Трансформація світового порядку, що розпочалася з проголошення Росією своїх намірів у 2007 році, та як наслідок - повернення великомасштабних збройних конфліктів, перш за все, на європейський континент, створила безпрецедентну екзистенційну загрозу не тільки державному суверенітету України, а й безпосередньо виживанню українців як нації.

З одного боку, спротив та боротьба українського народу та сучасні інструменти ведення бойових дій відкривають вікно можливостей для України щодо здобуття повноцінної суб’єктності у новій або у вже сформованій системі міжнародних відносин. А з іншого - змушують негайно переглянути концептуальні засади національної безпеки як на період виживання, так і на майбутнє.

Продовження після реклами

Це пов’язано, перш за все, з новими можливостями, що відкрилися після невдалої спроби Росії оволодіти територією України та подальшим розвитком науково-технічного прогресу.

Відкидаючи історичні факти, що стали причиною війни після здобуття Україною незалежності, саме необхідність забезпечення власної безпеки у тому числі через технічну інтеграцію, зумовлює повну трансформацію основ національної та регіональної безпеки шляхом переосмислення її ідеологічних, політичних і економічних аспектів.

І тому, я дуже сподіваюся, що наступна конференція з відбудови України розпочнеться саме з оголошення того, у якому безпековому форматі буде все це відбуватися. Бо ні Мюнхен, ні Давос цього не зробили.

Продовження після реклами

За таких умов пошук альянсів і довгострокових союзів у регіональній і світовій безпеці є пріоритетним завданням держави, як умова не лише виживання, а й довгострокового миру. Все інше просто неможливо через технічну та політичну неготовність старого світу, а також неможливість виживання у ньому України.

Окрім того, очевидно, що війна в Україні та Ормузькій протоці вплинула і продовжує впливати на економічну, політичну, соціальну ситуацію та міграційні процеси не тільки в Європі та в районі Перської затоки, а і в усьому світі. Бо економіка, що є похідною від політики держав, і є глобальною. Усі ці впливи, для усіх учасників такого масштабу конфліктів - як активних, так і тих, хто залучений до цього опосередковано - носять лише деструктивний характер, з ознаками майбутньої глибокої економічної кризи і навіть розгортання ще масштабнішої війни.

Отже, сьогодні неважливо, чи розуміють країни, які ще не чують вибухів, таку перспективу. Самі події, що відбуваються останнім часом, змушують до пошуку, створення або посилення існуючого формату колективної безпеки.

Попри не вжиття превентивних заходів впливу на розвиток війни в Європі, вже саме залучення до процесу врегулювання кризи провідних світових держав, таких як США, Китаю, Британії та провідних країн ЄС, не дає жодного результату.

Поступово створюється ситуація, коли, як казав Генрі Кіссінджер, «виникла криза, з якої ніхто не хотів виходити добровільно».

Це свідчить про не лише невідповідність класичних моделей колективної безпеки, а й про фактичну руйнацію старого світового порядку як моделі безпеки та необхідність негайного пошуку нових дієвих механізмів захисту від викликів сьогодення та уникнення світової війни.

Тоді виникає питання: якщо необхідність створення нової архітектури безпеки у Європі є очевидною і майже передбачуваною, то чи очевидним для України є формування такого ж безпекового середовища у Азово-Чорноморському регіоні, де фактично рівень загроз для нас не лише залишається стабільним, а й має свої особливості через різноманіття хоча б прибережних держав і наявності у них своїх інтересів та суперечностей?

Азово-Чорноморський регіон вкрай важливий для забезпечення національної безпеки України не тільки через морський доступ до транснаціонального простору торгівлі та місць видобутку ресурсів. Через війну такий регіон вже став окремим доменом не тільки ведення бойових дій, а й захисту безпосередньо як сухопутної зони, так і припортової економічної інфраструктури.

Якщо розглядати цей регіон як геополітичний і формувати майбутні безпекові інтереси у призмі нового світового порядку, то він для України є ще важливіший - через можливість виходу на сусідні регіони, наприклад у Середземномор’я, Близький Схід та Африку.

Усе це буде пов’язано ще з однією до цього невідомою функцією державної політики на морі, а саме - функцією проекції сили не тільки у регіоні, а й за його межами.

Звісно, завдяки нашим рішучим діям та безпрецедентному використанню нових можливостей Росії не вдалося не лише позбавити Україну виходу до Чорного моря, а й через такі обставини втратити майже усі можливості щодо умовного домінування у цьому регіоні.

Сам факт панування в Азовському морі, як і використання сухопутного коридору до Криму з території Донецької області є лише формальною тимчасовою історичною подією, бо вже сьогодні практично унеможливлює використання таких можливостей та зводить нанівець усі зусилля Росії. Усе це дає привід Україні для реалізації власної стратегії у цьому регіоні.

Продовження після реклами

Звісно, все буде залежати від розвитку війни та формування перспектив її завершення, сформованих у відповідних стратегіях, об’єднаних єдиною політичною метою.

Отже, якщо політичний, економічний та військовий виміри європейського простору очевидні, хоч і зараз важко досяжні, ситуація в Азово-Чорноморському регіоні виглядає складнішою через цілий ряд викликів та загроз і буде потребувати складної роботи щодо формування майбутнього держави у цьому регіоні.

Як і необхідність дієвих гарантій безпеки, що є запорукою сталого миру, так і формування справедливих відносин у регіоні щодо використання ресурсів морів є безумовною формулою майбутнього існування України. На формування таких відносин класично будуть впливати як регіональні, так і поза регіональні гравці, інтереси яких мають бути враховані. Особливо зараз, коли таке вікно можливостей відкривається.

Азово-Чорноморський регіон охоплює різноманітні прибережні держави. Це ті, які мають берегову лінію Чорного моря, суміжні регіони та різноманітні міжнародні об’єднання. Окрім Росії, до таких держав належать три країни-члени НАТО - Болгарія, Румунія та Туреччина.

Серед цих країн-членів НАТО Румунія та Болгарія також є державами-членами Європейського Союзу. Туреччина, Україна та Грузія не є членами ЄС та мають різні перспективи вступу.

Імовірно, у складі Чорноморського регіону також можна розглядати Молдову - ще одного кандидата на вступ до ЄС.

Отже, Чорне море є ще однією зоною протистояння Росії із Заходом, де Росія до початку війни в України досягла значних успіхів.

Яскравим прикладом є Середземномор'я. Протягом останнього десятиліття посилення участі Росії до подій в Сирії ознаменувало значне розширення її присутності в Середземномор'ї та забезпечило доступ саме до цього моря. До того часу, поки Україна не обмежила потуги Росії, вона вже створювала виклик європейській безпеці як зі східного, так і з південного флангів. При цьому важливо розуміти, що саме Чорноморський флот РФ є логістичною та стратегічною основою для розгортання такої можливості поза Чорноморським регіоном.

Тоді, які ж стратегічні інтереси альянсів і союзів та які загрози безпеці в Чорноморському регіоні є сьогодні?

1. Відсутність стратегії НАТО в Чорноморському регіоні

Попри очевидну активність Росії і фактичне розширення НАТО за рахунок прибережних держав, досі відсутня стратегія Альянсу щодо Чорного моря. Хоча очевидно, що стратегічна важливість цього регіону для НАТО більше не викликає сумнівів.

Головна помилка в тому, що продовжуючи історично відноситись до Чорного моря як до «внутрішнього озера Росії», НАТО фактично дає можливість розширювати бойові можливості Росії, що мали з 2000 року безпрецедентні форми та, фактично, дозволяло створювати осередки нестабільності у тому ж Східному Середземномор’ї та на Балканах. Чим це закінчилося в Сирії, нам відомо. Проте доля військових баз, у тому числі морських, залишається невідомою.

У той час як НАТО у цьому регіоні просувало політику не стримування та оборони, а співпраці та діалогу, Росія продовжувала розглядати альянс як головну загрозу своїй національній безпеці. Усе це в межах старого світового порядку розв’язує руки Росії щодо експансії не тільки Північного Кавказу, а й таких країн як Україна та Молдова.

Україна буде завжди пам’ятати, що Росія обов’язково скористається будь-якою можливістю відсутності рівноваги, щоб знову відновити свої бойові можливості саме для експансії - чи то економічної через блокування шляхів і логістики, чи то військової.

2. Стратегія ЄС неефективна

У травні 2025 року, після довгого стратегічного нехтування цим регіоном, ЄС представив свою стратегію щодо Чорного моря. Попри традиційно заявлені амбітні цілі, ця стратегія в сучасних умовах, як і презентована тим же роком Біла книга-2030, залишається декларативною і недієвою, а отже лише підбадьорює Росію до активніших дій і демонстрації спроможностей.

Як і в ситуації з Балтійським морем, будь-яка рішучість не підкріплена практичними кроками, не зупиняє Росію. Без створення органу з реальними повноваженнями впливу та без реального механізму реагування такі ініціативи завжди будуть мати лише декларативний характер. Сьогодні лише одне питання захисту критичної морської інфраструктури буде потребувати не лише значних коштів, а й часу. Приклад війни в Ірані все ще доступний, так само як і наш досвід та минула ніч у Румунії.

Навіть головна ідея створення Чорноморського центру морської безпеки, залишається допоки нереалізованою. Наприклад, не визначено його місцерозташування та хоча б умовні механізми, за допомогою яких раннє попередження призведе до своєчасних та надійних дій.

Отже, хоча Європейський Союз і розширився та має перспективу розширення через країни, що мають вихід до Чорного моря, та прагнення розширити свою торгівлю з Африкою та Близьким Сходом саме через Чорне море, реальної стратегії захисту та просування своїх інтересів, як і бачення Європейської безпеки, це об’єднання ще не сформувало. Усе це повністю задовольняє Росію, яка й проводила політику запобігання інтеграції Азово-Чорноморського регіону в європейський та західний простір.

Необхідність здешевлення енергетичних ресурсів та бажання розширити власні ринки збуту у майбутньому, звісно, призведуть до питання: як відновити взаємодію з Росією після завершення війни в Україні? Це може призвести до нових розколів у євроатлантичній спільноті, послаблюючи її довгострокову стратегічну злагодженість, у тому числі і в цьому регіоні.

Разом з тим, постійне відчуття загрози від Росії зараз все ще сприяє широкому розумінню усіх прибережних держав на користь членства в НАТО та ЄС. Бо саме відчуття залишитись на самоті проти Росії, як у випадку України, і бути поза регіональним порядком в Чорному морі безпосередньо вплине на внутрішньополітичний порядок у таких країнах та їхню геополітичну ідентичність.

3. Ризик відкриття Босфорської протоки для військових кораблів РФ

Ведучи мову про поза регіональних гравців та їхній вплив на регіон, звісно слід згадати Туреччину. Вона є історичним і географічним гарантом дотримання неліторальної політики, яка передбачає утримання поза регіональних акторів, включаючи країни НАТО, по відношенню до Чорного та Азовського морів.

Саме через суворе дотримання Туреччиною конвенції Монтре та блокування руху військових кораблів через протоку Босфор під час війни вдалося завадити Росії посилити свій флот та обмежило її наступальні та ударні можливості.

З послабленням військової присутності Росії у регіоні найнебезпечнішим викликом є можливість повторного відкриття протоки для проходу російських військових кораблів. Бо саме припинення вогню і закінчення війни за відсутності стратегій та реальних механізмів у НАТО та ЄС дасть Росії можливість вимагати від Туреччини повторного відкриття протоки і, відповідно, відновлення своєї військової потужності у регіоні.

Росія матиме можливість відновити контроль над торговельними потоками, що загрожуватиме економічній життєздатності України. А згодом - відновити і свою військово-морську міць у Чорному морі та підготуватися до наступного етапу конфлікту.

Саме тому це має бути враховано не тільки при формуванні параметрів припинення вогню та мирної угоди, а й подальших кроків з формування правил у регіоні. Тому імовірно, те, як розвиватимуться відносини між Туреччиною та Україною, Туреччиною та Заходом та Туреччиною та Росією в Чорному морі, матиме визначальний вплив на формування регіонального геополітичного порядку.

4. Зростання впливу Китаю

Попри очевидні зусилля Росії та Туреччини з обмеження доступу до Чорного та Азовського морів для неліторальних суб'єктів, можна з упевненістю констатувати, що вплив поза регіонального гравця, а саме Китаю, є очевидним та беззаперечним. І якщо це не загроза, то точно виклик, з яким необхідно рахуватися усім країнам регіону.

Китай поступово та обережно розширює свою присутність у Чорноморському регіоні. Традиційно, саме економічний вплив Китаю неухильно зростає і загалом вітається державами регіону через свою привабливість. А такий очевидний інтерес держав Чорного моря до потенціалу китайської економічної співпраці може призвести до абсолютно іншого геополітичного утворення в регіоні, який врешті-решт змусить переглянути роль усіх суб’єктів регіону.

Малоймовірно, що це може викликати конкуренцію і напруження в регіоні, проте це точно несе спочатку втрату критичної інфраструктури, а згодом і фундаментальних союзників та інституцій.

Для України важливо не забувати, що саме завдяки Китаю Росія все ще має можливості вбивати українців та підтримувати власну економіку в обхід санкційного тиску все тих же суб’єктів регіону.

5. Прагнення Росії домінувати в Чорному морі

Чи не головним дестабілізуючим чинником у регіоні залишається Росія та її прагнення домінувати в Чорному морі. Для Росії Чорне море - це не просто природна сфера впливу та домінування, це стратегічна платформа, необхідна для її глобальних амбіцій, далеко за межами регіону.

Причому, якщо історичні і традиційні витоки такого прагнення залишаються зрозумілими, як і її військові дії, то саме її можливість до втручання в справи причорноморських держав є абсолютною загрозою для формування безпекового середовища не лише у регіоні. Таке її втручання спирається на практику добре налагодженого впливу на внутрішню політичну, інформаційну та економічну сфери, стратегічне маніпулювання соціальними, етнічними та економічними вразливостями та культивування та розвиток впливових місцевих посередників, чиї інтереси збігаються з інтересами Росії, навіть якщо вони є явно не проросійськими.

Найбільш небезпечним, як у випадку з Україною, є те, що залежно від обставин, втручання Росії може бути надто прихованим. Чи відбувається це прямо зараз в одній з країн регіону, казати некоректно. Проте точно усе це було в Україні, з відомими наслідками.

6. Широка доступність сучасної зброї та технологій

Усі ці процеси, які пов’язані зі здобуттям геополітичної суб’єктності та як наслідок - здобуттям гарантованої безпеки, неодмінно мають бути підкріплені саме можливостями сили і механізмами її реалізації.

Саме через це чи не найсерйознішій виклик сьогодення пов'язаний не лише зі стрімким розвитком нових озброєнь та форм і способів їх застосування, а й з тим, що ці сучасні технології стали доступними не лише для провідних морських держав, а й для терористичних угруповань, повстанських формувань чи навіть кримінальних елементів.

Коли ми говоримо про Україну, то в Азово-Чорноморському регіоні вона вже не тільки має арсенал і досвід застосування, а й невпинно розвиває свої можливості. Сучасна війна продемонструвала руйнівну силу відносно дешевих морських та повітряних дронів. Їх головна спроможність полягає ще й у перевантаженні і швидкому виснаженні систем ППО і протидронової оборони як великих бойових кораблів, так і систем захисту портової інфраструктури.

Як і в небі, на морі вартість морського дрону в сотні разів менша за вартість ракети-перехоплювача і в тисячі - за вартість ураженого судна, що створює проблему економічного виснаження. Так, сьогодні ці системи перебувають у стадії швидкого розвитку, виявляючи як переваги, так і недоліки. Проте очевидно, що з часом усе це спонукає до перегляду фундаментальних основ операцій на морі.

В умовах компактних морів і прибережних зон, де історично відбувається основна частка бойових зіткнень на морі, навіть обмежене застосування роботизованих систем в перспективі дозволятиме досягти значної ефективності, які є на рівні або перевищують можливості класичного флоту. Інноваційні рішення у сфері морських дронів не лише компенсують технічні обмеження класичних морських платформ, але й створюють принципово нові можливості для проєкції сили, що підтверджується досвідом українсько-російського протистояння в Чорному морі.

Отже, якщо основою глобальної економіки залишаються морські шляхи, якими транспортується близько 90% усіх товарів, та портова інфраструктура, що її забезпечує, тоді очевидно, що їхня безпека є прямим стратегічним пріоритетом будь-якої морської держави і опосередкованим інтересом для решти держав світу.

Очевидний висновок, що безпека в Чорному морі і в усьому Азово-Чорноморському регіоні буде залежати від побудови реальної противаги викликам та загрозам, основний з яких - унеможливлення домінуванню Росії у цьому регіоні.

Враховуючи наявність чорноморського узбережжя, унікального досвіду застосування технологій у сучасній війні та прагнення України до демократичних перетворень, неможливо створити надійну противагу Росії в Чорному морі без України. При цьому участь України у формуванні майбутнього безпекового простору в регіоні можлива лише через участь у політичному та безпековому об’єднанні.

Враховуючи фрагментарність регіону і наявність розбіжностей в інтересах, формування майбутнього порядку сьогодні є вкрай важливим. Усе це має спонукати НАТО не лише до інвестиції у військовий потенціал прибережних держав, а й до створення нових стратегій для посилення своєї присутності в Чорному морі, а особливо - за межами цього регіону.

Саме підтримка України як чорноморської країни та потужної військово-морської держави, а також підтримка європейського регіонального партнерства є основою для забезпечення безпеки Азовського та Чорного морів та забезпечення безпеки Європи з південного напрямку.

Опубліковано 30 травня 2026 року в Interfax.