За три з лишком роки існування волонтерський фонд "Повернись живим" давно і суттєво розширив межі своєї діяльності. Забезпечення української армії дорогими приладами нічного бачення і тепловізорами як і раніше залишається головним напрямком, в якому працює фонд, але крім цього він займається і безліччю інших речей - від закупівлі автомобілів для військових до роботи над відновленням трансляції українських телеканалів на прифронтові та навіть окуповані території.
Засновник фонду ВІТАЛІЙ ДЕЙНЕГА теж давно не обмежується виключно роботою в "Повернись живим" і намагається не тільки закривати огріхи держави в сфері нацбезпеки і оборони, але й змінювати ситуацію там на краще. Так, уже кілька місяців він працює в якості консультанта Незалежного антикорупційного комітету з питань оборони при неурядовій міжнародній організації Transparency International Ukraine. Про рівень корупції в "оборонці" та про те, як волонтери та активісти можуть сприяти її подоланню, а також про ситуацію на фронті, співвідношення сил і перспективи звільнення окупованих територій, про "злив" України і те, кому насправді вигідна війна, Віталій Дейнега розповів в інтерв'ю "Апострофу".
- Найперше питання: що зараз відбувається на фронті? Які тенденції в зоні проведення АТО спостерігаються?
- Якихось нових тенденцій там немає, якщо чесно. Ідуть окремі потуги з обох сторін по "сірій зоні". Якщо десь хтось з кимось зіткнувся лобами - починається авдіївська промзона, Світлодарська дуга, ще щось. А так, в принципі, жодна зі сторін зараз не має рішучої переваги. Тобто ми не можемо завтра взяти Донецьк, вони не можуть завтра взяти Слов’янськ або Лисичанськ. Їм же що цікаво? Маріуполь, Авдіївка, Лисичанськ їм цікаві.
Оскільки жодна зі сторін не може досягнути якоїсь серйозної мети, то те, що відбувається - це навіть не тактичний рівень, а оперативний, рівень конфліктів між конкретними окопами. Зіткнення на промці, перехід контролю над шматком "сірої зони"…
Але поки відбувається така тягомуть, сепари не втрачають часу і продовжують бетонуватися, окопуватися. В цьому вони значно нас випереджають.
- А ми?
- Ми – трошки інакше. Ми будуємо армію потроху, набираємо контрактників, міняємо тих людей, які пішли з армії зараз. Якось відновлюємо техніку…
Зараз обидві сторони поки не знають, що робити. І тут, в принципі, час грає на нашу користь. Бо Росія - під санкціями, а щодо ДНР і ЛНР у мене взагалі питання, наскільки вони здатні витримати перевірку часом. Можливо, вони виявляться і цілком життєздатними. Побачимо. А поки вони нагадують нову ракову пухлину, з якої ще навіть біопсію взяти не можна. Тому ти вимушений чекати і дивитися, чи вона ростиме, чи не ростиме, що з нею буде далі.
- Вони ж продовжують розказувати про свої претензії на те, щоб "рости". На Київ он регулярно збираються…
- Вони можуть розказувати що завгодно! Ці люди не мають ніякого права голосу, вони не є суб’єктами. Що - Захарченко має якусь там міць? Він без російської армії, без їх літаків, які у нас літають вздовж кордону постійно, ні на які серйозні дії не здатен. І насправді далеко не факт, що ці літаки йому теж допоможуть.
- Як би там не було, Захарченко продовжує "тішити" дикими заявами. І якщо я можу зрозуміти, для чого він оголошує черговий "похід на Київ", то нащо була потрібна вся ця історія з проголошенням "Малоросії" – цілковита загадка…
- Слухай, я у психіатричній лікарні ніколи не працював. Я не знаю, навіщо психічно хвора людина щось розказує.
Росія давно прибрала одіозних персонажів типу Стрілка і Бородая. За Захарченком там стоять цілком конкретні російські військові і політтехнологи, які грають свою роль. Але ця мавпа іноді вилізе і щось ляпне – а вони всі там, у Москві, за голови хапаються…
Хай ляпає. Йому треба якось піаритись. Коли ти не можеш нічого зробити, не можеш людям життя покращити - ти можеш принаймні казки розказувати. Це те, що робить російський режим останні 3 роки чи й довше. Путін людям замість холодильника поставив телевізор.
- Тобто у цих дебільних заявах ти не бачиш ніякого підтексту, прихованого смислу?
- Я не геополітик і не дипломат, то вже хай вони розбираються зі смислами.
Я бачу лише, що у нас є певний паритет сил і поки жодна сторона не має рішучої переваги. Якби рішуча перевага була у росіян - вони б нас давно вже примусили до федералізації, до виконання всіх тих вимог, які вони висувають. Але вони цього зробити не здатні. А те, до чого вони здатні нас примусити за допомогою тих сил, які в них є сьогодні, їх не влаштовує.
А нас не влаштовують ті умови, на яких вони зараз пропонують мир. Відповідно, маємо заморожений конфлікт.
- Надовго?
- Якщо час, санкції притиснуть Росію настільки, що вона готова буде поступитися Кримом, наприклад – розмова зразу піде інакше. Так само, як Україна може виявитися готовою іти на поступки Росії, якщо у нас до влади прийдуть пропутінські політичні сили. А це цілком може статися вже на наступних виборах.
І проти них, і проти нас в якійсь мірі грає час. І обидві сторони виснажуються економічно. Хтось – через санкції, а хтось – тому, що у нього шматок регіону відхопили, і йде війна, на яку потрібні гроші, яких нема. Відповідно, це гра на виживання.
Це, насправді, найгірша війна, яка може бути – війна тривала. Як казав Сунь Цзи, війна любить рішучість і перемогу. І війна, яка затягується, не може бути переможною ні для кого. Вона руйнує обидві сторони. Якусь користь нападаючій стороні може принести тільки швидка війна. Росії це не вдалося, тому на Донбасі вона і не отримала, що хотіла. Хоча частково Донбас для Путіна – це інструмент… Але Росія отримала Крим, бо провела там рішучу, красиву і швидку війну.
На жаль, ми не можемо за 5 днів, як хорвати, звільнити Донбас, не кажучи вже про Крим. Поки що не можемо.
Відповідно - добре, що ми не нападаємо. Було б дуже тупо, не маючи сил, лізти в бійку, щоб отримати по морді.
- Вважаєш, сил ми досі не маємо?
- Скажімо так: якщо зараз зайдуть росіяни – з наявними силами та засобами нам буде складно без людських втрат очистити Донбас. Тому нам треба зараз качати м’язи і вчитися.
- Ми це робимо?
- Так. Але не настільки добре, як цього би хотілося.
- Знаю, що ти досить тривалий час займаєшся дослідженням питання корупції в секторі оборони.
- Так.
- І що ти можеш сказати про рівень корумпованості цього сектору – враховуючи все, про що дізнався, відколи почав співпрацювати в цьому напрямку з Transparency International? Де її найбільше?
- Я можу сказати, що у нас є кілька проблем, які потребують реформування.
Одна з них - реформа СБУ, в рамках якої Служба безпеки має з органу зі збивання бабла з бізнесу перетворитися таки на спецслужбу. В тому, аби нарешті реформувати СБУ, політична воля влади є. Тому є і шанси, що колись це станеться. Років через 5 ми вже можемо побачити якісь наслідки реформи.
Інша нагальна проблема – реформа "Укроборонпрому". І тут мені поки нічого не зрозуміло. Але і питання очищення, і питання підвищення ефективності "Укроборонпрому" – це, в принципі, питання національної безпеки.
Насправді, Україна здатна виробляти дуже багато різних видів озброєнь. Так, ми не можемо поки робити таку хитру військову електроніку, як Штати. Ми не зробимо безпілотники стратегічного рівня на кшталт американських, які запускаються з Середземного моря, облітають всю країну і повертаються назад... Якщо в Україні сьогодні і зроблять безпілотник, який здатен долати такі відстані – він буде абсолютно вразливим до засобів ураження супротивника.
Але ми здатні виробити багато різних видів зброї. Врешті-решт, ми входимо в десятку найбільших її експортерів у світі. І багато чим ми здатні забезпечити себе самі.
Тому питання реформи "Укроборонпрому" зараз, мабуть, найбільш важливе. Я б його ставив на одному рівні з реформою Збройних сил, де, як мені здається, реформи впираються виключно в совковість керівництва. Бо в ЗСУ, на відміну від "Укроборонпрому", немає нічиїх фінансових інтересів.
Так от, якщо відбудуться ці три речі - реформа СБУ, реформа Збройних сил і реформа "Укроборонпрому" – ми зможемо за деякий час, років за 5-10, претендувати на звільнення Донбасу військовим шляхом. Навіть з урахуванням того, що може зайти Росія. Тому що якщо це все змінити, ми будемо достатньо сильними, щоб Росія побоялася просто на нас напасти.
- Як можна говорити про реформу "Укроборонпрому" чи навіть про дослідження рівня корупції в цій структурі, якщо вона майже повністю закрита?
- Так, це велика, колосальна проблема – існуюча в Україні система секретності. У нас дуже багато речей засекречені. І критерії цієї секретності дуже часто суб’єктивні. Вони не прописані в якихось нормативних документах – просто є людина, яка визначає, що є секретним, а що – ні.
Але нехай би навіть "Укроборонпром", державні підприємства вже працювали по цих своїх секретних штуках. Є ще одна проблема: у нас дуже зарегульований ринок озброєнь. Тобто якщо я завтра захочу зробити безпілотник, наприклад, і продати його нашій армії, я просто не зможу цього зробити.
- Чому?
- Тому що в наших реаліях зробити якісний продукт – це десь 20-30% зусиль. Все інше – це папери, бюрократія, ходіння по кабінетах, навіть хабарі – все для того, аби все-таки потрапити в державне оборонне замовлення. І проблема в тому, що доки це так, доти в нас ніхто із західних інвесторів ніколи не відкриє якийсь патронний заводик.
Ось поглянь. У нас же є феноменальний ринок. У нас іде війна. Ця війна кожного дня зжирає стволи, боєприпаси, техніку. Але при цьому жодна західна компанія не сказала: так супер, давайте ми на цьому ринку будемо заробляти. Ми побудуємо у вас патронний завод і будемо вам продавати патрони. Або ми побудуємо у вас завод з виробництва прицілів, стволів, військового транспорту, та чого завгодно... Колісної техніки якоїсь особливої... Так, у нас КрАЗ щось почав робити, але це все наші. Захід не заходить і не зайде.
- А й дійсно… А з вітчизняних виробництв хоч щось можеш назвати?
- Із народжених цією війною проектів я можу назвати успішним, наприклад, безпілотник "Лелека", який почало закуповувати Міноборони. І то, це дуже кволо відбувається - і тільки на четвертому році війни. Це дуже повільно! Якщо ми не хочемо, щоб на цій війні воювали наші діти і онуки, то нам треба цей момент трошки пришвидшити.
- І що для цього потрібно зробити насамперед?
- Одне з надважливих питань – це саме зміна системи засекречення. Я, наприклад, не впевнений, що така велика частина державного оборонного замовлення має бути засекречена. Питання в тому, що має бути переглянута вся система, переглянуті і формалізовані критерії - і після цього переглянута вже законодавча база. Тому що діюча законодавча база дозволяє зловживання. Вона дозволяє, наприклад, валити відкриті тендери Міноборони. Тобто, компанія може зайти, подати найкращу заявку – а в результаті просто потім цього не виконати і завалити тендер. Відповідно, поставка для військ затягується ще на кілька місяців.
Тому дуже важливо провести комплексний перегляд законодавчої бази і взагалі всієї системи засекречення. А після цього можна буде розсекречувати ДОЗ (державне оборонне замовлення - "Апостроф").
- Що дасть нам таке розсекречення?
- Якщо ми розсекретимо ДОЗ, як це зроблено в Штатах, Великобританії, де ти можеш на сайті Міноборони подивитися, скільки вони купили літаків, яких і за якою ціною – то, відповідно, спроститься і лібералізується ринок, знижуються ціни, з’являється конкуренція… І у того ж Міноборони з’явиться вибір: або можна купити дешевше і більше, або, за ці ж гроші, можна купити щось значно краще, хоча і в меншій кількості.
І, відповідно, вже можна гратися, тут вже є конкуренція. Тут вже можуть якісь західні фірми заходити і починати щось пропонувати нашій армії.
Я вважаю, що ми маємо цю дорогу пройти. Бо інакше ця війна буде для нас занадто кривавою і занадто складною. Тому що техніка зараз надзвичайно важлива. З доісторичних часів технічна перевага часто була вирішальною у війнах. Навіть у 1941-му війна вже була війною техніки. Зараз – тим паче. Сьогодні воювати виключно піхотою – це смішно. На піхоті може бути побудована хіба партизанська оборонна війна. А от звільнити Донецьк без танків, без радіоелектронної боротьби, без безпілотників, без високоточної зброї буде дуже складно.
- Міжнародна організація Transparency International має якісь важелі впливу на ситуацію – в оборонці, в інших сферах? Чи все, що ви можете – це констатувати наявність проблем?
- Дивись, Transparency International, як мінімум, продавила таку історію, як ProZorro. Значить, вони вміють добиватись великих результатів. А це таки великий результат, погодься. При всіх недоліках ProZorro, рівень корупції до його впровадження і зараз – зовсім різні речі. Так, через ProZorro теж відбуваються якісь дуже сумнівні тендери. Але їх менше. І їх тепер видно. І це вже дуже великий крок вперед.
Питання – у наступних кроках. Ми ж завжди хочемо великих результатів. Ми думаємо, що от запрацює ProZorro – і заживемо! Введуть е-декларації – і заживемо!.. А це інструменти, які дадуть свої результати років через десять.
- Ну, від е-декларацій ми дійсно чекали швидших результатів. Що у декларантів хоча би поцікавляться, звідки в них те все. А що може бути через десять років?
- Що дадуть е-декларації? Ну, дивися: всі задекларували шалені статки. Але якщо в когось ці статки виростуть вдвічі - от тоді до нього виникнуть питання. Бо через десять років можна буде подивитися, що у людини було на момент введення е-декларування. І це значно ускладнює їм гру. Це не значить, що вони не викрутяться - але викручуватися їм буде складніше. Аби викрутитися, їм потрібні будуть якісь нові рішення. На які ми теж знайдемо, чим відповісти. Це – як війна. Ти зробив крок – тобі зробили назустріч наступний. Далі – знову твій хід…
Так само – і в обороні. Створення Незалежного антикорупційного комітету, де я працюю, - це саме крок у боротьбі з корупцією в секторі оборони. Гадаєш, на нас контрзаходи не знайдуть? Знайдуть.
- І як конкретно ви будете боротися з корупцією в сфері оборони? Що може зробити неурядова - хай і міжнародна - організація?
- Будемо писати звіти. У звітах будуть рекомендації. Ми будемо їх показувати першим особам держави, щоб вони знали, щоб потім не казали, що вони цього не бачили. Потім ці звіти будуть розходитись по брюсселях і вашингтонах. Потім пройде час. Обіцянку дати легко. Гірше, коли за цю обіцянку почнуть питати. І питатимемо вже не ми. За півроку про виконання обіцяного в української влади питатимуть вже люди з Заходу. Тому рано чи пізно ті обіцянки владі доведеться виконувати.
- Ти дійсно в це віриш?
- Якби це було неможливо, у нас би не було ні е-декларацій, ні ProZorro, ні багатьох подібних речей. Я вважаю, що все іде нормально. Просто це буде довго. Це не дасть результату завтра. На жаль, у нас це дуже мало людей розуміє. У нас занадто багато людей хочуть вибрати Ляшка і зажити класно на наступний день.
- Ти окреслив основні проблемні питання в сфері оборони – напрямки, що потребують реформ. Що ще можеш сказати про корупцію в оборонці?
- Зараз у нас є вже готове дослідження по допомозі, яку нам дав Захід, і по тому, що треба зробити, щоб Захід нам давав її і далі, і по тому, щоб вона використовувалась ефективно, і щоб там не було позицій, які нам відверто не потрібні... Тому що ми отримали дуже багато допомоги, з якої використовується дуже мало насправді.
- Але на Заході галочку поставили, що допомогли.
- Так, там вони списали. Вони дали нам на 12 мільйонів доларів безпілотників Raven. Вони кажуть: "Все, ми дали", всі наші кажуть: "Дякуємо", а ці безпілотники не використовуються, бо для нашої війни вони зовсім не підходять.
- Але хтось же на якомусь рівні вирішив, що вони – саме те, що нам треба. Він мусить за це відповісти?
- Я не вірю в каральні методи. Тому що ти знесеш одну голову – на її місці виросте інша. Я вірю (і це, до речі, досвід того ж самого Сінгапуру) в побудову системи. Я вірю в те, що ми маємо змінювати наші інституції так, щоб це не траплялося в майбутньому. Карати за минуле когось? Ну, окей, ми витратимо купу сил, часу - і хтось сяде у в’язницю. І що? Хоча в даному випадку - з міжнародною допомогою - не сядуть, тому що за нашим законодавством там складу злочину немає.
Питання не в тому щоб покарати усіх поганих. Питання в тому, що треба унеможливити подібні погані варіанти. Допомогти запобігти їх повторенню в майбутньому. Бо Міноборони у нас - не таке погане міністерство, правда. Можна до них по-різному ставитись, але вони доволі непогані чуваки насправді. Там багато нормальних людей. Просто їм десь треба допомогти. Десь це нормальні люди, але совкові. Їм треба насаджувати, пояснювати, що потрібно вводити, наприклад, SAP чи будь-яку іншу систему обліку, яка дозволить натиснути три кнопки на комп’ютері і сказати: "Ось вся ваша західна допомога, ось її розподіл"…
- А цього нема досі? Як же вони звітують? Чи ніхто не звітує про ту допомогу?
- Зараз, щоб зібрати такий звіт, потрібно залучити купу людей і докласти величезних зусиль. Реально, я був у деяких, скажемо так, не останніх осіб в Генеральному штабі, в Міноборони - там столи просто завалені цими паперами, з яких вони якось намагаються щось склепати. Це не діло, так не може бути. Будь-яка комерційна структура давно так не працює. Навіть у нас у фонді, якщо треба виписку по бригаді зробити, це робиться досить швидко. Бо у нас є бази даних, актів прийому-передачі, хто що отримував… Раз, два - і в тебе все готово.
В Міноборони такого немає. Принаймні, по міжнародній допомозі. Якщо завтра прийдуть і запитають - вони дадуть звіт. Але цей звіт буде зроблений шляхом тисячі дзвінків униз, потім одні клерки зберуть одні папери, піднімуть вище, вищі – вище, і це виллється у якийсь звіт, який буде відносно далеким від правди. Але на те, щоб відповісти на пару питань, буде витрачена купа людських ресурсів - і не факт, що отримана інформація дасть вичерпну картину.
- Що можеш сказати про ефективність розподілу закордонної допомоги? Раніше ситуація там була зовсім плачевною… А зараз? Краще хоч трохи стало?
- Дивлячись, про що йде мова…
По-перше, це досі дуже часто робиться в ручному режимі. Коли треба було морській піхоті виходити на фронт, а у них не було техніки взагалі – їм взяли і дали купу "Хаммерів", наприклад. Вирішили, що це машина для морської піхоти, умовно кажучи. Плюс ще кілька інших родів і видів військ ці "Хаммери" отримали. Але це підхід "латання дір". Я розумію, що в час війни на короткостроковому якомусь відрізку це правильно. Тобто, якщо нічого немає, а треба людей відправляти - треба дати хоч щось. Питання в тому, що потім це все можна якось перерозподіляти і робити інакше. Але цим ніхто не займається.
Тому "Хаммери" розподілялися якось дуже точково: тим, тим і тим. При тому, що насправді джип потрібен кожному комбату без виключення. Більшість з них вже або купили самі і пригнали, або їм пригнали волонтери. Бо командир батальйону, начальник штабу, начальник розвідки, деякі командири рот, зокрема, роти розвідки - ці всі люди мають бути доволі мобільними. І було б непогано, аби в них був якийсь державний транспорт. Але з державного маленького транспорту це може бути тільки УАЗик, який постійно ламається, ремонтується він "такой-то матерью" і ломом… Якось так.
Крім того, є проблема з ремонтом тих "Хаммерів". Наші військові чомусь ці нові види техніки сприймають як щось чужорідне. І якщо у нас ГАЗ-66, УРАЛ, ВАЗ - це така вже "рідна" техніка, вона інтегрована в систему, її знають як ремонтувати і так далі, то "Хаммер" – це щось чужорідне. І до нього ставлення дещо інше. Відповідно, якщо ми будемо так відноситись до міжнародної допомоги, то просто ці "Хаммери" в якийсь момент всі зламаються, і їх ніхто не полагодить.
А питання з їх ремонтом вже стоїть дуже гостро. Ми їх отримали зі старою гумою, яка розлазилась - тому що ми свідомо їх брали б/ушні.
- Чому?
- Бо б\ушних "Хаммерів" ми могли отримати значно більше, ніж нових. Тому ми і взяли б\у. Але абсолютно не подбали про їх обслуговування. І деякі з цих машин треба було ремонтувати ледь не при їх виході з корабля. На всіх майже треба було зразу міняти гуму. А у нас не було навіть необхідних ключів – бо в американців не міліметри, а дюйми, і у них всі гайки – дюймові. Я мовчу про запчастини, яких не було взагалі…
Тому дуже велика кількість цих "Хаммерів" зараз просто стоять на ремонті, на приколі, на цивільних СТО. І якось цю тему зрушити складно. Дуже повільно все рухається в плані того, щоб "Хаммер" став частиною наших Збройних сил. Щоб, врешті-решт, у військових навчальних закладах з’явилась спеціальність “водій “Хаммера”. Щоб не тільки міністр оборони України на параді на ньому їздив...
От реально, 230 "Хаммерів" нам дали – і мені було б дуже цікаво дізнатися статистику, скільки з них зараз реально на ходу.
- Є припущення?
- Думаю, менше половини. Може навіть менше третини – я не знаю, але точно менше половини. Це реально ті, в які можна сісти і поїхати. І не переживати, що він поламається через 50 кілометрів або 100.
- З "Хаммерами" ясно. Як з розподілом іншої міжнародної допомоги справи?
- Прилади нічного бачення. Вони розподілені доволі дивно, скажімо так. Хоча цьому є певне пояснення. Їх значно більше давали підрозділам, які проходили спеціалізовані навчання з американцями. Але питання в тому, що прилади нічного бачення потрібні всім підрозділам. І якщо в одному батальйоні таких приладів 200, а в іншому – 10, я не вважаю, що це правильно. Є батальйони, в яких їх взагалі не бачили, цих приладів нічного бачення.
До того ж, дуже часто їх видавали без кріплень. Але ж прикол цього приладу в тому, що ти можеш прикріпити його на каску чи на автомат – і можеш стріляти, бо в тебе вільні руки. Якщо немає кріплення – це одразу мінус щонайменше 30-50% його ефективності. Крім того, аби стріляти з приладом нічного бачення, автомат має бути обладнаний кріпленням для цього приладу, має бути оснащений коліматорним прицілом, тому що через прилад нічного бачення по механіці ти стріляти не зможеш, в тебе буде розмита мушка або целік, або і те, і друге. Наступний момент - він не любить спалахів. Це його псує. Тому потрібен глушник.
Тобто якщо всі ці речі на автоматі є – і кріплення, і прилад нічного бачення, і коліматор, і глушник – вже можна працювати. Це вже трошки інший рівень ефективності. Але дуже часто цього немає.
- Печально.
- Ну, і безпілотники. Вони розмазані доволі рівним шаром. Але, як я вже казав, ці безпілотники просто не підійшли для нашої війни – тому вони уже мало використовуються.
- Ми вже вдруге про них згадуємо. Чому вони нам не підійшли?
- Тому що вони обмежені технічно, дуже слабенькі. Вони десь на 5-6 км літають, потім сигнал вже стає таким, що ти нічого не бачиш. Це перше.
Друге: ці безпілотники не витримують радіоелектронну боротьбу, їх легко втратити. А через високу вартість солдати часто бояться їх втратити. Насправді це міф - про те, що якщо ти втратиш безпілотник, тобі треба продавати квартиру, бо ти маєш компенсувати його вартість. Це не зовсім так. Але геморой це дуже серйозний. І солдат 10 разів подумає, чи злітати йому цим безпілотником, чи не злітати.
Насправді наш український "Лелека" - значно захищеніший. У нього більше шансів на виживання в нормальному бою. Плюс він краще бореться з РЕБом. Він від нього не захищений повністю, як американські армійські стратегічного рівня повноцінні військові безпілотники країн НАТО, але він доволі живучий. При нормальному пілоті з рівними руками він може відносно довго літати на фронті. Так, його заглушили і він повернувся. Але це вже краще, ніж його заглушили і він впав.
З безпілотниками, які нам дали американці, так не вийде. Тому Raven'и дуже мало використовуються. Бо їх дуже легко втратити. І вони дуже недалеко літають.
- Нині широко поширена в суспільстві думка, що Донбас не звільняють, бо не хочуть. Бо війна вигідна. Що думаєш з цього приводу ти?
- Донбас не звільняють тому, що не можуть.
- Все-таки не можуть?
- Чесно кажучи, я далеко не фанат нашого президента. Мені здається - це моя особиста думка - що в нього є свої певні фінансові інтереси, корупційні моменти, по яких до нього є великі питання... Але я не вірю в історію про злив України росіянам, про таємний договорняк. Тому що якби він був – ознаки цього договорняка були би значно сильнішими.
З Порошенком особисто я бачився три роки тому, але ми співпрацюємо в певних моментах з окремими людьми з Адміністрації президента. І от люди, які там працюють, та інформація, яка надходить до мене з АП, все це поки наштовхує на думку, що нема насправді ніякого договорняка. Словом, я не вірю в те, що Петро Олексійович домовився з Путіним за фабрику в Липецьку і тепер зливає таким чином Україну.
Так, можливо, влада в якійсь мірі зацікавлена в тривалій війні. Але будь-яка людина, яка каже, що ми не беремо Донецьк, тому що не хочемо - вона абсолютно не розуміє, що ми не спроможні зараз це зробити. Що це - чисто військове питання. Це питання сил і засобів. І зараз їх у нас в такій кількості, щоб ми могли взяти окуповані території, немає.
Так, ми зараз значно сильніші, ніж у 2014 році. Якщо ми підемо наступом по всьому фронту, у нас будуть успіхи. Але боюся, що з тією кількістю сил та засобів, які є зараз, ми можемо просто отримати наступний Іловайськ.
- Бо Росія не дасть нам рухатися вперед?
- Пригадай, що ми рівно 3 роки тому зробили. Ми відійшли з кордону з Росією, тому що не змогли його втримати – по нас звідти стріляли. Ми оточили Донецьк, відрізали його від Луганська, від шляхів постачання - але тут же зайшла немаленька кількість батальйонних тактичних груп з Росії. І зробили нам Іловайськ. А далі вони розблокували Донецьк, а ми отримали перші Мінські угоди.
- Виходить, ми мусимо просто чекати?
- Поки що так. Треба відновлювати стволи, відновлювати танки, купувати нову колісну техніку, щоб армія могла швидко переміщуватись, тренувати її, розвивати власне виробництво, закуповувати високоточну зброю, давати можливість значну долю позицій, які закуповуються Генштабом та Міноборони, виробляти більшій кількості компаній. В розумних межах, звісно. Мова ж не йде про те, аби дозволити кожній бабці купити станок і клепати патрони у себе на подвір’ї. Хоча, якщо вже на те пішло, патрони робити дуже просто. І виходять вони, до речі, кращими від заводських. Бо за наявності гарних терезів у тебе точність зважування пороху - дуже висока. А значить, і точність пострілу буде значно кращою. Саме тому кожен снайпер воліє закатувати собі патрони сам. Бо якщо на заводі в патрон засиплять на півграма пороху більше – куля або перелетить, або не долетить. А у снайпера – всього лише один постріл. І саме це він і був. Зроблені власноруч патрони однозначно кращі за ті, які пару разів купувало Міноборони для снайперів.
Але так ми війну не виграємо. Нам треба відновлювати ВПК, пускати туди інвесторів, реформувати Збройні сили, СБУ. І бажано зробити це раніше, ніж наші онуки народять дітей.
Продовження інтерв'ю читайте на "Апострофі" найближчим часом
