Про ключові проблеми Мінських угод, те, чому Україна не піде на силове повернення окупованого Донбасу, і плани Кремля щодо так званих ДНР-ЛНР і їх можливого об'єднання в інтерв'ю "Апострофу" розповів координатор групи "Інформаційний спротив", нардеп ДМИТРО ТИМЧУК.
- Три роки тому було підписано другі Мінські угоди. Які позитивні та негативні наслідки ви б виділили?
- Необхідно, перш за все, звернутися до перших Мінських угод, які були підписані у вересні 2014 року. Тоді Україна дійсно була в дуже складній ситуації, а наші так звані "зрадофіли" розкручували твердження про те, що відбулася здача позицій. Якщо згадати події під Іловайськом і взяти до уваги стан наших Збройних сил, які в той час тільки ставали на ноги, то стає зрозуміло, що нам в будь-якому випадку потрібна була передишка, щоб пристосувати сферу національної безпеки та оборони під умови, що утворилися, під відбиття агресії Російської Федерації.
Я вважаю, що підписання "Мінська-1" зіграло позитивну роль. По-перше, це призвело до певної деескалації на Донбасі, дало нам можливість зібратися після отримання удару під дих під час подій під Іловайськом і почати конструктивні переговори із західними партнерами. Адже ми пам'ятаємо, що до цього на Заході важко сприймали те, що відбувається в Україні, в ООН розповідали про те, що має місце внутрішній конфлікт, те ж саме говорили і в Європі. Тільки після "Мінська-1" Захід в цілому і Європа зокрема почали усвідомлювати, що мова йде все-таки про російську агресію.
"Мінськ-2" витікає з "Мінська-1". Знову таки, в наших західних партнерів, "нормандської четвірки" в особі Німеччини та Франції, була велика надія, що підписання "Мінська-2" призведе до мирного врегулювання на Донбасі, однак цього не сталося. Після цього, коли нам аж до сьогоднішнього дня і в Європі, і в Росії розповідають про те, що Мінські угоди - це єдиний і безальтернативний варіант мирного врегулювання, необхідно згадати, що за три дні після підписання других Мінських угод російські окупаційні війська захопили дебальцевський плацдарм.
У підписаних три роки тому угодах першим пунктом було вказане негайне припинення вогню, відведення важких озброєнь тощо. Однак замість цього ми отримали повномасштабну наступальну операцію оперативно-тактичного рівня з боку окупаційних військ і втратили велику ділянку своєї території. Тобто за три дні після свого підписання "Мінськ-2" перестав існувати. Відповідно, вже тоді було зрозуміло, що це мертвонароджена дитина, працювати нічого не буде, що ми й спостерігаємо на сьогоднішній день. Це, скажімо так, певна ілюзія, за яку чіпляються прихильники мирного діалогу. Але в той же час ми розуміємо, що в Києва сьогодні немає політичної волі для проведення силової операції, та й навряд чи буде в осяжній перспективі. З іншого боку, мені важко оцінити, добре це чи погано.
Об'єктивно, силова операція була б єдиним варіантом вирішення проблеми. Але необхідно розуміти, яку кількість жертв і з нашого боку, і з боку мирного населення, в першу чергу на окупованій території, може спричинити така операція. Адже ні про яке право війни в даному конфлікті не йдеться взагалі. Російські окупанти активно використовують для позицій і ведення вогню об'єкти цивільної інфраструктури, житлові квартали, населені пункти. Фактично, вони використовують цивільних в якості заручників, керуючись "заповітами великого Путіна" про те, що військові стоятимуть за спинами жінок і дітей.
- Якщо ці угоди давно мертві, чому за них так чіпляються? Можливо, варто розробити новий документ або розширити коло учасників переговорів?
- Поки не будуть працювати перші пункти, що стосуються безпеки, говорити про політичну частину угод було би дурницею. Але в той же час будь-яка мирна угода підписується між учасниками конфлікту. В даному конфлікті двоє учасників - Україна і Росія як суб'єкти міжнародного права. У 2014-2015 роках, поки західні партнери не розуміли природи того, що відбувається на Донбасі, ситуація склалася так, що Росія представила самопроголошені ДНР і ЛНР якимись суб'єктами, хоча по суті це окупаційні адміністрації під керівництвом РФ.
Відповідно, перші та другі Мінські угоди були підписані з тими, хто в міжнародному праві нічого собою не являє, не дає ніяких гарантій і не має ніяких повноважень, грубо кажучи, з привидами.
Дмитро Тимчук в студії Апостроф TV
Будь-який подібний документ діяв би, якби дійсно був підписаний між справжніми учасниками конфлікту, тобто якби Україна підписувала це з Росією. Але ми знаємо позицію РФ: "их там нет". І навіть за всього тиску міжнародного співтовариства Путін навряд чи зараз піде на визнання своєї відповідальності за події на Донбасі та підписання повноцінного ефективного мирного договору.
- До речі, про привидів. Створення так званого "єдиного митного простору" між окупованими Донецьком і Луганськом - це крок до об'єднання псевдодержавних утворень?
- На даний момент це важко назвати об'єднанням. Кремль намагається максимально усунути ті протиріччя, які були між ЛНР і ДНР для того, щоб створити видимість якоїсь "єдиної "Новоросії" в первинному варіанті, за який вони боролися в 2014 році. У 2015 році цей проект зазнав повного краху. Спочатку конфігурація на території окупованих Донецької та Луганський областей була наступною: певні російські спецслужби мали свої сфери впливу. Донецьку область, де була і залишається істотніша військова складова окупаційних військ, курує і має більше важелів впливу Головне розвідувальне управління Генерального штабу Російської Федерації.
У Луганській області раніше почали розвиватися "адміністративні" окупаційні структури, які очолив пан Плотницький (екс-ватажок бойовиків ЛНР Ігор Плотницький, - "Апостроф"). Військова складова там була слабшою. Та й сьогодні ми спостерігаємо, що "перший армійський корпус ДНР" набагато потужніший, ніж "другий армійський корпус ЛНР". Але Луганська область була цікава обсягами видобутку вугілля - адже основна частина припадає на неї. Так склалося, що її щільніше курувала Федеральна служба безпеки.
Зрозуміло, що в обох випадках центральним пунктом ухвалення рішень є адміністрація президента Російської Федерації, але через різні канали. Це вилилося в те, що Олександр Захарченко набув певної політичної ваги у так званій ДНР, тобто може впливати на процес ухвалення рішень, а не просто бути сліпою маріонеткою в руках Кремля. Така сама ситуація - з Ігорем Плотницьким. Він, як ми вже знаємо, відрізнявся більшою жадібністю та меншою керованістю. Це жадібна людина, в якої, здається, не існувало взагалі ніяких гальм у плані наживи, через що його і довелося прибрати зі сцени.
Після того, як прийшли більш керовані люди, в Москви з'явилася можливість прибрати суперечності між ДНР і ЛНР, а якщо говорити прямо, то між Захарченком і Плотницьким, та зобразити якусь одностайність. Оскільки введення "митних зборів" і "кордонів" між областями викликало здивування і в бойовиків, і у місцевого населення на окупованих територіях, то завдання-мінімум - продемонструвати якусь єдність - виконане. Питання в тому, чи буде повноцінне об'єднання в єдину структуру, умовно кажучи, в ту ж "Новоросію". На даний момент я не бачу приводу виключати такий варіант, але, з іншого боку, сфери впливу залишаються розподіленими: ГРУ і Мінрегіонрозвитку РФ курують ДНР, а ФСБ - ЛНР.
З одного боку, в разі об'єднання Кремль отримує плюс у вигляді того, що однією структурою завжди легше керувати, ніж кількома. Крім того - і це може бути важливо для Путіна - в такому випадку забирається дуже багато ланок розподілу матеріальних і фінансових ресурсів. Адже в Росії прекрасно розуміють масштаби дерибану в псевдореспубліках, і зрозуміло, що це нікому не подобається. У Москві чудово знають, що величезна частина виділених на окупований Донбас ресурсів просто розкрадається. З відходом Плотницького один серйозний "пилосос" прибраний, але схема залишається такою ж.
Серед мінусів об'єднання - можливе зіткнення лобами російських кураторів в особі силовиків. Крім того, місцеві ватажки теж мають свій інтерес до годівниці, так що об'єднання може викликати перерозподіл сфер впливу та повернути ситуацію 2014 року, коли різні бандформування відкрито між собою ворогували з питань контролю над бізнесом або отримання російської допомоги. Оцінюючи ризики, я не розумію, чи піде Москва на цей крок.
Дмитро Тимчук в студії Апостроф TV
- І про парламентські реалії: пропозиції Мінсоцполітики України щодо нових правил нарахування пенсій військовослужбовцям викликали хвилю обурення. Що з ними не так?
- Простіше сказати, що з ними так. Я бачу в них тільки два позитивні моменти. По-перше, люди, які сьогодні захищають Україну на Донбасі, отримають суттєво підвищене пенсійне забезпечення. І ті, хто з 2014 року виходив на пенсію (хоча цей процес був заблокований, і Верховна Рада не так давно його розблокувала), матимуть гідне пенсійне забезпечення. Але виникає питання соціальної справедливості. В чому суть? Мінсоцполітики, виходячи із запропонованої на сьогодні концепції, пропонує пенсійну сегрегацію. На засіданні комітету міністр Андрій Рева сказав, що остаточного законопроекту та консенсусу з Міністерством оборони ще немає. Згідно з існуючим варіантом, пенсіонерів хочуть розділити на "чорних" і "білих". "Чорні" - це ті, хто звільнився до 2014 року, а "білі", які будуть отримувати гідні виплати, - це всі, хто звільнився після 2014 року. В них різні формули для розрахунку пенсій. Ті, хто звільнився з 1991 до 2014 року, отримають копійчані підвищення. Це ті пропозиції, які є на сьогоднішній момент.
Виходить, що рівень пенсійного забезпечення залежить не від того, чи була людина на фронті, а від того, коли вона служила та звільнялася. Грубо кажучи, начальник складу, який з 2014 року і до сьогоднішнього дня глибоко в тилу торгував онучами і ніколи не був у зоні АТО, буде отримувати в рази більшу пенсію, ніж людина, яка воювала в Афганістані та звільнилася до 2014 року. Особисто я не бачу в цій пропозиції адекватності.
Але ми розуміємо: щоб виконати постанову Кабінету міністрів №704, яку повинні були ввести в дію з 1 січня 2018 року, та підвищити посадові оклади за звання і вислугу нинішнім військовим, а також, відповідно до нинішнього законодавства, автоматично перерахувати пенсії, потрібно 38 мільярдів гривень. Таку цифру я чув. Таких грошей у бюджеті просто немає. Те, що зараз пропонує Мінсоцполітики, дозволяє скоротити цю суму до трохи більше семи мільярдів. Зрозуміло, що це абсолютно різні цифри.
Поки незрозуміло, як буде виходити з цієї ситуації Кабінет міністрів. Зрозуміло тільки те, що це намагаються зробити за рахунок пенсіонерів, які звільнялися до 2014 року. Складно сказати, як Верховна Рада сприйме таку ініціативу. Ми стоїмо перед ситуацією, в якій дуже важко поєднати принцип соціальної справедливості та наявні фінансові можливості.
Військові пенсіонери сприймають пана Реву як вкрай неадекватного, оскільки він презентує цей законопроект. Але діалог на засіданні парламентського комітету вселив у мене надію, що з цим міністром можна спілкуватися, ми обмінялися телефонами, я сподіваюся наступного тижня під'їхати до нього й обговорити ці гострі питання. Але який ефект буде - я сказати не можу.
