козак, Ґрати
"Я не змогла далеко поїхати, бо знала, що треба шукати чоловіка. Кожен день я переглядала у соцмережах фото та відео з Бучі. Але чоловіка на них не було. На початку квітня Бучу звільнили і я на одному з перших автобусів поїхала у місто. Та чоловіка не знайшла, — каже Марина, — Аж в кінці квітня його відкопали в лісі, він був як невідома людина без документів. Я впізнала його по фото з моргу. Він був закатований: зв'язані руки, зав'язані очі, кульове у голову та увесь побитий".
Марина дуже важко переносить втрату. Каже, що всі ці події не дають і не дадуть найближчим часом думати про майбутнє.
Жінка залишилась одна з двома дітьми, без даху над головою, без грошей. Випадково в одній з груп у вайбері вона знайшла посилання на фонд "Діти Героїв" та вирішила звернутися за допомогою. У фонді одразу ж відгукнулись, та допомогли Марині з грошима та одягом.
Марина розказала, що її син Ярослав захоплюється програмуванням: читає книжки, старається програмувати щось самостійно, наскільки йому це вдається. Кураторка родини від фонду помітила набір на безплатний курс з програмування ІТ Generation (це проєкт Міністерства цифрової трансформації). Але курс був розрахований на людей старших за 18 років. Кураторка зв'язалася з організаторами цього проєкту і попросила взяти Ярослава, хоч йому ще і немає 18. Організатори курсів відповіли, що готові взяти хлопця на 1 рік безплатного навчання, якщо він пройде співбесіду. Ярослав успішно співбесіду пройшов і обрав напрямок навчання - Game розробка. Мама хлопчика каже, що він дуже щасливий, бо отримав такий шанс. Заняття вже почалися і викладачі хвалять Ярослава.
Що стосується молодшої доньки Аліни, то у неї мрія побачити море і знайти живу воду, щоб повернути тата за яким дівчинка дуже сумує.
