Батькам видавали документи про загибель живих солдатів, які йшли зеленим коридором під Іловайськом - свідок трагедії

Військовий фотокореспондент МАРКІЯН ЛИСЕЙКО був героєм багатьох публікацій, коли разом із колегами-фотокорами вибрався з так званого зеленого коридору з-під Іловайська. В інтерв’ю "Апострофу" Маркіян згадав, як вони вибиралися з оточення, і висловив свою думку щодо того, з чиєї вини сталася Іловайська трагедія.

- Маркіяне, 29 серпня – річниця Іловайської трагедії. Ви були свідком цієї однієї з найтрагічніших сторінок війни на Донбасі. Що запам’яталося з цієї трагедії найбільше?

- Моментів, які запам’яталися, було дуже багато. Насправді, щільність подій на момент виїзду колони, коли почалися обстріли, була настільки великою, що це можна розповідати тиждень без зупинки.

- Що найбільше осіло в пам’яті?

- Ми виїжджали з Іловайська не безпосередньо з добровольцями, бо вони 29-го виїжджали саме з Іловайська, а напередодні ввечері 28-го приїхали у Многопілля (село під Іловайськом), де знаходилися, базувалися і жили підрозділи ЗСУ. Командири добровольців порадили нам, що краще буде, коли журналісти, тобто цивільні, будуть виїжджати з пораненими і медиками. Принаймні, на той час ми собі думали, що будуть менше стріляти. Відповідно, 28-го ми виїхали у Многопілля і стояли біля школи на подвір'ї, де разом з ЗСУшниками чекали на добровольців з Іловайська. Ми були приблизно в середині колони, а добровольці приблизно о 8:30 ранку підтягнулися в кінець колони.

О 9-й стартувала вся ця величезна колона. А ми чекали вже з 4-ї години ночі. І для нас на той момент було дуже дивно, що не було обстрілів. Можна було просто вийти на подвір’я і покурити. Чому дивно? Бо в Іловайську не було такого часу, щоб вийти і спокійно ходити по подвір’ю. Завжди десь щось постійно прилітало, невпинно стріляли. Подвір’я перебігали лише за потребою. Та й то – слухаєш приліт, рахуєш час між мінами і біжиш куди треба. І тут раптово з 4-ї години ранку ніхто не стріляв. Була цілковита тиша.

Ще запам’яталося, коли ми о 4-й ночі стояли на подвір'ї школи і формувалася колона для виїзду, біля нас пройшла ще одна колона. Ми тоді не зрозуміли, що то була окрема колона, а подумали, що формується частина нашої. Але пізніше за фактом виявилося, що це була інша колона, яка йшла окремо. І в тій колоні на наш подив було дуже багато техніки – танки, БМП, гаубиці та інша колісна і гусенична техніка – яка могла вести бій. Тоді ми про себе подумали, що з такою технікою ще можна було б довго воювати. У нашій же колоні була переважно піхота.

Справа в тому, що коли ми були безпосередньо в Іловайську, ми не бачили всієї картини і всього наявного озброєння, яке було у наших військ. Відповідно, коли ми побачили в колоні, скільки є техніки сумарно, ми собі подумали, що непогано було б залишитися на тих позиціях, де ми стояли.

- Тобто могли залишатися в тому ж Іловайську і далі боротися з окупантами?

- Прораховувалося дуже багато варіантів. Були підозри, що росіяни не дотримаються домовленостей і будуть стріляти. Навіть не стільки росіяни, а сепаратисти, тому що у нас на той момент ще не було прямих зіткнень з російською армією, і ми припускали, що коли домовляєшся з російським військовим, то він якимсь чином мав би дотримати слова. А про сепаратистів такої думки апріорі не було, а тому більше боялися якраз тих людей, які не мають ні слова, нічого, а воюють на емоціях. Тому варіантів пророблялося дуже багато.

Чому багато варіантів? Там же був не один командир, а кілька командирів різних підрозділів, які методом наради вирішували, що і як робити. Одні колоною хотіли прориватися на Іловайськ, інші хотіли прориватися боєм іншим шляхом. Але все це відкидалося ще на етапі обговорення, тому що у нас не було техніки, яку ворог нам побив артилерією. І коли прораховувалися варіанти, яким шляхом можна виходити, то зійшлися на тому, що військова колона на тій техніці, яка у нас була станом на 28 серпня, не могла рухатися швидко. Тобто якихось блискавичних атак, контратак чи проривів не могло бути через відсутність швидкої техніки. Тому всі погодилися на те і повірили тому, що все ж буде зелений коридор. Плюс всіх дуже сильно підбадьорило те, що це не просто домовленості між одними й іншими військовими, а домовленості на рівні президентів. Тоді ми думали, що з точки зору політики домовленості мали б дотримуватися.

В процесі формування самої колони, коли чекали на добровольців з Іловайська, ЗСУшники в полі підривали боєкомплекти. Всі боєкомплекти, які могли забрати – забиралися, а що не могли – підривали. Так от, коли підривали боєкомплекти, ми сховалися за гаражем неподалік, щоб не стояти на відкритому полі. За деякий час зі сторони ворога почали стріляти одиночними з "Градів" по школі. Ми ще тоді обговорювали, що стріляють напевне для того, щоб ми вже не могли повернутися до школи, щоб у нас не було варіантів. Потім почали прилітати міни – спочатку летіли далеко в полі, а потім все ближче і ближче. Тоді я кажу Максу Левіну (фотокореспондент), що був за кермом: заводься і будемо їхати ставати в колону, бо міни падають все ближче і ближче. І тоді вже багато хто почав заводитися і ставати на свої місця в колоні. Колона почала ущільнюватися, а потім перші з колони вже почали рушати. Далі ми виїхали на поле і по нас відкрили вогонь з усіх озброєнь, які у них були – як стрілецького, так і ствольного.

- Це місиво почалося на ваших очах?

- Так. Але ми не оглядалися назад, бо на це не було часу. Макс був за кермом, і він чітко дивився на дорогу, я сидів справа. Я одразу зрозумів, що по нас стріляють зліва направо, а броня на нас була фронтальна, тобто закривала спину і груди. Я зрозумів, що оскільки кулі і снаряди летіли паралельно до пластини, то треба було розвернутися, щоб в разі чого куля чи осколок снаряду потрапили в пластину, а не у бік. Розвернувшись в сторону поля, я побачив, скільки всього летіло у нашу сторону. Тут же я повернувся в сторону Макса, щоб не дивитися на цю картину. Якби прилетіло, то тут вже нічого не вдієш.

Ще запам’яталося, що було дуже добре чути, як працює кулемет. І ми розуміємо, що він працює в якійсь площині, яку ми рано чи пізно маємо проїхати. Ми напружено проїхали цю ділянку, а тоді вже почули звуки кулеметної черги позаду, після чого полегшено зітхнули.

Як я вже казав, про це можна дуже довго і дуже багато розповідати.

- Чи бачили ви на власні очі загибель наших солдатів?

- Безпосередньо, щоб у когось влучили чи розірвали на моїх очах – такого не бачив. Але були моменти, коли все уповільнювалося. Наприклад, ви їдете на швидкості на дорозі, раптом щось відбувається і картинка ніби уповільнюється. От такі моменти були – ще у першій засідці з трьох, яка була в полі, ми бачили як снаряди влучають в машини. Але оскільки ми були через 3-4 машини від тієї, в яку влучали, то не бачили, як хлопці гинули або вилітали з цих машин. Бачили лише, як після прямого влучання автомобілі горіли. І от була сповільнена картинка: коли підбили якусь машину, і ти бачиш землю чорного кольору, яка нагадувала суміш горілого, сажі і масла, по якій біжать чорні хлопці, і вони розуміють, що їм ніхто не зупиниться, бо зупинка машини означала практично її смерть. Плюс зупинка однієї машини означала зупинку всієї колони. І ці хлопці бігли паралельно колоні. Все це нагадувало якийсь фільм-бойовик. Хлопці бігли і не відстрілювалися, бо не бачили, куди відстрілювати. Плюс працювала артилерія ворога. Вони розуміли, що їм ніхто не зупиниться. Я не знаю долі цих хлопців, бо я їх особисто не знав.

Ще запам’яталось таке. Коли ми заїхали в Червоносільске, перед нами стояли танк і БПМ. І була ідеальна тиша, немов у театрі. Обстріли залишилися далеко позаду. Єдине, що турбувало – ми були треті, тобто останні в колоні. А коли колону хочуть атакувати, то підбивають першу і останню машини. І ми постійно оберталися назад, дивлячись, чи не стоїть хтось з гранатометом. І тут до нас приєднався "Урал", в кузові якого сиділи наші солдати. Коли ми почали виїжджати, то перше потрапляння було в танк, в якому зірвало башту, а осколок снаряду зрикошетив у лобове скло нашого автомобіля. "Урал" пішов зліва обходити танк і підірвався на полі – хлопці повилітали з кузова. Я навіть не знаю, чи вижили вони і з якого вони були підрозділу. На той час в колоні вже була суміш різних підрозділів – були як хлопці з батальйону "Донбас", так і різні бригади ЗСУ та частини інших добровольчих батальйонів. Так от, ми пішли об’їжджати той танк справа, а потім обігнали й БМП. І коли ми обходили БМП, то зрозуміли, що вона рухається, але вже без гусениць. Тобто було таке влучання. Після того ми вирішили, що треба брати на швидкість. Киянин Олександр Радченко дав нам свій автомобіль Infinity, щоб їздити в АТО, але він не знав, що ми в Іловайськ поїдемо. І завдяки цьому автомобілю нам вдалося їхати швидше, і у нас принаймні було більше шансів на те, що не буде прямого влучання як у танк. І ми подумали, що якщо зробимо ставку на швидкість, то навіть при влучанні снаряду, наприклад, у колесо, машина буде перекидатися, але з чотирьох хтось та й виживе. Макс натиснув на газ і ми поїхали швидше – це нас в принципі і врятувало.

Взагалі у ворога була ідеальна позиція для стрільби. Справа і зліва по боках від дороги були горби, на яких сиділи чи стояли бійці. І от, коли я дивився на них, то бачив вогонь з дул їхніх автоматів. Але я не розумів, чому вони не влучали у нас, хоча стріляли в нашу сторону. Пізніше я зрозумів, що вони не брали прицільність на упередження. Тобто ми рухалися швидше, ніж вони думали. Якби вони стріляли на упередження, то влучали б в авто, а вони стріляли по автомобілю, відповідно, кулі свистіли за нами. Загалом, коли ми виїхали, у нас було 6 попадань в машину. Залітало через капот і застрягало в панелі.

- Ви вже тоді розуміли, що це стріляють саме росіяни?

- Ну як сказати? Ми знали, але ми їх не бачили. У нас безпосереднього контакту з росіянами не було. Єдине, що коли ми були у школі в Іловайську, ми були у спортзалі, де проходили всі наради, відбувалися всі доповіді розвідки і давалися команди. І ми знали, що наша розвідка доповідала, що є росіяни. І наші командири розуміли, що стикаються в боях не з сепаратистами, які просто вийшли і постріляли, а з тактично-грамотним противником. Вони не знали спочатку, що це росіяни, але казали, що не можуть прості люди за 3-5 днів навчитися тактиці. Пізніше вже наші військові бачили, що це були росіяни – вже і техніка під’їжджала. Ми ж безпосередньо, коли їхали, не бачили, чи це були росіяни. А от військові, які їхали в колоні, як добровольці, так і ЗСУшники, бачили російських військових, знали, що це вони і вели по них вогонь. І коли наші оточені хлопці здавалися в полон, вони вели перемовини саме з російською регулярною армією. Тобто коли були переговори між людиною з нашого боку і людиною зі сторони противника, то коли та людина представлялась, то казала: "Майор такий-то, такого-то підрозділу, армія РФ".

А добровольці бачили росіян і раніше. Ще перед виходом з Іловайська розвідка добровольців стикалася в боях з росіянами 26, 27 і 28 серпня.

Ще була така ситуація: коли ми ввечері 28 серпня заїхали у Многопілля, один з військових медиків домовлявся по телефону з саме росіянами про те, щоб вивезти колону поранених. Було 2 чи 3 машини з пораненими, і наш медик домовлявся про те, щоб росіяни їх пропустили. І нібито домовилися, але у полі колону обстріляли. Але стріляли не прицільно – вогонь вівся по дахах машин. Вони стріляли таким чином, що по людях не потрапляли, але змогли завернути машини. В той же вечір колона з пораненими повернулася і ті, хто там був, розповідали, що стріляли лише для того, щоб примусово завернути колону.

- Коли вибралися з котла, чи усвідомлювали масштаби цієї трагедії?

- По-перше, ми не знали, що там відбувається. Там було чимало людей. Якби зараз у Києві на Михайлівській площі, припустімо, зібрали б тих, хто був у колоні, разом з технікою – це сила силенна людей.

Сказати, що ми розуміли, що там всіх розстріляли чи взяли в полон? Ми на той момент цього ще не усвідомлювали, бо як можна було загасити таку величезну потужність. Ми знали, що були поранення, що влучали в техніку, що хтось загинув – але весь масштаб трагедії ми тоді не розуміли.

По-друге, на той момент ми не аналізували того, що відбулося. Єдине, що в процесі, коли ми їхали, і у нас перестали стріляти, у нас було одне-єдине питання – чи можна це розповідати? Бо щось на війні не можна розповідати, а якщо й можна, то з затримкою. От коли ми виїхали, у нас було це одне питання.

І от перед тим, як виїжджати з оточення, ми обмінялися телефонами з дівчиною-медиком з позивним "Мурка" (Анна Ілющенкова). У неї в телефоні останній набраний виклик був на мій чи Макса номер. І вона нас набрала і почала говорити, що поранена, паралізована, всіх тут розбили, перестріляли, майже нікого не лишилося і щось робіть. І ми зрозуміли, що треба це розповідати всім журналістам, кого ми знаємо. І ми почали телефонувати всім журналістам, телефони яких мали у записнику. Ми почали пояснювати, розповідати це у прямих ефірах телеканалів.

Але ми розповідали те, що самі пережили. А масштаб трагедії, кількість убитих, поранених і полонених – на той момент ми цього не знали.

- Минуло чотири роки після трагедії. На вашу думку, з чиєї вини це все сталося?

- Я не буду казати, чия вина, але назву вам кілька фактів. По-перше, засекречена інформація з Іловайської операції. По-друге, пан [голова Генштабу Віктор] Муженко раніше говорив одне, а зараз говорить зовсім інше – це як мінімум неправильно. По-третє, коли ми спілкуємося з родичами тих, хто загинув, то є щонайменше кілька випадків, коли батькам видали документи про загибель сина за два дні до зеленого коридору, в якому йшлося, що їх син йшов у сторону Донецька. Хоча ми знаємо, що це не так – документ від 27 серпня, а ми 28-го бачилися з ним у Іловайську і він, я знаю точно, йшов по зеленому коридору.

Інша історія – позивний "Восьмий". Так от у нього є офіційний документ з підписом шести полковників АТО. У цьому документі написано, що він загинув у липні десь під Лисичанськом чи Сєвєродонецьком. От як він міг загинути в липні, якщо у серпні ми його фотографували у Іловайську? І таких брудних фактів було не мало.

До того ж за чотири роки ніхто з офіційних осіб держави не виявив бажання і не був присутнім при вшануванні пам’яті загиблих 29 серпня. Я маю на увазі конкретно по Іловайську. Цього року активісти і родичі загиблих почали ініціювати те, щоб це був день пам’яті всіх загиблих. До сьогодні це був день пам’яті Іловайської трагедії. Так от ніхто з офіційних осіб не виявляв ініціативи і не був присутнім на вшануванні.

Сильні люди вміють визнавати свої помилки, виправляють їх і продовжують свій рух далі, а слабкі люди їх не визнають, а починають заперечувати або відмазуватися. У конкретному випадку я бачу нашу державу як слабку людину, тому що вона не визнає помилок. Можливо, вона й проводить якісь службові розслідування, але їх результатів немає. Чи були допущені тактичні помилки, прорахунки командування або ж була відсутність будь-яких дій, адже бездіяльність також може привести до поганих результатів? Ніхто про це нічого не каже. Я розумію, що йде війна, що, можливо, когось за щось не можна карати, бо війна досі триває. Але враховуючи, що недавно говорив Муженко, висновків у нас наразі ніхто не зробив.

- Що стосується дій російських військових під час зеленого коридору. Навряд чи вони стріляли, ухваливши самостійні рішення. Чи можна одним з винуватців Іловайської трагедії назвати президента РФ?

- Я не можу сказати конкретно. Але от спроектуйте подібну історію на собі. От ви їдете Україною, вас як солдатів кудись везуть, не розповідаючи усього. І от коли ви бачите назви населених пунктів, де присутня російська літера "Ы", то у вас починають закрадатися якісь сумніви. Так само і російські солдати. Є фотографії, де вони стоять біля знаку "Іловайськ" з українською літерою "І", якої в російській мові немає. І їх обманули, що це Ростовська область, місто Донецьк в Росії, а вони на полігоні? Такого бути не може. Їм дали наказ. Вони знали, що це незаконний наказ, вони знали, що перебувають на території іншої держави, вони знали, що будуть стріляти по живих людях.

Чи це провина конкретно Путіна? Глобально у війні – так. Чи конкретно в тому випадку? Я думаю, що це комплексна провина.

Ось візьмемо Другу світову війну. У нас донедавна йшли провадження і кримінальні справи по ній. А зараз у нас це буде ще довше йти. Чому? Там одразу було зрозуміло, що це війна, а у нас в 2014 році була фактично реальна війна без застосування авіації, але за мирними законами. І такого в світі ніде нема, тобто або є війна, або її немає. А коли йдуть бойові дії за мирними законами – це не зовсім правильно, м’яко кажучи.