Після Іловайська нам говорили: "Українці, Бог дав вам знак не боятися" - волонтер

29 серпня для України - скорботна річниця: три роки після розстрілу в так званому "зеленому коридорі" під Іловайськом українських бійців російськими військами, що перейшли кордон. За офіційними даними, тоді загинуло 366 українських військових, 429 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Ще 300 бійців потрапили в полон до ворога, причому вісім з них залишаються там досі...

Кажуть, іловайська трагедія 2014 року серйозно вдарила по бойовому духу української армії, яка до цього стрімко, один за одним, звільняла окуповані населені пункти і могла буквально за лічені дні взяти в кільце Донецьк та покласти кінець війні. Як би там не було, після Іловайська війна все більше відповзала в окопи, а повідомлення про просування вперед на Донбасі з'являлися все рідше...

Цього року учасників іловайських подій, родичів загиблих, волонтерів і всіх, кому не все одно, чекають на території Михайлівського Золотоверхого монастиря 28 і 29 серпня на пам'ятному заході "Війна, якої немає".

У межах безперервного марафону спогадів про іловайську трагедію під стінами монастиря буде розгорнута пересувна виставка "Блокпост Пам'яті". Один з її творців – ПАВЛО НЕТЬОСОВ, голова правління Міжнародної асоціації дослідників фортифікації "Цитадель". Уже три роки Павло в якості волонтера гуманітарної місії ЗСУ "Евакуація 200" займається пошуком, упізнанням і поверненням додому полеглих на Донбасі українських воїнів. А паралельно – і збереженням пам'яті про найстрашніші сторінки неоголошеної російсько-української війни. Про пошукову роботу на Донбасі, а також про найбільш знакові експонати присвяченої АТО виставки у Національному військово-історичному музеї Павло Нетьосов розповів в інтерв'ю "Апострофу".

Зустріч нам Павло призначає у Національному військово-історичному музеї, де він значиться співробітником. На цей день у музеї заплановано важливу подію: передачу останків бійців, загиблих під час Другої світової. Це – той випадок, коли, незважаючи на війну, українці продовжують співпрацювати з росіянами.

За допомогою міжнародної організації "Шлях додому", створеної в Пітері, в цей день додому повернулися двоє червоноармійців-українців. А в Росію вирушили останки п'ятьох бійців.

Після урочистої церемонії передачі останків, що вмістилися у невеликі картонні труни червоного кольору, усіх присутніх запросили піднятися на третій поверх. Саме там розташовується найважливіша, напевно, на сьогодні експозиція – та, яка оповідає про неоголошену війну на Донбасі. Зокрема, про кровопролитні битви 2014-2015 років. Головне місце на виставці займають експонати, привезені з Іловайська та його околиць.

Частина гостей музею скористалася запрошенням. В залі стоїть майже дзвінка тиша. У скляних відкритих вітринах і стендах – німі неживі свідки однієї з найстрашніших трагедій нинішньої війни за незалежність України. Втім, вони тільки здаються німими. Насправді, кожен з цих предметів може розповісти цілу історію. Якщо вміти слухати - і чути.

- Поступово збиралася вся ця історія, - розповідає Павло. – "Газель" збирала волонтерку, ми її запаковували, їхали туди, розвозили все лінією фронту... Звідти, з Курахового, "Газель" йшла на той бік, возила трупи. А коли їхала назад – ми збирали все це залізо і везли сюди. Така схема.

- Держава на тому етапі допомагала вам? У створенні експозиції, маю на увазі?

- Жодної копійки державних грошей тут немає. Усе зроблено на ентузіазмі. Вітрини, які ви бачите тут – старі... Сама виставка з'явилася вже в 2014 році. І біля кожного предмета, який ви тут бачите, зазначена чітка локація, де він був знайдений. І чіткий час, коли це сталося...

Павло підходить до подертого, обгорілого українського прапора, помережаного численними дірками від куль і осколків.

Це, наприклад, 12 число (пошуковці знайшли та вивезли прапор 12 вересня, - "Апостроф"). Є чіткий час, коли цей прапор забрали з місця, зображеного на фото. Тут же ми забрали і останки двох хлопців, які залишилися в кузові машини – їх просто розірвало. Ми їх збирали по шматочках, двох осіб. Двох бійців і цей прапор.

Вже пізніше сюди до нас прийшли з Адміністрації президента, побачили цей прапор, угледіли в ньому якийсь символізм, назвали "Прапором Нескорених" і відвезли до ООН. Саме його розгортали члени української делегації, коли Путін виступав. Пам'ятаєте цю історію? Це ще в 2015 році (під час виступу президента РФ на сесії ООН у вересні 2015 року, - "Апостроф").

- А хлопці, які загинули тоді? Як їх звали?

- Андрій Денщиков і Сергій Калінін. Їх імена пов'язані з цим прапором назавжди.

А ось – інший прапор-символ. Є такий маленький чоловік – позивний "Богун" (Максим Авраменко, - "Апостроф"). Зараз він служить в армії, пішов на контракт. А тоді, в 2014-му, під час іловайських подій, він був просто добровольцем в батальйоні "Донбас". Був у полоні. Ось у нас навіть є список, який вони склали відразу ж після бою: хто загинув, а хто – під питанням.

"Богуна" та його побратимів взяли в полон і відразу відправили в донецьке СБУ (захоплену бойовиками будівлю СБУ, - "Апостроф"). А там на вході сепари зірвали український прапор, кинули на підлогу – і змушували кожного нашого бійця витирати об нього ноги. Хлопці відмовлялися. Їх почали вовтузити. А цей малюк скористався моментом, схопив цей прапор і сховав собі кудись під одяг. І його не знайшли. Сепари такі: "Гаразд, хрін з ним, з цим укропівським ганчір'ям – всіх у підвал!"

І там вони пробули, якщо не помиляюся, з півроку. І весь цей час переховували цей прапор десь серед особистих справ, які там, у донецькому СБУ, були внизу. А коли "Богуна" визволяли з полону, він обмотав цей прапор навколо себе – і вивіз його (після публікації інтерв'ю з "Апострофом" зв'язався Максим "Богун" Авраменко, який уточнив, що прапор був вшитий в підкладку одягу). Після цей прапор потрапив до нас у музей.

А незадовго до Дня прапора у 2015-му до нас прийшли з Адміністрації президента. Запитують, які прапори у нас є. Я почав показувати: і такий, і такий. Коли дійшли до цього прапора – представники АП зацікавилися.

Словом, ми беремо цю вітрину, виставляємо на Софійській площі, дзвонимо "Богуну"... Сам я туди не потрапив навіть. А він стояв біля вітрини. І тут Порошенко йде. Підходить до "Богуна" і запитує: "А що це за прапор?" А той такий: "Ми, батальйон "Донбас", відмовляємося від усіх наших нагород, якими ви як президент України нас нагороджували – і вимагаємо звільнення нашого товариша!" Тоді ще останній їхній побратим, "Сем", залишався в полоні. Він сам – з Донецька, так сепари його вовтузили так – мамо, не горюй!

- Порошенко щось відповів "Богуну"?

- "Тихо, тихо...", - каже.

- А що це за написи на цьому прапорі?

- Це хлопці, які тоді в полоні були, на ньому розписалися – вже після звільнення.

- Теж своєрідний символ...

- І таких символів у нас поступово ставало все більше. Ми тут знакові речі збираємо. Ось, приміром, "Іловайська Біблія". Її президент в Брюссель із собою брав. Щоправда, історію цієї Біблії він дізнався значно пізніше...

- Розкажіть про неї.

- Зараз вже є багато всяких Біблій, ікон обпалених, знайдених в місцях, де йшли бої. Люди вже просто почали звертати на це увагу. А ми вже в 2014 році туди потрапили зі зміненими головами. І відразу, як тільки бачили щось подібне – розуміли: це треба забрати.

Так було і з цією Біблією. Ми знайшли її 14 числа в урочищі Червона Поляна – після іловайських подій. І привезли на виставку, яка проходила в Андріївській церкві. Домовилися з УПЦ через отця Сергія, який в Михайлівському соборі зараз займається волонтерською діяльністю, капелан 30-ї бригади. Паралельно він робить так, щоб це узгоджувалося з церковною тематикою – організовує виставку ікон. Серед них виставили і нашу Біблію.

Під час виставки підходить до мене іконописець з Польщі, Хуберт Кампа – і просить розповісти про те, як ми знайшли цю Біблію. Я розповідаю. Про колону, повністю спалену. Про те, як все горіло так, що плавився метал. Про обвуглені тіла, які лежали скрізь. І про те, що серед усього цього, в кінці колони, біля відірваної вежі від БМП, ствол якої стирчав із землі, як спис, я і побачив цю Біблію. Розкриту – і цілу.

Вона вся обгоріла, її зігнути не можна – вона відразу починає ламатися. Ця Біблія нагадує цеглинку – тільки дуже тендітну. Але вона ціла. Папір зберігся. Текст зберігся. Ось така, кажу, неймовірна історія. Ми побачили у цьому якийсь знак – і вирішили забрати її.

А він вислухав так уважно – і запитує: "А що там написано – на сторінці, на якій вона відкрита?" А з нас і не читав ніхто, виявляється. Почали дивитися – а там описується сюжет, коли Ісус зі своїми учнями сідають у човен і пливуть через озеро ловити рибу. І раптом починається шторм. Учнів охоплює паніка, а Ісус говорить їм: не бійтеся! Там українською написано: не бійтеся!

І цей поляк раптом починає хвилюватися, бігати... Каже: "Ви що, українці? Ви не розумієте, що це вам знак? Це Бог вам дав знак, що ви не повинні боятися, ви захищаєте свою землю! Бог з вами..."

А за два тижні через отця Сергія Хуберт Кампа передав у музей ікону – до цієї Біблії. Назвав її "Не бійтеся". Бачите? Човен – це Україна. 12 точок – це 12 апостолів. Прапор наш... Ну, просто немає слів!

- Дійсно, дивовижна історія... А розкажіть про тих, кому належала ця Біблія? Що конкретно сталося в місці, де ви її знайшли?

- Я говорив, що ми знайшли її в урочищі Червона Поляна. Там колона, яка виходила з Іловайська на Многопілля і Червоносельське, коли її вже почали розстрілювати, розділилася на дві частини. Одна пішла на хутір Горбатенко, друга – на Червону Поляну.... Близько 10-11 одиниць техніки з людьми, на кожну – 10-15 чоловік. Можете порахувати. Екіпаж: механік-водій, зв'язківець, командир, стрілець – вже 4-5 осіб всередині. І зверху ще люди. Знаєте, як виходили з оточення. "Зеленим коридором"...

І ось колони пішли двома дорогами. А між ними – російська батарея (ми звідти привезли документи десантників з Костроми).

Росіяни відкривають вогонь по колоні, що в них як на долоні. Все ж пристріляно. Підбили головну машину, яка в розрив посадки намагалася йти. Друга пішла проламуватися – її теж підбили. Утворився затор. І вони по цьому затору з усіх гармат почали стріляти...

Ми потрапили туди десь 12 вересня. 14-го приїхали і почали збирати. Шестеро загиблих. І до цього ще шість...

Знаєте, коли мене запитують про Іловайськ – як, мовляв, ви оцінюєте – я завжди кажу, що це диво, що так мало загиблих.

- Мало?

- Мало. Іловайськ на сьогодні – це, по-моєму, 366 осіб. Кажу неточно, тому що 29 серпня мине три роки. І досі триває упізнання. Ви знаєте, що таке "Книга пам'яті"?

- Так. Це найбільш повне зібрання імен загиблих у цій війні бійців.

- Якщо ви заходите в "Книгу пам'яті", там є схема розташування збірних кладовищ неідентифікованих останків. Усіх невідомих бійців ховають там. Таких кладовищ в Україні два: Краснопільське в Дніпрі та Кушугумське в Запоріжжі.

Зараз у "Книзі пам'яті" значиться 3 550 загиблих (на момент публікації інтерв'ю – 3 570 людей, - "Апостроф"). Раніше сюди додавалися тільки бойові втрати. Зараз же будуть додаватися і ті, хто загинув в небойових умовах. І от якщо ми відкриємо схему, скажімо, Краснопільського кладовища – у багатьох місцях ми побачимо слово "перепохований". Отже, особа людини встановлена – і рідні забрали його останки додому.

І є, припустимо, "клітинки" з номерами. Це означає, що у нас ще немає остаточних результатів, але ми вже, в принципі, знаємо, хто це. Затримка – в тому, що або родичі повинні здати ДНК, або вони повинні погодитися з результатами... Тому що у багатьох двічі ДНК зійшлося, а вони не погоджуються. Не хочуть. Або не можуть – психологічно.

І якщо родина не здає зразків – потрібна людина, яка прийде до родичів, поговорить, пояснить, розкаже – щоб вони зрозуміли, чому не можна відмовлятися йти на експертизу. Цей хлопець же нікому не потрібен, окрім своєї сім'ї. Розумієте? Його ніхто не забере. І немає такої людини, яка б їм це пояснила.

Ось зараз робота пошуковця переходить більше в цю площину – роботи з сім'ями загиблих.

- Чому це зміщення відбувається? Невже стало менше пошукової роботи?

- Ні, знаєте, пошукової роботи зараз дуже багато. Ми зараз повністю змінили склад, і з військовими зараз працюють житомирські хлопці. Вони спокійно заїжджають на ту територію, сепари з ними спокійно розмовляють. Тому що я десь щось не так сказав, погано відгукнувся. І є ризик, що якщо ми ще раз заїдемо – можемо опинитися на підвалі. І я, і ті, хто поїде зі мною. Так навіщо воно треба?

Ми більше працюємо зараз на нашій території, працюємо на "нулі" і працюємо в "сірій зоні", тому що не всі на це погоджуються, це дуже небезпечно.

Остання робота, якою безпосередньо наша пошукова група займалася: ми розвозили частини загиблих. От уявіть ситуацію, що у могилі під хрестом – нога лежить, рука, частина людини... Пам'ятаю, наприклад, історію з загиблим в донецькому аеропорту Володею Бузенком. У його випадку поховали одну руку – за судом.

- Рідні не визнавали, що він загинув?

- Вони визнали, що він загинув, бо була купа свідків того влучання, в результаті якого він загинув... Вони визнали. Але це теж рідкісний випадок. В основному, не визнають, нічого не хочуть навіть чути. Навіть коли все очевидно...

Так от, ми доставляли його ногу, черевик і частину тазової кістки... Це все було. Була можливість заїхати в ДАП під супроводом сепарів. Заїхали – і забрали. Це був 2015 рік, на секундочку – запам'ятайте.

Поховано це все було на Краснопільському кладовищі в Дніпрі. Ми їдемо, проводимо ексгумацію (військові домовилися – це ціла процедура), забираємо ці останки і дзвонимо сестрі Володі, тому що мама його тоді взагалі розмовляти не могла. Вони в шоці, тому що щоб допоховати – це ж треба розривати могилу, а ніхто не хоче цього робити. У результаті ми переконали, що трошки треба...

Привезли їм це все в невеликій червоній труні – як ті, в яких останки червоноармійців досі перевозять. Кажу: "Олю, дивитися будете?" Вона: "Звичайно, будемо". Відкрили. Сестра бере в руки черевик – і каже: "Це той, який я передавала йому..."

І все, для них всі сумніви вже відпали. Вони погодилися раніше, але мама продовжувала вірити, що син живий. А тут вже і для сестри, і для мами все стало зрозуміло. І ми стоїмо, я все аналізую – і думаю: а ми ж зараз у мами відібрали надію... Але при цьому вся інша сім'я якось видихнула, чи що. І потихеньку-потихеньку горе у них знайде якийсь вихід. Наприклад, у громадській роботі. Я тоді ще їм підказав в школі музей зробити – і каску загиблого туди передати. Навіщо її ховати? Нехай люди дивляться, нехай пам'ятають.... Вони забрали цю обпалену, обвуглену, смердючу каску, яку я їм порадив провітрити і потім у вітрину покласти...

Павло ненадовго замовкає... Потім показує на вітрину, у якій лежить пошарпана розвантажка.

- Це розвантажка полковника Пивоваренка, командира 51-ї бригади, якого довгий час вважали зрадником. Вона була похована разом з ним на Кушугумському кладовищі. Ми їздили туди з його дружиною і сестрою.

- Виходить, ви повернули людині добре ім'я... Адже якби тіло полковника не знайшли і не ідентифікували – його б так і продовжували вважати зрадником?

- Так. Заступник директора музею Ярослав Тинченко навіть цілу статтю написав, що вийшла в "Тижні", і ми її поширювали потім скрізь – щоб бачили. Бо до того всі говорили: та ми його бачили, та ось він, з росіянами... А він загинув – і лежав там, обвуглений, обгорілий, нікому не потрібний... Його забрали і як невідомого поховали. А ми їздили, піднімали все це...

Це я до чого? Якщо немає загиблих – робота все одно триває. Знову ж таки, умовити сім'ю, щоб здали ДНК – це теж частина роботи. І не всі хочуть цим займатися.

А он у тій вітрині знаходиться фактично символ Іловайська: обгорілий берет українського десантника. Він прямо на землі лежав.

Неможливо було пройти повз, розумієте? Хоча за такі речі там можна було дуже серйозно поплатитися тоді. Але ми ризикнули: акуратненько його підняли, переклали і вивезли.

Або ось – паспорт. Точніше, не просто паспорт, а корочка від нього. Середина вирвана, її немає.

Адже тоді росіяни вибили все живе. А після – зайшли сепари. І вони самі були офігєвші. Тільки що десь бачили – все рвали.

Цю обкладинку ми знайшли на виході з Червоної Поляни. Якась машина доїхала ще туди. Так вийшло, що там не встигли розграбувати все до нашого приїзду. Просто тому, що місцеві боялися туди лізти – все було заміновано. А ми вискочили.

І ось – цей паспорт. Бачите, на ньому плями? Це плями крові. Тобто власник цього паспорта був там, коли це все робили. Середина вирвана, і паспорт заляпаний кров'ю...

Тут Павло розгортається і вказує на діораму, що зображає наслідки бою на полі з соняшниками.

- Бачите металеву калюжу? Цей застиглий метал ми знайшли біля БМП, на якому їхав полковник Пивоваренко. У цій калюжі – його останки і останки ще двох осіб, які згоріли разом з ним у цій же БМП. Людина, що перейшла в метал. Його теж треба було забрати... Усе, що можна було там забрати, – ми домовилися і зібрали. І зробили тут ось таку панораму.

Знаєте, сучасне поле бою виглядає саме так. Ми працюємо вже 25 років, займаємося пошуковою роботою – і я завжди його бачив по-іншому, це поле. Воно уже в землі, а ми розкриваємо шари... І все це якось... Академічно, чи що...

- Чистіше.

- Так... Ти наче і у війні весь час, але вона дуже далеко, ця війна. А коли ти потрапляєш на війну, і вона йде ось прямо зараз, ти чуєш розриви, дивишся на це все... Воно, звичайно, прибиває. Наші давні колеги з "Дніпро-Україна" (Археологічне патріотично-пошукове об'єднання "Дніпро-Україна", - "Апостроф") Дорофєєв, Трушенко, у яких взагалі за 40 років пошукового стажу, туди їздили. Трушенко – практично ветеран пошукового руху в Україні, пошуковик номер два. І він, коли потрапив на Донбас, сказав: "Так... Я ніколи не думав, що побачу таке в своїй Україні на власні очі..." Він навіть руками нічого не чіпав. Просто ходив і дивився, ходив і дивився. Як прибитий був...

Або Валік "Афганець" з моєї групи, водій "Газелі", про яку я розповідав. Він пройшов Афган, у нього медаль "За відвагу", яку він ніколи не одягає. Принципово не одягає.

- Чому?

- Каже: "Ми там були окупанти, я там багато чого зробив такого, за що мені соромно". Коли він попросився, і я його взяв з собою – він теж три дні ходив і, як заведений, повторював одне й те ж. "У нас в Афгані такого не було... У нас такого не було... Так "Градами" не працювали... Я такого ніколи не бачив".

Тобто Іловайськ для всіх був шоком. Навіть для тих, хто бачив війну.

- А для вас? Вам було страшно, коли вперше поїхали туди? Коли це, до речі, було?

- Першого вересня. Дітей по школах розвели – та й поїхали. 2 вересня ми були на Савур-Могилі. 3-4-го – почали працювати. Тому що перший заїзд був невдалим.

Чи було страшно? Та ні.

- Як ні? Все-таки ви ж не знали, що на вас там чекає...

- Я так влаштований, що завжди більше боюся за інших, ніж за себе.

- Але ви ж і не один їхали...

- Так. Знаєте, я там зрозумів, що всі ці героїчні історії – це все фігня. Люди там відразу показують. Пацани їдуть з Полтави, запитують: "А що там буде?" "Не знаю, - кажу, - хлопці, що там буде, але ваше життя зміниться назавжди, вже повірте. Ви потім будете на все дивитися іншими очима". Так і вийшло. У всіх відбувається переоцінка. Льоня он у мене сидів, розпитував, а коли приїхав – закотив рукави і почав керувати, начебто вже багато разів цим займався. А інші стали як укопані – і нічого так і не змогли зробити. Шок!

- А у вас шок був? Коли ви побачили, що війна – куди страшніше і брудніше, ніж ви собі уявляли?

- Так я ж звик. Я – медик. У мене купа досвіду в цьому плані. Я стільки всього встиг побачити, що це для мене не так жорстко сприймалося, як могло б.

- Ви згадали на початку розмови, що більше не їздите на ту сторону, тому що це для вас тепер небезпечно. Вас хтось попередив про небезпеку – чи ви припускаєте її існування?

- Якщо чесно, коли я аналізую все, що сталося з нами з вересня 2014-го, приходжу до висновку, що це щастя, що взагалі ніхто не постраждав тоді. Бо ми ходили мінними полями... Льоня, пам'ятаю, пішов в кукурудзу, а тут сепари прибігають, кричать: "Ти куди пішов? Йди назад!" І він йде назад замінованим полем... Ніхто ж не знав нічого. Нещасних випадків могло бути безліч, але їх не було.

А скільки разів вони нас виводили на розстріл? Це зараз розумієш, що просто лякали. А тоді все зовсім по-іншому сприймалося.

- Це вас виводили на розстріл?

- Так. Це ж 2014 рік. Тоді всі були дикі. Не те, що зараз – "Здрастуйте", "та сторона"... Тоді було: "Ааа... "Укропи" приїхали!" І відразу: "Іди сюди!.. Документи!" А документів ні у кого нема. "Хто пропустив?!" – та дзвонять тому сепару, що за х*рня, мовляв, це ж розвідники, ми їх усіх зараз кінчимо!.. Он ті (кивають на дніпропетровських хлопців – а вони такі великі) – це ж взагалі десантники!.. Дивлюся, пацани з Дніпропетровська біліють. Я кажу: "Стійте, у нас є список, ми заїхали за списком, зараз старший повинен під'їхати, нас забрати. Ми ж не просто так сюди приперлися. І ми без зброї..."

Зараз згадуєш – і смішно. А тоді не до сміху було. Але обійшлося - і обійшлося. Чого тепер розповідати?

Продовження інтерв'ю читайте на "Апострофі" найближчим часом