Німецькі ЗМІ повідомили "радісну" новину: уряд Німеччини блокує поставки важкої зброї Україні, оскільки побоюється, що українські військові можуть використати її для того, щоб вторгнутися на територію Росії через "самовпевненість", водночас це значатиме, що німецькі танки вперше після 1941 року опиняться в Росії. Про те, чому насправді Україна досі не отримує від Німеччини бронетехніку, "Апострофу" розповів асоційований науковий співробітник Інституту європейської політики у Берліні Віктор Савінок.
Аргументи про те, що німецькі танки опиняться чи то на російській, чи то на українській, чи то на радянській землі — настільки притягнуті за вуха, що складно їм вірити і сприймати серйозно. В березні теж йшли дискусії про поставки важкої німецької зброї до України. Тоді були чутки про застереження німців: німецька зброя не може опинитися на території, що раніше входила до складу Радянського союзу, на який в 1941 році напала Німеччина. Але це чергові відмовки, і якщо хтось ними послуговується, то ця людина, мабуть втратила зв’язок із реальністю. Україна потребує цієї зброї для того, щоб захистити себе та вибити російські війська з української території.
Аргумент про те, що німецькі танки опиняться на російській території змушує замислитися: можливо, в Німеччині люди вважають що Крим є територією Росії? Чи можливо вони вважають Російською Федерацією окуповані до 24 лютого території? Тоді то вже питання, в який спосіб вони трактують міжнародне право, і чи їхні погляди збігаються із поставою Федерального уряду щодо міжнародного права.
Якщо ж говорити про озвучену в Spiegel тезу про те, що Німеччина в питанні надання бронетехніки Україні відштовхується від позиції США, то варто розуміти наступне. Якщо б США блокували передачу танків чи важких озброєнь з країн НАТО, то Україна б не отримала навіть тих зразків радянської зброї, які були передані, зокрема Польщею, Чехією, в тому числі танків, які є теж важким озброєнням. Тобто аргументи про те, що Німеччини тут орієнтується на США є трохи притягнутим обґрунтуванням. Навряд чи хтось би дозволив постачати важкі озброєння з країн Східної Європи, якби не хотів щоб Україна мала достатньої кількості оборонної зброї для того щоби чинити опір російським загарбникам.
Так само лунали тези з боку Комітету Бундестагу з питань оборони про те, що існує якийсь неформальний консенсус між найбільшими країнами Альянсу щодо не постачання до України танків. Але вибачте, чомусь США вирішили доставити до Польщі ті самі танки "Абрамс" на заміну радянським танкам, які зараз пішли до України. Однак Німеччина не поспішає з поставкою своїх танків до Польщі. Так само Німеччина не поспішає із обміном танків зі Словенією, яка теж готова поставити свої танки Т-72 до України. Тобто є багато питань до позиції німецької сторони, і ці виправдання шкодять іміджу Німеччини на міжнародній арені, в рамках Альянсу і Європейського Союзу.
Лунають фрази щодо недовіри Берліна до Володимира Зеленського, то певні переговори не є публічними, як і певні контакти. Наприклад, багато говорилося про попередню каденцію, і про те, що у Меркель були добрі робочі відносини із Порошенком, а от із Зеленським вони були прохолодними. Мабуть в цьому є доля правди. Наприклад, якщо подивитися, у який спосіб у Берліні сприймають українського посла Андрія Мельника, і те що з ним ціла низка офіційних посадовців практично не контактує, або ж контактує через дуже формальні канали. Показовим є те, що міністерка закордонних справ Німеччини Анналена Бербок з 24 лютого не знайшла часу щоби поспілкуватися з Мельником особисто. І я думаю, що це може частково екстраполюватися і на українського президента.
Справа в тому, що німці на ментальному рівні не люблять коли їх критикують, особливо вони не люблять, коли їх критикують в емоційний спосіб. Відповідно, є фрустрація і від заяв українського президента, в тому числі після його виступу в Бундестагу: особливо вона спостерігалася у середовищі соціал-демократичної партії.
Тобто існує певна проблема із сприйняттям вимог і прохань України про підтримку, однак є дві речі, які необхідно враховувати. По-перше, Україна захищається, і звертається до партнерів про підтримку. По-друге , від того, наскільки ефективно буде захищатися Україна, залежить і безпека цих самих партнерів. Оскільки якщо Україна не буде в стані захиститися, Росія піде далі. Чомусь це недооцінюють, і вважають що представники України в Берліні чи посол України занадто емоційно поводяться або ж грають на публіку, замість того, щоби вести дебати про якісь суттєві речі.
Але проблема в тому, що дебати, які ведуться на формальному чи неформальному рівні мабуть не завжди є результативними. І якщо вони не є ефективними з точки зору реагування на потреби України та її підтримку, то нічого не залишається крім того як використовувати публічні канали, йти на певні ток-шоу, і говорити відверто про те, що є якісь проблеми і апелювати до урядовців, для того щоб вони знаходили рішення, а не просто обмежувалися якимось брейн-стормінгами, не заходячи далі цього.
Що нам із цим робити? Я думаю що загалом проблема пов’язана із тим, що нас недостатньо чують чи сприймають, і це не лише про Німеччину. Чомусь в цьому контексті у нас мало говорять про Францію чи Італію, де теж лунають певні заяви, які в Україні можуть сприйматися негативно. Звісно, універсального рецепту немає. Але я думаю, треба доволі активно працювати із тими політичними силами, які підтримують Україну. В згаданому випадку необхідно вести діалог насамперед із Союзом 90/ Зеленими, оскільки їх рівень підтримки нашої держави є дуже великим, і вони прихильні до постачання важкої зброї до України, і їхні виборці теж підтримують ці кроки. Тобто важливо перебувати в тісному контакті. Тут не дуже позитивним моментом є те, що нема контакту між українським посольством із представниками "Зелених".
Інший рецепт — це взаємодія з громадянським суспільством Німеччини. Можливо потрібно проводити певні промо-кампанії, залучати нашу діаспору, яка тут працює, і якось систематизувати її діяльність, можливо навіть в декількох країнах одразу, з тим щоби комунікувати із німецьким суспільством, і доносити українську позицію.
Хоча соціологи показують, що понад 60% схвалюють курс німецького уряду на підтримку України, але в цій позиції теж є певні поправки. Наприклад, близько 40%німецького суспільства виступають проти поставок до України важкого озброєння. Протея думаю що з цих 40% частина підтримує Україну, і їх треба переконувати, що нам це необхідно, адже від цього виграє не лише Україна, а й Німеччина і Європа загалом.Тому потрібно системно працювати на різних рівнях, не тільки через традиційні дипломатичні інститути, а і через публічну дипломатію та залучення діаспори.
