ДАРІУШ ЯБЛОНСЬКИ – польський режисер, продюсер, сценарист, член Європейської кіноакадемії й голова Європейського клубу продюсерів, ініціатор створення Польської кіноакадемії (яку очолює з 2012 року) й польської національної кінопремії "Орли". Він також став співпродюсером першої повнометражної стрічки української режисерки Марисі Нікітюк "Коли падають дерева", світова прем'єра якої відбулася цього року на Берлінському міжнародному кінофестивалі, а українська – на фестивалі в Одесі.
В інтерв'ю "Апострофу" кінодіяч розповів, як боявся приїжджати в Україну декілька років тому й що змусило його змінити своє ставлення, чому він підіймав важкі історичні питання в своєму кіно та що би він сказав в'язню Кремля, українському режисеру Олегу Сенцову.
- Разом з Марисею Нікітюк ви працювали над фільмом "Коли падають дерева". Що спонукало вас взятися за цю роботу?
- Я цікавлюся Україною протягом досить тривалого часу й приїжджаю сюди все частіше й частіше. Копродукція для мене – це спосіб заводити друзів і відкривати нові таланти, тому ми працюємо над виробництвом фільмів із 27-ма країнами. Тож, природно, коли я зацікавився Україною, то став шукати можливості робити щось разом.
- А коли це сталося, якщо не секрет?
- Це був дуже цікавий досвід. Я працював над фільмом про Чорнобиль разом із французькими й німецькими партнерами. Вони сказали, що збираються знімати кіно в Україні, а в той час, знаєте, ми в Польщі вважали Україну доволі небезпечним місцем, таким, куди не варто їхати, бо тебе там пограбують.
- Про який рік ви говорите?
- Це було в 2010-му або 2011-му. У Польщі тоді вважали поїздку до України надто небезпечною. Не дуже приємним місцем був і кордон. Тож коли мої французькі партнери сказали, що збираються знімати там, я сказав щось на кшталт: "Вам не страшно?" На що вони відповіли, що в жодному разі, бо це нормальна країна. Тоді я подумав, що доволі тупо так ставитися до сусідньої держави, ще й у той час, як французи без проблем туди їздять, і що даремно ми туди не подорожуємо.
Спочатку я на побував на "Молодості" (міжнародний фестиваль, який проводиться в Києві, - "Апостроф"). Пригадую свій перший візит: на фестивалі я працював з молодими волонтерами, які були налаштовані дуже песимістично, казали, що Україна не змінюється, ніколи не зміниться й так далі. Але я говорив їм, що вони повинні вірити – Україна зміниться, бо вона дуже нагадує мені Польщу 90-х років. Коли я побачив протести на Майдані, то був дійсно зворушений, бо це те, про що ми з ними говорили.
- І що було далі?
- Далі Юлія Сінькевич (генпродюсер ОМКФ, - "Апостроф") вперше запросила мене до Одеси. Коли я вийшов з готелю після прибуття, то зрозумів, що це – моє місто. Я почувався так, наче живу тут! Я сказав собі: "Я розумію це місто, воно нагадує мені Варшаву". І я почав приїжджати до Одеси щороку.
Юлія Сінькевич та Даріуш Яблонськи
Ми з Ігорем Савиченком (продюсер стрічки "Коли падають дерева", – "Апостроф") мали працювати над фільмом, але не склалося, а затим він приїхав до Польщі з Марисею Нікітюк. Сценарій був такий свіжий, а талант Марисі такий очевидний, що ми вирішили допомогти їй, запросивши до ScriptEast (польська програма розвитку та підготовки до виробництва кіносценаріїв із країн Східної та Центральної Європи, – "Апостроф"). Сценарій Марисі був першим українським сценарієм, який ми запросили. Вона важко працювала протягом року й отримала в Каннах Krzysztof Kieslowski ScriptEast Award (нагороду імені Кшиштофа Кесльовського від сценарної майстерні ScriptEast за найкращий східноєвропейський сценарій, – "Апостроф"). Цей був дуже важливий для нас момент, оскільки сценарій, який ми вважали добрим, отримав визнання дуже досвідчених й успішних представників кіноіндустрії з різних країн світу. Ми зрозуміли, що він має щось особливе й вирішили бути співпродюсерами проекту.
- Як, на вашу думку, напруга в історичних питаннях між Україною й Польщею може вплинути на сферу кіно?
- Я був би дуже засмучений і розчарований, якби напруга відобразилась на кіноіндустрії, бо не бачу жодних причин для цієї напруги. Я маю на увазі, що історія залишається позаду нас. Що сталося – те сталося, й ми маємо говорити про це чесно і найкраще – разом. Я думав про те, що фільм "Волинь" можна було б робити разом з українцями, бо це найкращий шлях. Як на мене, говорити про історію, постійно звинувачуючи іншу сторону, є великою помилкою, бо ж зазвичай, коли стається щось погане, відповідальність несуть дві сторони. Гадаю, розуміння причин, через які сталося щось погане, - це урок, який ми маємо прийняти й використовувати в майбутньому. Я не погоджуюся з проникненням минулого в теперішнє, повторювання "це ви винні, ви винні". Ні, це було і через мене, ми повинні це розуміти. Ми маємо визнати, що причини того, що щось іде не так між країнами, дуже складні. Ми маємо бути спроможні разом думати, аналізувати й визнавати ці складні точки й не повторювати історію, бо це якось по-дурному.
У польській історії та політиці багато людей, які кажуть, що без вільної України не буде вільної Польщі, й для мене це надзвичайно важлива річ. Я почуваюся, так би мовити, зобов’язаним, щоб поляки спільно з українцями працювали, щоб зберегти незалежність і суверенітет України, бо це має вирішальне значення для регіону.
- Ваш фільм "Колоски" підняв дуже болючу тему про роль поляків у Голокості, спровокував бурхливу дискусію в суспільстві і, кажуть, ледь не позбавив вас роботи у Польщі, адже поляки бачили себе виключно жертвами і аж ніяк не учасниками тих злочинів. Що мотивує вам братися за такі речі?
- Протягом усієї кар’єри продюсера я робив дуже важкі фільми. Я розкривав правду про комуністичні злочини ще тоді, коли комуністи були при владі, й вірю, що фільм може мати місію. Для когось кіно – це розвага, але для мене – це спосіб донести щось важливе, вибудувати діалог між людьми. Сучасна історія – моя пристрасть, я думаю про те, що відбувалося, читаю книжки про це й гадаю, ми можемо використовувати фільми, щоб говорити про дуже серйозні матерії.
Табу про роль поляків у Голокості було найважчим і найсерйознішим табу в Польщі. Ніхто не хотів зачіпати його. І так відбувалося не тому, що люди не хотіли. Справа в тому, що в часи комунізму нам не дозволяли говорити про це. Крім того, комуністи – і, гадаю, це актуально і для України – любили малювати нас жертвами усього світу, бо не хотіли бачити нас його частиною, а прагнули замкнути, як фортецю. "Ми постраждали, нас не розуміють, нам усі шкодять, усі помиляються й лише ми по-справжньому ідеальні", - ось те, що нам говорили. Таким чином комуністи захищали той устрій.
Голокост – один із найстрашніших злочинів в історії людства. І мене дуже злить той факт, що деякі поляки були настільки поганими людьми, що брали в ньому участь. Я хотів дати урок нашим синам і дочкам, щоб вони подумали про це. Бо ж, знаєте, в історії людства є добрі часи, а є й погані. І я б хотів, аби поляки у важкі часи (а вони колись та й настануть) поводилися краще, ніж під час Голокосту.
- Щодо важких часів: що би ви сказали зараз Олегу Сенцову?
- Він має повернутися й робити фільми. Це його обов’язок, навіть не місія, а саме обов’язок. Він режисер, і має створювати кіно, а не сидіти у в’язниці. Ми ніколи не здамося, аж поки він буде вільний і не працюватиме над фільмами.