Рішення американського президента Дональда Трампа розірвати ядерну угоду з Іраном, можливо, не найбільш гучний крок у його зовнішній політиці. Не менший міжнародний резонанс викликали вихід із Транстихоокеанського партнерства, бомбардування Сирії або рішення про саміт із лідером КНДР. Але в чому сумнівів немає: це рішення Трампа – найбільш необачне, що напевно призведе до далекоглядних негативних наслідків. Недарма опитування американських експертів із міжнародної політики одразу після заяви американського президента показало: 94% фахівців вважають це рішення помилковим та деструктивним.
Серйозні наслідки рішення президента США Дональда Трампа розірвати угоду з Іраном зумовлюють два фактори. По-перше, угода стала результатом дуже вдалого збігу обставин, повторити який навряд чи вдасться. Адже сторонами документу є держави з різними, часто протилежними інтересами: США, Росія, Китай, Великобританія та Франція з Німеччиною.
Укладенню угоди передували складні переговори – вони велися ще з 2005 року – у яких суперечки були не лише з Іраном, але й між самими учасниками "шістки". Угоду було підписано у 2015 році, але її основні параметри було погоджено ще за два роки до того. У тому світі 2013 року ще не було конфлікту через Україну, не було небезпеки прямого зіткнення у Сирії, діалог між Вашингтоном та Пекіном мав у цілому позитивний характер. Сторони були зацікавлені у деескалації на Близькому Сході та готові на масштабний компроміс заради цього.
Сьогодні рівень взаємної довіри між державами найнижчий із часу завершення Холодної війни, що точно не сприятиме досягненню нової домовленості. Отже оптимістичні слова Трампа про нову, кращу угоду буде дуже складно втілити у реальність.
Сторони досягли угоди щодо ядерної програми Ірану, 14 липня 2015 року
По-друге, від збереження угоди залежить стабільність й, можливо, мир на Близькому Сході. Іран – один з активних учасників більшості конфліктів у регіоні, якому протистоять не менш активні (й агресивні) актори: Саудівська Аравія та Ізраїль. Ці дві держави були найбільш палкими опонентами "іранської угоди", її підписання викликало глибоке незадоволення у обох. Ізраїль тоді публічно "образився" на Барака Обаму, Саудівська Аравія почала демонстративно шукати собі нових союзників замість американців.
Політика Трампа діаметрально протилежна політиці його попередника: саме на зближенні із саудітами та ізраїльтянами було зроблено акцент. Тут і домовленості про продаж зброї на рекордну суму, й перенесення американського посольства до Єрусалима – знову всупереч позиції світової спільноти та європейських союзників. Однак головне в іншому. США – знову головний друг Ізраїлю та Саудівської Аравії, обидві держави відчувають всебічну підтримку Вашингтона, що може підштовхнути їх до відкритого конфлікту із Іраном. Особливо якщо Іран на знак протесту проти американських дій теж вийде з угоди – й оживе примара "іранської ядерної загрози". Тому рішення Трампа збільшує ризик великої війни на Близькому Сході – не між США та Іраном, але між Іраном та американськими союзниками.
Учасники угоди на роздоріжжі. Усі розуміють: без угоди буде гірше, ніж сьогодні. Але як діяти в цій ситуації? Відносинам Вашингтона та Тегерана вже завдано значної шкоди. Іран не давав формального приводу для дій Трампа – жодних порушень угоди з боку Тегерана не було зафіксовано, й це визнають навіть в оточенні американського президента. Очевидно, що американці не повернуть іранські гроші – одним з результатів угоди став початок повернення близько 2 мільярдів доларів, переведених США на закупівлю зброї ще шахським урядом; після революції 1979 року американці не поставили зброю, але й гроші заморозили. Звісно, про жодне співробітництво між двома державами мови тепер не йде.
Але щоб зберегти угоду – хай навіть без американців – треба вирішити, як бути з новими американськими санкціями. Адже Трамп пообіцяв не лише повернути старі, які було скасовано у 2015 році, але й запровадити нові санкції проти Ірану. За традиційним американським підходом, санкції спрямовано не лише проти Ірану, але й проти третіх держав – тих, які співпрацюватимуть із Тегераном. Угода може вижити, лише якщо Тегеран зможе й надалі почувати себе вільно на міжнародних ринках – та без обмежень співпрацювати із абсолютною більшістю держав світу. Для Ірану угода була більше мотивована соціально-економічними міркуваннями – економічною кризою, падінням рівня життя та зростанням внутрішньої напруги. Якщо економічного зиску угода не приноситиме, для Тегерана не буде сенсу залишатися в ній. Зараз Тегеран дав європейським учасникам угоди до двох місяців, щоб надати гарантії захисту іранських інтересів. Видається, це граничний термін "виживання" угоди, якщо не вдатися до рішучих дій на її порятунок.
Протести у Вашингтоні проти ядерної угоди з Іраном, 2015 рік
Поки що найбільше сумнівів щодо готовності до рішучих дій, щоб забезпечити це, викликають європейські держави. Чергова демонстрація неготовності європейців до рішучих дій може стати ще одним вкрай небезпечним наслідком рішення Трампа. Здавалося б, за більш ніж рік перебування останнього в Білому домі вже слід було призвичаїтися до його нерозважливих одноосібних рішень, до його деструктивного впливу на західну солідарність та навіть на західні інститути. Але Європейський союз залишається розділеним, зосередженим на власних проблемах: мігрантах, Brexit, зростанні впливу популістів. А поодинці Франція чи Німеччина – не рівня США, та й рішучості відкрито кинути виклик Вашингтону не демонструють. Тому за ті дні, що минули з моменту оприлюднення рішення США про вихід з угоди, ЄС обмежився лише заявою, що збирається зберегти угоду – але так і не вирішив, як саме це зробить.
Що європейці робитимуть із американськими санкціями, поки незрозуміло. Але їхня позиція – ключова. Технології та інвестиції, збут нафти – усе це може забезпечити Тегерана саме Європейський союз. Й без цього угода неминуче помре. Європейський союз зараз стоїть перед своїм Рубіконом: ігнорувати американські санкції та запроваджувати санкції проти Вашингтона у відповідь, якщо американські санкції вдарять по європейцях, чи обмежитися політичними заявами й спробувати домовитися з американцями – й відступити, якщо домовленості не буде.
У Єврокомісії згадали про рішення двадцятирічної давнини: у 1996 році у відповідь на санкції США проти Куби, Лівії та Ірану європейці ухвалили рішення, згідно з яким європейському бізнесу було заборонено дотримуватися американських санкцій, обіцяно компенсації за можливі втрати та передбачено санкції у відповідь проти США. Тоді цей механізм не було використано – із Вашингтоном досягли політичної домовленості. Зараз ситуація повторюється. У ЄС є готовий механізм – хіба що його використання призведе до прямого протистояння із Вашингтоном. Отже питання: чи стане європейцям політичної волі для такого? Інколи здається, що вони забули, як виживати в світі без США. Спровокована Трампом ситуація дає ЄС шанс затвердити себе як самостійного гравця на міжнародній арені – або підтвердити закиди тих, хто стверджує, що ЄС не має політичної сили.
Читайте також: Іран створює ракети, які можуть дістати Європу, загроза серйозна - посол Ізраїлю в Україні
Так само складним стане рішення щодо майбутнього угоди для Росії. Ні, на відміну від європейців, готовність Москви протидіяти американцям жодних питань не викликає. Російське керівництво також надає політичну підтримку Тегерану. Але є кілька серйозних застережень.
Фактично для Росії розвал угоди може принести лише один потенційний плюс: без конкуренції з боку Заходу російські компанії мають значно більші перспективи на іранському ринку. Та використати ці перспективи можуть хіба що компанії російського ВПК. Адже загроза американських санкцій для російського бізнесу навіть більш небезпечна, аніж для європейського. Що вони можуть накоїти, продемонстрували останні американські санкції проти самої Росії, досвід "Русалу" та інших російських структур. На відміну від компаній з ЄС, для росіян немає навіть теоретичного захисту від американських санкцій: у Вашингтоні на російські контрсанкції не зважали й не будуть зважати, адже в економічному плані вони для американців просто непомітні.
Крім того, в умовах американських санкцій проти Ірану під питання буде поставлено зусилля із інтеграції Тегерану до євразійських структур: до ШОС (Шанхайська організація співробітництва), до співпраці з ЄврАзЕС (з останньою Тегеран якраз підписав тимчасову угоду про вільну торгівлю). Загроза удару по іранських партнерах відлякуватиме як російський бізнес, так і їхніх колег за цими об'єднаннями з інших країн. Ризикувати заради співпраці із Іраном, який часто є не партнером, а конкурентом (наприклад, у Сирії) в Москві можуть й не наважитися. Й врятувати угоду сама Росія не може – її політичної ваги в світі та впливу на США не вистачить для такого. Недарма Тегеран звертається по підтримку перш за все до Європи, не до Москви. Тому Росії залишається лише чекати фіналу цієї історії.
