Українська поетка, перекладачка, авторка поетичних збірок і прозових творів Катерина Калитко поділилася щемливою історією, яка трапилася з нею, коли вона сиділа за кавою з людиною, яка нещодавно повернулася з полону. Зокрема про те, як людина зреагувала на російську мову.
Розповідь Калитко виклала на своїй сторінці в Facebook.
Поетка сказала, що з людиною говорили про нейтральне. Тоді за сусіднім столиком змінилися люди, і новоприбулі голосно заговорили російською.
"І я раптом побачила, як зреагувала людина поруч зі мною на фізичному рівні: її тіло сіпнулося, її обличчя змінилося, ніби провалюючись усередину темряви, видимої тільки їй, її пальці стиснулися і побіліли на кісточках. До неї нізвідки заговорила територія насильства і знелюднення, байдуже, на чиїх вустах вона оприявнилася, зазвучала. За хвилину людина опанувала себе, усміхнулася і продовжила розмову, але цей протяг, який розчахує двері в немислиме, був надто видимий, надто відчутний", - розповіла перекладачка.
Також навела приклад з побаченого колись давно російського фільму. З кіно пригадала сцену етапування в'язнів концтабору.
"До засніженої станції прибуває потяг, його оточують конвоїри з розлюченими вівчарками і ледь стримують натовп розпачливих родичів, які рвуться хоча б здаля побачити рідні обличчя. З вагона висмикують чоловіка, він падає ницьма на сніг, на нього кидається собака. І в цей час з-поза спин конвоїрів жінка відчайдушно кричить українською: – Миколо, батько вмер! Батько вмер! Чоловік підводиться, похитуючись, намагається знайти поглядом жінку, яка кричить, але його вже штовхають бігти далі, запихають у вантажівку, лають російською мовою. І за весь цей час він не говорить нічого. Фільму не пам'ятаю, але сцену цю пам'ятаю. Вона для мене про гірку смужку світла під дверима дому, яка показалася тому чоловікові, така разючо видима на ворожому сенсовому полі навколо нього. Він не говорить у відповідь, бо не має вже ключа від тих дверей, бо за цей ключ можуть убити", - провела паралелі Калитко.
Водночас поетка зауважила, що в контексті мовних дискусій інколи згадують Пауля Целана, який продовжив писати німецькою - "мовою власної матері й мовою її убивць".
"Петро Рихло стверджує, що він хотів змінити, перевинайти цю мову, спотворену нацизмом. Що ж, такий підхід має право на існування, але для нього потрібна відстань. Часова, після падіння людожерського режиму, або географічна віддаль від абсолютно конкретної, опуклої трагедії. Тому-то закордонним українцям (UPD: так, авжеж, не всім поголовно) так добре вдаються стрункі логічні викладки про те, як слід поводитися нам тут. Втім, за три роки великої війни змінилося саме повітря і дихання. І демонстративне _говоріння_російською_як_жест інтуїтивно зчитується як демонстрація насильства. Або натяк на його можливість. Мабуть, цього не зрозумієш без дуже конкретної української емпірики останнього часу. Але ми маємо право опиратися насильству і нікого не перепрошувати за це", - констатувала Калитко.
"Апостроф" писав, що 15 січня між Україною та Росією відбувся черговий обмін полоненими. Серед 25 звільнених українців - захисники Маріуполя й "Азовсталі", а також Харківщини, Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини.
