Українська психологиня Катерина Гольцберг опублікувала роздуми про способи впливу матерів на власних дітей та про покарання, зокрема, про найпоширеніший.
Спеціалістка на своїй сторінці в Facebook пояснила наслідки таких покарань для дитини.
За словами Гольцберг, найбільш прийнятним і навіть "лайтовим" покаранням є ігнорування.
"Забанити" власну дитину? Я дуже часто стикаюся в роботі з цим способом покарання. Цей "тихий саботаж" руйнує дитячу психіку й отруює нам і дорослі стосунки.
"Не підходь, поки не вибачишся/заспокоїшся/усвідомиш". "Мені нема про що з тобою говорити". "Сядь у кутку й подумай", "Все, я з тобою не розмовляю, доки ти не...". Усе це – варіації одного й того самого методу: позбавити дитину контакту. Так, дитина потребує любові і прийняття найбільше саме тоді, коли найменше цього заслуговує. Але для виснаженого або роздратованого дорослого це здається шляхетною карою: без крику, без ременя, дитина «сама зрозуміє». Насправді ж мовчазне відсторонення – це форма психологічного насильства, яку дослідники називають emotional withdrawal або silent treatment. Я б назвала це емоційним відчуженням", - зауважила психологиня.
А далі пояснила, чому це так боляче дитині:
- По-перше, потреба в контакті – базова. Немовля, залишене без зорового контакту, відчуває фізіологічний стрес: зростає рівень кортизолу, серце бʼється швидше. Дитина старшого віку переживає той самий гормональний «шторм», лише усвідомлює його вже як сором і страх покинутості.
- По-друге, для дитини невизначеність дорівнює небезпека. Коли дорослий не пояснює, що відбувається, мозок дитини запускає пошук причини: «Я погана? Я перестану існувати для мами?». Так виникає токсичне почуття провини й глобального дефекту «зі мною щось не так».
"Порушується прив’язаність. З теорії Боулбі: основне завдання ранніх років – сформувати внутрішню модель «Я цінна/цінний, світ безпечний». Ігнорування прямо суперечить цій тезі", - додає Гольцберг.
Також вказує і на довгострокові наслідки:
- Небезпечний стиль прив’язаності: тривожно-амбівалентний або уникаючий. Людина то чіпляється за партнера, боячись розриву, нависає, ревнує, переслідує, то сама біжить першою, щоб «не було так боляче», якщо станеться розрив.
- Гіперчутливість до невчасної відповіді. Ізоляція в чаті, непобачений лайк чи непрочитане повідомлення можуть викликати паніку або лють: як я можу бути проігнорована/ний?
- Зниження самооцінки та труднощі з регуляцією емоцій. Дорослому важко зрозуміти свої почуття, адже в дитинстві їх «глушили» мовчанням.
- Соматичні прояви: хронічна тривога, проблеми зі сном, психосоматичний біль.
Психологиня уточнює, що в дорослому житті сценарії ті самі. Мовляв, в соцмережах "бан" став ледь не етичною нормою. Проте контекст важливий:
– Безпечна межа. Заблокувати агресора, сталкера або автора hate-speech – форма самозахисту, а не покарання.
– Тиха війна. Інша річ, коли бан чи «дісапір» – спосіб помститись, змусити партнера вибачатися, довести свою правоту. Тоді ми відтворюємо дитячий сценарій: «Я заберу себе, щоб ти страждав». Це не регуляція стосунків, а емоційна маніпуляція.
Що робити замість ігнорування батькам?
- Називати почуття та коригувати поведінку, а не особистість: «Я злюсь, бо ти зламав іграшку сестри. Ми разом подумаємо, як це виправити».
- Пропонувати відновлення: обійми, спільна активність, ритуали примирення.
- Використовувати природні або логічні наслідки, а не емоційні санкції.
Що робити дорослим у конфліктах?
- Говорити «Я-повідомленнями»: «Я відчуваю образу, коли ти не відповідаєш», замість «Ти мене ігноруєш».
- Усвідомлено ставити межі: «Мені некомфортно ця розмова, я повернусь о 18-й».
- Шукати діалогу після паузи – руйнація взаємності часто болючіша за сам конфлікт.
"Мовчазне покарання здається «мінімальним втручанням», та насправді воно відтинає життєво важливий кисень — контакт. Дитина, яку ігнорують, не «вчиться поводитися», а втрачає віру в себе й в безпеку світу. Дорослі, що виросли в такій атмосфері, несуть невидимі шрами й часом передають їх далі — у стосунках, на роботі, в онлайн-просторі. Вони обирають ігнорування, бо знають його "ціну" - ціну болі невидимої людини. Ціну "бану", як способу уникати контакту, а не вирішувати проблему свідомо. Визнати біль, назвати його та відмовитися від «тихого саботажу» — перший крок до справді зрілої, турботливої комунікації", - підсумувала психологиня.
Раніше Катерину Гольцберг обурила ідея того, щоб заборонити дітям смартфони в школі.
