Цілісну стратегію поки що важко розгледіти. Боротьба за мир може набувати надто різноманітних форм, в тому числі за мир можна боротися й воюючи. Проблема України полягає не в тому, щоб отримати мир, а в тому, щоб його умови максимально наблизити до власної т.зв. «кращої альтернативи переговорам». А як раз про це поки що в програмі не йдеться. Більше того – поки незрозумілі навіть цілі й червоні лінії, які Україна обстоюватиме на гіпотетичних переговорах з Москвою.

У розрахунку на допомогу партнерів немає нічого поганого, але проблема в тому, що ми а) не знаємо точно, хто є нашими партнерами; б) часто переоцінюємо своє значення для інших держав; в) часто не знаємо самі, якої допомоги нам треба. В даному випадку посилання на Будапештський меморандум не виглядають хорошим планом, тому що можливості цього інструменту давно вичерпані. Що ж стосується наших «партнерів з ЄС», то ми вже зіткнулися із тим, що позиції держав-членів ЄС з українського питання значним чином розходяться, і, скоріше, будуть далі розходитися, ніж зближуватися. Спільний знаменник у вигляді збереження існуючого режиму антиросійських санкцій – це реалістична планка прагнень. В усьому іншому отримати єдину позицію держав-членів ЄС буде дуже важко. Скоріше за все українській дипломатії доведеться мати справу як раз із протилежним.

Від успіху у пошуку союзників в Європі, а не від референдуму всередині України, залежатиме й шлях до членства в НАТО. Іншими словами, запорука нашої безпеки – це не стільки членство в системі колективної безпеки, скільки здатність робити внески в безпеку інших. В нинішньому стані Україна являє собою радше додатковий ризик, ніж цінного союзника, а тому ставка на членство в НАТО не буде грати так само, як не грала і протягом попередніх п'яти років.

У сукупності такі принципи сформують зовнішню політику, розраховану на довгострокове геополітичне протистояння з Росією та відновлення регіональної системи безпеки на умовах повернення до status quo. Досягнення цієї мети можливе лише за умови значного посилення України та/або створення широкої міжнародної коаліції держав навколо схожих цілей.

На посилення України спрямовано тезу про військово-технічну допомогу. Логіка цього кроку полягає не тільки й не стільки у фізичному збільшенні військових можливостей завдяки постачанням зброї, але у активному залученні держав-постачальниць до динаміки конфлікту з Росією. Стратегія залучення може стати тим загальнішим планом, для якого постачання допомоги стане одним із елементів. Успіх України в цьому протистоянні має частково стати й успіхом залучених держав, а її поразка – і їхньою невдачею. Для цього потрібні не одиничні постачання зброї, як наприклад ПТРК Javelinминулого року, але систематичне й масштабне надання військової допомоги. Зброя, яка постачається, при цьому має бути різноманітною, і оплачена не лише за український рахунок. Таке посилення військово-технічної допомоги здатне змінити структуру й динаміку конфлікту на Донбасі і надіслати потужний сигнал Кремлю.

Будапештський формат розглядається як ключовий інструмент тиску на Росію. Його основна перевага полягає в тому, що на боці України опиняється міжнародне право, режим нерозповсюдження ядерної зброї та справедливість: Росія прямо порушила норми цього документу, підірвавши довіру до гарантій ядерних держав загалом. Правильне апелювання до Будапештського меморандуму передбачатиме переконливий аналіз слабких місць і перспективи критичного послаблення режиму нерозповсюдження й пов'язаних із цим ризиків, насамперед для США. Якщо використати не стільки нормативні, скільки прагматичні аргументи в подібному діалозі, шанс посилити тиск на Росію може з'явитися.

В цьому ж, дипломатично-правовому руслі, може розглядатися робота над притягненням Росії до юридичної відповідальності за дії проти України. Юридичні інструменти, поряд із багатосторонніми форматами, є найбільш дієвими способами компенсувати асиметрію силових можливостей між Україною та Росією. Це – довгострокова стратегія, реалізувати яку за поточних умов кризи світового порядку, а разом із нею і послаблення норм міжнародного права, буде вкрай складно. Але вміле використання цієї загрози здатне посилити переговорні позиції України.

Якщо ставити за мету вступ до НАТО, то краще робити це частиною тієї ж стратегії довгострокового управління конфліктом з Росією. Ми не зможемо вступити до НАТО ще довго, і це розуміють як в самому Альянсі, так і в Москві. Передумовами вступу будуть глибокі перетворення в самій Україні, розв'язання проблем у відносинах із західними сусідами, а головне – суттєве зниження ризику війни з Росією. Членство в НАТО виглядає в таких умовах скоріше як орієнтир, ніж як операційна мета.

Можливо, успішна реалізація такої зовнішньої політики наблизить відновлення територіальної цілісності України. Поки схоже на те, що проблеми Криму й Донбасу, при всій схожості загальних підходів, розв'язуватимуться різними темпами. На окремих етапах, можливо, вони потребуватимуть різних інструментів.

Зараз поки важко сказати, чи будуть процеси деокупації та реінтеграції проходити одночасно. Багато залежатиме від того, на яких умовах і в які терміни російські війська будуть виведені з території України. Чим довше триває конфлікт, тим важчим буде процес реінтеграції, примирення та постконфліктного врегулювання в цілому.

Результатом поєднання таких цілей стане зовнішня політика, схожа на поточну, але, можливо, більш ризикована і, скоріше, більшою мірою ідеологічна, ніж прагматична. Остання обставина обумовлена тим, що критерії успіху матимуть символічний характер і пов'язані будуть із захистом незалежності, суверенітету, сакралізацією території та національних символів.

Фундаментальною проблемою зовнішньої політики України у 2014-2019 роках була відсутність реалістичного бачення мети та місця України в європейський системі безпеки. Прагнучи – принаймні на словах – всього одночасно, ми в результаті не досягли нічого. Нашими пріоритетами було оголошено відновлення територіальної цілісності, відсіч російській агресії, вступ до ЄС, приєднання до НАТО та перетворення України на європейську державу. Жодної з цих цілей не досягнуто, і є підстави вважати, що від деяких з них ми стали ще далі. Це, в свою чергу, означатиме, що продовження поточної зовнішньої політики в її загальних рисах буде вельми сумнівною стратегією.

Дієвого плану управління конфліктом на Донбасі, не кажучи вже про його розв'язання, так і не було розроблено. Окремі розрізнені епізодичні ініціативи на кшталт спеціальної поліцейської місії ОБСЄ були сумнівними із самого початку, оскільки не містили формули або бачення подальшого врегулювання. Спроби перекладання української частини відповідальності за розв'язання конфлікту на наших партнерів теж виявилися невдалими. В результаті ми маємо єдиний інструмент – Мінські домовленості – і достатньо сильну позицію Росії, яка, як і раніше, контролює ескалацію в зоні конфлікту та здатна використовувати його задля досягнення цілей власної регіональної політики.

Конфлікт на Донбасі, «завдяки» відсутності дієвого бачення його розв'язання, став тривалим, інституціоналізованим та набув додаткової складності. Проблеми недовіри стали ще більш глибокими, а роздвоєння ідентичності українців виявилось цілком реальним. За сумнівні переваги замороження конфлікту сьогодні ми змушені будемо платити наростанням ціни реінтеграції у геометричній прогресії.

Запропонована Петром Порошенком формула «примусити Росію виконувати Мінські домовленості» не виглядає переконливою. Україна не має достатніх ресурсів чи сили переговорної позиції, щоб примусити Росію навіть до речей не настільки масштабних, як виконання Мінських домовленостей, що в цьому конкретному випадку означає повернення Україні контролю над кордоном та виведення російських військ. На практиці «примус Росії» обернеться продовженням поточного напівзамороженого протистояння на рівні близько ста загиблих українських військових на рік.

Питання Криму залишилось на рівні риторики. Ані політичних, ані дипломатичних зусиль не було здійснено для формування ефективної міжнародної коаліції в цьому питанні, основою для якої були б прагматичні інтереси держав-партнерів, а не тільки моральна підтримка України.

Україна впевнено продовжує перебувати в «сірій зоні безпеки» Європи – без союзників та гарантій безпеки. Було очевидно, що в умовах відкритого конфлікту з Росією членство в НАТО не може бути реалістичною метою, але ми його безрезультатно прагнули, можливо, за рахунок нехтування іншими альтернативами. Інша ключова передумова для зближення з Альянсом – становлення справжньої та сталої демократії в Україні – теж не була виконана. Україна продовжує перебувати в групі гібридних режимів. Взагалі-то, брак справжніх реформ в державі, особливо тих, які могли б сприяти перетворенню її на правову та демократичну, різко звузили простір для дипломатичних та зовнішньополітичних маневрів, а також коло потенційних союзників. Ми переоцінили свою значимість як військового союзника й недооцінили цінність демократичної України для європейської безпеки.

Перебільшенням власної ролі характеризуються і відносини України із США. За гаслами про стратегічне партнерство прихована відсутність позитивного порядку денного та глибокого розуміння американських інтересів, в результаті чого можливості для реального партнерства звужуються, а зростає ймовірність стати інструментом для досягнення Вашингтоном власних цілей. Протягом попередніх п'яти років так і залишилися розмовами плани про отримання статус основного союзника поза НАТО або заручитись американською підтримкою на шляху до Альянсу. Прагматична та місцями егоїстична політика адміністрації Трампа стала для України несподіванкою: ми знову залишились із старою риторикою в цілковито нових умовах. Постачання американської зброї в Україну – рішення про це було нарешті прийняте Білим Домом – не є досягненням української дипломатії, а є результатом зміни акцентів в сприйнятті Вашингтоном ситуації у Східній Європі та власних інтересів в регіоні. До того ж наслідки такого кроку для України залишаються предметом дебатів.

Є підстави вважати, що за умови продовження поточного курсу зовнішньої політики відносини України із західними сусідами, насамперед Угорщиною та Польщею, ставатимуть все більш проблемними. Зв'язок, який будується Петром Порошенком між внутрішньою та зовнішньою політикою через символи національної ідентичності, створює регіональні ефекти, збільшує попит на ідеологію націоналізму в сусідніх державах і перетворює питання мови, історії, релігії та інших символів на предмет політичних спекуляцій. Враховуючи зазначене вище перебування України в «сірій зоні безпеки» та брак союзників, результатом стане слабка переговорна позиція і у діалозі з Варшавою або Будапештом.

Втративши час, ми спостерігаємо, що європейці, яких ми начебто захищаємо від російської загрози, як раз адекватно переглянули принципи організації своєї безпеки та розробили надійні інструменти захисту в нових геополітичних умовах. Ми ж, натомість, переслідуємо звичні цілі, які часто не відповідають реаліям світу, що швидко й радикально змінився. Роблячи завеликі ставки на інструменти, які не працюють – як-от приміром антиросійські санкції – ми так і не запропонували конструктивного власного бачення майбутньої архітектури європейської безпеки.

За умови дотримання озвучених тез, результатом стане зовнішня політика, що матиме прагматичне спрямування, реалістичні цілі й спиратиметься здебільшого на власні можливості й ресурси. Основна проблема полягає в тому, що таких ресурсів замало для розв'язання хоча б однієї з ключових проблем протягом п'яти років у заявлений спосіб.

Досвід російської присутності в конфліктах на пострадянському просторі свідчить про те, що Кремль готовий грати довго: жоден із «заморожених конфліктів» не було розв'язано досі, а їхня історія нараховує вже майже тридцять років. Крім того, затяжний характер таких конфліктів відповідає в цілому загальносвітовій тенденції до збільшення тривалості подібних протистоянь в кілька разів за останні 50-60 років. Сьогодні внутрішні конфлікти з міжнародними наслідками або втручанням тривають в середньому 25 років. Динаміка конфлікту на Сході України не посилює наші позиції; міжнародний тиск не достатній для зміни політики Кремля і навряд чи посилиться до такої міри.

За словами Гриценка «є дипломатичний шлях, який дозволяє повернути Донбас за допомогою наших західних партнерів. Алгоритм реінтеграції такий: відновлення контролю над кордоном, введення миротворчого контингенту, встановлення українських адміністрацій на місцях, надалі – проведення місцевих виборів. Разом із розмінуванням території це потребуватиме близько п'яти років». Дипломатичний шлях справді є, але попередні роки засвідчили те, наскільки є він тривалим і складним. Питання введення миротворців знаходиться на порядку денному кілька років, але не просунулося далі через позицію Росії. Якими будуть наші нові аргументи? І якщо доведеться йти на поступки Росії в цьому питанні, то чи можна буде вважати це шляхом до врегулювання конфлікту на умовах України? Ідея введення міжнародної тимчасової адміністрації для підготовки виборів теж лунала й раніше, причому готове її концептуальне оформлення – але як перевести прийняття рішення про її розгортання у політичну площину?

Зберігається значний – до десяти разів – розрив між силовими можливостями Росії та України; і немає підстав вважати, що він буде істотно скорочений у перспективі кількох років. Це означає, що співвідношення сил на Донбасі не зміниться, навіть за умов збереження поточних, вже достатньо високих, видатків України на потреби оборони. Збережеться й високий рівень зацікавленості Росії у контролі ескалації й присутності у конфлікті на Сході України. Все разом це означає, що завершити конфлікт протягом п'яти років можливо лише за рахунок значних поступок з боку України. Якщо поступок не робити й наполягати на наших умовах, то конфлікт триватиме далі, і тоді більш реалістичною метою виглядає вироблення нових чи вдосконалення існуючих принципів управління тривалим конфліктом, в тому числі і з урахуванням того впливу, який він здійснює на внутрішнє суспільне життя в Україні.

Позиція «Крим – це Україна» виглядає аксіомою для українських політиків і буде відтворюватися майже всіма кандидатами на посаду президента. Заявлена неприйнятність обміну цієї позиції на економічні поступки є теоретично правильною, оскільки такий обмін суперечитиме принципам управління асиметричними відносинами. В будь-якому випадку сумнівно, що Росія пропонуватиме щось подібне. Позицію «Крим – це Україна» краще доповнити баченням конкретних кроків, спрямованих на повернення півострова.

Фактично це – відтворення політики позаблоковості, яка реалізовувалась у 2010-2013 роках, але у набагато більш несприятливих зовнішніх умовах, у світі, що став значно небезпечнішим. При цьому ресурсів для проведення такої політики в України стало менше. Ключова проблема, з якою доведеться зіткнутися будь-кому, хто захоче проводити у життя щось подібне, - це російські гарантії безпеки. Без них стати позаблоковою Україна не зможе, а чи здатна Росія надати надійні гарантії після подій 2014 року?

Крим – це Україна, ритуальна і обов'язкова для кандидатів фраза. Повернення не буде швидким, але без відповіді залишається питання про те, що саме Україна має зробити для такого нешвидкого повернення.

Можливо, шлях вбачається через механізм прямих переговорів з Росією та США. Але якщо Україна поставить себе у залежність від російсько-американських домовленостей, то це стане ключове слабким місцем стратегії управління конфліктом з Росією та зовнішньої політики в цілому.

Ставка на угоду між Москвою та Вашингтоном, звичайно, виходить із обмеженої суб'єктності України, але такий погляд можна обстоювати і навіть вважати реалістичним. Серйозніша проблема такого підходу полягає в тому, що він не дає Україні жодних можливостей убезпечити себе від умов, які можуть виявитися неприйнятними. Ймовірність саме таких умов є вкрай високою.

Справа в тому, що навіть якщо розглядати події в Україні крізь призму протистояння США та Росії в дусі «холодної війни», то таке протистояння потрібно вважати сильно асиметричним. Силові потенціали, географія інтересів та інструменти зовнішньої політики Росії та США надто відрізняються. Одним із елементів відмінностей є асиметрія важливості й уваги до України. Для Росії контроль над Україною є одним із фундаментальних інтересів безпеки; а для США відсутність такого контролю – інтересом в кращому випадку другорядним. Це робить ймовірність домовленості за рахунок інтересів України надто високою.

Врегулювання конфлікту на Донбасі шляхом розгортання миротворчої місії, тимчасової адміністрації та поступової реінтеграції виглядає цілком реалістичним способом; але – як вже продемонстрував досвід – лише за згоди Росії. Цю згоду, судячи з усього, планується отримувати через набуття Україною позаблокового статусу, що повертає нас до проблем, описаних вище. Крім того, краще уникнути найменування конкретних країн, щоб не звужувати можливості для розгортання місії і тримати переговори з цього питання максимально відкритими. Конфлікт на Донбасі достатньо тривалий та достатньо складний для того, щоб бути врегульованим Мінськими угодами. Реінтеграція Донбасу вимагатиме окремого масштабного плану, розрахованого на тривалий період.

Пункти 2 й 3 – це звична стратегія багатовекторності та економізації зовнішньої політики. За певних умов, які бували в історії України раніше, вона навіть може приносити невеликі успіхи – зокрема за сприятливої кон'юнктури на світових сировинних ринках. Але ризик полягає в тому, що з такою географією економічних зв'язків Україні може надовго зайняти місце експортера сировини та сільськогосподарської продукції у глобальному розподілі праці. Ми потребуємо технологічного розвиту, нових соціальних та політичних стандартів, а також міцних демократичних інститутів – з цих причин європейський напрям розвитку є для України пріоритетним.

Стратегія розв'язання конфлікту на Донбасі схожа на стратегію Олександра Вілкула й також передбачає розгортання миротворчої місії в якості ключового елемента. Тут проблема буде тією самою: позиція Росії. За рахунок чого її планується модифікувати – відкрите питання. Якщо шляхом переговорів із Донецьком, Луганськом та Москвою, то необхідно позначити обсяг поступок та червоні лінії таких переговорів. Цілком ймовірно, що ціна Росії за зміну позиції по миротворцях виявиться надто високою. Навіть якщо питання миротворців залишатиметься поза рамками таких переговорів, їхній порядок денний має бути відомим заздалегідь.

Російсько-американська посередницька місія виглядає дуже малоймовірною. До того ж, навряд чи її користь для України буде вищою, ніж вже існуючих форматів.

Роки незалежності мали продемонструвати українцям, що знаходження на різноманітних «перетинах» створює не лише можливості, але й ризики. Для сильної і ефективної держави хороші транзитні можливості чи розташування у регіонах із складними геополітичними умовами можуть бути перевагою; але для держави слабкої і вразливої вони частіше є джерелом додаткових ризиків. «Цивілізації» - концепція більшою мірою філософська, ніж політична. А Україна зараз потребує прагматичних рецептів, в тому числі і в зовнішній політиці.