'; } instagram += ''; instagram += ''; var pinterest = ''; pinterest += ''; var linkedin = ''; linkedin += ''; var soundcloud = ''; soundcloud += ''; var telegram = ''; telegram += ''; if (item.indexOf('facebook') != -1) { socialWrapper.append(fb); } if (item.indexOf('twitter') != -1) { socialWrapper.append(twi); } if (item.indexOf('vk.com') != -1) { socialWrapper.append(vk); } if (item.indexOf('ok.ru') != -1) { socialWrapper.append(ok); } if (item.indexOf('behance') != -1) { socialWrapper.append(behance); } if (item.indexOf('vimeo') != -1) { socialWrapper.append(vimeo); } if (item.indexOf('youtube') != -1) { socialWrapper.append(youtube); } if (item.indexOf('instagram') != -1) { socialWrapper.append(instagram); } if (item.indexOf('pinterest') != -1) { socialWrapper.append(pinterest); } if (item.indexOf('linkedin') != -1) { socialWrapper.append(linkedin); } if (item.indexOf('soundcloud') != -1) { socialWrapper.append(soundcloud); } if (item.indexOf('telegram') != -1) { socialWrapper.append(telegram); } }
Як показав аналіз, обіцянки кандидати в президенти роздають на будь-який смак і колір, проте їх реалізація, окрім можливої відсутності політичної волі після обрання, буде ускладнена або без ґрунтовної конституційної реформи, яка запровадить нові правила гри, або без перемоги партії президента на парламентських виборах восени.

Міжнародним партнерам і громадянському суспільству варто критичніше оцінювати популізм у передвиборчих програмах кандидатів і закликати, змушувати й заохочувати політиків говорити по суті актуальних суспільних проблем. Важливим завданням також є і формування політичної культури в українського виборця, здатності раціонально оцінювати пропозиції кандидатів, виявляти і відкидати популізм.
III
Аналіз економічних програм
основних кандидатів на посаду президента України
В нинішніх реаліях роль президента в українській економіці не можна недооцінювати. По-перше, він має виступати своєрідним символом державності, стабільності, гарантом непорушення правил гри, що відповідно відображається на інвестиційній привабливості країни. По-друге, через призначення голови НБУ він опосередковано впливає на макроекономічну ситуацію в країні. По-третє, за допомогою департаментів, пов'язаними з правоохоронними органами та протидією корупції, гарантуються необхідні економічні права та свободи. Також необхідно зазначити і про важливість Президента як уособлення лобіста інтересів України, зокрема і на зовнішньоекономічній арені .
Період передвиборчої активності завжди характеризувався підвищенням градусу популізму і збільшенням кількості обіцянок без реальної змоги виконати їх
Враховуючи вищесказане, важливими є нинішні передвиборчі програми кандидатів в Президенти стосовно бачення майбутнього економічного розвитку країни. До того ж, пункти цих документів, зважаючи на майбутні парламентські вибори, можуть «перетекти» і на урядову риторику і віддзеркалювати розстановку пріоритетів політичних сил.

Цього разу економічні обіцянки політиків є меншими і дещо схожими. Передвиборчі програми в основному зачіпають питання медицини, освіти, армії, пенсійного забезпечення та оподаткування.

При цьому, не всі програми кандидатів є чітко прописаними і вони не дають чітке уявлення про те, що Україну буде очікувати у разі перемоги відповідного претендента.

Аналізуючи економічну програму Володимира Зеленського, відмітимо що:
Монетизація пільг і субсидій при монополії на ринку постачальників комунальних послуг, коли споживач не матиме вибору кому платити кошти, та при значному зубожінні населення, коли гроші можуть бути використані не за призначенням, може лише погіршити ситуацію з оплатою комунальних послуг.
Пункт щодо забезпечення державою всіх мешканців доступом до швидкого Інтернету є дискусійним, оскільки задля вирішення даного питання необхідні ще пристрої та комп'ютерне обладнання, що ляже значним тягарем на український бюджет, враховуючи що ми не маємо власних аналогів.
Відкриття українського ринку для кращих іноземних закладів освіти може мати негативні наслідки для української економіки, оскільки може стимулювати закриття українських ВУЗів та призвести до відтоку молодих студентів/вчених за кордон.
Аналізуючи економічну програму Юлії Тимошенко, відмітимо що:
Дискусійним залишається питання яким чином за 5 років досягнути рівня сусідньої Польщі по середнім зарплатам і пенсіям, зважаючи що приріст ВВП на душу населення такої країни відбувається у 4 рази швидше від українського. Тим більше, необхідно звернути увагу і на той факт, що зарплати у Польщі також змінюються.
Програми банківського мікрокредитування під 3% річних для молоді та середнього класу можуть викликати супротив зі сторони банків, які не погодяться на видачу займів під такі відсотки, що не покривають ризики.
Незрозумілою є теза щодо неефективної політики НБУ, зважаючи на те, що він був визнаний найефективнішою інституцією в Україні.
*Варто також в цілому зазначити, що программа Тимошенко найбільшно грунтовно і йкісно пропрацьвана. Так, є багато дискусійних моментів, але вона охоплює майже усі сфери і може стати гарним майданчиком для обговорень.
Аналізуючи економічну програму Петра Порошенко, відмітимо що:
Питання екологічного/ресурсного вектору розвитку української економіки залишилися поза увагою.
Програма показує те, що всі проблеми економіки будуть вирішені за рахунок членства в ЄС і НАТО. При цьому, заявка на вступ до цих організацій навряд чи буде прийнята за такий короткий період.
Частина з пунктів щодо регіонального лідерства вже була досягнута.
Спірним моментом є заміна оподаткування прибутку підприємств на оподаткування виведення капіталу з країни. На поточний момент ПВК використовується в Естонії, Латвії, Македонії, Грузії і, частково, у Мексиці. Жодна країна з багатоукладною економікою цей податок навіть не намагалася вводити.
Аналізуючи економічну програму Анатолія Гриценко, відмітимо що:
Досягнення щорічних темпів економічного зростання у розмірі 10% і, відповідно, обґрунтовані плани розвитку економіки, освіти, науки, медицини та пенсійного забезпечення виглядають занадто оптимістичними.
Аналізуючи економічну програму Юрія Бойко, відмітимо що:
Повернення до "попереднього стану" реформ може створити супротив в уряді та, також, звести нанівець відносини України та міжнародних організацій.
Аналізуючи економічну програму Олександра Вілкула, відмітимо що:
Спірним є пункт щодо відмови від міжнародних кредитів «проїдання». При цьому є незрозумілим як забезпечити стійкий розвиток економіці, закривши ринок від іноземних донорів та інвесторів. Проблемою ж є те, що якраз неефективний розподіл коштів та відсутність державних програм призводить до «проїдання» цих кредитів.
НБУ виконує основну функцію підтримання стабільності національної валюти, і її курс не залежатиме від президента.
Скорочення в 10 разів апарату чиновників та мінімізація витрат на державний апарат мають забезпечуватись відповідним працевлаштуванням звільнених кадрів задля уникнення збільшення безробіття та соціальної напруги.
Загалом же, аналіз програм показав, що тема зовнішньоекономічних відносин є недостатньо розкритою в програмах кандидатів. Ніхто з них не торкається теми боргових зобов'язань країни, необхідності поглиблення коопераційних зв'язків та партнерств з сусідами, залучення технологій тощо. Переважає ж внутрішній "фокус" з ігноруванням зовнішніх чинників та світової кон'юнктури. При цьому, йде рівняння на європейські стандарти життя та зарплати.
Тим не менше, пройшли часи, коли економіка України може залишатися осторонь глобалізаційних процесів, концентруючись лише на торгівлі та «експорті» робочої сили. Тому у програмах мали б бути пункти щодо:

- Міжнародних договорів та преференцій.

- Міжнародної інвестиційної діяльності, розвитку фондового ринку.

- Міжнародних валютно-фінансових операцій, взаємодії з економічних і фінансових питань, взаємної допомоги.

- Міжнародного науково-технологічного співробітництва, міжнародного трансферу технологій, технопарків, вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку, патентів.

- Міжнародного виробництва, міжнародної спеціалізації і кооперації виробництва, транснаціоналізації економіки, спільних підприємства.

- Міграційного капіталу, обміну кадрів, наукової мобільності тощо.

У свою чергу, зважаючи на загальну картину передвиборчих програм, створюється враження, що українське населення буде обирати того, хто пообіцяє вищі зарплати. А допоки ж у пріоритеті кандидатів буду перемога, а не виконання зобов'язань, існує висока ймовірність, що обіцянки не будуть виконані. При цьому, українська економіка у найближчі роки навряд чи "переживе" кандидата-популіста. Тому лише підвищення самодисципліни виборця і покращення його обізнаності та аналіз передвиборчих програм буде стимулювати кандидатів до написання зважених та прогресивних планів, заставляти більш відповідально ставитись до своїх обіцянок і до розвитку країни вцілому.
III
Зовнішня політика та національна безпека у передвиборчих стратегіях кандидатів на посаду президента
Побудова ефективної зовнішньополітичної стратегії вимагає переосмислення міжнародної ситуації та адекватної оцінки тенденцій світової політики. Середньострокові тенденції розвитку міжнародних політичних процесів визначатимуть криза світового порядку, створеного в кінці минулого – на початку нинішнього століття, повернення до гегемонії національних інтересів, дефіцит безпеки та зростання силових форм тиску. Поточна міжнародна ситуація характеризується високою нестабільністю, зростанням питомої ваги жорстких силових ресурсів та послабленням міжнародних інститутів. Все менше міжнародних конфліктів вирішується за столом переговорів, на додаток до старих з'являються нові внутрішньо- та міждержавні конфлікти, які все складніше піддаються врегулюванню чи управлінню, мають все більш комплексний чи гібридний характер через залучення нових інструментів – таких як мережеві горизонтальні зв'язки, внутрішньополітичне протистояння, інформаційний вплив тощо.

Система координат і бачення, в рамках якого більшість держав будували безпекову політику останні двадцять років, змінюється. Перспектива побудованого на спільних цінностях, взаємозалежності та взаємній вигоді світу без масштабного насильства віддалилась. Значну частину держав світу охопила інституційна слабкість, що виступає каталізатором численних конфліктів. Слабкі держави, розташовані поруч із агресивними сусідами перебуватимуть у стані підвищеної небезпеки. Ревізіонізм набуватиме більшої ваги у зовнішній політиці цілого ряду держав, незадоволених своїм місцем у міжнародних відносинах, архітектурою безпеки та співробітництва на континенті та поза його межами.

Неефективність державних інституцій та дефіцит демократії стали одними з найбільш серйозних джерел глобальної нестабільності. Якість державного управління знижується у глобальному масштабі, демократизація поступається місцем зворотнім процесам. Держави із слабкими інститутами стоятимуть перед додатковими ризиками звуження можливостей, наростання внутрішньої нестабільності та викликів у сфері безпеки.
На здатності створювати та поширювати цінності та норми ґрунтується привабливість та вплив ЄС; її ж покладено в основу його спільної зовнішньої політики
В Європі спостерігається уповільнення інтеграційних процесів, зменшення взаємної довіри та повернення до політичної конфронтації, що впливатиме на безпековий ландшафт регіону, а надто Східноєвропейського та Чорноморського субрегіонів. Нестабільність сусідніх просторів стане для ЄС викликом, подолання якого потребуватиме набагато більш рішучих кроків, ніж поточна політика сусідства. ЄС загрожує перспектива втратити свою головну конкурентну перевагу у світовій політиці – нормативну силу.

Девальвація нормативних можливостей ЄС значно послабить його вплив навіть на сусідні держави. Європейський простір виглядає нестабільним та непередбачуваним. Намагання створити дієві та довготермінові механізми європейської безпеки, які б стали запорукою миру, добросусідства та взаєморозуміння на всьому континенті, не дали результату, що на нього сподівалися європейці після «холодної війни». ОБСЄ не консолідувала європейський безпековий простір, не попередила реваншистські прагнення Росії та не забезпечила принцип непорушності кордонів в Європі.
Дії Росії підривають міжнародну безпеку, формулюючи нове ставлення до діючого міжнародного права
Міжнародне середовище, включно із здатністю держав та міжнародних організацій створювати та підтримувати надійні гарантії безпеки, значно погіршилося останніми роками та, ймовірно, залишатиметься для України несприятливим. Порушення Росією цілого ряду фундаментальних норм міжнародного права та принципів міжнародної безпеки викликало глибоку кризу довіри та ерозію нормативних засад міжнародної системи. Погрози та застосування військової сили, окупація частини території сусідньої держави, порушення гарантій територіальної цілісності, наданих Україні за умовами Будапештського меморандуму 1994 року, порушення норм Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією створюють принципово нові, значно більш небезпечні, умови формування та реалізації зовнішньої політики України. Порушення міжнародних угод без їхньої формальної денонсації створює небезпечний прецедент та поглиблює розрив між правовою та політико-безпековою площинами.

Слабкість безпекової компоненти в Європейському Союзі, а також її фактична відсутність у проектах, спрямованих на сусідів ЄС, створює вакуум безпеки у Східній Європі та загрожує подальшою дестабілізацією. Важливо для європейської безпеки виробити взаємовигідну формулу співпраці між ЄС та його сусідами, яка перетворила б регіональну безпеку на спільний інтерес.

Розмивання суверенітету держав збільшує кількість та прояви транснаціональної взаємодії та зменшує ступінь контролю держави над нею. Послаблення контролю держав над кордонами заохочує деструктивну діяльність недержавних агентів, а характер сучасних глобальних викликів вимагає широкої міжнародної співпраці. На регіональному рівні дія цієї тенденції посилена ерозією демократичних інститутів.

В таких міжнародно-політичних умовах наступному президенту України доведеться реалізовувати зовнішньополітичну стратегію. При цьому основну увагу варто звернути на ключових міжнародних акторів.

В таких міжнародно-політичних умовах наступному президенту України доведеться реалізовувати зовнішньополітичну стратегію. При цьому основну увагу варто звернути на ключових міжнародних акторів.
Володимир Зеленський пропонує таке:
1
Ми повинні вибороти мир для України.
2
Розрахунок на підтримку підписантів Будапештського меморандуму та партнерів з ЄС.
3
Рух до НАТО «та інших безпекових об'єднань» - запорука нашої безпеки.
4
Членство в НАТО – гарантія безпеки України.
Цілісну стратегію поки що важко розгледіти. Боротьба за мир може набувати надто різноманітних форм, в тому числі за мир можна боротися й воюючи. Проблема України полягає не в тому, щоб отримати мир, а в тому, щоб його умови максимально наблизити до власної т.зв. «кращої альтернативи переговорам». А як раз про це поки що в програмі не йдеться. Більше того – поки незрозумілі навіть цілі й червоні лінії, які Україна обстоюватиме на гіпотетичних переговорах з Москвою.

У розрахунку на допомогу партнерів немає нічого поганого, але проблема в тому, що ми а) не знаємо точно, хто є нашими партнерами; б) часто переоцінюємо своє значення для інших держав; в) часто не знаємо самі, якої допомоги нам треба. В даному випадку посилання на Будапештський меморандум не виглядають хорошим планом, тому що можливості цього інструменту давно вичерпані. Що ж стосується наших «партнерів з ЄС», то ми вже зіткнулися із тим, що позиції держав-членів ЄС з українського питання значним чином розходяться, і, скоріше, будуть далі розходитися, ніж зближуватися. Спільний знаменник у вигляді збереження існуючого режиму антиросійських санкцій – це реалістична планка прагнень. В усьому іншому отримати єдину позицію держав-членів ЄС буде дуже важко. Скоріше за все українській дипломатії доведеться мати справу як раз із протилежним.

Від успіху у пошуку союзників в Європі, а не від референдуму всередині України, залежатиме й шлях до членства в НАТО. Іншими словами, запорука нашої безпеки – це не стільки членство в системі колективної безпеки, скільки здатність робити внески в безпеку інших. В нинішньому стані Україна являє собою радше додатковий ризик, ніж цінного союзника, а тому ставка на членство в НАТО не буде грати так само, як не грала і протягом попередніх п'яти років.
Зовнішня політика Юлії Тимошенко виглядатиме так:
1
Колективне застосування засобів примусу Росії до миру на умовах повернення Криму й Донбасу. Деокупація та реінтеграція окупованих територій – паралельні процеси.
2
Будапештський формат міжнародних переговорів за участю країн-гарантів.
3
Посилення військово-технічної допомоги Україні.
4
Членство в НАТО – гарантія безпеки України.
У сукупності такі принципи сформують зовнішню політику, розраховану на довгострокове геополітичне протистояння з Росією та відновлення регіональної системи безпеки на умовах повернення до status quo. Досягнення цієї мети можливе лише за умови значного посилення України та/або створення широкої міжнародної коаліції держав навколо схожих цілей.

На посилення України спрямовано тезу про військово-технічну допомогу. Логіка цього кроку полягає не тільки й не стільки у фізичному збільшенні військових можливостей завдяки постачанням зброї, але у активному залученні держав-постачальниць до динаміки конфлікту з Росією. Стратегія залучення може стати тим загальнішим планом, для якого постачання допомоги стане одним із елементів. Успіх України в цьому протистоянні має частково стати й успіхом залучених держав, а її поразка – і їхньою невдачею. Для цього потрібні не одиничні постачання зброї, як наприклад ПТРК Javelinминулого року, але систематичне й масштабне надання військової допомоги. Зброя, яка постачається, при цьому має бути різноманітною, і оплачена не лише за український рахунок. Таке посилення військово-технічної допомоги здатне змінити структуру й динаміку конфлікту на Донбасі і надіслати потужний сигнал Кремлю.

Будапештський формат розглядається як ключовий інструмент тиску на Росію. Його основна перевага полягає в тому, що на боці України опиняється міжнародне право, режим нерозповсюдження ядерної зброї та справедливість: Росія прямо порушила норми цього документу, підірвавши довіру до гарантій ядерних держав загалом. Правильне апелювання до Будапештського меморандуму передбачатиме переконливий аналіз слабких місць і перспективи критичного послаблення режиму нерозповсюдження й пов'язаних із цим ризиків, насамперед для США. Якщо використати не стільки нормативні, скільки прагматичні аргументи в подібному діалозі, шанс посилити тиск на Росію може з'явитися.

В цьому ж, дипломатично-правовому руслі, може розглядатися робота над притягненням Росії до юридичної відповідальності за дії проти України. Юридичні інструменти, поряд із багатосторонніми форматами, є найбільш дієвими способами компенсувати асиметрію силових можливостей між Україною та Росією. Це – довгострокова стратегія, реалізувати яку за поточних умов кризи світового порядку, а разом із нею і послаблення норм міжнародного права, буде вкрай складно. Але вміле використання цієї загрози здатне посилити переговорні позиції України.

Якщо ставити за мету вступ до НАТО, то краще робити це частиною тієї ж стратегії довгострокового управління конфліктом з Росією. Ми не зможемо вступити до НАТО ще довго, і це розуміють як в самому Альянсі, так і в Москві. Передумовами вступу будуть глибокі перетворення в самій Україні, розв'язання проблем у відносинах із західними сусідами, а головне – суттєве зниження ризику війни з Росією. Членство в НАТО виглядає в таких умовах скоріше як орієнтир, ніж як операційна мета.

Можливо, успішна реалізація такої зовнішньої політики наблизить відновлення територіальної цілісності України. Поки схоже на те, що проблеми Криму й Донбасу, при всій схожості загальних підходів, розв'язуватимуться різними темпами. На окремих етапах, можливо, вони потребуватимуть різних інструментів.

Зараз поки важко сказати, чи будуть процеси деокупації та реінтеграції проходити одночасно. Багато залежатиме від того, на яких умовах і в які терміни російські війська будуть виведені з території України. Чим довше триває конфлікт, тим важчим буде процес реінтеграції, примирення та постконфліктного врегулювання в цілому.

У випадку переобрання на другий термін Петро Порошенко проводитиме зовнішню політику на таких засадах:
1
Політико-дипломатичний шлях звільнення Донбасу через примус Росії до виконання Мінських домовленостей, евакуація російської присутності та введення миротворців.
2
Жодної нової формули відносин з Росією до виконання нею Мінських угод.
3
Прагнення до стратегічного партнерства із США.
4
Увага до питань національної ідентичності у зовнішній політиці.
Результатом поєднання таких цілей стане зовнішня політика, схожа на поточну, але, можливо, більш ризикована і, скоріше, більшою мірою ідеологічна, ніж прагматична. Остання обставина обумовлена тим, що критерії успіху матимуть символічний характер і пов'язані будуть із захистом незалежності, суверенітету, сакралізацією території та національних символів.

Фундаментальною проблемою зовнішньої політики України у 2014-2019 роках була відсутність реалістичного бачення мети та місця України в європейський системі безпеки. Прагнучи – принаймні на словах – всього одночасно, ми в результаті не досягли нічого. Нашими пріоритетами було оголошено відновлення територіальної цілісності, відсіч російській агресії, вступ до ЄС, приєднання до НАТО та перетворення України на європейську державу. Жодної з цих цілей не досягнуто, і є підстави вважати, що від деяких з них ми стали ще далі. Це, в свою чергу, означатиме, що продовження поточної зовнішньої політики в її загальних рисах буде вельми сумнівною стратегією.

Дієвого плану управління конфліктом на Донбасі, не кажучи вже про його розв'язання, так і не було розроблено. Окремі розрізнені епізодичні ініціативи на кшталт спеціальної поліцейської місії ОБСЄ були сумнівними із самого початку, оскільки не містили формули або бачення подальшого врегулювання. Спроби перекладання української частини відповідальності за розв'язання конфлікту на наших партнерів теж виявилися невдалими. В результаті ми маємо єдиний інструмент – Мінські домовленості – і достатньо сильну позицію Росії, яка, як і раніше, контролює ескалацію в зоні конфлікту та здатна використовувати його задля досягнення цілей власної регіональної політики.

Конфлікт на Донбасі, «завдяки» відсутності дієвого бачення його розв'язання, став тривалим, інституціоналізованим та набув додаткової складності. Проблеми недовіри стали ще більш глибокими, а роздвоєння ідентичності українців виявилось цілком реальним. За сумнівні переваги замороження конфлікту сьогодні ми змушені будемо платити наростанням ціни реінтеграції у геометричній прогресії.

Запропонована Петром Порошенком формула «примусити Росію виконувати Мінські домовленості» не виглядає переконливою. Україна не має достатніх ресурсів чи сили переговорної позиції, щоб примусити Росію навіть до речей не настільки масштабних, як виконання Мінських домовленостей, що в цьому конкретному випадку означає повернення Україні контролю над кордоном та виведення російських військ. На практиці «примус Росії» обернеться продовженням поточного напівзамороженого протистояння на рівні близько ста загиблих українських військових на рік.

Питання Криму залишилось на рівні риторики. Ані політичних, ані дипломатичних зусиль не було здійснено для формування ефективної міжнародної коаліції в цьому питанні, основою для якої були б прагматичні інтереси держав-партнерів, а не тільки моральна підтримка України.

Україна впевнено продовжує перебувати в «сірій зоні безпеки» Європи – без союзників та гарантій безпеки. Було очевидно, що в умовах відкритого конфлікту з Росією членство в НАТО не може бути реалістичною метою, але ми його безрезультатно прагнули, можливо, за рахунок нехтування іншими альтернативами. Інша ключова передумова для зближення з Альянсом – становлення справжньої та сталої демократії в Україні – теж не була виконана. Україна продовжує перебувати в групі гібридних режимів. Взагалі-то, брак справжніх реформ в державі, особливо тих, які могли б сприяти перетворенню її на правову та демократичну, різко звузили простір для дипломатичних та зовнішньополітичних маневрів, а також коло потенційних союзників. Ми переоцінили свою значимість як військового союзника й недооцінили цінність демократичної України для європейської безпеки.

Перебільшенням власної ролі характеризуються і відносини України із США. За гаслами про стратегічне партнерство прихована відсутність позитивного порядку денного та глибокого розуміння американських інтересів, в результаті чого можливості для реального партнерства звужуються, а зростає ймовірність стати інструментом для досягнення Вашингтоном власних цілей. Протягом попередніх п'яти років так і залишилися розмовами плани про отримання статус основного союзника поза НАТО або заручитись американською підтримкою на шляху до Альянсу. Прагматична та місцями егоїстична політика адміністрації Трампа стала для України несподіванкою: ми знову залишились із старою риторикою в цілковито нових умовах. Постачання американської зброї в Україну – рішення про це було нарешті прийняте Білим Домом – не є досягненням української дипломатії, а є результатом зміни акцентів в сприйнятті Вашингтоном ситуації у Східній Європі та власних інтересів в регіоні. До того ж наслідки такого кроку для України залишаються предметом дебатів.

Є підстави вважати, що за умови продовження поточного курсу зовнішньої політики відносини України із західними сусідами, насамперед Угорщиною та Польщею, ставатимуть все більш проблемними. Зв'язок, який будується Петром Порошенком між внутрішньою та зовнішньою політикою через символи національної ідентичності, створює регіональні ефекти, збільшує попит на ідеологію націоналізму в сусідніх державах і перетворює питання мови, історії, релігії та інших символів на предмет політичних спекуляцій. Враховуючи зазначене вище перебування України в «сірій зоні безпеки» та брак союзників, результатом стане слабка переговорна позиція і у діалозі з Варшавою або Будапештом.

Втративши час, ми спостерігаємо, що європейці, яких ми начебто захищаємо від російської загрози, як раз адекватно переглянули принципи організації своєї безпеки та розробили надійні інструменти захисту в нових геополітичних умовах. Ми ж, натомість, переслідуємо звичні цілі, які часто не відповідають реаліям світу, що швидко й радикально змінився. Роблячи завеликі ставки на інструменти, які не працюють – як-от приміром антиросійські санкції – ми так і не запропонували конструктивного власного бачення майбутньої архітектури європейської безпеки.
Бачення зовнішньої політики й стратегії безпеки Анатолія Гриценка спирається на такі основні тези:
1
Окуповані території Донбасу можна повернути на умовах України протягом п'яти років.
2
Правами на Крим поступатися не можна в обмін на жодні економічні поступки; Крим – це Україна.
3
Дипломатія України виходитиме із домінування економічної складової у міжнародних відносинах.
4
Інтеграція в «європейське співтовариство» важливіша за розмови про вступ до НАТО.
5
Відносини з Росією мають базуватися на принципах рівноправності, взаємовигоди та прозорості – але це можливо лише після того, як Володимир Путін відійде від влади.
За умови дотримання озвучених тез, результатом стане зовнішня політика, що матиме прагматичне спрямування, реалістичні цілі й спиратиметься здебільшого на власні можливості й ресурси. Основна проблема полягає в тому, що таких ресурсів замало для розв'язання хоча б однієї з ключових проблем протягом п'яти років у заявлений спосіб.

Досвід російської присутності в конфліктах на пострадянському просторі свідчить про те, що Кремль готовий грати довго: жоден із «заморожених конфліктів» не було розв'язано досі, а їхня історія нараховує вже майже тридцять років. Крім того, затяжний характер таких конфліктів відповідає в цілому загальносвітовій тенденції до збільшення тривалості подібних протистоянь в кілька разів за останні 50-60 років. Сьогодні внутрішні конфлікти з міжнародними наслідками або втручанням тривають в середньому 25 років. Динаміка конфлікту на Сході України не посилює наші позиції; міжнародний тиск не достатній для зміни політики Кремля і навряд чи посилиться до такої міри.

За словами Гриценка «є дипломатичний шлях, який дозволяє повернути Донбас за допомогою наших західних партнерів. Алгоритм реінтеграції такий: відновлення контролю над кордоном, введення миротворчого контингенту, встановлення українських адміністрацій на місцях, надалі – проведення місцевих виборів. Разом із розмінуванням території це потребуватиме близько п'яти років». Дипломатичний шлях справді є, але попередні роки засвідчили те, наскільки є він тривалим і складним. Питання введення миротворців знаходиться на порядку денному кілька років, але не просунулося далі через позицію Росії. Якими будуть наші нові аргументи? І якщо доведеться йти на поступки Росії в цьому питанні, то чи можна буде вважати це шляхом до врегулювання конфлікту на умовах України? Ідея введення міжнародної тимчасової адміністрації для підготовки виборів теж лунала й раніше, причому готове її концептуальне оформлення – але як перевести прийняття рішення про її розгортання у політичну площину?

Зберігається значний – до десяти разів – розрив між силовими можливостями Росії та України; і немає підстав вважати, що він буде істотно скорочений у перспективі кількох років. Це означає, що співвідношення сил на Донбасі не зміниться, навіть за умов збереження поточних, вже достатньо високих, видатків України на потреби оборони. Збережеться й високий рівень зацікавленості Росії у контролі ескалації й присутності у конфлікті на Сході України. Все разом це означає, що завершити конфлікт протягом п'яти років можливо лише за рахунок значних поступок з боку України. Якщо поступок не робити й наполягати на наших умовах, то конфлікт триватиме далі, і тоді більш реалістичною метою виглядає вироблення нових чи вдосконалення існуючих принципів управління тривалим конфліктом, в тому числі і з урахуванням того впливу, який він здійснює на внутрішнє суспільне життя в Україні.

Позиція «Крим – це Україна» виглядає аксіомою для українських політиків і буде відтворюватися майже всіма кандидатами на посаду президента. Заявлена неприйнятність обміну цієї позиції на економічні поступки є теоретично правильною, оскільки такий обмін суперечитиме принципам управління асиметричними відносинами. В будь-якому випадку сумнівно, що Росія пропонуватиме щось подібне. Позицію «Крим – це Україна» краще доповнити баченням конкретних кроків, спрямованих на повернення півострова.
Олександр Вілкул базуватиме свою зовнішню політику на таких засадах:
1
1. Крим є українським, але повернення буде не швидким.
2
«Прямі переговори» України із США та Росією з приводу майбутнього місця України в регіональній системі безпеки.
3
Врегулювання на Донбасі відбувається за такими кроками: 1) розгортання миротворчої місії за участі Білорусі, Казахстану, Азербайджану, Фінляндії, Швеції та Австрії; 2) введення тимчасової адміністрації ООН на окупованих територіях; 3) реінтеграція Донбасу на основі Мінських угод.
4
Гарантія суверенітету України – сильна армія та нейтралітет.
Фактично це – відтворення політики позаблоковості, яка реалізовувалась у 2010-2013 роках, але у набагато більш несприятливих зовнішніх умовах, у світі, що став значно небезпечнішим. При цьому ресурсів для проведення такої політики в України стало менше. Ключова проблема, з якою доведеться зіткнутися будь-кому, хто захоче проводити у життя щось подібне, - це російські гарантії безпеки. Без них стати позаблоковою Україна не зможе, а чи здатна Росія надати надійні гарантії після подій 2014 року?

Крим – це Україна, ритуальна і обов'язкова для кандидатів фраза. Повернення не буде швидким, але без відповіді залишається питання про те, що саме Україна має зробити для такого нешвидкого повернення.

Можливо, шлях вбачається через механізм прямих переговорів з Росією та США. Але якщо Україна поставить себе у залежність від російсько-американських домовленостей, то це стане ключове слабким місцем стратегії управління конфліктом з Росією та зовнішньої політики в цілому.

Ставка на угоду між Москвою та Вашингтоном, звичайно, виходить із обмеженої суб'єктності України, але такий погляд можна обстоювати і навіть вважати реалістичним. Серйозніша проблема такого підходу полягає в тому, що він не дає Україні жодних можливостей убезпечити себе від умов, які можуть виявитися неприйнятними. Ймовірність саме таких умов є вкрай високою.

Справа в тому, що навіть якщо розглядати події в Україні крізь призму протистояння США та Росії в дусі «холодної війни», то таке протистояння потрібно вважати сильно асиметричним. Силові потенціали, географія інтересів та інструменти зовнішньої політики Росії та США надто відрізняються. Одним із елементів відмінностей є асиметрія важливості й уваги до України. Для Росії контроль над Україною є одним із фундаментальних інтересів безпеки; а для США відсутність такого контролю – інтересом в кращому випадку другорядним. Це робить ймовірність домовленості за рахунок інтересів України надто високою.

Врегулювання конфлікту на Донбасі шляхом розгортання миротворчої місії, тимчасової адміністрації та поступової реінтеграції виглядає цілком реалістичним способом; але – як вже продемонстрував досвід – лише за згоди Росії. Цю згоду, судячи з усього, планується отримувати через набуття Україною позаблокового статусу, що повертає нас до проблем, описаних вище. Крім того, краще уникнути найменування конкретних країн, щоб не звужувати можливості для розгортання місії і тримати переговори з цього питання максимально відкритими. Конфлікт на Донбасі достатньо тривалий та достатньо складний для того, щоб бути врегульованим Мінськими угодами. Реінтеграція Донбасу вимагатиме окремого масштабного плану, розрахованого на тривалий період.
Зовнішня політика Юрія Бойко виглядатиме так:
1
Врегулювання конфлікту на Донбасі відбувається через: 1) рішення РБ ООН про введення миротворчого контингенту; 2) прямі переговори із Москвою, Донецьком і Луганськом; 3) американсько-російська посередницька місія; 4) прийняття законів про особливий статус Донбасу та амністію; 5) вибори через три роки.
2
Тісна економічна співпраця з ЄС та розвиток торгівельно-виробничих зв'язків з Росією та країнами Митного союзу.
3
Розширення географії економічних відносин.
4
Гарантія суверенітету України – сильна армія та нейтралітет.
5
«Держава на перетині цивілізацій».
Пункти 2 й 3 – це звична стратегія багатовекторності та економізації зовнішньої політики. За певних умов, які бували в історії України раніше, вона навіть може приносити невеликі успіхи – зокрема за сприятливої кон'юнктури на світових сировинних ринках. Але ризик полягає в тому, що з такою географією економічних зв'язків Україні може надовго зайняти місце експортера сировини та сільськогосподарської продукції у глобальному розподілі праці. Ми потребуємо технологічного розвиту, нових соціальних та політичних стандартів, а також міцних демократичних інститутів – з цих причин європейський напрям розвитку є для України пріоритетним.

Стратегія розв'язання конфлікту на Донбасі схожа на стратегію Олександра Вілкула й також передбачає розгортання миротворчої місії в якості ключового елемента. Тут проблема буде тією самою: позиція Росії. За рахунок чого її планується модифікувати – відкрите питання. Якщо шляхом переговорів із Донецьком, Луганськом та Москвою, то необхідно позначити обсяг поступок та червоні лінії таких переговорів. Цілком ймовірно, що ціна Росії за зміну позиції по миротворцях виявиться надто високою. Навіть якщо питання миротворців залишатиметься поза рамками таких переговорів, їхній порядок денний має бути відомим заздалегідь.

Російсько-американська посередницька місія виглядає дуже малоймовірною. До того ж, навряд чи її користь для України буде вищою, ніж вже існуючих форматів.

Роки незалежності мали продемонструвати українцям, що знаходження на різноманітних «перетинах» створює не лише можливості, але й ризики. Для сильної і ефективної держави хороші транзитні можливості чи розташування у регіонах із складними геополітичними умовами можуть бути перевагою; але для держави слабкої і вразливої вони частіше є джерелом додаткових ризиків. «Цивілізації» - концепція більшою мірою філософська, ніж політична. А Україна зараз потребує прагматичних рецептів, в тому числі і в зовнішній політиці.

Про що мовчать кандидати
Доволі несподівано, але погляди більшості кандидатів на національну безпеку та зовнішню політику є схожими. Ніхто з них не схильний здаватися на вимогу Росії. Деякі виявляють більшу готовність до переговорів, але в нашій ситуації проблема не стільки в самих переговорах, скільки в аргументах та позиціях.
Всі заявляють про належність Криму Україні. Всі хочуть якось розв'язати конфлікт на Донбасі, і майже всі погоджуються із тим, що таке розв'язання буде складним та потребуватиме часу й ресурсів.

Але фокусуючись на Донбасі, Криму, НАТО та ЄС, більшість кандидатів забувають про важливі питання порядку денного. В стратегічній перспективі Україна потребує відкритого діалогу з питань того, куди прямує країна й яке місце вона займатиме в Європі та світі за десять років. Модель, яка тимчасово створена останніми роками, в тому числі і у сфері зовнішньої політики, не веде до успіху, але множить ризики. Поєднання бідності, неефективної економіки, слабких інститутів та відсутності правової держави створює набір надзвичайно серйозних ризиків, мінімізувати які косметичними змінами навряд чи вдасться.

Національні символи, експлуатація яких стане надто сильною спокусою для більшості, спрямовані більшою мірою в минуле, ніж в майбутнє. Створення сучасного суспільства потребує знань та ресурсів; підтримка демократії – ще більших. Чим може допомогти зовнішня політика?

Згадавши про національні символи, ми зачіпаємо і питання відносин України із західними сусідами – питання, яке раптом стало проблемним протягом останніх років. Глибину цих проблем більшість українських політиків недооцінюють, покладаючи надії на старі рецепти і не помічаючи змін у регіональному контексті. Ця проблема впливатиме на відносини України в ЄС, на сприйняття України Європою і на шанси вступити в НАТО.

Більш відверта розмова потрібна і щодо конфлікту на Сході. Найбільш ймовірним сценарієм є його замороження і подальший рух траєкторією інших подібних конфліктів на пострадянському просторі. Конфлікт інституціалізується і вже став важливою частиною повсякденного життя суспільства. Ми вже платимо за поточну ситуацію високу ціну – і платитимемо ще довго. Обговорення деталей цього рахунку і способів розподілу тягаря між різними групами суспільства мало б стати важливою частиною відкритого передвиборчого діалогу в суспільстві і було б чесніше за фантастичні обіцянки швидкого розв'язання конфлікту на наших умовах.

Що насправді буде на порядку денного нового президента України
Взаємопов'язані внутрішні проблеми – слабкість інститутів, низький рівень економічного розвитку та дефіцит демократії – разом з конфліктом за сході країни та протистоянням з сусідньою Росією є головними загрозами українському суверенітету.

Інституційна слабкість, тобто брак сталих, визнаних та легітимних процедур, правил та практик суспільного життя, послаблює Україну і робить вразливою до транснаціональних викликів та внутрішніх конфліктів. Тому одним з пріоритетних завдань зовнішньої політики України у цьому контексті має бути мобілізація ресурсів та міжнародної підтримки для подолання інституційної слабкості. Сьогоднішні тенденції глобального розвитку вказують на те, що стійкість державних демократичних інституцій, верховенство права та ефективна модель внутрішньоекономічного розвитку будуть основою захисту державності та суверенітету України у довгостроковій перспективі.

Головним завданням для зовнішньої політики України на найближчі 3-5 років має бути припинення конфлікту на сході країни, відновлення територіальної цілісності та суверенітету, визначення модальності співіснування з Росією, прийняття дієвих гарантій безпеки для України.

Врегулювання конфлікту на Донбасі можливе декількома шляхами:
-1-
пряма домовленість з Росією щодо передачі контролю
-2-
багатостороння домовленість, у тому числі із використанням міжнародної миротворчої присутності
-3-
силове розв'язання конфлікту.
Метою української сторони має бути саме врегулювання конфлікту, якщо ж це виявиться неможливо, тоді українська сторона змушена буде займатися питанням управління конфліктом – збереження його з тією чи іншою мірою інтенсивності. Таке замороження конфлікту передбачає зовсім інший тип політичних рішень.

Новому президенту України доцільно розпочати прямий діалог з двома ключовими гравцями – РФ і США – щодо пункту 2 – відновлення суверенітету над територією Криму та модальностей безпекового статусу України; у випадку швидкого прогресу з даного питання досягти врегулювання по Донбасу буде значно простіше. У випадку складного перебігу переговорного процесу доведеться повернутися до врегулювання на Донбасі як основного питання двостороннього порядку денного і намагатися досягти або домовленостей щодо передачі контролю Києву, або ж щодо запровадження міжнародної перехідної тимчасової адміністрації та миротворчої присутності.

Євроінтеграція залишатиметься формальним офіційним пріоритетом зовнішньої політики України, але щонайменше декілька десятиліть відносини України та ЄС базуватимуться на основі Угоди про асоціацію, яка на найближчі 20-30, а може і більше років закриває перед Україною перспективу вступу до ЄС і перетворює Україну на «третю країну», а не країну-кандидата чи навіть потенційного кандидата. Аналіз минулих хвиль процесу розширення ЄС засвідчує, що без політичних, фінансових та інституційних стимулів, які ЄС надав країнам-кандидатам, досягнутий ними прогрес був би неможливий. Але навіть і попри досягнутий вчорашніми кандидатами успіх сьогодні фактичну у всіх країнах, які нещодавно набули членства, зараз спостерігається євроскептицизм і розчарування в євроінтеграції. Тому відповідь на питання щодо того, наскільки довго зберігатиметься в українському суспільстві нейтрально-позитивне ставлення до євроінтеграції з огляду на гірші стартові умови, аніж країни - кандидати, є достатньо скептичною.

Україні не залишається іншого вибору крім як прагматично використовувати ті можливості 1 підтримку з боку ЄС, які існують зараз для вирішення поточних проблем. Завданням української дипломатії у відносинах з ЄС має бути домогтися якомога більшої кількості коштів, доступу до фондів, програм, проектів – те, зрештою, заради чого ЄС і було створено. У коротко- та середньостроковій перспективі доцільно проштовхувати концепцію ЄЕП – поширення на весь європейський континент свободи руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили – разом із жорстким відстоюванням національних економічних інтересів, якщо потрібно – з використанням протекціонізму та підтримки будь-яких проектів, що створюватимуть робочі місця в Україні.

Окремо потрібно буде визначити місце ЄС у процесі мирного врегулювання на Донбасі і відбудови регіону. Тут ЄС може зробити те, що вже робило багато разів у подібних випадках – організувати донорську конференцію на відновлення та реконструкцію Донбасу, зібрати необхідні кошти – не менше 10-15 млрд. дол. на 3-5 років – для відновлення інфраструктури та економічного зростання на сході країни.

Наступним пріоритетним завданням для зовнішньої політики нового президента буде визначення середньострокових модальностей мирного співіснування з Росією, вирішення питання безпекового статусу України, надання безпекових гарантій. Доцільно вже у перші дні запропонувати нову комплексну ініціативу - «План президента…», де викласти нові ідеї як щодо перезапуску європейської архітектури безпеки та співробітництва, так і щодо врегулювання конфлікту на Донбасі, відновлення територіальної цілісності і контролю над АРК, модальності мирного співіснування з РФ. Вікно можливостей для цього існуватиме декілька місяців протягом 2019 року, поки буде інтерес з боку міжнародних партнерів до нового глави української держави. Така ініціатива або допоможе розблокувати переговорний процес з РФ, або підтверджуватиме конструктивний підхід України до врегулювання міжнародних проблем, надасть Києву тактичну ініціативу, дозволятиме Україні активізувати тиск на РФ і зміцнити коаліцію на свою підтримку.

Відновлення ефективності дипломатичної служби передбачатиме перехід до функціональної моделі організації роботи МЗС та дипломатичних установ, запровадження нової закритої системи обміну та збереження інформації, реструктуризацію МЗС за прикладами кращих європейських дипломатичних служб, врегулювання проблем координації зовнішніх зносин органів виконавчої влади, фінансування дипломатичної служби.

До завдань важливих, але не настільки термінових, відноситься активізація відносин з США, визначення статусу двостороннього партнерства на середньострокову перспективу. Ідеальним для України було би досягнення домовленостей щодо перехресних гарантій безпеки, що стали б ключовим елементом врегулювання. Якщо не вдасться досягти такого результату, то оптимальним буде повернення до визначеного у 2008 році статусу стратегічного партнерства та реалізації принципів та завдань, закладених у Хартії про стратегічне партнерство від 2008 року, зокрема щодо поглибленого безпекового співробітництва. Разом з тим, протягом найближчого часу (щонайменше до президентських виборів у США) Україна залишатиметься заручником конфлікту між Дональдом Трампом і американським істеблішментом, і у практичному плані співробітництво залежатиме від можливостей, що відкриватимуться у цьому контексті
Активізація відносин з Китаєм є іншим надважливим, однак тривалим процесом. В Китаї стримано сприйняли зміну влади у 2014 році, орієнтацію Києва на Вашингтон і відсунення на другий план раніше досягнутих домовленостей з Пекіном. Україна залишається поза китайською ініціативою 16+1, участь у проекті «Один пояс – Один шлях» є декларативною. Практичні проекти обмежені питаннями, де переважає інтерес Китаю, який попри згадане вище все ж наполягає на запровадженні безвізового режиму та ЗВТ, що не зовсім відповідає інтересам України. Китай не визнав російської анексії Криму, але жодних серйозних кроків по підтримці України не здійснено. Тому значний період часу прийдеться витратити на відновлення комунікації і встановлення довіри і балансу у двосторонніх відносинах. Розпочати роботу з КНР потрібно з інвентаризації двосторонніх відносин, вирішення накопичених раніше проблем і лише після цього можна переходити до зближення з політичних та безпекових питань.

Активізація українського експорту і заохочення закордонних інвестицій має стати іншим пріоритетним завданням для української дипломатії, яке вимагатиме тривалих зусиль та ресурсів. Насамперед потрібно буде відновити економічний департамент в МЗС, інвентаризувати роботу МЗС та економічних відділів посольств (колишні ТЕМи), систему координації та взаємодії з галузевими міністерствами, ТПП, галузевими об'єднаннями та бізнес-асоціаціями. Єдиного рецепту тут не існує: в одних країнах дипломатичні представництва взагалі виключені з торговельно-економічних відносин, в інших без підтримки та сприяння з боку посольства не можливі жодні серйозні торгово-економічні контракти. Відповідно до специфіки країни, регіону, галузі буде потрібно вибудовувати політику і стратегію її впровадження, але у будь-якому випадку торгово-економічний напрям має бути чітко серед пріоритетних

Врегулювання конфліктів із сусідніми країнами, опрацювання нової політики добросусідства, активізація регіональної дипломатії має стати одним з ключових пріоритетів української зовнішньої політики, можливо – наступним у переліку офіційних пріоритетів зовнішньої політики України після врегулювання конфлікту. Разом з тим, слід усвідомлювати, що на даний момент сусідні країни (окрім РФ) несуть менше і загроз, і можливостей ніж стосунки з двома ключовими для України гравцями: РФ і США. Тому потрібно швидко зняти найбільш гострі питання з сусідніми країнами, збалансувати двосторонні відносини і сфокусувати роботу над врегулюванням важливих практичних проблем (насамперед – режим перетину кордону, прикордонна інфраструктура, боротьба з контрабандою тощо) та розробкою нової комплексної довготермінової політики добросусідства.

Відносини з кожною сусідньою країною потребуватимуть окремої політики з набором інструментів відповідно до цілей, завдань, ситуації, загроз і викликів у кожному конкретному випадку. Найважливішою і потенційно не складною для врегулювання існуючих двосторонніх питань може бути Польща. Величезний простір для роботи і можливостей відкриває Молдова. Проблемними будуть Румунія і Угорщина, але інвестиція певного обсягу зусиль у відносини з обома країнами може дозволити достатньо швидко зняти найбільш гострі проблеми і вивести співробітництво на прийнятний рівень. Окремо серед сусідніх країн знаходиться Білорусь, щодо якої потрібна надактивна, можливо – агресивна економічна політика, вирівняння торгового балансу, та серйозний комплекс двосторонніх політико-безпекових заходів.

У контексті нової політики добросусідства потрібно також не забувати про країни Південного Кавказу, де в України зберігаються серйозні інтереси і де наша лідерська роль як альтернативного Москві центру сили останніми роками послабилась. У цьому контексті потрібне відновлення ГУАМ і активізація на азербайджанському та грузинському напрямах. Принциповим також є питання залучення України до Ініціативи трьох морів. Запрошення нас до цієї Ініціативи має стати тестом щодо серйозності відносин із США (як і залучення до 16+1 – відносин з Китаєм).

Енергетична безпека:
збереження ролі у транзиті газу, диверсифікація власного енергопостачання є іншим вкрай важливим завданням, яке, однак, буде не просто, а можливо вже і запізно вирішувати. У будь-якому випадку буде потрібно швидко виконувати положення третього енергопакету ЄС, розподіляти НАК Нафтогаз і передавати ГТС незалежному оператору (як варіант – під егідою чи за участю ЄБРР) для збереження ГТС як такої в питанні транзиту російського газу. В 2019 у цілому постане питання переукладання газових угод, що стане серйозним викликом для енергетичної дипломатії. Окремо слід відзначити важливі, але менш термінові проблеми у сфері постачання палива для українських АЕС та відновлення нафтопереробки у країні.

Захист прав українських трудових мігрантів не може не бути важливим пріоритетом у роботу української дипломатії з огляду на значну кількість громадян, які виїхали за кордон у пошуках роботи. Тут достатньо просто буде упорядкувати та підвищити якість надання їм консульських послуг у процесі реформування МЗС та реорганізації роботи посольств. Вже така проста річ як встановлення банківських терміналів у приміщенні посольств для сплати зборів безпосередньо у консульстві чи запровадження електронної подачі документів чи електронної черги значно покращить рівень консульського обслуговування. Є низка ідей щодо активізації роботи консульств на виїзді, надання на аутсорсинг окремих консульських функцій тощо. Це прості рішення, які одразу викличуть позитивні відгуки та реакцію.

Окремо слід відзначити комплекс проблем, пов'язаних із множинним громадянством; рано чи пізно, але прийдеться братися і за вирішення даного питання.

Активізація відносин з такими країнами як Туреччина, Єгипет, Індія, Японія, країнами пострадянського простору, розширення присутності у Африці, Азії, Латинській Америці є важливим завданням у роботі МЗС, яке тривалий час було на узбіччі інтересів українського МЗС і у результаті чого були втрачені серйозні позиції. Потрібно буде активізувати роботу з перерахованими країнами, висунути низку ініціатив, які би відновили позиції на ринках даних регіонів. Тут цікавими є можливості співпраці з бізнес-асоціаціями, галузевими об'єднаннями тощо.

Координація зовнішніх зносин та транскордонного співробітництва є іншою пріоритетною сферою роботи МЗС, де потрібні нові підходи та активізація зусиль. Для ефективнішого виконання координаційних функцій в уряді доцільне призначення міністра одночасно віце-прем'єр-міністром країни. Існує питання статусу і завдань для урядового офісу з питань євроінтеграції; у випадку призначення міністра на посаду віце-прем'єра урядовий офіс може стати структурою, яка забезпечуватиме саме координаційні функції. Разом з тим, досвід інших європейських країн засвідчує, що таку координаційну функцію зазвичай виконує якраз МЗС. Окремо існує проблематика транскордонного співробітництва та координації зовнішніх зносин регіональних адміністрацій, яка потребує встановлення і постійну підтримку відповідних контактів МЗС як з існуючими трьома представництвами в регіонах, так і з облдержадміністраціями, профільними відомствами.

Хто б не виграв президентські вибори, йому чи їй доведеться одразу ж мати справу із кількома серйозними викликами та важкими рішеннями. Майбутньому президенту доведеться відповідати на зростаючий тиск Москви, формулювати довгострокове бачення відносин із сильним та небезпечним сусідом. Таке бачення стане фундаментальним не лише для розв'язання конфлікту на Донбасі, але й для ближчих викликів, пов'язаних, приміром, із побудовою газопроводу Північний потік-2.

На двосторонньому рівні відносини із іншими сусідами також потребуватимуть невідкладної уваги. Знаходження компромісної формули у відносинах із Угорщиною та Польщею стане критично важливим для зміцнення безпеки України та подальшого зближення з НАТО. Так само важливим стане визначення пріоритетів, бачення та порядку денного відносин з ЄС. Перспектива членства є питанням віддаленого майбутнього – ми ж потребуємо плану подальших дій вже зараз.

Зовнішня політика має бути прагматичною, а основний критерій прагматизму стане зрозумілим із визначення національних інтересів. Відновлення територіальної цілісності, зміцнення інститутів, вступ до НАТО, розв'язання конфлікту на Донбасі – кожна із цих цілей потребуватиме різної організації зовнішньої політики та політики безпеки.

Як би не розвивалися подій, Україна найближчими роками потребуватиме набагато більш професійної, рішучої та гнучкої дипломатії. Ця дипломатія, в свою чергу, потребуватиме великої уваги та великих ресурсів. Ми змушені будемо навчитися мислити про питання безпеки не так, як звикли робити раніше. І це теж може виявитися серйозним випробуванням.

ВИСНОВКИ
Концентрація уваги кандидатів на посаду президента України на питаннях, які неодноразово підіймалися на попередніх президентських виборах, пов'язана, в першу чергу, із незадовільним соціально-економічним станом в Україні. Проблеми низьких соціальних стандартів, незадовільна якість медичних та освітніх послуг, низькі зарплати та пенсії, несприятливий бізнес-клімат, проблеми із судочинством та правоохоронними органами є незмінними для незалежної України протягом всіх 28 років. Низька політична освіта українців дозволяє політичній еліті кожного виборчого циклу використовувати одні й ті ж самі обіцянки щодо покращення життя українців для перемоги на виборах.
Нездатність або небажання виконати власні захмарні обіцянки призводить до розчарування з боку населення, але відкриває дорогу "новим-старим" обличчям української політики
Хто б не переміг у президентських перегонах новообраному гаранту доведеться зіткнутись з необхідністю вирішення численної плеяди внутрішньополітичних та економічних проблем. І ці проблеми та загрози одними популістичними лозунгами не подолати. Звичайно можна використати техніку "страуса" й удавати, що все вирішиться божою волею та з допомогою інших "вищих" сил. Проте такий підхід з великою долею вірогідності призведе до втрати державності, суспільного розколу та деградації економіки. Піднятись вище над політичною доцільністю, відійти від постійного пошуку корупційної ренти за державні послуги та загалом сприйняття політики як вельми ліквідного бізнесу й нарешті почати мислити державницькими категоріями – завдання номер один для будь-якого свідомого політика, а тим більше кандидата в президенти України. Передвиборні програми кандидатів поряд з занадто широкими й неконкретними, а подекуди популістичними обіцянками, все ж таки містять раціональне та обґрунтоване зерно, з якого дійсно можуть вирости паростки цивілізованої, демократичної й економічно успішної держави.

Проте з огляду на зміст сьогоднішнього виборчого процесу дискусії навколо структурних реформ та раціональних пропозицій так і не вийшло. Вся політична боротьба звелась до поливання один одного брудом, а дискусія навколо політико-економічних ідей так і залишається для українського суспільства нездійсненною мрією. Чи вдасться українцям й політикам переломити цю тенденцію - покажуть вибори.
Автори публікації:
Василь Філіпчук
головний радник МЦПД
Микола Капітоненко
директор департаменту зовнішньої політики МЦПД
Ігор Петренко
директор департаменту внутрішньої політики МЦПД
Егор Киян
аналітик з економічних питань.
Максим Степаненко
Експерт МЦПД
© Aпостроф, 2019
Made on
Tilda