Південною Америкою котиться хвиля "Майданів". Чи не увесь континент з населенням в майже 630 мільйонів людей охопили жорсткі протести, які не оминули навіть найбагатшу та найстабільнішу державу регіону — Чилі. В кожного латиноамериканця, що вийшов на вулиці, є свої мотиви, але корінь проблем у регіону спільний. "Апостроф" спробував спрогнозувати майбутнє "латиноамериканської весни".
Економічний спад — причина всіх бід
Головною причиною латиноамериканських протестів є економічні чинники. Після падіння диктатур в 1980-ті, демократизації регіону та його інтеграції в світову торговельну систему латиноамериканські держави пережили майже 12 років стабільного економічного зростання, який змінився вже 6-річним періодом стагнації та занепаду. За прогнозами МВФ, в цьому році економіка регіону зростатиме лише на 0,2% - найнижчий показник в світі (в цілому світова економіка зростатиме на 3,9%). Обсяги державного боргу для ключових країн регіону за останні п'ять років зросли вдвічі — до 80% від ВВП.
"Незважаючи на свої розбіжності, країни, в яких прогриміли протести цього місяця, зазнали часто карколомного зростання економіки в першому десятилітті ХХІ століття, а після цього - не менш стрімкого падіння, коли ціни на ключові статті експорту впали. Навіть Гаїті, економіка якої увесь цей час стагнувала, отримувала мільярди допомоги від багатої на нафту Венесуели, яка тепер теж зникла", - пояснюється в доповіді дослідників Assosiated Press Майкла Візенштейна та Луіса Генао.
Економічні труднощі різко загострили проблеми соціального забезпечення та нерівності, якими "славляться" латиноамериканські держави. Майкл Рід, дослідник політики та історії Латинської Америки, зазначає, що "нерівність була більш терпимою, коли було відчуття відкритих можливостей та кращого майбутнього. А зараз ми спостерігаємо прорив накопиченого незадоволення, який відбувся через усвідомлення того, що справи не йдуть на краще, і що їх діти не житимуть краще, ніж зараз".
Фактичним каталізатором протестних вибухів став суспільний гнів після цілої хвилі корупційних скандалів, що в останні роки прокотилася регіоном. В одних державах, як в Гаїті та Перу, вони призвели до протестів, в інших (Бразилія, Мексика та ін.) — привели до влади відверто популістичні режими. Дуже промовистим для українців прикладом такого злету на антикорупційних гаслах є Гватемала, де президентом став актор-комік - Джіммі Моралес. Але поки що жоден з таких урядів не продемонстрував приклад виходу з економічної кризи, а тому фактично жодну країну в регіоні зараз не можна назвати повністю стабільною.
Цифрове обличчя протесту
Ситуація, коли через економічні проблеми революції та протести спалахують не в одній державі, а в цілому регіоні, складається вже не вперше — згадати варто хоча б “арабську весну” початку 2010-х, відлуння якої чути на Близькому Сході й досі. Крім загального духу протестів, Латиноамериканську та Арабську “весни” також об'єднує провідна роль соціальних медіа та інтернету, без яких масштабні протести були б неможливими.
"В нинішніх умовах офіційна цензура не працює через цифрові технології. Соціальні медіа та мобільний зв'язок полегшили організацію ефективних акцій протесту, дозволяючи молодим людям подолати цензуру та контроль уряду. Офіційна комунікація збалансована мільйонами відео, фотографій та текстів у Twitter, Instagram та Facebook. А коли легітимність та авторитет втрачаються в соціальних медіа, жоден уряд не може правити", - відзначив Джордж Рамос, координатор мережі Univision та дослідник міграційних процесів в Америці.
Серед іншого, дослідники солідарні в тому, що одним з каталізаторів протестного вибуху в Південній Америці став “копіювальний ефект” від протестів у Франції та Гонконгу. Які, в свою чергу, в значній мірі черпали натхнення в українському Майдані (аж до того, що в якості символіки і в Парижі, і в Гонконгу протестувальники використовували жовто-блакитні та червоно-чорні прапори).
Копіювальний ефект та соціальні медіа дають відповідь на те, чому протести стали можливими. А шаблонність поведінки латиноамериканських політичних режимів пояснює, чому майже всюди політичні акції супроводжуються насильством та жертвами. Як зазначив Джордж Рамос, “влада в Латинській Америці звикла реагувати на протести тільки одним способом — репресіями". Показовою є реакція президента Бразилії на протести в сусідніх країнах. Жаїр Болсонару назвав те, що відбувається "тероризмом" та "підступами лівих" і наказав армії бути готовою до негайного силового придушення можливих виступів. А син президента Едуарду Болсонару запропонував прийняти "нового Інституційного акту №5", закону, який дозволяв силовикам застосувати тортури в період диктатури 1964-1985 років.
Не менш жорстко реагують й інші держави, при цьому начисто ігноруючи жертви серед протестантів. Уряд Чилі, де внаслідок сутичок з поліцейськими вже загинуло понад 20 протестантів, всі смерті називає “випадковими” й навіть не припускає провини силовиків. В регіоні, де на насильство з боку держави звикли відповідати партизанщиною та криміналізацєю, така “твердолобість” правлячих режимів ні до чого хорошого не веде
Що чекає на Латинську Америку?
Чи не головним питанням до “Латиноамериканської весни” є те, чи не повторить вона долю своєї арабської тезки, яка досягнула дуже обмежених успіхів в плані демократизації, а подекуди тільки законсервувала авторитаризм або взагалі призвела до розвалу держав та численних воєн.
Поки що певний прогрес у антивладних виступах спостерігається тільки в державах, де існував більш-менш демократичний режим. Зокрема, в Чилі влада погодилася на конституційну реформу, в Болівії президент взагалі втік в кращих традиціях Віктора Януковича. А от авторитарний режим Венесуели Ніколаса Мадуро, попри просто апокаліптичну соціально-економічну ситуацію, поки що тримається.
Світлого майбутнього “Латиноамериканської весни” дослідники не очікують. Адже за соціальними та антикорупційними протестами відсутні констуктивні політичні сили, які могли б прийти на зміну існуючим. А економічні проблеми, які є причиною протестів, з популістичного наскока не вирішиш.
Альма Гіллєрмопрієто, оглядачка політики Латинської Америки, "ветеран" мексиканської журналістики, повідомила виданню The Guardain, що не бачить перспективи реального прогресу внаслідок протестів: "Ці події називають “Латиноамериканською весною”, але я не вважаю це правильним. Тому що немає політичного руху, який би “розправив крила” внаслідок протестів. Є багато гніву та обурення — але вони не ведуть нікуди”.
У протестів в Латинській Америці глибокі економічні та соціальні корені. І доки ці проблеми не будуть ліквідовані — а це справа не року і не двох — регіон “лихоманитиме”. А це відкриває широкий простір до втручання в справи Латинської Америки зовнішніх сил — зокрема Китаю та Росії. Кремль вже підтримує венесуельський режим “рублем та калашниковим”, болівійський президент-втікач готував контракт з “Росатомом” на 300 мільйонів доларів, не приховує дружби з Москвою і Куба. А щедрі китайські інвестори мало звертають увагу на такі речі, як демократія та права людини, на відміну від МВФ, з яким досі безальтернативно мусили співпрацювати латиноамериканські держави. Враховуючи, що Сполучені Штати займають безпрецедентно пасивну позицію, і більш того, активно розвалюють регіональні структури, у євразійських диктатур розв’язуються руки. З такими “друзями” та “інвесторами” цілком можливо, що в результаті революцій та протестів Латинська Америка знову повернеться до хунт, авторитарних режимів та диктатур. І проблем на континенті лише побільшає.
