Бачу тільки один шлях звільнення Донбасу - командир батареї найстрашнішої зброї в АТО

АНДРІЙ ШЕЙКО - командир 8-ї батареї 3-го реактивного артилерійського дивізіону 27-ї окремої реактивної артилерійської бригади, на озброєнні якої знаходяться РСЗВ "Ураган", що називають чи не найстрашнішою зброєю на Донбасі.

У другій частині інтерв'ю "Апострофу" артилерист розповів про те, як його підрозділ прибув у зону АТО влітку 2014 року і брав участь у звільненні Слов'янська та чому він, кадровий військовий, виступає за дипломатичний шлях вирішення конфлікту на Донбасі.

Першу частину інтерв'ю читайте тут: Готувалися до того, що росіяни попруть через кордон не на Донбасі - командир батареї найстрашнішої зброї в АТО

- Скільки часу в вашого підрозділу зайняв марш до зони АТО?

- Дві доби. Воно так і планувалося, з ночівлею в Богодухові [Харківської області] на стадіоні. Надвечір наступного дня (29 червня 2014 року, - "Апостроф") ми вже були на місці. З того дня ми вже офіційно були залучені до сил та засобів, що прибули в зону АТО. А вже на ранок ми отримали своє перше завдання. Тоді Слов'янськ ще був окупований. І нас відправили туди. Штаб АТО далеченько був звідти, кілометрів за 35-40. Тактичну обстановку ніхто нам не доводив особливо. Просто казали: їдьте, вас поведуть, покажуть, де стояти. А за готовністю будете виконувати вогневі завдання.

- Тривожно було тоді, вперше?

- Дивно. Бо все було зовсім не так, як у кіно показують, а куди примітивніше. Але ми вже зрозуміли, що, швидше за все, будемо активно залучені, тому що напередодні бачили, як вночі працювали "Смерчі".

- Їхні чи наші?

- Наші. Метрах в 500 звідти, де ми стали, стояли "Смерчі". І в ніч на 30 червня вони працювали. Тому вже зранку ми взялися споряджати снаряди, вкручувати підривники, бо транспортуються снаряди без підривників – вимоги техніки безпеки. Крім того, пообкладали машини мішками з піском, максимально захистили кабіни. Бо тоді ситуація була дуже напружена і малозрозуміла. Ми їхали і реально не знали, куди їдемо, яка там обстановка, будуть по нас стріляти чи не будуть... Ніхто цього не знав. Але під Слов'янськ ми приїхали спокійно. Там стояла ще гаубична артилерія. Поруч стали ми. І зразу ж, хвилин за 15 вже, пішли перші цілі.

- Ви знали, по чому саме стріляєте?

- Толком – ні. Артилеристу достатньо отримати координати, а він вже далі розбереться, що з ними робити. І ми почали наводити машини за цими координатами.

Там під Слов'янськом є стратегічні висоти, із яких видно було всю округу. Поблизу ми і працювали. Бо ті висоти тоді були зайняті противником – і наша задача стояла в тому, щоб їх звідти викурити. Давали координати – і все, стріляй по 16, по 24 снаряди. І ми стріляли. За такий короткий проміжок часу ще не встигли з'ясувати, що там навіть в кілометрі попереду, хто зліва, хто справа.

Насправді було реально страшно. І тоді часто-густо бувало, що якомусь солдату ввижалося, що він десь кілометра за два побачив якийсь блік, і перша асоціація, яка в нього виникала – що то снайпер. Було дуже некомфортно, чесно кажучи. Особливо перші дні, з тиждень.

- Тобто ви не розуміли навіть, з якого боку може прилетіти?

- Так, ти не розумієш взагалі нічого. То вже згодом виявилося, що там, де народ бачив бліки, ніяких снайперів і близько не було. Там все було спокійно. Ми почали з'ясовувати, де противник, де наші передові війська. Ми належали до артилерії підтримки і нас залучали, коли потрібен був вже масований вогонь. Але частіше працювала артилерія батальйонно-тактичної групи, яка там стояла, десантний підрозділ. У них була своя артилерія, свої гаубиці 2С3, 2С1, Д-30. Сам Слов'янськ ми бачили за 5 км. Як його звільняли – чув лише по радіообміну.

- А на той момент вам не часто доводилось втручатись?

- Працювали багато. Снарядів у нас йшло десь 100-200 на день. Але працювати доводилось на дуже маленькій дальності. А якщо дальність для нашої техніки складає менше 15 км, на кожен снаряд треба надягати спеціальні гальмівні кільця.

- Щоб не перелітав?

- Так. У нашій системі ідуть маленькі гальмівні кільця і великі гальмівні кільця, які треба надягати на снаряд. І їх завжди менше, ніж снарядів – усього 30%. І от я міг возити з собою 288 снарядів – лише третина з них мала в комплекті кільця. А дальності були дуже маленькі, доводилось стріляти на 9 кілометрів, на 10. І ці кільця були потрібні обов'язково, а їх не вистачало.

- І не підвозили?

- Я постійно замовляв, але мені відповідали, що постачальники не можуть везти тільки кільця без снарядів, щоб не розукомплектовувати...

- І що ж робити в такій ситуації?

- По-перше, згодом і дальності почали вже більші давати. А, по-друге, в разі необхідності ми змінювали позицію на необхідну дальність. На перших же порах стояли там, де сказали стояти. Страшно було і на 500 метрів звідти від'їхати, не знаючи, чи заміновані дороги, чи ні.

- Після звільнення Слов'янська що було?

- Ми поїхали і далі підтримувати дії батальйонно-тактичної групи 24-ї бригади зі звільнення Кривої Луки. Групу тоді очолював комбриг Олександр Павлюк, зараз вже генерал-майор, нині – командувач Оперативного командування "Захід". Стали на території якоїсь тракторної бригади, використовували їхні майданчики для відновлювальних робіт з техніки, для такого собі тимчасового перебазування. А після того перед нами поставили задачу звільнити місто Сіверськ. Павлюк давав нам цілі, які їхня артилерія не могла дістати, бо дуже далеко. А у нас дальність нормальна, потужність велика... Тому працювали ми.

Усього в районі Кривої Луки та Сіверська ми провели тижні зо два. Працювали, відпочивали – а от про якісь окопи навіть не задумувався ніхто. До нас просто до того моменту нічого такого не прилітало. Ми почували себе досить комфортно насправді.

- А чому не прилітало? Невже у них не було чогось аналогічного?

- Можливо, і було, але воно не діставало на той час. Бо ми стояли десь кілометрів за 20. "Градів", ще чогось серйозного ми з їхнього боку тоді не бачили. Можливо, десь який снаряд і падав, але далеченько від нас. Тому ні страху, ні паніки з цього приводу ні у кого не було.

А потім ми разом з 24-ю бригадою, коли вони взяли Сіверськ, поїхали звільняти Лисичанськ. Стали так, що видно було Лисичанський нафтопереробний завод, де бензин роблять. Місто теж 24-та звільняла, ми знову працювали як артилерія загальної підтримки.

А після звільнення Лисичанська я отримав команду на здійснення маршу під Дебальцеве. Там ми вже без 24-ї бригади мали зустрітися з дивізіоном 26-ї бригади. Дивізіон був на самохідних гаубицях 2С19 "Мста-С". Старшим у них на той час був командир їхньої частини полковник Андрій Маліновський. Ми з ним познайомились – і почали працювати разом. У нього далекобійність нормальна, вони самоходні. Тобто було у нас щось спільне – великі дальності, маневреність. Тому, оскільки на той час у мене не було нормальних засобів зв'язку, я використовував його інфраструктуру.

Ще більш плідна робота почалася на початку серпня. Тоді вже було багато цілей. З досвідом офіцери вже розуміли, що там, за тими координатами. Армія на той час вже стала на чисто бойові рейки. З Маліновським у нас виникла, як він це називав, маневрова артилерійська група. Такого поняття насправді не існує, але ми себе так називали, коли контактували з вищим командуванням. І насправді нам з Маліновським працювалося дуже комфортно, бо Андрій Володимирович – дуже грамотна людина. Плідний період був. Чимало тоді сепаратистам сала за шкіру залили.

При надходженні цілі був дуже грамотний розподіл. Задачі виконували за хвилину-півтори, настільки особовий склад вже був злагоджений і натренований.

- По чому працювали здебільшого?

- Основні цілі – реактивні системи залпового вогню, вже на дебальцівському напрямку. Дуже добре у нас виходило! Щойно їхній "Град" заїжджав на позицію, наші його виявляли, передавали координати – і ми могли уразити їх раніше, ніж вони встигали навестися. Усе було відшліфовано просто до автоматизму.

- Ви рахували, скільки їх вдалося знищити?

- Не рахували. Але знаємо, що багато. Кожного разу, коли від нас щось туди летіло, за кілька хвилин нам телефонували і дякували.

Мені важливо було, аби задача вчасно, а головне – успішно була виконана. А скільки там загинуло чи скільки машин було знищено – не було у мене мети рахувати. На той час я не розумів, коли воно все закінчиться. А коли ти щодня відпрацьовуєш по 20-40 цілей – це поступово стає рутиною. І ти перестаєш рахувати. Ти навіть не знаєш, коли закінчиться цей день. Усе нормально? Працюємо? І слава Богу! Особливо поки вдавалося обходитися без втрат.

- Коли і якими були ці втрати?

- Без втрат ми протрималися до 5 серпня. Хоча липень був дуже активним для нас. А 5 серпня все по-дурному якось трапилося. Через неузгодженість дій. Дебальцеве тоді вже звільнили, поїхали далі, під Ольховатку, стали там. Вийшло так, що повз нас їхала колона десантників. І є таке поняття – "чистити зеленку". Якщо ти кудись їдеш – стріляєш з автомата по посадці на випадок, якщо там засада. Насправді, це трохи тупо було, і далеко не скрізь це треба було робити. Часом це була розвага, не більше. "Узаконений бєспрєдєл", так би мовити.

І вийшло так, що хлопці "чистили зеленку" з ЗУ-23-2, з яких безпілотники збивають. Так "почистили", що один снаряд прилетів до нас у машину. Один наш хлопець, Вадим Кутовий, загинув на місці, другий, Руслан Колодяжний, 17 осколків упіймав. Інвалідом лишився. Він може сам пересуватися, слава Богу, але з армії його звільнили за інвалідністю... Загинув тоді мій земляк, теж з Охтирки. Вийшло так, що він поїхав – і не повернувся...

Це був третій загиблий у підрозділі. Усього у нас за весь час загинуло четверо. Останній "200-й" теж загинув не в бою, його вбили на мирній території. Вбивця вже відбуває покарання.

- А так до вас не долітало, в принципі?

- На той момент не долітало. Увесь серпень не долітало. Ми успішно виконували завдання, всі плескали в долоні, всі були задоволені. Роботи було багато.

Не прилітало до нас нічого до 3 вересня. Тоді почалися активні обстріли, по нас працювала активно далекобійна артилерія. 3 вересня накрили "Побєду", там тоді загинула батарея, 18 людей з нашої бригади. Крили "Смерчами" з території Росії. Здебільшого люди загинули, бо не змогли вибратися з-під землі, якою їх присипало.

Частину вдалося врятувати. Наприклад, в одного офіцера був при собі пістолет, він зміг дотягнутися до нього, зробити постріл – і його знайшли та відкопали. Але психологічно це позначилось на всіх. Були й такі, хто позалазив під машини. Вони досі вважаються зниклими безвісти. Але насправді, думаю, вони загинули. Бо машини були заряджені, а тоді багато машин згоріло. І 18 хлопців загинули з бригади.

А до нас 3 вересня теж прилетіли "Смерчі". Наступного дня вже в 200 метрах від місця, де був я, знайшли болванку від снаряда. І палатку охорони зачепило трохи. Але поранень не було, здається. А якщо й були, то зовсім незначні.

- Попри те, побувати під "Смерчами", напевно, річ малоприємна.

- Не те слово!

- А ви пам’ятаєте свої відчуття тоді?

- Звісно, пам’ятаю. Дванадцята ночі. Лежимо в машині – я і Юра Пацкан, мій СОБ (старший офіцер на батареї, - "Апостроф"), який відповідає безпосередньо за стрільбу, робить розрахунки. А я здійснюю загальне керування. Лежимо ми з ним, значить. І я дивлюся – а попереду, метрів за 800, падають на землю такі мерехтливі "сніжинки"...

І, знаєте, і до того я солдатам казав, аби копали окопи. Але ми постійно ж переїздили. І от скажеш бійцю: "Копай укриття", він викопав невеличку ямку, з метр завглибшки... Так було і тут.

Виявляється, в стані страху, коли ти вперше попадаєш під обстріл, ти не встигаєш нічого. Я навіть не встиг сказати Юрі, який тут же сидів, що треба бігти ховатися. За секунду опинився в окопі – і тільки потім у мене увімкнувся мозок і прийшла думка, що треба ще когось покликати... Тоді ти розумієш, на які чудеса здатна підсвідомість. І що вона може змусити тебе робити такі речі...

- Що диву даєшся?

- Так. Тому що страх – то насправді велика сила. І ти спершу бачиш спалахи, звук доходить вже потім. І коли звук почав доходити, всі зрозуміли, що відбувається. Врешті-решт на нас у цьому окопчику зверху ще пару чоловік лежало.

Але після того до всіх вже дійшло: став на позицію – викопай для себе хоч невеличкий окопчик. Бо ніхто ж не знає, яка буде ситуація.

За ті дні ще пару разів прилітало до нас, але вже незначне. І шкоди особливої воно не заподіювало. А от планових обстрілів з боку сепаратистів не було. Не вважати ж за обстріл, коли метрів за 150 десь один невеличкий снаряд падає? Такого, як у 2014-му, я більше не пам'ятаю.

А ще трохи згодом почався штурм Дебальцевого – і підписали "Мінськ-2" (в лютому 2015 року, - "Апостроф").

- А в Дебальцевому? Як ви були задіяні?

- Під Дебальцевим вже було трошки веселіше. Ми стояли там, де проходить Світлодарська дуга, де зараз досить активні бойові дії час від часу йдуть. Тоді ми звідти постійно працювали в напрямку Дебальцевого.

Ця дуга проходить через Миронівське водосховище. Якщо подивитися на карті – там утворена водна лінія з двох озер чи заток. І коли почалася вже активна фаза боїв за Дебальцеве, сепаратисти взяли Чорнухине і стратегічну висоту, з якої було видно 20 км траси М-03 від Світлодарської дуги до Дебальцевого. І ми вже не могли там знаходитися. Тому нас вивели за цей Миронівський басейн, ближче до населеного пункту Клинове. Звідти ми ще діставали до дальніх околиць Дебальцевого. Але поруч, у Фащівці, Міусі, Чорнухиному, ще лишалися наші підрозділи, тримали оборону. Тому я змушений був залишати свого СОБа, старшого офіцера батареї, командира взводу з основною частиною підрозділу, який вже був за цим водосховищем, а сам брав 1-2 машини і все одно їхав цією трасою, яка проглядалася з Вуглегірська – і ми виконували задачі. Бо треба було.

Виїжджали двома машинами. Я сідав в одну з них, до екіпажу, щоб не гнати зайву техніку. Нікого зайвого. Один чоловік з бусоллю – і все. Їхали швидко. Брали найсправніші машини, щоб, не дай Бог, не поламатися, і виїжджали туди, де нам було зручно працювати. Тобто на ту територію, де нас було явно видно.

- І як в таких умовах вдавалося працювати?

- Тільки ми робимо залп – нас враз засікають і моментально туди вже прилітає. Це вже почалася така гра на швидкість. "Риболовля" почалася. Ми "рибачимо" по них, вони – по нас. Тут уже обстрілів вистачало. День не проходив, аби до тебе нічого не прилітало, аби тебе міномети не "тушили".

Бували вражаючі просто випадки. Коли міни лягають від тебе метрах в 50, ляскотить нормально так, реально страшно. А Саша Дудка, новоспечений молодший лейтенант, заховався в невеличкий окоп – і тут розуміє, що десь в тому районі залишив бусоль. Це такий артилерійський прилад, без якого не можна здійснити наведення машини. І от уявіть собі, скільки треба було сміливості й мужності, щоб під систематично прилітаючими мінами побігти і забрати ту бусоль? А Сашку та бусоль настільки дорога була, він розумів, що він, топогеодезист, який відповідає за наведення машини, без бусолі її не наведе – що він плюнув на все і побіг за нею.

- Обійшлося?

- Слава Богу, так. Він до того десантником був. От тоді я зрозумів, що всі десантники, певно, трошки ненормальні – в хорошому смислі цього слова.

Поступово народ навчився настільки, що вже на автоматизмі все робилося. На виїзди спершу я сам виїздив, дивився, як вони наводяться та інше. А з часом вони вже самі почали їздити, по черзі. Могли взагалі без офіцерів роботу виконати. Принаймні, сержанти виконували задачі не гірше, ніж офіцери. Плюс навантаженість тоді була дуже велика, працювали і вдень, і вночі. То взаємозамінність була настільки серйозна, що ти приїхав, відпочиваєш, а замість тебе хтось їде і виконує.

Ми дуже багато техніки їм попалили, як бойової, так і інженерної. Дуже багато підтверджених цілей було. Хлопці, які на Гострій Могилі оборонялися, потім приїздили до нас, дякували – бо в потрібний момент, коли їх дуже вже сильно кошмарили, від нас пара снарядів прилетіла – і як бабця пошептала.

Насправді люди вже настільки відчували свої машини, що машина вже реально стріляла туди, куди її наведеш. І влучала саме туди, куди цілилися. Бо якщо є практика – а у нас вона вже була, то вже не треба сотню зарядів класти. Достатньо чотирьох, але випущених туди, куди треба.

До "Мінська-2" ми працювали дуже багато. Тоді каталося чимало "кочівних мінометів", які нам життя не давали. Але, слава Богу, не було в мене вже ні вбитих, ні поранених. Сепаратисти так нікого з нас і не дістали.

- Невже не прилітало більше?

- Прилітало. У 2015-му чимало прилітало. Але сепари тоді вже теж помінялися. Після "Мінська-2" нас відвели не на 25, а на 70 км від Дебальцевого. Ми потрапили туди, звідки починали – під Довгеньке, на межу Донецької та Харківської областей. І після того ми вже ні разу не стріляли. Спершу там стояла одна наша батарея. А у травні 2015-го до нас ще приєдналися дві батареї. Своїх людей з першої хвилі я ще у квітні відпустив на дембель. Натомість отримав четверту хвилю – і вже з ними проводили підготовку. Потім прийшла п'ята, шоста хвиля... І ми й надалі удосконалювали злагодженість підрозділів – за лінією відведення, не перетинаючи її.

- Як ви думаєте, якби вас не вивели, якби Україна не погодилась на умови "Мінська-2" – чи могло би все до сьогодні закінчитись вже? Чи могли би ми звільнити нашу землю?

- Та у нас, напевно, бракувало сил на той час. Це була безвихідь. І найоптимальніше, що можна було зробити, – це домовлятися.

- А зараз – чи можемо перемогти військовим шляхом? От ви дивитесь на нашу армію. Її ж складно порівняти з тією, яку ми мали в 2014-му. Зараз ми маємо достатні сили, щоб звільняти нашу землю?

- Сили-то маємо, щоб звільняти, але будуть великі втрати. Мені не хочеться, щоб були втрати. Тому хай домовляються політики. Я не хочу, щоб гинули хлопці. А просто так це все не обійдеться. Якщо підемо в бій – загине не п'ять чоловік. А набагато більше. Набагато! Тому я вважаю, що мають працювати дипломати. Бо Україна навряд чи готова до таких втрат.

- А якщо буде наказ іти вперед – підете?

- Ясно, що піду. У глибині душі воно-то і хочеться. Тим більше, що у підсвідомості розумієш: все одно я стою за 15-20 кілометрів. Для мене все це – елементарно, я людей змотивую і підемо, виконаємо завдання. А як тим, кому доведеться на штурм іти? Як тій піхоті, усім іншим? Думаю, їм буде куди важче. Тим більше якщо врахувати, наскільки там все заміновано, на всіх лініях – то це реально буде дуже складно.

- Тому ви наразі бачите тільки дипломатичний шлях?

- Так, тільки дипломатичний шлях. Тому що в нашій армії, за великим рахунком, глобально нічого не помінялося.