Кілька тижнів тому стала свідком картини. Жінка років 30 - 40 гучно сперечалася з військовими під одним зі столичних ТЦК. Вона наполягала, що її чоловіка затримала незаконно і мають негайно відпустити. Тим часом підійшла інша жінка й сказала, що їй потрібно в ТЦК для вирішення питань, пов’язаних зі зникненням безвісти її родича. Почувши це, перша вигукнула: “От я не хочу, щоб і мій зник безвісти!”.
Справедлива позиція, зважаючи на те, в якому підвішеному стані очікування живуть рідні зниклих безвісти військових. І таких чимало - на кожного зниклого щонайменше двоє нещасних - батьки. “Моє життя на паузі”, - каже Олександра, з її чоловіком втрачено зв’язок на Курщині. Вона розповідає, що пробувала дізнатися у побратимів, що сталося, однак ніхто нічого не розповідає. Певна - бо так наказали. У таких випадках лишається чекати на акт службового розслідування обставин зникнення, яке проводять бригади. Проте й він може розчарувати. Наприклад, військова частина може обмежитися згадуванням причини нещасного випадку (скид з дрона, наприклад, чи артобстріл) і висновком, що доля бійця - невідома. Ба більше - будьте вдячні вже за таку інформацію, бо бригада вам нічого не винна.
“Немає жодного нормативного акту, який визначає, що при зникненні безвісті військовослужбовця проводиться саме службове розслідування. Фраза і вимога надати родині акт розслідування з'явилася в дорожній карті Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, без зазначення жодного нормативного регулювання цього питання. Тому є підрозділи, які не проводять службове розслідування, видають наказ про визнання зниклих безвісті з коротким викладенням інформації. І це не є порушенням”, - пояснює координаторка родин зниклих безвісти і полонених Медійної ініціативи за права людини Олена Бєлячкова і додає: з актом розслідуванням навіть до суду не підеш, бо цей документ не може бути предметом судового спору.
Утім, історія показує, що якщо дуже захотіти (а особливо якщо цього хоче Верховний Головнокомандувач), то з’ясувати, що сталося, можна. Згадаймо скандал із СЗЧ у 155-й окремій механізованій бригаді. Тоді для з’ясування обставин зникнення безвісти військовослужбовців створили відділ розслідувань. ““Розслідувачі” фактично похвилинно реконструюють події, під час яких втрачався зв’язок з військоковослужбовцями, з’ясовують, які заходи застосовувались для евакуації, аналізують доповіді розвідки, щоб зрозуміти, що могло статися зі зниклими побратимами. Це хороший приклад неформального підходу до проведення службових розслідувань, а реального з’ясування обставин, який має бути імплементований в інших військових частинах. Щоправда, такі відділи розслідувань повинні розгортатися не постфактум, а в режимі реально часу. Окрім якісного проведення службових розслідувань, це ще й джерело аналітики для командирів і предмет для висновків і роботи над помилками”, -написала тоді у соцмережі військова омбудсменка Ольга Решетилова.
Без такого скрупульозно розслідування з подачі зверху рідні безвісті зниклих військових не можуть розраховувати на якісне розслідування обставин. Хіба якщо є прямі свідки, які можуть надати більш детальні пояснення, каже Бєлячкова. Загалом багато що залежить від військової частини. “Вимагати більш детального розслідування не завжди буде можливо, - продовжує вона. - Особливо важко, якщо цей військовий був прикомандирований до іншого підрозділу, а підрозділ тяжкий в комунікації, в отриманні інформації”.
Неспокій рідних загострюється на тлі геополітичних новин. Так, якщо буде обмін всіх на всіх, то чи не залишаться в російських катівнях наші бійці зі статусом безвісті зниклих, яким не підтвердили полон і про місцезнаходження яких нічого не відомо? А коли наші вийдуть з Курської області, яка ніколи не буде нашою, чи зможемо повернути й поховати на Батьківщині тих, хто поліг на чужині? А тих, хто загинув на нині окупованих українських теренах?
Керівник відділу Управління з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (Секретаріату Уповноваженого) МВС України Дмитро Богатюк запевняє: процес репатріації наших захисників триває постійно. “В залежності від безпекового факту, в залежності від того, під чиїм контролем знаходиться ця територія. Але навіть попри те, що територія окупована, тривають процеси перемовин щодо обмінів тілами. Як правило, під час проведення цих обмінів тілами відбувається з'ясування обставин, звідки ці тіла, з якого напрямку їх доставили, з якої локації. І це дає нам взагалі зрозуміти, чи було відпрацювання певної локації, чи не було”, - пояснив він “Апострофу”.
Крім того, у командирів військових частин є координати, де зникла людина, з якими можна буде далі працювати. Проте дійсно, багато залежить від волі ворожої сторони. А це - ризик. “Якщо чекати лише обміну, то багато хто ніколи не повернуться, бо російських солдатів у полоні менше, - пояснює виданню експерт Центру громадянських свобод Михайло Савва. - Йдеться про звільнення всіх після завершення активної фази війни. Так, такий ризик є. Тому під час переговорів потрібно вести розмову про моніторингову місію, яка стежитиме за тим, щоб звільнили всіх. Тіла ніхто спеціально не шукає на окупованій території. Цим також мають займатися моніторингові місії”.
Рідні зниклих безвісти виходять на мітинги, обурені, що віддали на захист країни найдорожче, а бригади тепер намагаються відкараскатися від них, мовляв, у нас своя задача - воювати… Вони хочуть, щоб влада не забувала про їх близьких. Замість дискредитувати за нібито інспірованість ворожими спецслужбами - авторка цих рядків була на таких мітингах і може це заперечити - замість бажання відмежуватися від явища, що не додає політичних балів, краще розв’язувати проблему.
Так, Ольга Решетилова повідомила про розробку низки нормативних змін, “які дадуть військовим частинам змогу оперативно та якісно надавати інформацію рідним військовослужбовців і державним органам, не проводячи громіздкого службового розслідування й не відбираючи в родин та слідчих дорогоцінного часу”. “Найближчим часом пропозиції направлять на погодження в Генеральний штаб ЗСУ”, - повідомила вона.
Сподіваємось, що в нас стане досить волі створити імідж війська, в якому не відкидають бійців, бо вони вже не є ресурсом для ведення війни. Бо тоді жінки вибиватимуть ворота ТЦК через страх стати дружиною безвісті зниклого й забутого воїна. А ті, хто нею став, картатимуть себе за те, що вважали державність цінністю і відпустили чоловіків боротися за це.
