Творчий доробок Андрія Кокотюхи налічує понад сотню книг – він співпрацює з провідними видавництвами, а дослідники називають його батьком українського готичного детективу. В інтерв'ю "Апострофу" він розповів, як почав співпрацювати з ГУР, яку зі своїх книжок вважає особливою, як ставиться до фемінітивів та чому вважає, що Росія ніколи не розпадеться.
– Я б хотіла почати наше інтерв'ю з бліцпитань. Мрія вашого дитинства?
– Стати бібліотекарем.
– Який у вас найбільший страх?
– Змій боюся.
– Якщо ви зустрінете іноземця, який спитає у вас куди піти, яке цікаве місце ви порекомендуєте?
– Київ сам по собі цікавий. Хай почне з Володимирської гірки й далі йде до Маріїнського парку. Це найпростіше.
– Це правда, що ви навіть випускаєте книги за підтримки ГУР? Ви змінили теми під коригуванням війни?
– І допомога, і підтримка Головного управління розвідки полягає в тому, що компетентні люди з високим за рівнем експертності, ті, які мають певні практики, консультують мене у створенні циклу шпигунських романів під назвою “Таймер війни”. Але я нічого не міняв.
Навпаки, я дуже давно хотів, пропонував і для кіно, і для видавців шпигунські історії. Починаючи з 91-го року і дотепер в Україні аж чотири автори більш-менш працювали в цій темі, аж чотири. Коли по обидва боки наших кордонів це дуже актуальна, затребувана і вдячна тематика. Фільмів по кілька на рік виходить, не кажучи вже про серіали.
Є такий письменник Леонід Кононович, він в 94-му році написав роман “Довга ніч над Сунжею”, Сунжа – це річка в Чечні, де український спецпризначенець воював на боці Чечні проти росіян і планував там спецоперації.
Є такий письменник і політолог Сергій Постоловський, у нього три романи на цю тематику. Є автор Богдан Кушнір, у нього три чи чотири, здається. В одному з цих романів Путіна вбили за допомогою магії вуду.
У Кам'янці-Подільському живе письменниця Лора Підгірна. Вона найбільше на цю тематику написала, у неї вісім романів, але вона історик і бере сюжети із 20-40-х років, як працювали українські спецслужби. Все.
– Наскільки це класно, що ви не боїтесь сказати прізвища інших письменників.
– А чому я повинен боятися? Вони мені нічого поганого не зробили.
– Конкуренція.
– Нащо приховувати, якщо колеги працюють чи працювали в схожих сегментах.
Мені запропонували в квітні 22-го року уже, коли була деокупація Київщини, Чернігівщини, Харківщини, Сумщини.
– Як взагалі доля вас звела з представниками Головного управління розвідки?
– Дехто з моїх колег після масштабного вторгнення влаштувався на службу та знали, що я пишу на цю тему. Запропонували компетентні консультації. Після того вийшло вже дві книжки. Написана третя, в травні вийде. "Фабула" ще дві замовляє, вони уже додруковуються.
Це не те, чому дають премії, відзнаки й слава Богу, тому що є ті, хто отримує відзнаки і почесні грамоти, а є ті, хто працює і чиї книжки добре продаються. Найкраща для мене відзнака – це черговий додрукований тираж, черга з видавців. Зараз вкотре активізується співпраця з продюсерами, бо я 28 років працюю в кіно, тому мені це теж дуже цікаво.
.jpg)
Я згадав чотирьох колег, які працюють в схожому жанрі, а в українській кіносеріальній індустрії й того менше. Був український шпигунський серіал “Доброволець”, шість серій було. Частково ця тематика згадується в фільмі “Мирний-21” Ахтема Сейтаблаєва.
Оскільки жанр ідеологічний, а ідеологія не вироблена, починають кричати: "Це пропаганда, ми цим займатися не будемо, бо це все поширення пропаганди. Дивіться, оно, що роблять кацапи. Вони ж осідлали цю пропаганду".
Взагалі слово “пропаганда” знецінене. Його наситили негативним змістом. Це все диктаторські режими все зіпсували, у першу чергу і радянські, і російські. Дивіться, слово “товариш”, яке до 17-го року, до приходу більшовиків до влади, мало таке значення – друг, партнер, компаньйон, товариство, то сьогодні, наприклад, коли ти говориш “товариш”, то тебе смикає, сам ти товариш, комуняка.
Знецінено сьогодні в Україні значно більше слів і термінів, ніж “пропаганда”. Перше, що ми згадуємо – це слова “потужний” і “незламний”. Це вже звучить як анекдот. Коли кажуть, що незламне місто, незламні люди, одразу: "Ха-ха-ха, знову потужна незламність". Це все дискредитовано неправильними людьми, які неправильно просувають, є таке модне слово, наративи. Те ж саме з пропагандою.
Я б назвав це популяризація, а не пропаганда. Це працює тільки на полі масової культури, масової літератури, на широкому медійному полі. Це означає донесення правильних смислів. Бажано, щоб смисли, які ти доносиш як громадянин, відповідали цінностям і смислам тих, хто зараз при владі в будь-якій країні.
Тому нацистська пропаганда, більшовицька пропаганда, російська пропаганда, вона пропагандою і є, тому що це не про цінності. Це про підміну понять і про диктатуру, наприклад, а популяризація справжніх цінностей жодним чином не є пропагандою. Але кажу, існує підміна понять і це все замінили.
Ми починали говорити про героїзацію. Якщо людина справді герой, то популяризувати її, закріпляти її в суспільній, інституційній пам'яті, не тільки можна, а й треба. Тому я, чесне слово, переконаний, що рідні й близькі загиблих людей ніколи б не хотіли, аби на честь їхніх загиблих близьких називали вулицю. Хай ти краще живи, аніж посмертно твоїм іменем щось назвуть.
Якщо немає іншого способу закріпити скоєне людиною, закріпити пам'ять про нього, ніж як назвати на її честь вулицю, сквер, фонд чи щось ще, що допомагає залишити цю людину в пам'яті й залишити її видимою навіть після того, як вона передчасно загинула, то це я вважаю правильним. Це і є пропаганда в хорошому розумінні цього слова. Ці люди були носіями цінностей і вони за ці цінності загинули.
– Напевно, не потрібно допускати того, щоб Росія робила на нашу популяризацію якусь антипропаганду пропаганду, негативну пропаганду. Наприклад, коли люди одягають вишиванку, зараз вже трошки починають соромитись, тому що висміяли, що, ой, такі показні герої, патріоти одягають вишиванку або ця незламність вже в лапках з'являється. Як з цим боротись?
– Я не знаю, як з цим боротись, тому що я громадянин і в мене немає ані ресурсів, ані інституцій, щоб з цим боротися. Навіть якщо забороняти російський контент в українському просторі, то від часу появи інтернету ще нікому не вдалося його заборонити. Хіба що, я не знаю, чи є інтернет в Північній Кореї або десь заборонений в інших країнах, де є диктаторські режими.
У нас офіційно заборонений, наприклад, російський пропагандистський серіал “Слово пацана”. Я з дослідницькою метою, щоб подивитися, як воно працює, його дуже швидко знайшов, будучи абсолютним чайником в техніці, в цифровому світі. Я аналогова людина взагалі, одна з небагатьох, хто залишився.
Однак я за 30 секунд знайшов, де його подивитися. Я зробив правильні висновки, тому що я людина все ж таки з певною освітою, з певними поглядами, з певною позицією, я розумію, як це працює. Як цей культ насильства, що є в цьому серіалі, працює, як він перепрошиває людей. Купа народу подивиться це як те, чим треба керуватися для дій.
Є така приказка, вона нова, що Орвел писав антиутопію, а зараз його книжки розглядають як методичку, якою треба керуватися. Тому “Слово пацана” у вільному доступі, попри заборони, це методичка для тих, хто готовий опановувати всі способи насильства і керування спільнотою чи суспільством за допомогою кулака.
Кожні п'ять-сім хвилин там дають комусь у морду. Але, що цікаво, що слідів побоїв не лишається. От щойно його побили, він приходить додому, який йшов, такий і прийшов. Вже від цього тільки починається брехня. Це абсолютно нереалістична, сконструйована майстрами своєї справи казочка.
– На вашу думку, у цей серіал, які автори засунули гачки для того, щоб зачепити саме підлітків? Я дивлюсь, що навіть українські блогери 20-річні фанатично описують, я не знаю, це за гроші, скоріше за все. Як зачепили дітей, юних людей цим серіалом? Це музика, це якісь сюжети героїчні?
– Це спрямовано на тих, хто ще не сформувався. Я вже кілька разів вживав тут слово ідеологія. Це спрямовано на тих, хто не вихований або сам себе не виховав на певних цінностях.
– І сценарій там жахливий, він примітивний.
– Це спрямоване на тих, хто перебуває в пошуку, в такому хисткому становищі. Тут показують твоїх однолітків, плюс-мінус, які цей вибір зробили. Дозволяй бити себе, щоб потім вдарити когось іншого. Сьогодні ти прийшов, підкорився своєму старшому, дозволив ударити себе і не дати здачі, просто дозволив це все витерпіти. Для чого? Щоб завтра бути таким самим і теж придушувати навколо себе, пригнічувати інших. Це найпростіший посил, який отримують погано сформовані у світоглядному, в ідеологічному плані підлітки.
Переважно це для хлопців, для тих самих пацанів, тому що автори цього серіалу ще натиснули на загальну кризу маскулінності, яку сьогодні переживає не лише Україна, а загалом світ. Тут раптом показують абсолютно облущену, як варене яйце, маскулінну історію. Це ідеологічна політика Росії й це прийшло не зараз.
У мене збиралися книжки з нарисами західних європейських мандрівників XVII-XIX століття, що їздили по Росії, описували те, що бачили на власні очі. У мене є кілька таких збірників, видані в різний час різними видавництвами, але вони про одне. Про те, що відбувалося в той момент на Росії.
Не змінилося нічого. Там все побудовано на насильстві. Та Господи, б'є – значить любить. Це ж не наше, не українське, це звідти прийшло. Це було навіть нормальним. Культ сили. У них щосуботи пани били своїх кріпаків. Ні за що. Причому змушували один одного, щоб вони сікли цими різками, а самі стояли дивилися. І те, що залишилося там 100, 200, 300, 400 років тому, це у них триває і зараз.
Як пояснити, як зрозуміти, що так жити не можна і що це уже давно виродки, виродились давно, що там немає нічого людського і що це самогубство – робити ставку на щось російське і переймати в себе російські практики, будь-які. Це самогубство і для людини, і для спільноти, і для держави.
– Улюблена книга?
– "Собака Баскервілів".
– Пісня, яка стоїть на репіті?
– Нема таких.
– Улюблене місце Києва?
– Там, де я живу, перетин нинішніх вулиць Лондонської, Єреванської і Джохара Дудаєва.
– Це правда, що якщо всі ваші книжки викласти одна на одну, то вони більше вашого зросту?
– Є фотографія. Це не лише правда, це підтверджено документально.
.jpg)
– Кого з українських діячів ви запросили б на вечерю?
– Я сам собі діяч культури, тому запрошувати когось ще з діячів немає сенсу.
– Можливо, історичних особистостей?
– Насправді ні з ким, тому що в реальному житті міфологія спадає і в реальності ці люди можуть розчарувати. Краще не ганятися за відомими особистостями, не шукати їх, а за можливості навіть уникати.
– Тобто ви більше не за правду, а за красу?
– Я ж вигадую історію, а люди люблять вигадані історії. Саме тому у нас ніколи не напишуть найближчим часом нормальної біографії чи автобіографії. Сьогодні українською мовою в Україні створена лише одна правильна, повноцінна автобіографія і одна біографічна книжка. Все, більше нема, все інше брехня.
Я маю на увазі книжку Юрія Рокецького “Всьо чотко”. Історія “Братів Гадюкіних”, де ця правда абсолютно без прикрас, де не приховуються темні боки лідера групи Сергія Кузьмінського, де прямо розказано, що він наркоман, що він не зовсім відповідальний громадянин, де прямо говориться, що це була людина без певної політичної позиції, але, з іншого боку, така людина створила перший культовий музичний рок-колектив в Україні. Оце така правда.
– На вашу думку, народу потрібна така правда, чи все ж таки краще мати героїв?
– Герої, як правило, вигадані, якщо ми говоримо про героїв літератури чи кіно. Якщо ми беремо героїв з реального життя, то ці герої, звісно, потрібні.
Героїзація, особливо зараз, коли ми живемо в війні і кожна людина, яка бере участь у бойових діях, навіть ті, хто просто служить… Я розділяю поняття воювати та служити. Служиш у ЗСУ, але перекладаєш якісь папірці в штабі, чи, умовно кажучи, речник якоїсь бригади. Це служба. В окопі на нулі, в бліндажі по кілька тижнів – це ти воюєш. Так чи інакше ти належиш до Збройних сил України. Ти прийняв для себе таке рішення, або рішення знайшло тебе.
Якщо людина на позір нічим не відрізняється, просто просиділа в бліндажі 30 днів і вижила, вона вже герой. Дуже добре, щоб ця людина лишилася живою, щоб могла переповідати свою історію. Сьогодні взагалі єдиними носіями реальних історій є ті, хто служать в Силах оборони й набули військового досвіду. Переважна більшість цих людей ніколи не хотіла б набувати такого досвіду, а займатися по життю тим, чим вони займалися до війни. Я маю на увазі не лише масштабне вторгнення, а війна, яка почалася з 14-го року.
Це герої не літературні, ці герої не вигадані, але треба розділяти документальну і художню історію. У документальній історії все повинно бути правдиво абсолютно, не треба надмірної героїзації й пафосу, які все вбивають. Натомість художня історія мусить бути тільки вигадана, тому що люди люблять вигадані історії.
– На вашу думку, певна героїзація дає якусь надію масам? На початку війни у нас розповідали напівміфічні історії про привида Києва, що вселяло надію якусь на майбутнє, на завтрашній день, а зараз вже трошки перестали таке розкручувати.
– Річ у тому, що коли почалося масштабне вторгнення, ці всі легенди й міфи з'явилися в перший місяць масштабного вторгнення, коли під окупацією була частина Київщини, частина Харківщини, Сумщини, Чернігівщині, і коли Київ був в напівоточенні, можна сказати.
Ці історії про привида Києва, про банку з огірками, якою бабуся збила дрон, про те, що цигани вкрали танк, навіть відео нібито якесь було, розбилися після того, як відбулася деокупація і люди побачили правду. Правда – це не лише Буча, Ірпінь, Гостомель, а правда – це і село під Черніговом, де тримали в підвалі людей, жінок, дітей, старих цілий місяць. Взагалі подібну правду пережила і зараз переживає кожна окупована росіянами місцевість, хоч це невеличкий хутір, хоч це велике місто, як Маріуполь чи Бердянськ.
Коли люди побачили правду без прикрас, ця правда не лишила місця для міфології. Коли ти не знаєш, що відбувається і бачиш, що нібито місто стоїть, тримається, я маю на увазі Київ, бо ці легенди виникали в Києві. Не було привида Львова чи привида Чернігова, був привид Києва. Люди сидять під тривогами в підвалах, бомбосховищах і їм розповідають красиві, переможні легенди.
І люди справді думають, поки не знають правду, не знають реалій, що от зараз Бог з машини нас всіх порятує. Щойно правда відкрилася і стало зрозуміло, що сотні, а то й тисячі вбитих, закатованих, розстріляних ніякий супергерой із коміксів не врятував, тоді починають і легенди зникати. Ми з вами згадуємо ті легенди і міфи, які виникли в перші тижні. Вже сьогодні нічого не виникає.
Ви зверніть увагу, коли з'явилася історія про кіборгів. Вона з'явилася на рубежі 2014-15 років, коли оборону тримав ДАП. Як казали, витримали люди, не витримав бетон. Щойно це сталося і наші військові вийшли з залишків ДАПу, більше не з'явилося схожих історій, як про кіборгів. Коли говорять про кіборгів, відразу мається на увазі Донецький аеропорт. Хоча є не менш, як на мене, цікава історія про те, що таку саму оборону тримав Луганський аеропорт. Але коли говорить про Луганський аеропорт, ні про яких кіборгів і взагалі міфологізацію не йдеться.
Словом, міфи живуть доти, поки не відкривається реальність, і ця вся міфотворчість розбивається об те, що надії на порятунок тих реальних живих людей від самого початку і не було. На жаль, ми живемо в таких реаліях. Саме тому люди люблять вигадані історії.
– У вас на Фейсбуці можна знайти рух “Свідки розпаду Росії”. Що це за назва і звідки вона взялась?
– Це громадяни цілком собі притомні, цілком собі ідеологічні, цілком собі правильні, які вперто вірять, що Росія розпадеться і постійно довбуть: “Росія розпадеться, Росія розпадеться, Росія розпадеться, все одно вона колись розпадеться, все одно вона колись розпадеться”.
Насправді від початку масштабного вторгнення перепробувані всі методи. Ексголовком Валерій Залужний в одній зі своїх статей визнав помилку. Він казав, якщо їм дати здачі, якщо їхні втрати перевищать мільйон, вони зупиняться, вони схаменуться, вони злякаються і відійдуть назад.
Насправді ми бачимо, що так не є. Їх нічим неможливо задушити. Ні ззовні, ні з середини, тому що у них ресурс зомбі, вони не думають. Їм дали в руки автомат, дали якісь гроші, йди вбивай, якщо тебе вб'ють, то ти загинеш за правду, все.
– Як ви бачите розвиток, якщо нічого не може зупинити?
– І так уже пробували їх, і сяк вже пробували. Тепер свідки розпаду Росії нарешті зійшлися на одному: інакше, ніж з середини, вони розпадуться. Ця війна не закінчиться і людство не буде в безпеці, поки Росія не розпадеться сама.
Повторюся, це не так. відсилали до 1917 року, коли гавкнула монархія, відсилали до 1991 року, коли гавкнув Радянський Союз. “От дивіться, все одно ж воно все розпалося”. Насправді ні. Поясню чому.
Австро-Угорська імперія розпалася, від своїх амбіцій відмовились Британія і Франція в 60-х роках минулого століття. Навіть, скажімо, у тій же Франції, коли де Голль за свого президентства вирішив вийти із французьких колоній, то були дуже великі протести всередині самої країни і навіть на де Голля з цього приводу було кілька замахів. Один із таких замахів змодельований в романі “День Шакала”. Це реальна історія.
Але чому ці всі імперії в різний час розпалися? Чому расистська Німеччина, диктатура, побудована на Геббельсівській пропаганді, яка винна в злочинах проти людства, це концтабори, це Голокост, це масові вбивства. Проте, вона протрималася 12 років. Всього. Для когось це було аж 12 років.
Чому ці всі імперії розпалися? Тому що в основі цих імперій все ж таки стояла яка-не-яка цивілізація. Всередині цих держав зароджувалися з давніх-давен багаті культурні традиції. Коли говориш про ту ж саму нацистську Німеччину, раптом згадуєш, що Шиллер і Гете були німцями, а це світочі європейської і світової культури. Як мати таких світочів й уживатися з нацизмом? Це просто неможливо.
Британія, Франція теж за багато століть дали світові чимало культурних діячів, культурних набутків, культурних надбань. Саме тому, що рівень культури загальної все ж таки зростав, зростав, зростав, одного разу цей рівень культури дав зрозуміти, що досить експлуатувати, досить окуповувати, досить визискувати зі своїх колоній.
Нацистська Німеччина просто захворіла на нацизм. Це була хвороба, від якої їх вилікували інші цивілізовані країни. Це було неприродно для Німеччини – влада Гітлера. В якийсь момент неприродним для Франції і Британії стало утримувати колонії. І для інших цивілізованих країн.
Натомість в Росії ніколи жодного рівня культури не було. Те, що називається “великой русской культурой” – це один великий російський міф. Жодна інша культура, зверніть увагу, не називає себе великою, хоча насправді вони такими є. Величі цієї вони не пхають. Натомість Росія всюди пхає, що у них не просто культура, у них велика культура.
З середини XVII століття чи XVIII століття, з ким листувалася Катерина II? З Вольтером.
– Але ж за гроші.
– За гроші. Їй дуже хотілося підтримувати зв'язки з цивілізованими країнами й пишатися особистими контактами з реальними мислителями. Все, що називається російською культурою – вкрадене, запозичене, куплене.
З середини XIX століття вони почали експортувати себе в Європу за великі гроші. Вони приплачували європейцям за те, щоб вони їх приймали в гості. А гроші люблять всі. І от російська культура, так звана, це те, що купується за гроші, це неприродне.
Саме тому розпад Росії не передбачається десь найближчі 100 років. Чому? Тому що немає для цього підстав. Немає для цього причин. Вони ще не доросли й ніколи не доростуть до такого рівня власної культури, щоб зрозуміти, що досить воювати, убивати, заздрити всьому світу, ґвалтувати.
Займіться зрештою саморозвитком не за чийсь інший рахунок, шляхом власних внутрішніх ресурсів і передусім інтелектуальних, не гроші, нафту, газ, золото, а шляхом людського інтелектуального ресурсу. Саме тому їхній розпад неможливий. Для цього, повторюся, потрібно досягти певного культурного рівня і розуміння. У них цього не буде ніколи.
– Ми всі дивились різдвяне привітання нашого президента, де була фраза: "Щоб він сконав". Кремль чомусь прийняв це на свій рахунок. Якщо робити прогноз на після Путіна, який має бути лідер? Він має бути теж авторитарний, з закручуванням гайок, або на контрасті має показувати, що він інший?
– Стосовно прогнозів вам до Оксани Забужко. Вона дуже любить давати прогнози, вона експерт в усьому. Вона постійно каже: "Мені набридло бути Касандрою", але якщо вона нею досі є, то спитайте про долю Путіна і долю Росії в Оксани Забужко.
Мені не цікаво, хто буде у них після Путіна.
– Без закручування гайок витримає ця система?
– Мені все одно на тривалість їхньої системи. Я особисто хочу, щоб на нас більше впливав Захід, аніж кацапи. Попри те, що Захід зараз неоднорідний, кажуть слабкий, що думки країн розділилися стосовно Росії, все ж таки іншого впливу ми не хочемо, ніж вплив західний. Це передусім західний не політичний вплив, а світоглядний, культурний, вживу слово ідеологія знову.
Нормальні люди хочуть, щоб на них впливали нормальні суспільства, плюс-мінус нормальні. Немає ідеального суспільства взагалі. От кажуть, що найщасливіші країни – це скандинавські, але там нібито дуже високий рівень самогубств. Попри це, нормальні люди озираються за західний кордон, а не туди, звідки до нас летять бомби, ракети і лізуть всякі здичавілі дикуни.
Мені зовсім не цікаво, що там відбувається. До цього я прийшов не після повномасштабного вторгнення, ще значно раніше, взагалі до війни. Я можу це довести. Я з 1988 року і дотепер веду записи, які книжки я прочитав і які фільми я подивився. В кінці кожного року я проводжу серед себе опитування і визначаю, що мені сподобалось, а що мені не сподобалось. Ці всі записнички в мене зберігаються весь цей час.
Якщо перегорнути їх, то ви там знайдете дуже мало російського. Зараз його там нема взагалі, а колись і його було дуже мало. З фільмами те саме. Я намагався згадати, які я дивився російські серіали. Може, десяток набереться, і то частину з них я дивився з професійною метою, як оглядач, бо я працюю все ж таки в кіно.
Дуже погано, що дотепер українська кінотелеіндустрія не позбулася оцієї надивленості саме російського, досі не припинила орієнтувати себе на питомо російські формати. Навіть якщо їх українською мовою озвучувати, вони все одно лишаться російськими.
Ще один приклад. У мене є кілька циклів ретророманів. “Адвокат з Личаківської”, “Вигнанець” і видавці ще просять ретророман. Щоб оцінити, деякі українські читачі кажуть: "А, ну це ж наш Фандорін". Тобто мислять категоріями Бориса Акуніна. Я його сам читав, але я ніде на нього не відсилаюся і в мене перед очима європейські авантюрні романи початку XX століття. Я орієнтуюся на них, я орієнтуюся на Моріса Леблана з його Арсеном Люпеном, я орієнтуюся на Конан-Дойла, якщо брати той період. Я ще можу назвати і називати, кого я читав, начитався.
Мені цікавіше це, мені важливіше адаптувати західне до нашої ментальності, до нашого контексту, знову ж таки згадка наших територій, ніж дивитися за поребрик. Менше всього я про це думаю, а зараз я про це не думаю взагалі, але у людей найперші асоціації з російським. Як позбутися?
– Після блокування російського книговидавництва, наскільки ви побачили зміну?
– Дуже цікава ситуація, коли в Україні уже після 2014 року нібито почалася зачистка від російського. Парадоксальна ситуація.
Українські видавці намагалися відсіювати, намагалися перебирати авторами. Якщо щось виходило, то більш-менш було достойне для різних аудиторій. Для масової дуже мало виходило, для умовної масової, але принаймні це було читабельним.
Сьогодні, після повномасштабного вторгнення, українські видавці фактично змушені брати тих, кому вони раніше відмовляли. Тому що треба заповнювати власні репертуари, треба пропонувати якісь новинки.
– Уявімо, що ми на премії. Спробуємо вручити нагороду за найбільший внесок в українську культуру.
– Олесь Подерв'янський.
– Найкращий фільм 2025 року?
– “Ти – космос”.
– Кому б ви дали нагороду “обличчя Києва”?
– Я б нікому не давав, тому що визначати обличчя Києва повинні кияни. Я киянин, але це буде дуже суб'єктивно. Я б подивився не на обличчя, а на справи. Справи на обличчі не написані.
– Ви колись були сценаристом проєкту “Паралельний світ”?
– Один зі сценаристів на одному сезоні.
– Дайте нагороду наймістичнішому місцю Києва.
– У такому випадку я не експерт в цьому питанні. Якщо бовкнути Лиса гора, то це буде попса, або Зелений театр, теж буде попса. Запитайте в діггерів, вони краще знають.
– У своїх книгах ви неодноразово описували Київ. Який у вас перший спогад про столицю?
– Перший спогад про Київ – це зоопарк. Другий спогад про Київ – це “Перепічка” на Богдана Хмельницького, тоді це була вулиця Леніна.
Я взагалі дуже переймаюся, що втрачаються київські центральні локації, як Центральний гастроном чи ЦУМ. Це вже не той ЦУМ, який був, коли я тільки почав жити в Києві, а в Києві я вже живу скоро як 40 років.
– Коли ви вперше взяли ручку, як ви почали писати?
– В сім років.
– Діти тільки букви вчать, а ви вже написали.
– Я читати навчився в чотири роки.
– А що це було? Це казка?
– Казки. Є доказ, що я навчився писати в сім років. На зошиті в клітинку стоїть дата випуску – 1977 рік. Бачите, відвідав в Києві зоопарк, приїхав, у тому ж році почав писати казки про тварин.
Хоч вчився в російській школі, але читав переважно українською. Оскільки ми вже з вами говорили, що я безпосередньо російської літератури не читав, то україномовні переклади, перекладну літературу я читав і перечитував. Чому? Тому що вона була в вільнішому, ніж російська, доступі. Знайти “Три мушкетери” українською або “Острів скарбів” було значно простіше у нас в бібліотеці, ніж те саме знайти російською мовою.
Українська перекладацька школа була дуже сильна. Мені здається, у нас перекладали з усіх можливих і неможливих мов. Я читав, навчаючись в російській школі, переважно українською й переважно перекладну літературу. У мене є відчуття української мови. Я начитався кращих зразків, я начитався творів, які зробили фахові перекладачі.
У мене є відчуття, що я українську мову знаю як робочу. Це мій робочий інструмент. Якщо я можу писати й сказати щось без штучно утворених механічних слів покручів, як ось членкиня, наприклад, я це роблю.
Чомусь утворення їх перетворюється на бій без правил. Фахові мовознавці доведуть, що замість ефір ми говоримо етер, але замість зефір, ми не говоримо зетір, тому що існують правила. Не всяка літера “ф” автоматично стає літерою “т”. Так само, як не всяка літера “х” автоматично стає літерою “г”. У нас Шерлок Голмс українською мовою.
Чомусь в утворенні так званих фемінітивів не існує ніяких правил. Треба механічно, у нас механік, то вона – механікиня. Я чув слово практик – практикиня, хоча можна сказати, що жінка має практичний досвід або вона практик, або пані. Взагалі слова пан і пані у нас уникають чомусь. Ну, будь ти, будь ти пані медик, а не медикиня.
Я ходжу в лікарню і в поліклініку, проходжу огляди, щороку ВЛК як військовозобов'язаний, ні від кого не ховаюсь і на кабінеті написано хірург, а всередині жінка. Вона лікар-хірург, це її фах, це її спеціальність. Вона на своєму місці робить свою справу якісно.
– Скажіть позицію, ви проти в принципі фемінітивів, чи ви проти радикальної позиції?
– Я не можу бути проти фемінітивів, так само, як не можу бути проти дощу, повітря чи чогось іншого. Я за правильне вживання. Я за те, щоб до словотворення був індивідуальний підхід.
Я нещодавно в одному інтерв'ю сказав, що є люди, які опанували музичні інструменти. Хтось вміє грати, а чиясь гра фальшива. От членкині, математикині та інші практикині – це фальшива нота. Треба знати, як це звучить передусім, бо мова – це звук, ми говоримо. Слово ми бачимо, коли читаємо. Слово теж повинно бути красиве. Ні, хтось каже: "Для мене палеозоологиня – це красиве слово".
Якщо ти когось називаєш медикинею, скажімо, медикиня Олександра Петренко, то ви спочатку спитайте в Олександри Петренко, як їй краще називатися, ви називаєте її медикинею без її дозволу. Взагалі в подібних стосунках між людьми, люди питають в один одного дозволу, вони узгоджують так чи інакше, як кого називати.
– Як ви ставитесь взагалі до книжок? Це як діти? Чи є у вас улюблена ваша книга?
– Є книжка із цих 109, яка не схожа на жодну з них. Я її написав за 28 днів. Називається вона “Таємне джерело” і вона зовсім не схожа на жодну. Чим вона не схожа? Я її писав ще до війни, навіть ще до Майдану, коли я почув і відчув на собі, що “Партія регіонів” і Янукович силою розвертають Україну назад в СРСР.
Я тоді почав втрачати одну роботу за іншою. Єдине, що мені лишилося, звільнився трошечки час, рівно 28 днів в мене було. Я писав щодня і це були мої спроби якимсь гіпотетичним читачам сказати, що нам не треба повертатися туди, звідки ми вийшли. Нам не треба повертатися в глибокий Радянський Союз.
Це детектив з елементами містики, але при тому, на відміну від інших моїх книжок, там немає динаміки. Воно повільно-повільно розгортається, так само повільно, як тягнувся час в описаному мною 1981 році.
Інтрига там зав'язана на тому, про що зараз говориться в новинах з Росії. Путін хоче жити до 120 років, він шукає спосіб, щоб продовжити своє життя. Уже цілий, здається, створено інститут чи інституція, яка працює над продовженням життя безпосередньо товариша Путіна.
– А яка тема переважає? Чи я помилюсь, якщо скажу, що це тема криміналу?
– Ні. Переважає тема невідворотності покарання, але невідворотність покарання в наших умовах, це не обов'язково правосуддя.
Навпаки, це не кримінал, хоча детективні безпосередньо твори так чи інакше пов'язані з кримінальними історіями, але навіть коли на початках я писав про бандитів, то ці бандити погано закінчували. Вони йшли, як отой колобок, від дідуся пішов, від бабусі пішов, від вовка пішов, від зайця пішов і від ведмедя втік, але нарвався на лисицю і вона його з'їла. У той момент, коли він вже всіх обдурив, всіх обхитрував, довкола себе насіяв купу зла і зітхає від своєї безкарності, тут його вищі сили, якась невідворотність покарання, і дістають.
Тому основна тема в мене – це невідворотність покарання. Це про людей, які вміють приймати рішення, не бояться відповідальності й вони завжди компетентні в тому, чим вони займаються. В детективних історіях злочини повинна розкривати компетентна людина, яка має стосунок до системи, яка може отримувати десь інформацію якусь, аналізувати її, мати певні зв'язки. Якщо ти не причетний до цієї системи і раптом стаєш суперменом, таким прозорливим голосом на мінімалках, це все неправда.
– Були історії, коли, можливо, поліцейські, люди з кримінального світу або політики зв'язувались з вами і коригували, казали, що такого бути?
– У мене є кілька читачів-адвокатів, які кажуть, що все, що я пишу, то правда.
– Багато людей на Новий рік пишуть обов'язкові плани на майбутній рік. Чи є у вас обов'язковий план серед книг, які б ви хотіли написати на майбутнє?
– Я ніколи не співпрацював із Кварталом 95, тому що почуття гумору в мене відсутнє. Я нікого не можу насмішити, в тому числі Бога. Якщо хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани.
Саме тому плани, особливо зараз під час війни, вибудовувати хочеться, але не зовсім можна. У тебе плани, а вночі обстріл. Якщо ти, слава Богу, лишився живий, то ти відходиш після безсонної ночі, ти ніякий працівник, ти нічого не можеш робити і, відповідно, втілювати свої плани в життя не можеш.
Свої плани треба узгоджувати з ситуацією по країні. У мене є плани видавничі, бо видавці в черзі і вони дуже ображаються, коли я не встигаю їм щось написати. Комусь встиг, а іншим не встиг. У мене є плани з кіносеріального виробництва, теж складається кілька проєктів. Але ці всі плани це лише мої плани.
Мені простіше сказати, що я кожен день, от в мене є такі стікери, я складаю перелік того, що треба зробити. Зробив – закреслив, зробив – закреслив, не зробив – переписав на наступний стікер. Ось таке моє планування.
– Якщо людина не читала жодної вашої книги, але хоче познайомитись з вами, яку першу ви порекомендуєте?
– Я завжди відповідаю на подібні питання: я ніколи нікому нічого не рекомендую. Я рекомендую просто читати, дивитися, слухати й робити власний вибір. Читати щось краще, ніж не читати.
Моя рекомендація може не збігтися з потребами людини, людина перестане мені довіряти, а воно мені не треба. Саме тому я не беру на себе сміливість щось комусь рекомендувати. Хай визначаються самі.
