Випускники вузів в Україні опиняються в мінусі, але є інший варіант - експерт з освіти

Виконавчий директор аналітичного центру CEDOS, експерт з питань освіти ЄГОР СТАДНИЙ у інтерв'ю "Апострофу" розповів, чому випускники віддають перевагу вищим навчальним закладам, а не професійно-технічним, де можна отримати спеціальності, більше затребувані на ринку праці, яка є велика проблема з державним замовленням для прийому в вузи та що першочергово треба міняти в системі освіти.

- Про що, на вашу думку, свідчить той факт, що філологія виявилася найпопулярнішою спеціальністю серед випускників?

- По-перше, це досить некоректна подача статистики найпопулярніших спеціальностей у вищій освіті, а по-друге, робітничі спеціальності, на які радять іти, загалом не є вищою освітою – це професійно-технічні училища. Тут проблема в тому, що вони не користуються популярністю серед українських абітурієнтів.

З філологією насправді все дуже просто. Річ у тім, що всередині філології десь до півтора десятка різних напрямів, тобто це загальна назва для абсолютно різних спеціалізацій, адже є слов’янська, германська, романська філологія, літературознавство, може йтися про східні мови: тюркську чи, наприклад, кримськотатарську. Це все діаметрально протилежні речі: люди вчаться на абсолютно різних програмах, але статистично їх зводять в одну назву – філологія.

Для наочності: у нас є кільканадцять різних інженерій, існує ціла галузь "механічна інженерія", "електрична інженерія", і там всередині – купа спеціальностей. Так от, це все одно, якби отак просто писати "інженерія" й туди докупи ліпити всі різноманітні спеціальності інженерного спрямування, які в нас існують. Звісно, тоді інженерія буде на першому місці за кількістю абітурієнтів. Це суто механістична помилка.

Я вважаю, що, по-перше, треба пояснювати, що всередині філології є кільканадцять окремих філологій і зрештою можна було би подати їх кожну окремо. Тоді би вони стовідсотково не потрапили б у топ-10 і широкий загал не мав би такого викривленого враження, що люди масово ідуть на філологію, мовляв, куди ж вони працевлаштуються?

- Чи справді це було б так жахливо?

- Чесно кажучи, навіть якби ця спеціальність і справді була найпопулярнішою, я би не переймався, де працюватимуть філологи, тому що їхня гнучкість на ринку праці є досить високою. Здатність адаптуватися до різних потреб ринку праці й знання мови – універсальне вміння, яке потрібне в дуже багатьох галузях.

- А як щодо непопулярності професійно-технічних училищ?

- Непрестижність робітничих професій – це проблема, яка має дуже багато ніг і коріння. Я б сказав, що тут потрібно працювати дуже рано, навіть 9 клас – це вже запізно. Варто пояснювати перспективи на ринку праці з точки зору інвестицій в себе. Я найбільше люблю таку аналогію: якщо ви йдете у вищу освіту або в ПТНЗ чи взагалі нікуди не йдете, то це ваш вибір, як ви інвестуєте в себе.

Інвестиції в себе або окупляться, або ні. І тут варто згадати про витрати, які ми несемо під час навчання, адже в цей час ми неодмінно йдемо в мінус. Батькам, абітурієнтам, старшокласникам я пояснюю: от ваші чотири роки в університеті, під час яких ви недоотримуєте певну зарплату, яку могли би заробляти, якби працювали десь на ринку праці. І ось ви виходите з університету не просто з дипломом в руках – ви виходите з університету з певним мінусом. Цей мінус – це втрачені вами кошти за роки навчання, можливо, ви навіть платили за нього на контракті. Ви не працювали, тобто не отримували ймовірну зарплату, яку отримували б, якби працювали, а не навчались.

І ось вам ПТНЗ – професійно-технічний навчальний заклад. Ви навчаєтесь півтора роки (після 9 класу довше, бо є ще програма старшої школи), у вас за цей час теж накопичується певний мінус. Але ви маєте купу пропозицій на ринку праці, тому що вакансій саме такого спрямування, саме для робітничих професій, зараз в Україні найбільше. Роботодавці справді жаліються, що не можуть їх заповнити.

Наші фахівці дуже популярні в Польщі, в Чехії, в Німеччині – просто треба знати мову й вміти адаптуватися. І це теж варіант після ПТНЗ! Тобто у вас набагато менший мінус, тому що ви провчилися півтора року, а в вищій – чотири або навіть шість, якщо ви за інерцією ідете на магістратуру. Можливість заробляти більша, і цей мінус ви відіб’єте набагато швидше, не будете втрачати тут роки.

Проблема в тому, що для багатьох виш – це не інвестиція в себе, а час, коли ще можна подумати. Після школи ми не знаємо, що робити, й ця невизначеність безпечніша в університеті, ніж в ПТНЗ. І з цією невизначеністю ми легше проводимо час в університеті, ніж в ПТНЗ, де вже визначено. Якби батьки й старшокласники були більш визначеними в своєму виборі після закінчення школи й більш раціонально підходили до цього вибору, як до інвестиції в себе, ми би не мали таких диспропорцій.

- Наскільки в принципі спеціальності, які сьогодні пропонуються українськими університетами, відповідають ринку праці й світовим тенденціям?

- Тут насправді складна ситуація: що б я не сказав, це не буде підкріплено даними й фактами. Все тому, що ми, на відміну від наших найближчих сусідів – Польщі, Естонії, не робимо прогнозу на ринку праці щодо того, скільки і яких фахівців нам необхідно буде і в яких галузях.

- А як же держзамовлення?

- Державне замовлення береться абсолютно зі стелі. Ці цифри можуть виглядати дуже точними, бо ж є щорічна урядова постанова на 400 сторінок із безліччю табличок, в яких написано достеменно, що ми маємо замовити 100 фахівців з атомної енергетики, 300 журналістів і так далі. Так от: це все вилами по воді писана штука.

- Як так складається?

- Нагадаю, що це все нам дісталося від Радянського Союзу. Якщо дуже сильно спрощувати, то державне замовлення – це одна зі стадій планової економіки. Були п’ятирічки, і чесно кажучи, не було ніякої різниці – замовляти каструлі згідно з п’ятирічним планом чи якихось фахівців із вищої освіти. І от сидів величезний держплан, тисячі працівників, які рахували, а скільки ж працівників нам треба на кожному заводі й пароплаві. А потім їх розсилали по всьому Радянському Союзу. Він розвалився, планова економіка теж зникла, зникли п’ятирічки, зник держплан, а держзамовлення залишилося. Немає ні їхнього працевлаштування в державному секторі, ні розподілення, всіх інших елементів. Залишилася лише ця постанова, яка відверто береться зі стелі.

- Звідки ж самі цифри?

- Не можна ж намалювати 2 тисячі на правознавство, 300 журналістів тощо. Використовують, банально, пропозиції самих університетів. Це не пропозиції ринку праці. І, можливо, тут таки криється ключ до того, чому в нас, за нашими відчуттями, така диспропорція й такі розбіжності між тим, що випускають університети, й ринком праці. За основу в цих цифрах беруться побажання самих університетів. Всі вони щороку подають заявки в Міністерство освіти, а дехто – в Міністерство культури, де це все зводиться в одну табличку.

Заявки ж подаються, виходячи з того, скільки треба ставок викладачів. Адже скільки грошей вони отримають на державному замовленні і з контрактників в тому числі, стільки ставок викладачів вони зможуть покрити.

І от вони порахували: для того, щоб втримати цю кафедру, потрібно набрати стільки-то студентів, щоб було стільки-то ставок. І ми пропонуємо Міністерству, щоб нам виділили… Так набігає 2 тисячі правознавства, електричної інженерії, 6-7 тисяч різних спеціалізацій з педагогіки й так далі. А потім Міністерство освіти й інші міністерства, які тримають університети, подають усе це в Мінекономіки (вони успадкували "держплан"). І вони просто роблять "усушку і утряску", я це так називаю. Вони реально шаманять і чаклують над цими цифрами, гадаючи по зорях. Яка мода, на ІТ? Кажуть, що ІТ – це модно й популярно, давайте на ІТ збільшимо. Чули, що менеджерів, економістів забагато? Тут давайте виріжемо. Усе це не підтверджено ніякими даними ринку праці.

Парадоксально, але якщо ми будемо аналізувати поведінку абітурієнтів за десять останніх років і поведінку наших Мінекономіки й Міносвіти, то абітурієнти будуть більш раціональні, ніж ці міністерства.

- Тобто ось ці, як ви казали, невизначені люди поводяться раціональніше, ніж ці держустанови?

- Так, ці невизначені люди в єдиному пориві показують більш раціональну картинку, ніж бюрократи і чиновники, які щорічно випускають постанову про держзамовлення. Я дуже люблю показувати це на прикладі спеціальності "фінанси". Ця спеціальність була дуже популярною одразу після появи, тому що фінансовий сектор розвивався в Україні після розвалу "совка", й потім вона вийшла на пік. Частка тих, хто йшов на фінанси (і контрактники, і бюджетними разом), колись складала аж 8% від усіх вступників. Але останні 8-10 років стався спад, і ця спеціальність складає вже близько 3%.

Чому це для мене показово і чому я роблю висновок, що вступники більш чутливі до ринку праці, ніж самі міністерства? Бо після криз 2008 і 2014 року, коли лускалися банки й відбувалися "кредитні майдани", робота в "Приватбанку" в якомусь обласному центрі перестала бути такою привабливою після випуску з університету. А раніше це було справді непоганою перспективою, особливо в депресивних містах, де є або сектор торгівлі, або розвалені заводи, які беруть працівників на 2 тисячі гривень. А зараз виходить, що люди, відчуваючи на собі всі ці фінансові кризи, реагують краще, ніж чиновники в міністерствах. Обидві сторони є недосконалими, але я би казав, що коли порівнювати збірний портрет наших старшокласників і їхніх батьків, то вони більш раціональні, ніж чиновники в Мінекономіки.

- Як впливає на ситуацію нинішня система розподілу держзамовлення між університетами?

- Якщо до 2016-го Міносвіти розподіляло бюджетні місця між вишами в червні, то два роки тому система кардинально змінилася: немає ніякого розподілу бюджетних місць. Міністерство ні на що не впливає взагалі, ручного розподілу немає. Абітурієнти подають свої заяви в електронній системі, вона формує конкурс в межах спеціальності не в окремих університетах, а загалом по країні. Припустімо, що на журналістику є 300 бюджетних місць, а подалося, наприклад, 2 тисячі. Якщо дуже спрощувати, то в цьому рейтингу 300 перших по всій країні отримують право взяти бюджетне місце і понести його до того університету, який вони обрали.

Якщо раніше потрібно було ходити на поклін до Міносвіти й випрошувати ці місця (й ні для кого не секрет, що хто був ближче до міністерства – той і отримував більше), то вже два роки все залежить від самого абітурієнта. Саме вони вирішують, скільки бюджетних місць буде у кожного університету, й, звісно, якщо їм не подобається якийсь університет, то вони не йтимуть.

- Такий собі процес природного добору для вузів.

- Так, він запущений. Це супер, якщо ми порівнюємо нинішню ситуацію і ручний розподіл, який був до 2016 року, коли все залежало від любові чи нелюбові Міносвіти. Це величезний крок вперед відносно попередньої системи, і вже мовчу про те, що зараз зарахування відбувається в одну хвилю. 87% бюджетних місць, які виділили, в першій хвилі отримують рекомендацію на бюджет і одразу відносять туди оригінали. І лише 13% відмовляються від тих рекомендацій, які їм розрахувала система.

Раніше, нагадаю, існувало чотири хвилі. Тоді колеги з організації ОПОРА порахували, що 50% усіх зарахованих на держзамовлення були зараховані в межах конкурсу оригіналів, тобто хто перший доніс оригінал, той і зарахований.

- Але, як завжди, є "але"?

- Ця модель теж має недосконалості: те, що є в ній найбільшим позитивним (абітурієнт вирішує, куди піде місце державне), є і її мінусом. Вступники раціональніші за міністерства, але все ж недостатньо, щоб досить прискіпливо підходити до свого вибору. Найбільше від цього страждають по столичній чи обласній лінії. А по лінії спеціальностей страждають точні спеціальності. Адже що є найбільш популярним на думку абітурієнтів, те й у фаворі.

Страждають менш популярні університети Кропивницького, Миколаєва, Сум, Житомира, Херсона. Одним з найбільших міст-донорів є Дніпро. Найбільше приваблюють Київ, Харків, Львів, Чернівці. Це найпопулярніші міста або тому, що там більше благополуччя, або ж Київ, приміром, асоціюють із кращими можливостями, вищими зарплатами, динамічнішим життям, яке більше подобається молодим людям.

Є також перетягування від точних наук до гуманітарних. Можливо, єдиний виняток – ІТ. Але якщо ми говоримо про природничі й фізико-математичні спеціальності, то там набір зменшується. І не через те, що там менше бюджетних місць дають, а через занепад середньої освіти саме у фізиці, хімії і математиці. Відповідно, ми на випуску зі школи маємо менше охочих іти на ці спеціальності.

- Яку роль в цьому відіграє система широкого конкурсу?

- Багато хто нарікає на нову модель зарахування, коли йдуть гроші за абітурієнтом, на широкий конкурс, але люди відмовляються бачити об’єктивні причини. Перш за все йдеться про спад народжуваності. Зараз пішли ті, хто народився в 2001-2002 роках, а це були роки найнижчої народжуваності. За рік-два крива поповзе вгору. Другий об’єктивний фактор – занепад якості середньої освіти.

Крім того, треба зважати на регіон. Якщо у вас в області погано із середньою освітою (наприклад, на тлі інших дуже просідає Миколаївська), то у вас буде й менше тих, хто здасть ЗНО, щоб подолати бар’єр, а потім подолає прохідний бар’єр на бюджет по всій країні. Тобто у вас менше риби в ставку й ваш улов буде меншим. Це відбувається не через те, що риба почала ходити дивно, а через те, що популяція риби об’єктивно менша. Можете купувати нову вудочку, але ви не переплюнете ті ставки, де риби просто набагато більше.

З демографією ми нічого не зробимо й не змусимо народжувати, тож треба змінювати в першу чергу середню освіту. Якісні зміни в цій сфері покращать ситуацію з наборами в університетах.

Читайте також: У перший клас за новими правилами: що потрібно знати українцям, які віддають дітей до школи

- У чому найбільша проблема, що потрібно змінити в першу чергу?

- Це комплексне питання, бо чимало залежить від самих вчителів. Я погоджуюся з людьми, які кажуть, що той матеріал, який є, важко вміщається у відведену невелику кількість годин. Крім того, математика і фізика – це великою мірою кумулятивні науки. Тобто спочатку ви вивчаєте щось одне, аби потім перейти до іншого, ви не можете перестрибнути. Якщо в історії вам не подобалася княжа доба, ви можете нормально почуватися в темі 20 столітті. У точних науках так не вийде: якщо ви пропустили щось у п’ятому класі, то це потім вилізе.

Крім того, сама програма не орієнтована на сучасних дітей. Вони дуже погано сприймають знання без розуміння їхнього практичного значення, без усвідомлення, де це знадобиться в житті. А потім ми робимо ремонт в квартирі й не можемо порахувати, скільки нам треба шпалер і суміші на штукатурку. Та ж ситуація з кредитами.

Курси математики мають давати більше прикладів із життя, і це не має бути щось на кшталт "трактор виїжджає з точки А в точку Б". Трактор – це 20-ті роки минулого століття, сьогодні йому відповідає Tesla на орбіті. Підручники дуже мало реагують на реалії, бо їх пишуть дуже старі люди, які дуже мало знайомі з реаліями молоді. От і виходить: мало годин, застарілий матеріал, навіть його подача теж застаріла!

Щодо фізики і щодо хімії – застаріле обладнання в школах. Вони лише останній рік-два почали отримувати цільове фінансування для закупівлі для класів фізики і хімії, це ж теж непроста штука.

Плюс ще є вчителі – з ними не менша проблема. Уже років вісім набір на спеціальності з педагогіки є одним з найгірших. Тобто педагогічні спеціальності приваблюють найгірших абітурієнтів. А далі уявіть собі, що школа для них є не найбільш привабливим працевлаштуванням.

- Але, виходить, єдиним.

- По факту більшість із тих, хто трошки кращий, намагається піти в інше місце. Виходить так: спочатку відбір був гірших з найгірших, а потім і в школи потрапляють далеко не найкращі з цих найгірших.

А тепер уявіть собі, яке заміщення вчителів відбувається в школах... Старі кадри, як би на них не нарікали, на мою думку, є кращими, ніж нові за всіма параметрами. Але вони, природно, відходять. Нові ж кадри, які приходять їм на заміну, мають набагато гірші знання й вміння. А страждають оці ось предмети.

Щоб вчитися на вчителя математики і фізики, треба ці предмети знати. Я вважаю, що треба радикально підвищувати престижність цієї спеціальності вчителя на вступі й робити щось із самими педагогічними університетами. Взагалі вони з’явилися в Україні тільки через те, що більшовики закрили класичні університети й розформували їх на інститути: медичний, народної освіти тощо. Проблема в тому, що цей розрив роз’єднав між собою і науки. Фізика і хімія в педуніверситеті зараз – це небо і земля порівняно з фізикою й хімією в класичному університеті. А хто йде викладати в школу? Ті, хто з педуніверситетів.

- Тобто виходить, що люди, які знають предмет відносно гірше за те, як його треба було би знати, йдуть навчати цього предмета дітей. Відповідно, роблять це гірше, бо ж самі слабші за профільних спеціалістів. Потім вони випускають гірше підготованих учнів, які йдуть вчитися в педуніверситети, а потім – працювати в школи й повторюють цей цикл. Замкнене коло.

- І так по накатаній. Ми маємо вихолощення. Усе дуже взаємопов’язано, й потрібно набиратися терпіння, бо не можна 20 років курити цигарки, а потім прийти до лікаря і завтра стати здоровим, так не буває. Тут так само.

Не можна після років занепаду, коли зарплата була дуже низькою (лише останні півтора-два роки вона почала потроху зростати), клацнути пальцями й сказати, що тепер у нас буде все добре. Нам потрібно років 10-15, щоб перетравити кризу в середній освіті. Коли аудиторії будуть обладнані, школи – укомплектовані, а вчителі – якісно навчені. Найбільше я боюсь, що нам не вистачить терпіння, чесно кажучи. Тому і раджу всім набиратися терпіння і не очікувати, що закон про освіту, який ухвалили в 2017-му, принесе плоди вже цього року.