Новий президент США, вибори у провідних європейських країнах, спроба перезавантажити переговори щодо Донбасу, внутрішньополітичні інтриги в Україні – усе це приніс 2017 рік, що минає. Розібратися, які події були визначальними, чого можна чекати у 2018-му, що наближається, і за яких умов вибори в Сполучених Штатах і Росії можуть стати дуже важливими для України, "Апострофу" допоміг відомий український журналіст і публіцист ВІТАЛІЙ ПОРТНИКОВ.
Насправді 2017 рік з точки зору історичної ретроспективи, я думаю, буде сприйматися як рік дуже спокійний. Ось нам, тим, хто зараз живе в 2017 році, хто готується до зустрічі 2018 року, звичайно, здається (так завжди буває, це психологічний ефект), що ми жили в якихось бурхливих подіях. Насправді нічого особливо бурхливого не було, тому що за цей рік практично нічого не змінилося серйозно. І якщо ми порівняємо ситуацію грудня 2016 року з груднем 2017-го, то побачимо, що нам, загалом, нема про що розмовляти. Зрозуміло, що ми можемо собі придумати цілу низку подій, які були цього року і які дійсно на перший погляд були важливими. Це й інавгурація нового американського президента Дональда Трампа, і початок російсько-американського діалогу щодо Донбасу, і голосування українським парламентом цілої низки реформ, про які говорили довгі роки, і конфлікт правоохоронних органів, і ситуація навколо Міхеіла Саакашвілі. Звичайні політичні події звичайного року. З тієї простої причини, що вони не мають ніякого результату. Подія має значення, коли є результат. А всі ці події, про які я вам сказав, ніякого особливого результату поки що, в принципі, не мають.
Дональд Трамп, ставши президентом США, аж ніяк не зміг виявитися лідером, здатним (у силу навіть не особистих якостей, а інституційних проблем) виконати свої передвиборні обіцянки. Чого ми чекали? Якоїсь особливої американсько-російської угоди. Цього не сталося. Відбулося, швидше, посилення санкцій проти Росії. Але це продовження політики Сполучених Штатів, а не її зміна.
Або, припустимо, російсько-американські консультації щодо Донбасу. Так, вони почалися. Так, вони багато в чому замістили собою "нормандський формат". Але вони поки що ні до чого не призвели.
Президентські вибори у Франції, сенсаційні, поява нового лідера – Еммануеля Макрона. З одного боку, це подія. З іншого боку, Макрону теж поки що не вдається реально здійснити жоден зі своїх кроків, які він обіцяв виборцям. Це може статися в майбутньому. Як в майбутньому може багато вийти у Трампа. А ми говоримо не про майбутнє, а про минуле.
І та реформа Європейського союзу, з ініціативою якої виступає Макрон, не здійснена. А, звичайно, ця реформа мала б велике значення для нашого майбутнього.
Парламентські вибори в Німеччині – подія для Європи вирішального значення. Але за підсумками цих виборів не сформовано уряд. Ми не знаємо, чи буде він сформований. Навіть якщо припустити, що переговори Християнсько-демократичного союзу і Соціал-демократичної партії Німеччини про формування великої коаліції закінчаться успішно, ми дізнаємося про це тільки навесні. А якщо не закінчаться успішно, то формування нового німецького уряду відкладеться ще на кілька місяців. Цього теж не сталося. Це теж у розвитку.
Ситуація з колишнім президентом Грузії [Міхеілом Саакашвілі в Україні] теж не має розвитку. Не призвели до якого-небудь видимого успіху організовані під його ім'ям акції протесту, але, з іншого боку, не призвела до якого-небудь видимого успіху боротьба правоохоронних структур і самої влади проти Саакашвілі. Тут теж нічого не відбувається.
Акція партії "Рух нових сил" під назвою "Марш за імпічмент"
Конфлікт правоохоронних органів (НАБУ та ГПУ, - "Апостроф") теж не призвів до того, що в цьому конфлікті є якийсь переможець.
Реформи. Так, можна по-різному ставитися до самої суті цих реформ, можна говорити, що це, швидше, перекладання грошей. І вони не призвели поки що ні за тієї, ні за іншої інтерпретації ні до якого результату. Ці результати можуть з'явитися в майбутньому, і вони можуть бути як позитивними, так і негативними. Але це вже не питання розмов про те, що було, а про те, що може бути або не може бути.
У принципі, те ж саме ми можемо сказати і про політику Росії щодо України, щодо Донбасу. Наприкінці року ми почули на заключній прес-конференції Володимира Путіна слова, які дозволять, можливо, в майбутньому говорити про якийсь зовнішньополітичний поворот. Але цього не сталося. Це поки що лише слова. Путін говорив величезну кількість слів за всю свою політичну кар'єру, але аж ніяк не всі ці слова реалізовувалися в конкретні політичні наміри.
Я в цьому році знаю тільки одну подію, яка для мене мала реальний результат. Це моє власне 50-річчя. От мені стало 50 – і це факт. Тут нічого не поробиш, це має свої наслідки для самовідчуття, для оцінки свого життя, своєї кар'єри. Це відбулося. І наступного року мені вже 50 років не буде. І коли я порівнюю це відчуття з політичними та економічними подіями, я ще більшою мірою відчуваю порожнечу року. Вигадувати якісь речі – це завдання політологів. Це їхній хліб. Я маю на увазі тих, хто тут вважає себе політологом, тому що в цивілізованому світі політолог – це людина, що займається наукою, політологією, пише дисертації. У нас же це політичні експерти, які надають послуги різноманітним таборам політиків і підприємців. Виявилося, що навіть Пол Манафорт – політолог. Хоча він був, зрозуміло, політичним експертом. Так його в Америці і називають.
Ось, до речі, Манафорт – це теж цікава історія. Адже це ж подія року – початок переслідування Манафорта американською правоохоронною системою. Але воно ще не має результату. Ми ще не знаємо, чи вийде Манафорт сухим з води. І взагалі до чого призведе розслідування ситуації навколо Дональда Трампа і оточення американського президента. Це розслідування почалося, але не закінчилося.
Розумієте, весь 2017 рік – це рік відкладених подій. До речі, те ж саме було в 1917 році. Я не буду говорити, що це був порожній рік. Борони Боже. От якщо б ми з вами сиділи в грудні 1917-го, про що б ми з вами говорили? Так, велика російська революція, лютий 1917 року, повалення царизму, більшовицький переворот. Але майбутнє Росії, ми б так вважали, визначиться на виборах до Установчих зборів 1918 року. От якби я був політологом в Петрограді, я би так говорив. Електоральний рік починається, 1918 рік, за кого проголосують в Російській імперії? Яку модель устрою зі свого боку вони виберуть?
А якби я був київським політичним експертом або журналістом, я б казав: дивіться, в Києві сформовано Центральну раду, вона вже оголосила про автономію українських земель, вона вже хоче, щоб автономна Українська народна республіка існувала у складі майбутньої Росії, це дуже важлива подія. Який вигляд матиме ця республіка після виборів до Установчих зборів, як буде реалізована автономія українців?
А всі події 1918 року взагалі не мали ніякого відношення до всієї цієї балаканини, тому що Установчі збори, вибори в які дійсно відбулися, було розігнано більшовиками. І майбутнє Російської імперії визначили не вибори і не волевиявлення російських виборців, а громадянська війна.
А українська Центральна рада буквально в перші дні 1918 року проголосила незалежність Української народної республіки, що в свою чергу призвело до нападу більшовицьких військ на українські землі. І майбутнє України було визначено не ось цим актом Центральної ради і не тим, як голосували українські виборці на виборах в Установчі збори нової російської демократії, а тим, що більшовикам у 1920 році вдалося перемогти тут остаточно маршала Пілсудського і отамана Симона Петлюру.
Ось так іноді розвиваються події. Тому якщо ми подумаємо про 1918 рік, то зрозуміємо, наскільки всі ці прогнози безглузді, коли ти не зважаєш на тенденції. Адже найголовніше – це тенденції.
Ми наближаємося до 2018 року. Це рік електорального циклу, початок електорального циклу всюди.
Якщо в 2018 році – і це, звичайно, найголовніше – на довиборах в Сенат США переможуть демократи, і республіканці позбудуться більшості в Сенаті, яка і зараз у них дуже крихка, то це буде зовсім інша Америка. Мало того, що в президента Трампа немає вирішальної підтримки в колах Республіканської партії, так у нього просто не буде ніякої підтримки в Сенаті. Там з'явиться стійка антипрезидентська більшість. І всі можливі ініціативи президента будуть блокуватися за визначенням. Фактично буде три роки перетягування канату між президентською адміністрацією і Конгресом. Це може дуже серйозно бути пов'язано і з нашими майбутніми геополітичними перспективами. Ми наступного року можемо отримати слабку американську адміністрацію, а можемо – потужнішу, тому що можуть бути такі довибори в Сенат, які допоможуть республіканцям перемогти, і серед цих республіканців буде достатня кількість прихильників Трампа.
Віталій Портников
Поки ці вибори не пройдуть, говорити про те, як буде виглядати Америка, зарано. Поки не завершиться розслідування, яке проводиться спеціальним прокурором [Робертом] Мюллером (щодо втручання Росії в американські вибори, - "Апостроф"), теж неможливо говорити про те, якою буде Америка, якими будуть наслідки розслідування для всіх – для президента Трампа, для віце-президента [Майка] Пенса, у разі, якщо для Трампа будуть якісь реальні загрози, для Манафорта, для самої Америки. Ми взагалі перебуваємо в ситуації невизначеності. А ми чудово розуміємо, що ситуація у верхах американської влади визначає американську підтримку України і американську реакцію на Росію. Це раз.
Два – це президентські вибори в Російській Федерації. Це взагалі один з вирішальних моментів у нашому існуванні, як це не дивно прозвучить. Скажуть: ну, подумаєш, яке значення мають президентські вибори в росіян, це ж акламація, це не вибори. Уже зрозуміло, що на цих виборах Володимир Путін переможе, і я думаю, що у керівників президентської адміністрації нині є відсоток тих, хто за нього проголосує.
Але справа ж не в цьому. У Росії завжди ці акламації використовуються як привід для корекції курсу, якщо така необхідність є. А я вважаю, що така необхідність є. І, знову-таки, усі дії Володимира Путіна останнім часом – від його реакції на бойкот Олімпіади, через його політ до Сирії на авіабазу і його слова про те, що він виводить війська з Сирії, і до прес-конференції, на якій він сказав про можливість повного міжнародного контролю території Донбасу – показують, що Путін готовий до корекції у разі, якщо він досягне необхідного компромісу зі США. Я підкреслю, саме зі Сполученими Штатами, не з Заходом у цілому.
Але чи вдасться такого компромісу досягти? Яким він буде? Чи буде він за рахунок України, чи американці його не захочуть досягати за рахунок України? Якою мірою там будуть враховані наші інтереси, чи не виявиться цей компроміс серйозною проблемою власне для України? Тому що навіть якщо припустити, що буде забезпечений повний міжнародний контроль на території Донбасу без відновлення українського контролю, з відходом росіян, але за збереження електоральних прав жителів, що там мешкають, які одночасно не будуть інтегрованою частиною українського державного механізму, це може призвести до перемоги проросійських сил на виборах в Україні вже в 2019 році. У нас будуть проросійський президент і проросійський парламент. Це не виключено. І я цілком допускаю, що Росія може думати про таку пастку, про забезпечення такої можливості вже в наступному році. Але чи це стане реальним результатом, я не знаю.
Точно так само, як дуже важко говорити, що 2018 рік принесе для українського політичного класу. З одного боку, тема позачергових виборів починає зникати з порядку денного, вже дуже близько чергові вибори. Вже ніхто нічого особливо не досягає, якщо домагається виборів на декілька місяців раніше визначеного терміну.
Швидше за все, будуть говорити про інше. Тут вже вся влада і вся опозиція повинні будуть думати про свої електоральні результати. В українських умовах, в умовах збідніння значної частини населення, в умовах розчарування значної частини населення в результатах змін, в умовах того, що стараннями й Москви, й цілої низки доморощених політиків і активістів тема війни відійшла на другий план у порівнянні з темою антикорупційної боротьби тощо, звичайно, такі вибори можуть бути торжеством популізму. Але і підготовка до виборів може бути торжеством популізму. Сторони будуть змагатися між собою в обіцянках, затриманнях, компрометуючих матеріалах. І цим може, безумовно, скористатися ворог.
Якщо серйозно говорити про це, у воюючій країні демократичні процеси взагалі дуже часто призводять до руйнування самого державного організму. Це треба розуміти. Не треба звинувачувати мене в тому, що я – якийсь противник демократії. Просто є об'єктивні речі. От у США, які, напевно, ніхто не буде звинувачувати в тому, що це недемократична держава, був тільки один єдиний випадок за всю їхню історію, коли президент обирався чотири рази поспіль. Це був Франклін Делано Рузвельт. Це була Друга світова війна. І врешті-решт президент Рузвельт помер на посту. І, до речі, саме після цього було ухвалене правило, згідно з яким президент США не може балотуватися більше двох термінів. Якби це правило не діяло, я можу припустити, що зараз ми б жили в епоху Барака Обами. Але саме війна дозволила настільки тривале продовження правління. Саме війна поставила під сумнів міцність самих американських інституцій в догоду збереженню спадкоємності влади і силі особистості.
Тут можуть бути найрізноманітніші корективи, ми про це не думаємо, тому що ми живемо в гібридній війні, а взагалі у війні не живемо, і про наслідки тих чи інших проблем для нашого політичного організму ми не замислюємося. Але якщо ми про них не замислюємося, це не означає, що їх не буде. Так що, я думаю, що на нас чекає неспокійний рік. Але я абсолютно не готовий прогнозувати його події.
Продовження читайте на "Апострофі" найближчим часом
