Попри досить обережну позицію Німеччини щодо надання Україні зброї та загалом щодо підтримки нашої країни, німецький політикум починає змінювати свою точку зору паралельно з відповідними змінами у німецькому соціумі. Про те, чому німці бояться беззастережно підтримувати надання Києву зброї "Апостроф" поспілкувався з аналітиком Західного інституту в Познані Віктором Савінком.
Попри нинішні гучні заяви президента Франка-Вальтера Штайнмаєра та міністра юстиції Марко Бушманна, ключова зміна в німецькій політиці стосовно України настала раніше – коли Олаф Шольц ухвалив рішення про те, що Україні треба надати зброю. Це рішення було ухвалене ще наприкінці лютого. Звісно, це було зроблено всупереч очікуванням низки політиків, які вважали, що Україна не вистоїть, та й тодішня суспільна думка була в очікуванні того, що Україна впаде. Були й думки, що все може завершитись як в Угорщині-1956 або в Празі-1968 – тобто відбудеться російське вторгнення, якийсь час з'являтимуться новини, а потім все вляжеться ще до того, як розпочнеться російська окупація. На щастя, спротив ЗСУ сприяв трансформації позиції Німеччини та інших наших партнерів.
Німеччина надала нам зброю, коли росіяни тікали з-під Києва і нам бракувало навіть радянських запасів зброї – вони передали нам старі НДРівські запаси, які ми могли швидко використати. Це і зенітні ракети "Стріла", міномети, радянські ПТРК. Разом з тим, в німецькому політикумі тривала і продовжує тривати дискусія, чи правильно робить Берлін, передаючи зброю Україні, вона продовжуватиметься і надалі, бо в цьому питання є розходження.
Україну чітко і беззастережно підтримують партії умовного "центру" німецького політичного спектру. На боці України послідовно стоять партії правлячої коаліції – передовсім "Зелені" та Вільна демпартія, хоча окремі діячі і заявляють, що в питанні передачі зброї Німеччині треба бути більш обережною, але це не заперечує генеральної лінії, яка є цілком сприятливою для України.
Читайте: Бензоколонка закривається: як "Газпром" сам себе покарав
Якщо говорити про соціал-демократів – ситуація більш складна, бо в самій партії тривають дискусії стосовно того, чи доречно постачати зброї Україні, є суперечки і стосовно номенклатури зброї. Окрім того, на боці Україні виступають і опозиційні християнські демократи, і це одна з найсуттєвіших трансформацій за останні роки. Якщо подивитись на роки правління Ангели Меркель, то позиція ХДС тоді була, м'яко кажучи, неоднозначною щодо України, особливо в питанні постачання зброї.
Утім, існує в німецькому політикумі і пряма опозиція до підтримки України та постачання нам зброї - вона існує в крайньому лівому і ультра-правому таборі, йдеться про праворадикальну АдН та лівопопулістську "Ліві". АдН кажуть, що це, мовляв, не німецька війна, німці не мають до неї жодного стосунку, тому потрібно засудити російську агресію, але не давати Україні гроші та зброю, у всякому разі не "розкидуватись" ними так щедро, як це робиться зараз. Крім того, вони виступають проти антиросійських санкцій, бо вони, мовляв, більше шкодять самій Німеччині. Такі самі казки про санкції розповідають і "Ліві", додаючи, що миру треба досягти без зброї, всіх негайно посадити за стіл переговорів, а кошти, які йдуть на зброю, треба було б перенаправити на якісь соціальні програми.
На жаль, усвідомлення того, що російсько-українська війна не є "війною Путіна" відбувається в німецькому суспільстві досить повільно – не так, як очікували в Україні – є багато прихильників і прихильниць концепту відділення Путіна від Росії та її суспільства. Коли йде мова про якісь соцопитування, в яких росіяни масово підтримують агресію в Україні – німці розповідають, що в Росії авторитарний режим, і росіяни бояться висловлювати свої думки, або ж соцопитування є маніпулятивними. Це наслідок того, що загалом в німецькому політикумі та суспільстві рівень експертизи щодо Росії та Східної Європи є досить низьким.
На жаль, зміни в німецькому суспільстві повільніші, ніж у політикумі, про це можна чітко сказати.
По-перше, якщо говорити про загальну картину підтримку України, то цифри доволі оптимістичні – вони коливаються між 60% і 70%, є готовність підтримувати Україні попри власні економічні труднощі. Але якщо ставити питання конкретніше по проблематиці постачання зброї для України – тут все вже не так добре, суспільство поділене більш-менш навпіл. Останні опитування показують, що за постачання зброї Україні приблизно 45-48%, така ж кількість проти. Тобто тут можна говорити і про історичні сантименти до Росії, почуття вини німців перед росіянами. Звісно, з боку політикуму пішов сигнал, коли Штайнмаєр відвідав Корюківку, яку угорці спалили в 1943 році, знищивши кілька тисяч місцевого населення. Те, що президент Німеччини побував там у 2021 році і в нинішньому – це важливо з точки зору деконструкції міфу про історичний обов'язок перед Росією. Ключова його вада в тому, що він ігнорує інші країни СРСР, окрім Росії, через які військові дії пройшли двічі. Йдеться про Україну, Молдову, Білорусь, країни Балтії. Але Штайнмаєр не пішов далі і не заявив, що Німеччина має історичний обов'язок перед Україною ні під час спільної з Зеленським прес-конференції, ні у своїх пізніших інтерв'ю чи публічних заявах. Має бути подальший рух в цьому напрямку, тут нас підтримують "зелені". Резолюція, яка визнає Голодомор геноцидом – крок у цьому напрямку.
По-друге, в німецькому суспільстві поширені й переконання, що мир досяжний тільки коли зброя "мовчить" – це поширена річ у лівому крилі есдеків – мовляв, усім просто треба припинити бойові дії і сісти за стіл переговорів без будь-яких попередніх умов, хоча всі розуміють, що це нереалістичний сценарій.
По-третє, не варто забувати про німецький досвід, пов'язаний з Другою світовою. Якщо ви спитаєте будь-якого німця, чи воювали його діди на фронтах Другої світової – він швидше за все скаже, що ні. За різними оцінками, більше ніж половина німців будуть розповідати різні казки про те, що їх предки не воювали, а були десь в русі опору. Вони сприймають денацифікацію Німеччини, окупацію союзниками як своєрідне національне приниження і бояться, що Німеччина втрапить в якийсь черговий конфлікт, в якому вона зазнає чергового раунду приниження, тому налаштування відносно зброї для України скептичне.
Треба комунікувати. І пояснювати, що зараз Європа має боятися не якихось неправильних кроків Берліну, треба боятися бездіяльності Німеччини - найбільшої економіки ЄС та найчисельнішої за населенням країни в Європі.
