Ставлення росіян до пострадянських країн і до методів контролю, які може застосувати Москва, демонструють, що Кремль не збирається відмовлятися від експансіоністської політики щодо "дружніх держав", які хочуть вийти з його орбіти. Це проглядається і в черговому загостренні діалогу між Росією і Білоруссю: створення РФ прикордонної зони показує, що в Білорусі не хочуть бачити незалежну державу. Агресивна відповідь президента Олександра Лукашенка на кроки Москви свідчить про те, що на двох стільцях йому сидіти все складніше. Приклад Білорусі тут більш ніж красномовний і він досить універсальний. Спочатку Росія використовує м'які закиди і нагадування, потім переходить до засобів економічного і політичного тиску, а потім застосувує військову силу, як це було в Україні і в Грузії. Так що, при деяких відмінностях, можна говорити про єдину тактику, за допомогою якої РФ планує зберегти свій вплив на пострадянському просторі.
Не люблю – не відпущу
Цікаве соціологічне дослідження 2 лютого випустив російський "Левада-Центр". Залишаючи за дужками правдивість й достовірність його результатів, наводимо наступні цифри: 19% опитаних "скоріше згодні", що Росія повинна будь-якими засобами, в тому числі військовими, утримувати під своїм контролем колишні радянські республіки. Цей показник впав в порівнянні з вереснем 2009-го (26%) або вереснем 2015 року (28%), але все ще залишається на рівні попередніх років. "повністю згодні" в січні 2017 року - 6%. Частка тих, хто "скоріше не згоден", склала 36%, менше ніж у вересні 2011 або 2014 рр. (41% і 39%). Зате відверто проти таких заходів Москви рекордні 29%.
Соціологи пройшлися і окремо по декількох країнах. Так, Україна закордоном вважають 42% росіян. Більше було тільки влітку 2009 року -- 44%. І мінімальні в XXI столітті 53%, якщо вірити опитуванням, відмовилися визнавати в Україну як незалежну державу. Але якщо до Євромайдану Україну позитивно сприймали в Росії 60% громадян, то з початком війни ця цифра впала до 20-30%.
Якщо ж говорити про Грузію, частка росіян, які вважають її зараз закордоном впала до 48%, а в 2007-2011, тобто при Саакашвілі, цей показнік становів 55-60%. У випадку з Білоруссю частка тих росіян, які не вважають її закордоном, склала 61%, найменше в XXI столітті, якщо оцінювати по цифрам наданим "Левадою". Язик не повертається назвати цю динаміку позитивною.
"Об'єктивні опитування на життєво важливі теми" мають на меті переконати тих, хто сумнівається, що більшість їхніх співвітчизників думає саме так, а не інакше. На цьому тлі російські політики, яким довірили роль глашатаїв імперського націоналізму, нагадують сусіднім країнам, що на Грузії і Україні Росія не зобов'язана зупинятися. Регулярно робляться випади в бік Казахстану, де, на півночі, живуть етнічні росіяни. Адже їх теж можуть захистити "зелені чоловічки".
Претензії до Казахстану
Обраний до Держдуми від окупованого Криму, а значить і нелегетимний, депутат Павло Шпєров в кінці січня на засіданні круглого столу в нижній палаті російського парламенту з проблем російських співвітчизників заявив, що Росії треба повернути втрачені землі в країнах ближнього зарубіжжя.
"Ми велика країна і повинні захищати свої інтереси по всьому світу усіма силами. Сил у нас достатньо, потрібно вести пропаганду, не все втрачено в так званих країнах ближнього зарубіжжя. [...] Коли ми, наприклад, в Казахстані називаємо наших співвітчизників діаспорою, то .. це наші землі, тимчасово відірвані. Кордони не вічні, і ми повернемося до кордонів держави російської це буде найближчим часом", - упевнений депутат.
Шпєров наполягає на тому, що а відміну від російських австралійців "співвітчизників" у сусідніх країнах не можна називати діаспорою.
Пізніше, правда, у Держдумі відхрестилися від територіальних претензій до Казахстану. За словами Леоніда Слуцького, голови комітету з міжнародних справ, в Думі така ідея ніколи не звучала: "Смію запевнити, що ніхто не мав на увазі перегляд кордонів РФ з Казахстаном. Цитата явно висмикнута з контексту виступу і супроводжується власними, явно натягнутими висновками журналістів .. [...] У Державній думі ніколи не звучала така ідея".
При цьому Слуцький назвав Казахстан братською державою, з яким така напруга "не може і не повинна виникати".
Зрозуміло, що такі радикальні думки часто доручають/дозволяють озвучувати маргінальним персонажам. У грудні лідер комуністів Геннадій Зюганов заявив, що Росія, Україна, Білорусь і Казахстан могли б сформувати союзну державу з чудовим потенціалом, "не зазіхаючи ні на чий суверенітет, мову і культуру і традиції". Ще раніше аналогічну ідею озвучував єдиний президент СРСР Михайло Горбачов.
Була і заява від Володимира Путіна, що "Нурсултан Назарбаєв створив державу на території, на якій держава ніколи не було -- у казахів не було держави". При цьому Путін назвав Назарбаєва унікальною для пострадянського простору людиною, мудрим і досвідченим керівником.
Але експерти не вірять, що Астані зараз варто чогось побоюватися. "У Казахстан Кремль не полізе, бо за ним стоїть Китай. Це не НАТО, яке буде дуже довго, як відповісти, дебатувати, голосувати. Якщо зелені чоловічки полізуть в Казахстан, то там з'явиться стільки жовтих чоловічків, що мало не буде, і це в Москві розуміють", -- розповів "Апострофу" російський політолог Андрій Піонтковський.
За Бацьку страшно
Судячи з чергового загострення діалогу між Москвою і Мінськом, наступною жертвою експансіоністської політики Кремля щодо "дружніх держав", які хочуть вийти з його орбіти, може стати Білорусь.
"Я найбільше за Бацьку зараз побоююся. Росія давно хоче поглинути Білорусь -- вже років 20. Вони свого часу Бацьку поставили, сподівалися, що він їм все на блюдці принесе -- 7 суб'єктів РФ", -- говорить Піонтковський.
Білоруси і раніше стикалися з нафтовими, газовими, молочними, м'ясними, цукровими і навіть інформаційними війнами з Росією і до них, пише ресурс TUT.BY, якось звикли. Але візово-прикордонна війна з Москвою, яка триває вже кілька місяців, для них – це щось нове.
Формально між Росією і Білоруссю кордону немає зовсім -- Білорусь разом з РФ і Казахстаном входить до Митного союзу. Через Білорусь, пише "Медуза", тікають ті, кому заборонений виїзд з Росії. Але з 6 лютого у всіх трьох російських прикордонних областях повинна має з'явитися прикордонна зона. Контролюватимуть переміщення між Білоруссю і РФ і громадян третіх країн, які раніше використовували міграційні карти загального зразка. Ускладнити перетин кордону при бажанні можна і білорусам. Офіційно рішення Москва досі не пояснює. ЗМІ ж з посиланням на джерела повідомляють, що Кремль боїться "міграційних і терористичних ризиків", адже місяць тому Мінськ скасував візи на термін до п'яти днів для громадян 80 країн, в тому числі США і всіх країн-членів Євросоюзу. 12 лютого цей режим вступає в силу.
Прикордонне питання між Росією і Білоруссю дещо загострилося після введення санкцій і російських контрсанкцій. На територію РФ почали проникати горезвісні "білоруські устриці", які оформлялися як транзитні, але залишалися в Росії. Але навряд чи, чесно кажучи, Москва боїться нелегальної міграції (особливо устриць!) Через територію Білорусі більше, ніж громадян Узбекистану, Таджикистану або, врешті-решт, України -- вони користуються безвізовим в'їздом в РФ.
Мінськ досі опирається бажанням Москви впровадити єдине візовий простір для двох країн. "Власна віза -- важливий атрибут незалежної держави При загальній візі більшість іноземців будуть отримувати її в російських посольствах, а значить, не білоруси будуть вирішувати, кому дати право в'їзду в країну", -- пише в TUT.BY.
Створення прикордонної зони -- лише частина загального погіршення відносин між Росією і Білоруссю. 3 січня президент Білорусі Олександр Лукашенко пояснив нове загострення діалогу тим, що Москва побоюється зближення Мінська з Заходом. Лукашенко пішов ще далі, заявивши, що Білорусь може обійтися без російської нафти, хоча і визнав, що це буде дуже важко. "Ми все одно знайдемо вихід. Цього в Росії, на жаль, не розуміють", -- запевняє він.
Нафта і газ, які поставляються в Білорусь з Росії за субсидованими цінами, не раз використовувалися Москвою як важіль впливу. Зараз же, схоже, Росія не готова платити за білоруську дружбу в таких обсягах. А Лукашенко не готовий знижувати ціну.
"У нас є міждержавні договори. Ми жодного цього договору не порушили, Росія штовхає в хвіст і в гриву ці договори", -- обурюється Лукашенко. -- Домовилися 24 млн тонн (нафти) щорічно поставляти. До 18 скоротили, потім до 16 начебто хочуть, а взагалі 12 будемо поставляти. Але ми ж підписали (домовленості)".
Те ж саме і з прикордонною зоною: "Є договір від 95-го року і наступні, Союзну державу зібралися створювати [...] І один якийсь міністр, нехай навіть сильний, ФСБ-шник, одним розчерком пера поставив хрест на всіх домовленостях, бо видав свій наказ. [...] Це, що, нормально?"
За поглядом на мотиви Лукашенко і можливі наслідки звернемося до цитати ідеолога "руського мира" Олександра Дугіна: "Без ядерної великої Росії навіть такого народного і популярного вождя, як Лукашенко, (Заходу) неважко знести. Це Олександр Григорович прекрасно розуміє, і тому у всіх критичних моментах він на нашому боці. Але... він вимагає і до себе поваги".
Потенційні жертви за "старим" шаблоном
Якщо Росія і Білорусь не домовляться з питання кордону і енергоносіїв, можна говорити про інші засоби тиску на Мінськ. У тому числі військові, як це було з Грузією, а пізніше -- з Україною.
Як сказав російському "Собєсєдніку" фахівець з російсько-білоруських відносин Дмитро Болкунец з Вищої школи економіки категорично відкидати український сценарій щодо Білорусі не варто: "Ну, чому (український сценарій) неможливий. Два тижні тому в Польщі, у Варшаві, експерти НАТО провели військові навчання, на яких відпрацьовувалася легенда, що Кремль скидає Лукашенко, і які з цього випливають наслідки. Експерти з Білорусі також брали участь. Це поганий знак".
Цей шаблон можна застосувати і до інших пострадянських країн. У схожу пастку колись може потрапити Вірменія, яка зовсім недавно підписала з Росією угоду про взаємні поїздки за внутрішніми паспортами. Ще раніше Москва і Єреван погодили створення об'єднаного угруповання військ Росії і Вірменії, хоча на вірменській території є російська військова база, і обидві країни входять до складу ОДКБ. При цьому російська сторона без ентузіазму сприйняла ідею створення двостороннього інвестиційного фонду. Таким чином Вірменія втрачає залишки свого суверенітету.
Є російські військові бази і на території Білорусі. Причому Кремль намагається отримати згоду Мінська на створення третьої -- авіаційної. Вона потрібна не стільки для протидії Білорусі, як країнам НАТО. Але важлива саме згода! У 2017 році російське міністерство оборони планує відправити на територію Білорусі у 83 рази більше залізничних вагонів, ніж у 2016-му, -- 4162. Ці публічні цифри можуть бути одним із способів тиску на Білорусь. Тоді як інформкампанія в російських ЗМІ готує громадян РФ до несподіваних поворотів у двосторонніх відносинах. Восени, напередодні зустрічі президентів двох країн у Москві, російські телеканали вийшли з сюжетами про можливу "кольорову революцію" в Білорусі, інспіровану Заходом, і зростання русофобії у білоруському суспільстві. Щось схоже вже було, вірно?
На думку російсько-американського історика Юрія Фельштінського, в максимальній зоні ризику знаходиться, крім України та Грузії, саме Білорусь. І принаймні, додав він в коментарі "Апострофу", частково в ній знаходиться Молдова -- через наявність конфлікту в Придністров'ї.
Як сказав нашому виданню директор аналітичної групи Da Vinci AG Анатолій Баронін, навіть загроза Казахстану, який другий у списку потенційних жертв, незрівнянна з загрозою Білорусі: "У випадку з Казахстаном йдеться про ризики лише для північній частині країни з високою концентрацією російськомовного населення Незважаючи на те, що ймовірність сценарію щодо Казахстану присутня, та існує загальний фактор надмірної, в сприйнятті Росії, самостійності режиму в Астані, механізми реалізації можливих операцій в Білорусі і Казахстані суттєво відрізняються".
Інші пострадянські країни в Середній Азії і Закавказзі поки не розглядаються Росією як об'єкти для військової агресії, оскільки сильно залежні від Кремля в політичному плані.
"Вірменія повністю підконтрольна економічно, а значить і політично. Крім того Єреван залежить від Кремля по лінії Нагірного Карабаху. Країни Середньої Азії цікавлять РФ виключно як буфер від ісламського фундаменталізму. Зі зниженням цін на нафту інтерес до деяких з них як до експортерів енергоносіїв знизився. Цей регіон контролюється політично і не становить інтересу для анексії", -- впевнений Баронін.
Балтія може спати спокійно?
Андрій Піонтковський впевнений, що в країнах всього пострадянського простору зараз спокійно можуть спати тільки жителі балтійського регіону. "На Балтику Путін зараз не піде, тому що після довгих коливань НАТО все-таки зайняло рішучу позицію, і направляє хоч і символічні, але все ж війська, показуючи, що в разі агресії потрібно буде виконувати свої зобов'язання за статтею 5 (статуту НАТО)", -- вважає політолог.
Не всі, однак, такі однозначні в своїх відповідях. "Кремль має всі можливості для дестабілізації цих країн, але піде на це лише у крайньому випадку через непередбачуваність наслідків. При цьому не можна стверджувати, що ця непередбачуваність є гарантією того, що Кремль не піде на агресію. Саме Балтія є ахіллесовою п'ятою Альянсу, яка може поставити під питання дію 5 статті на практиці", -- вважає Анатолій Баронін.
Юрій Фельштінський нагадує, що в контексті проголошеного Кремлем гасла про "рускій мір" Балтія потрапляє в зону ризику.
"І не тільки Нарва, де зосереджено російське населення в одному конкретному місті, близько знаходиться до кордону РФ, але, я думаю, що вже і все балтійські республіки, тому що з чисто військової точки зору все одно, чи порушено суверенітет однієї лише Естонії, або ще й Латвії, Литви. Найсумніше, що в цю зону ризику потрапляють і країни, які не входили до складу Радянського Союзу -- Фінляндія, яка не є членом НАТО, і яка входила в Російську імперію до 1918 року, а, можливо, і Швеція", -- вважає історик. Зелене світло таким діям, на жаль, може дати новий президент США, якщо приступить до реалізації свого курсу на дискредитацію і "дискваліфікацію" НАТО шляхом його формального розпуску або знищення статті 5.
Ще кілька років тому таким же фантастичним здавався і сценарій захоплення Криму і війни на сході України, додає Фельштінський.
