Юлайла Грейс Лару – українська художниця, яка під час війни переїхала з Київщини до Ужгорода. Жінка втратила будинок через пожежу та розпочала нову сторінку життя в чужому місті, яке стало рідним. В інтерв’ю "Апострофу Lime" Юлайла розповіла про повороти долі, творчість і війну, а також висловилася про ШІ та вуличне мистецтво.
Читайте також: "Це підігрів до Холостяка?": Тарас Цимбалюк вразив мережу провокаційним фото.
Юлайла Грейс Лару
- Юліє, звідки виникла ідея імені Юлайла Грейс Лару? До Вас краще так звертатися?
- Так. Досі в паспорті я не змінила своє ім’я, але планую. У 19 років у мене була низка неприємних моментів у житті. Тому в якийсь момент священник мені підказав, що варто трохи обдурити смерть, помінявши ім’я. Але я не хотіла далеко відходити від імені Юлія, тому обрала литовське Юлайла, яке відшукала, будучи в бібліотеці. А Грейс Лару – це моя історична спадщина, прізвище прапрабабусі. В якийсь момент після розлучень я почала використовувати це прізвище для себе.
- Ви двічі розлучені?
- Так, двічі. Від першого чоловіка я пішла вагітною. З другим чоловіком у шлюбі була протягом 11 років, народилося двоє дітей. Але через постійні зради відчула, що в мені просто вбивають художника. Я через переживання не займалася творчістю роками. Коли мала маленьку дитину на руках, то подала на розлучення. Наразі я щаслива, бо обрала себе.
- Зараз Ваше серце зайняте?
- Так, я знайшла себе, відновилася. Під час війни познайомилася з хорошою людиною, з якою ми живемо разом. У нас спільні плани на майбутнє. Це вже не юнацьке, а зріле кохання.
- Ви родом з Київщини, але мешкаєте в Ужгороді. Обрали це місто випадково чи все-таки через зручне розташування (подалі від регулярних обстрілів), цвітіння сакур, музей Бокшая тощо?
- Перед війною в мене згорів будинок у Василькові. Біда трапилася через сусіда, який самотужки неправильно зробив камін. Зараз навіть рада, що пережила таке, бо я б до останнього трималася за дім, в який було дуже багато всього вкладено. Будинок згорів повністю, з речами і документами. До речі, ніхто з родичів мене не запросив пожити, знаючи, що я залишилася без даху над головою. Прихисток запропонувала незнайома людина, яка прочитала інформацію в соцмережі. Жінка дала мені ключі від квартири, що неподалік від аеропорту "Жуляни". Згодом розпочалася війна. Мене нічого не тримало, речі помістилися в один рюкзак. Я зібрала всіх дітей, і ми вирішили поїхати в Ужгород, бо хлопець моєї доньки родом з цього міста. Пам’ятаю, як виходжу з авто, повертаюся, а переді мною музей Бокшая, який раніше був у мене в планах (сміється). Зараз усі мої мрії лише про Ужгород.
Читайте також: Олена Зеленська продемонструвала нову вишиванку, яка вражає кольором і значенням символіки.
- Юлайло, якби Ви не стали художницею, то який шлях обрали б?
- Скільки себе пам’ятаю, малюю. Пам’ятаю, як мама ображалася, бо у нас були городи, свині, гуси, а я сиділа і малювала. Мені також завжди подобалось гончарство, скульптура, але без малювання ці напрямки творчості також неможливі. А моя офіційна професія – це бухгалтерія, яка завжди була основним доходом. А картини – це вже хобі і віддушина. Моне і Ван Гог – художники, творчість яких мене завжди надихала. Перечитала про них все, що можна.
"Зараз поле експериментів розширилося"
Так як я працювала у великих компаніях головним бухгалтером, інформація про мою творчість не залишилася непоміченою. Багато картин розкуповували і вони розліталися по всьому світу. Навіть в Іраку, Ірані, Казахстані, Узбекистані є мої роботи.
- Нещодавно у Вас була виставка в США, присвячена війні в Україні. Як жахливі події в нашій країні вплинули на настрій Ваших картин, кольори, форми, техніки, сенси?
- Виставка "Під час війни" була в штаті Оклахома. Вона відображала події в Україні. Також я показувала американцям фото Василькова, дітей війни, розповідала, як війна вплинула на життя, навчання, медицину, як ми жили без світла і тепла. У мене є картини про Ірпінь, про зґвалтування жінок і дітей, про бабусь, які травили орків тощо.
До речі, під час повномасштабного вторгнення компанія, з якою я співпрацювала і викуповувала тканини для своїх майбутніх картин, закрилась. Я почала шукати щось нове, але це дуже проблематично. Тому почала експериментувати з різними тканинами – велюр, оксамит. Якщо до війни я дванадцять років малювала винятково на штучній замші, то зараз поле експериментів розширилося. Щодо сюжетів, то додалося більше портретів. Мені подобається робити акцент на погляді.
Читайте також: "Це колосальні були витрати": представниця України на "Євробаченні" розповіла про борги після конкурсу.
- Ви часто малюєте тваринний світ, такий собі animal art. Але усі тварини з Ваших полотен, здається, мають людські переживання. Я не помиляюсь?
- Ви правильно кажете. Однією з улюблених у мене є серія картин, присвячена зоопарку в Києві, яка називається "Дванадцять місяців". Зоопарк пережив окупацію і коли вже його було відкрито, я поїхала подивитися на його мешканців. Ми збирали кошти для ремонту кліток, харчування тварин. Жираф Микола, носоріг Арчі з зоопарку стали героями моїх картин. Сюди ж можна додати і індика Дюшу з ферми Ослофф, ягуара Джекі з Одеси, якого врятували волонтери. Через картини, на яких зображені тварини, я хочу розповісти про емоції людей. Була картина, присвячена лосю, який народився під вибухи у Василькові.
Жираф Микола з київського зоопарку
- Про що Ваша остання картина? І чи пам’ятаєте свою першу роботу?
- Перша картина – півник, а подальші були суто про собак під замовлення. Перемалювала всі породи собак. Але все-таки домашні тварини, з якими я виросла, мене найбільше надихають і перезавантажують. З останніх картин – курочка з яйцями, гуси, ослик, фазанчик.
- А себе Ви малювали?
- Так, це було давно, у років 25, коли я захоплювалася Ван Гогом. Але частіше доводилося малювати своїх дітей. Чесно кажучи, портрети – це не моє. Я можу це зробити як роботу, але це не духовний порив. Коли мене питають митці-початківці, як досягти успіху і фінансового благополуччя, то я раджу малювати портрети.
Арт-зона
Читайте також: "Опинився в центрі абсурду": Лесь Подерв'янський розповів про службу в радянській армії.
- Юлайло, а як щодо ілюстрування книжок, співпраці з видавництвами, роботою над театральними проектами?
- У мене була серія мультяшних тваринок, зокрема лемурів. І одна з моїх знайомих написала мені, що треба зроби дитячу книгу про цього лемура. Тоді я замислилася, що справді хочеться створювати ілюстрації. Але під час коронавірусу я стикалася з ілюстраторами, які чомусь поголовно були російськомовними. Це мене відштовхувало.
Зараз такий потік дитячої книжки з яскравими ілюстраціями, що очі розбігаються. Може, це пов’язано із винаходом ШІ. Але ці книги такі класні. Нещодавно купила книгу дитині – "Біла трішки чорна-пречорна книжка" Кузька Кузякіна. Вона просто чудово промальована, кілька разів її сама перечитала.
- До речі, про ШІ. Як вважаєте, чи можна вважати згенеровані штучним інтелектом ілюстрації мистецтвом?
- Я до цього дійшла завдяки своєму синові. Він захопився згенерованими картинками, які продавалися в інтернеті за шалені гроші – NFT-картинки. Мій син дуже хотів, аби я свої фотографії сканувала і виставляла на цьому сайті. Я не хотіла до цього долучатися, а він захопився. Я вважаю, що це теж вид мистецтва. Люди витратили на це час і створили щось нове.
- З часом ШІ може негативно повпливати або й навіть витіснити творчість традиційних художників?
- Я в це не вірю. Як на мене, ШІ не заважає традиційному мистецтву. Ті люди, які люблять олійні фарби, ніколи не замінять це фотографією, згенерованою ШІ. Картина, намальована фарбами, має свою особливу естетику. А хтось повісить собі плакат моря і також отримає від цього естетичне задоволення.
Читайте також: "Був готовий заради неї на все": історія трагічного кохання Василя Вірастюка.
- Ви маєте свою майстерню?
- Поки що ні. Ми винаймаємо житло, нещодавно коханий чоловік подарував мені мольберт. Це було приємною несподіванкою. Бо всі мої матеріали згоріли у Василькові, тому в Ужгороді розпочала все з нуля. За 2022 рік у мене було 17 переїздів з дітьми, пакетами, собаками, тому про мольберт я навіть не мріяла. Тож у мене вже є своє робоче місце. Коли набиваю тканину на підрамники, то буває дуже гучно, тому намагаюся поділити часовий простір так, аби не заважати чоловікові працювати. Поки що ладнаємо. Наразі мріємо про свій будиночок, в проекті якого я вже промалювала і свою майстерню.
Підготовка до виставки. Бастіон, Івано-Франківськ
- А як Ви ставитеся до вуличного мистецтва? У столиці та інших містах України зображали на стінах будинків і героїв, які боронили "Азовсталь", і пса Патрона, і Залужного, і українських політиків. Щоправда, дуже часто мурали малювали-малювали, а згодом поспіхом замальовували…
- Мене обурює, коли вуличне мистецтво не продумане. Наприклад, коли замальовані фрески, створені у 60-70 роках, які є історичною пам’яткою. Я була цього року на виставці на Подолі, мала час пройтися від метро до місця, де проводився захід, і подивитися. Дуже багато відновлених будинків, на яких є вуличний арт. Мене це обурює. Але якщо арт має естетичний вигляд у арці або в якомусь переході, то це буває справді гарно. Важливо, щоб малюнок ніс якісь сенси. Особисто я до цього виду мистецтва ніколи не долучалась.
- На Вашу думку, наші сучасні політики варті того, аби їх увіковічнювали на муралах, полотнах, в скульптурах тощо? Часом це має вигляд якогось нездорового фанатизму...
- Це історія. Коли я була у Василькові, то розуміла, що це моя відповідальність, віддала я свій голос за якогось політика чи ні. Історію будує кожен українець, який живе в Україні. Якщо створюються картини, мурали або інші витвори мистецтва із зображеннями політиків, то чому б ні. Це чиясь думка. Головне, що в Україні ми можемо вільно висловитися, кепкувати з політиків і показувати їх не лише у хорошому світлі.
Читайте також: Опубліковано портрет, подарований Путіним Трампу - його автором виявився Нікас Сафронов.
- Як Ви реагуєте на кепкування і критику незнайомих людей? Стикалися з таким?
- До 2019 року я не виставлялася взагалі. Але згодом мені знайома порадила: "Платиш 500 грн і твоя картина висить у Будинку художника. Це лише питання грошей". Це вже я розумію сьогодні, тоді про це не знала і вважала, що на виставках – роботи лише великих людей. Коли я приїхала на колективну виставку у Будинок художника, то побачила поважну жіночку 70+, яка роздивлялася картини. Вона дійшла до моєї роботи, хвалила її, хвалила і раптом запитала: "А де Ви навчалися?". Я відповіла: "Ніде, маю економічну освіту". За мить я почула: "Оно і відно". І жіночка спокійно собі пішла. Дуже ця історія врізалася в пам'ять. До речі, коли ти хочеш мати справу з музеями, то завжди цікавляться, чи маєш ти профільну освіту. Якщо ні, зелене світло не дають. Хоча за 2024 рік я маю понад 35 виставок в Україні і за кордоном. Шкода, що у нас досі музейні критики за якимись совковими стандартами поділяють митців на "касти".
- Юлайло, хто сьогодні є головним критиком Ваших робіт?
- Передусім це я. Хоча на одній із виставок у Києві моя мама підійшла до картин і почала їх критикувати. І тут не так, і там не так. Але мамі я дозволяю говорити все, бо дуже люблю її.
