У квітні 2021 року внаслідок ворожих обстрілів з боку російсько-окупаційних військ та підриву на вибухових пристроях загинули 14 українських військовослужбовців.
Про це пише Новинарня.
За підрахунками журналістів, квітень забрав найбільше життів наших бійців, починаючи ще з травня 2019-го, коли Володимир Зеленський став президентом України. Поранення у минулому місяці отримали 19 бійців ЗСУ.
Сергій Сулима "Хой". Головний сержант гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї бригади народився 9 жовтня 1980 року в Луцьку. Там закінчив школу, здобув освіту у Вищому професійному училищі.
У 2015 році був мобілізований до ЗСУ, де відслужив один рік. У жовтні 2020 року підписав контракт. Загинув боєць 3 квітня під Шумами внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої.
Ігор Байтала. Він народився 19 травня 1995 року в Жидачеві Львівської області. Після 9-го класу вступив у Жидачівський професійний ліцей, який закінчив, здобувши фах тракториста-машиніста. Був призваний на строкову службу у 2019 році, де провів один рік та повернувся додому. 5 січня 2021 року пішов у військо вже за контрактом.
Чоловік зник з бойових позицій 3 квітня. Через кілька днів російськи окупанти передали тіло Ігора. У бригаді повідомили, що боєць загинув внаслідок кульових поранень.
Владислав Мороз. Він народився 14 липня 1997 року в селі Халаїдове Уманського району (нині – Монастирищенського) на Черкащині. Там пішов у перший клас, а далі вчився на Київщині, в селі Данилівка, куди переїхав разом із батьками. В університеті вивчився на архітектора-дизайнера, і восени 2020 року підписав контракт. Загинув 5 квітня близько 19:55 під час ворожого обстрілу зі стрілецької зброї поблизу села Спартак на Донеччині.
Віктор Гелебрант. Він народився 23 січня 1972 року в селі Неліпино Свалявського району, де й досі мешкає його найстарша, вже заміжня дочка Марія. У 2015-2016 роках Віктор потрапив до ЗСУ під час мобілізації. Але повернувшись додому, зрозумів, що не може спокійно дивитися, як на Донбасі гинуть українські воїни. У 2016 році підписав контракт і повернувся у військо. Спершу служив у 24 омбр, а після продовження контракту у 2018-му – в 92-й окремій механізованій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. Займав посаду командира механізованого відділення механізованої роти.
Загинув 5 квітня під час бойового чергування. Ворожий снайпер поцілив Віктору у голову.
Максим Стеблянко. Хлопець народився в Лебедині на Сумщині 24 січня 1998 року, у батьків він був первістком. Потім у сім’ї одне за одним народилося ще четверо дітей. Один із братів Макса також зараз служить в армії, як і його батько-контрактник.
Із 2020 року Максим Стеблянко служив у складі 1-ї окремої танкової бригади. Солдат, водій механізованого взводу механізованого батальйону. Загинув Максим 6 квітня близько 09:30 – військовий автомобіль, яким він кермував, підірвався на невідомому вибуховому пристрої поблизу села Степне на Донеччині.
Володимир Шпак “Капітан”. Командир протитанкового взводу роти вогневої підтримки 13 омпб 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ, старший лейтенант народився 13 березня 1984 року в Чернігові. У 2006 році закінчив Чернігівський державний інститут економіки.
Потрапив до лав ЗСУ у 2018 році, тоді ж і прибув у зону АТО, на 29-й блокпост у районі селища Новотошківське на Луганщині. Провів у складі 13-го мотопіхотного батальйону дві ротації біля Майорська. А ротація, яка стала для нього останньою, була вже четверта.
Старший лейтенант загинув 6 квітня близько 10:55 поблизу селища Невельське на Донеччині під час ворожого обстрілу.
Денис Юшко. 31 травня йому би виповнилося 23 роки. Він народився у 1998-му в селі Новобогданівка на Миколаївщині. Сам Денис теж зростав без батька, який помер, коли хлопчикові було всього 5. А ще за чотири роки втратив і маму, що не змогла побороти тяжку хворобу. Виховували його бабуся з дідусем і дядько, а зараз без батька залишився однорічний син Дениса.
Ще у школі Денис хотів стати зварювальником, як його батько. Але приблизно за рік до свого 20-річчя, коли його мали призвати в армію, передумав – вирішив, що хоче бути військовим. Службу за контрактом у ЗСУ Денис розпочав наприкінці 2020 року. Матрос, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Під час обстрілу 8 квітня поблизу Водяного він отримав смертельне кульове поранення в голову.
Андрій Теперик “Беба”. Андрій народився 30 січня 1997 року в селі Мартове Печенізького району Харківської області. Закінчив ліцей будівельних технологій за спеціальністю “плиточник”. До лав армії потрапив у 20-річному віці. Встиг двічі підписати контракт зі ЗСУ.
Старший солдат, стрілець-снайпер 1-го механізованого взводу 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового Івана Сірка загинув 10 квітня поблизу Золотого-5 внаслідок снайперського пострілу.
Ярослав Карлійчук “Малий”. Він народився 7 серпня 1996 року в селі Черепківці Глибоцького району на Буковині. Після школи рік пропрацював у Чернівцях в охоронній фірмі “Тигр”. Рвався на фронт, але вік не дозволяв. До лав армії потрапив 19 років, а у 2016 році вже воював під Мар'їнкою.
Ярослав загинув під час прицільного обстрілу позицій “десятки” 12 квітня в районі Шумів під Горлівкою. Залишилися мати, троє старших сестер, молода дружина і маленький син.
Олексій Мамчій. Старший солдат народився 27 червня 1980 року в Чернівцях. Закінчив Чернівецький професійний машинобудівний ліцей, потім – Інститут інженерної механіки та транспорту Національного університету “Львівська політехніка”.
На війну Олексій пішов у 2019 році і служив на посаді старшого водія зенітно-ракетного відділення зенітно-ракетного взводу 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр. На війні зустрів своє кохання - її звати Любов і вони воювали на сусідніх позиціях, та встигли навіть побратися у Чернівцях.
На війні Олексій втратив рідного брата Станіслава, а 13 квітня російські найманці скинули на позиції “десятки” з безпілотного літального апарата протипіхотну міну, один з осколків якої завдав смертельного поранення старшому солдатові Мамчію.
Давід Шартава. Громадянин Грузії Давід Мурманович Шартава народився 11 січня 1975 року в Тбілісі. Виховав двох синів. Професійний військовий – брав участь в миротворчих місіях в Ірані, Афганістані, інших країнах.
Під час російської агресії захищав свою рідну країну, а пізніше приїхав до України, щоб протистояти Кремлю на Донбасі. У 2016 році Дато в складі “Грузинського легіону” приєднався до ЗСУ. Старший солдат, військовослужбовець 2 огшбр 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Загинув Давід 18 квітня поблизу Широкиного внаслідок ворожого обстрілу позиції ЗСУ з автоматичних станкових гранатометів.
Олександр Луцик. Солдат, оператор-розвідник протитанкового артилерійського дивізіону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади народився 18 травня 1982 року в селі Годомичі Камінь-Каширського району Волинської області. Повернувшись додому після заробітків у Польщі, в жовтні 2019 року Олександр підписав контракт на службу в Збройних силах. У подальшому планував присвятити військовій службі все життя.
22 квітня близько 11:30 противник обстріляв позиції “десятки” поблизу Шумів із ПТКР. Олександр Луцик загинув від осколкових поранень.
Іван Ковальовський “Африка”. Він народився 18 лютого 1973 року в селі Колінки Городенківського району Івано-Франківської області. Але після закінчення профтехучилища разом із молодою дружиною перебрався на Дніпропетровщину, де відтоді сім’я й мешкала.
У складі миротворчого контингенту служив у Сьєрра-Леоне (за що згодом отримав на війні позивний “Африка”), потім працював будівельником, зокрема і в Сибіру. Після вторгнення РФ на Донбас у 2014 році Івана мобілізували до ЗСУ, і відтоді практично весь час, за винятком перерви на лікування, він перебував на передовій. Спочатку служив у 17-й танковій бригаді, а з лютого 2021 року – у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського.
Іван загинув 26 квітня від снайперського пострілу. Залишилися дружина і двоє синів.
Роман Гуляк. Контракт молодика мав закінчитися 7 травня. Старший сержант, командир мінометного розрахунку 1-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади Роман Гуляк народився 7 жовтня 1990 року у Волочиську на Хмельниччині. Був спортивним і активним хлопчаком, добре танцював.
На військову службу в Збройних силах був призваний за мобілізацією влітку 2015 року. У травні 2018-го підписав контракт. Був нагороджений медаллю командування ООС “За звитягу та вірність”.
27 квітня поблизу опорного пункту військовий автомобіль ГАЗ-66 з українськими бійцями підірвався на невідомому вибуховому пристрої. Роман загинув одразу, ще троє його побратимів дістали бойові травмування. У Романа залишилися батьки та бабуся.
Раніше ми розповідали, що на Донбасі впіймали диверсантів, які готували масове отруєння бійців ЗСУ.
