Історія нацгвардійця з Вінниччини ДМИТРА ФІНАШИНА гідна того, щоб потрапити на сторінки книги, або бути екранізованою після нашої перемоги. Виконуючи бойове завдання в Луганській області, військовий потрапив в засідку росіян і був важко поранений, а його побратими вбиті. Один, в сірій зоні, без їжі та зброї, з критичною крововтратою, втамовуючи спрагу з болота, він виживав дві доби і вже готувався до загибелі. Але дивом нацгвардієць врятувався, хоч і втратив руку, та не втратив гідність – указом президента військовий нагороджений найвищою державною відзнакою "Герой України". Про своє виживання, жагу до життя та неймовірне спасіння, Фінашин розповів в інтерв’ю "Апострофу".
- Дмитро, ти був на фронті ще з 2017 року. Війна тоді і війна після 24 лютого, це різні війни?
- Абсолютно. На той момент ти потрапляєш на фронт, а потім вертаєшся в мирні міста, де війну сприймають як якусь незрозумілу ситуацію, контртерористичну операцію. Але ж війна була серйозна: точилися важкі бої, гинули люди. Та коли почалась велика війна, то я зрозумів, що все у світі відносно. До 24 лютого всі події були таким собі підготовчим табором. Відрізняються засоби і методи війни. Зараз працює повний спектр озброєння, а тоді лише міномети і зрідка артилерія.
- Ти займався аеророзвідкою, проте вирішив змінити військовий фах і стати снайпером. Чому?
- Через те, що від роботи снайпера, як мені здається, значно більший коефіцієнт корисної дії. Наприклад, коли літаєш і виходиш на спостережну позицію, то бачиш, як противник веде вогонь по нашим, а в мене нічим відповісти, немає гвинтівки під рукою – я лише фіксую. Та і в цілому робота снайпера це досить цікаво.
- Це як в кіно? Годинами сидіти в засідці заради одного влучного пострілу?
- Це не так круто, як звучить. Не так романтично. В кіно це показують п’ять хвилин, а реальності треба бути в засідці годинами. Взимку це взагалі страшне – дуже холодно. Як правило, ти можеш ходити на позиції днями, а то і тижнями, і нічого взагалі не побачити. Але це було ще в тій війні – позиційній, адже за ці 8 років всі так добре вкопалися в землю, що когось побачити то велика вдача. Всі хочуть жити, ніхто не хоче загинути по дурості.
- Стати снайпером, це підвищити свої шанси на загибель. Не було страшно?
- Ну я і так знав, що мене в будь-якому випадку не машина зіб’є. Але загинути на фронті, то є гідна смерть для чоловіка.
Читайте: Крим повернеться в Україну швидше, ніж думають - Рефат Чубаров
- Стикаючись з "другою армією світу", що можеш про неї сказати?
- Це була величезна навала. Вони сунули та брали виключно кількістю, але ця кількість не означала якість. Вони рівняли все з землею, потім заходили величезною кількістю техніки, яку складно було чимось перебити, адже просто не було такої кількості необхідного озброєння і протитанкових засобів. Але я дуже багато бачив, як вони просто тікали. Тікали, бо розуміли, що смерть близько, а люди далеко не всі до неї готові. Вони кидали техніку, своїх загиблих, поранених, і бігли з поля бою.
- Розкажи про той день, коли отримав поранення, та подальші події.
- 22 травня ми отримали завдання "зачистити" "зеленку" в сірій зоні разом з 128-ю бригадою. Ми підійшли до лісу, який потрібно було зачистити, якщо там буде противник, щоб потім основні підрозділи там закріпилися. 23 травня на світанку ми пройшли цей ліс, все було нормально, не знайшли ніяких слідів перебування противника. Та залишалась ще одна частина "зеленки" метрів в 120 від місця, де ми перебували. Ми розділилися на три групи і моя група, 4 чоловіка, як передова, побігла в ту посадку, але там вже був противник, який на нас чекав. Почався бій. Ми зрозуміли, що ворог за чисельністю нас дуже переважає, тому почали відступати, щоб повернутись до наших позицій. Але на той момент нас взяли вже в "підкову" і насипали з флангів і ззаду.
Один хлопець з групи загинув одразу, інший отримав кульові поранення. Ну і все нас лишається троє: один поранений і двоє цілих. Пшениця по коліно, і нам потрібно якось вибиратись. Ми надали пораненому першу допомогу, і лежачи, через пшеницю поповзли. А орки розуміли що ми там, і вони прошивали то поле з кулеметів. Мені прилітає в праву руку, куля відриває палець. Я наклав собі швиденько турнікет. Вибираємось далі, і куля прилітає мені в шолом. Я відповзаю від того місця, де мені прилетіло в голову, і наступна куля прилітає в ліву руку, перебиває кістку, артерію, проходить під ключицею та виходить з тіла. Пощастило, що не заділо легені. Я відчуваю, що стікаю кров’ю і дуже сильно, адже за лічені секунди сили покидають мене. Я кажу "Сократу" (позивний побратима Дмитра – "Апостроф"), єдиному вцілілому з групи, намотати мені турнікет, тому що обидві руки в мене вже не працювали. Таким чином, у нас вже двоє "трьохсотих" і один цілий. Ми запросили евакуацію і продовжили повзти, але внаслідок втрати крові, зневоднення час від часу я втрачав свідомість. І в якийсь момент я відкрив очі… а вже нікого поряд немає.
- А як же евакуація?
- Я знав, що їде БТР, БМП, але вони не змогли доїхати, оскільки орки контролювали сектор. І їхати немає сенсу. Класти людей і втрачати бронетехніку ніхто не буде. "Сократ" був єдиний вцілілий. Він поповз шукати вихід, щоб дістатись наших, але орки його застрелили, зняли з нього рацію і сказали, що всіх "трьохсотих" вони добили, нікого в живих не лишили. Тому наші вже знали, що всі загинули, адже з рації одного з наших вже говорять орки. Група прикриття забрала своїх поранених і відступила. Так я залишився сам.
Розуміючи, що нікого з наших поряд немає, я почав рухатись, вибиратись, робити хоча б щось. Спробував встати на ноги, але втратив свідомість: багато крові було втрачено і її не вистачало для живлення мозку. Це було схоже на дуже сильне алкогольне сп’яніння: зір поганий, паморочиться в голові. А в горизонтальному положенні я ще міг більш-менш діяти.
- Як саме діяти? Що робив?
- По-перше, я гадав, що знаходжусь на позиціях противника. Супер! Зараз знайдуть мене і все до побачення. Я ліг, заплющив очі і подумав що все, буду помирати, адже немає сенсу вже боротися за щось, думки вже були чисті… Тим більше дика втома, страшна біль, турнікет, спрага. Але потім подумав про родину: дружину, батьків, що вони не будуть знати де я подівся. В кращому випадку знайдуть мене орки, познущаються над тілом і десь в кущах один кістяк буде лежати. Якось не так я собі уявляв свою загибель. Мені це не сподобалося, і я вирішив, що все ж таки буду намагатися жити. Через силу розплющив очі і почав рухатись просто вперед, вглиб "зеленки". Тим часом настала ніч, в мене почалися галюцинації. Здавалося, що ось хлопці приїхали, що я бачу їхню машину в кінці "зеленки". Першу ніч я так повзав та грівся, адже було дуже холодно. На другу ніч виліз на місцевість в сірій зоні, яка була мені знайома: ми тут проходили. Тоді я зрозумів, що можна ще боротися, можна якось жити. Знайшов тухле болото з водою і нарешті напився. Так зрештою я виживав дві доби.
- Були тоді думки, що в цій "зеленці" все і закінчиться?
- Звісно я розумів, що можу там загинути, адже стан мій ускладнювався, постійно текла кров з корпусу, там був вихідний отвір від кулі, але зупинити кровотечу ніяк не міг, була постійна крововтрата. Крім того, їсти взагалі нічого не було, тримався лише на воді. Чесно кажучи, я вже доходив і розумів, що справа йде до кінця і третю ніч я вже не пережив би.
- Як все ж таки тебе знайшли і врятували?
- Мене знайшли львівські десантники з 80-ї бригади. Це був суто випадок. Вони йшли по своєму завданню і я просто трапився у них на шляху.
- Як відбувалося подальше лікування і реабілітація?
- Мені одразу сказали, що в мене не буде руки, але я це і так розумів, що мені її ампутують. Але я дві доби помирав, а тут мене знайшли і я був максимально щасливий, а рука це таке діло.
- Страждав від фантомного болю? Багато військових, що втратили кінцівки кажуть, що це справжня важка проблема.
- За місяць після операцій всі рани майже загоїлися, але фантоми справді були дуже жорсткі. Нічого не допомагало, ніякі ліки. І неможливо це побороти, воно постійно болить. Як зубний біль, тільки набагато сильніший. Морально це дуже виснажує. Але мені знайшли спеціалістів, відправили в Київський інститут реабілітації і там я почав по різним протоколам працювати з фантомними болями. Наприклад, "холод-тепло". Тобі спочатку нагрівають місце поранення, потім відразу охолоджують, потім знову нагрівають. А ще вібротерапія, ультразвук і робота з психологом. Треба дати мозку зрозуміти, що твоя рука є на місці, відчути той фантом, спробувати навіть їм якось керувати. Тоді мозок зрозуміє, що в тебе рука начебто на місці і не треба посилати в неї нервові імпульси.
- Ти отримав зірку Героя України. Що для тебе значить ця нагорода? Що відчуваєш?
- Мені досі складно сприймати цю інформацію. Я до останнього не вірив, що це можливо, адже в моєму розумінні для такого звання треба два полка орків спалити. Це дуже велика честь і моральна відповідальність. Треба жити гідно.
- Дізнатись більше про реабілітацію воїнів та постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали прихисток в Німеччині, ви можете на сайті організації Enable Me Ukraine.
Проект реалізується за підтримки DSEE.
