27 жовтня голова Верховної ради України Руслан Стефанчук зустрівся із Послом КНР в Україні Фань Сяньжуном – і заявив, що в Україні високо цінують відносини стратегічного партнерства з Китайською Народною Республікою, а курс на їхній всебічний розвиток залишається незмінним пріоритетом.
Це не перший комплімент чинної влади України у бік українсько-китайський відносин; і він знову пролунав із стін парламенту. Симптоматично те, що МЗС уникає такого роду заяв. Схоже, в Україні формується своєрідне "китайське лоббі", і саме в парламенті, мета якого – окреслити альтернативу підкреслено прозахідній зовнішньополітичній риториці у виконанні МЗС. Мабуть, невипадково група з міжпарламентських зв’язків з Китаєм є найбільшою у Верховній раді, і не лише поточного скликання.
Спікер українського парламенту заявив, що Україна зацікавлена у поглибленні дружби та співробітництва з Китаєм на основі взаємної поваги незалежності, суверенітету та територіальної цілісності. Щодо співробітництва сумнівів немає: Китай є найбільшим торгівельним партнером України, і є підстави очікувати подальшого посилення цієї його ролі. "Дружба" - поняття менш конкретне, а особливо у міжнародній політиці. Спостерігачі вказують на те, що Китай послідовно не підтримував "українські" резолюції Генеральної Асамблеї ООН після анексії Криму. Власне, на це вказав і Руслан Стефанчук: "ми сподіваємось, що китайська сторона перегляне свою позицію та підтримуватиме Україну під час голосувань в ООН резолюцій, які стосуються суверенітету та територіальної цілісності нашої держави".
Щодо цього є обґрунтовані сумніви. Позиція Китаю у російсько-українському конфлікті формується під впливом тісних відносин із Росією, які мають давню історію та насичений порядок денний. Крім того, у китайсько-українських відносинах останніх років чимало кризових моментів та розчарувань: від судового позову щодо невиконаного контракту на постачання зерна на 3 млрд. доларів у 2014 році до справи "Мотор Січ".
Україна займає відносно скромне місце у китайській великій стратегії та у масштабній ініціативі "Один пояс, один шлях". У пошуках воріт до європейського ринку Китай не покладає надто великих надій на Україну, принаймні поки що.
Стратегічне партнерство на рівні декларацій існує у відносинах України та Китаю вже давно: Спільну декларацію про встановлення та розвиток відносин стратегічного партнерства було підписано Віктором Януковичем та Ху Цзіньтао ще у 2011 році. В цьому документі йдеться про підтримку суверенітету, територіальної цілісності; про повагу до вибору шляхів розвитку; про незастосування сили чи погрози нею, а також економічного чи іншого тиску. Документ носить рамковий характер і, скоріше, у далекому вже 2011 році позначав наміри двох держав. Тоді порядок денний зовнішньої політики як України, так і Китаю був іншим. Україна шукала рівновагу у традиційних дилемах "Схід-Захід", а Китай ще тільки наближався до тих глобальних задумів, які сьогодні є характерною рисою його великої стратегії. Іншим був і світ: американське лідерство було міцнішим, політика Росії не настільки агресивною, а інституції міжнародної безпеки більш надійними.
Можливо, змінилося й значення терміну "стратегічне партнерство", принаймні у контексті української зовнішньої політики. В умовах російської агресії Київ особливого значення приділяє таким поняттям, як "союзник", "коаліція" або "друг". Курс на членство в НАТО та ЄС закріплений конституційно; і можливості для маневрів суттєво звузилися. Так, останніми роками виникає враження, що межа зближення навіть із такими важливими партнерами як Китай визначається поточним станом відносин як України із США та Європою, так і Китаю з ними ж. В цих умовах стратегічне партнерство з Китаєм виглядає не як обіцянка майбутнього потенціалу, але як фіксація його обмежень.
Розмови в Києві про стратегічне партнерство з Пекіном лунатимуть ще не раз. Декларація про стратегічне партнерство 2011 року містила також прагнення активізувати політичний діалог на всіх рівнях. Якраз зараз настав час для перевірки готовності сторін до таких кроків – як і для готовності докладати спільних зусиль "із забезпечення миру, стабільності та безпеки у світі та окремих регіонах".
