Зі зміною влади в Україні та обранням нового президента з'явилися і нові можливості для вирішення мовного конфлікту між Україною та Угорщиною. Адже одним з головних векторів впровадження зовнішньої політики України за президентства Володимира Зеленського є вирішення існуючих конфліктів України з сусідніми державами.
Від часів Великого Князівства Литовського та аж до здобуття Україною незалежності в 1991 році мовне питання в Україні глибоко політизувалося. Гуманітарна політика всіх держав, під впливом яких протягом усього проміжку часу перебували різні українські території, була часто спрямована на асиміляцію українського населення, а отже, на знищення його мови, ідентичності й самодостатності. Історично, найбільш радикальні методи застосовувала саме російська влада. І, як це не парадоксально, саме жорстока русифікація українського населення стала головним рушієм розвитку української національної самосвідомості. Так, російська мова стала головним конкурентом української в контексті мовного питання, а саме питання закріпилося в контексті боротьби за національну самовизначеність.
Політизація мовного питання в Україні продовжувалась і за часів незалежності. Воно стало невіддільною частиною внутрішньополітичного дискурсу та елементом у протистоянні між різними політичними групами за електоральні симпатії виборців. Особливої гостроти мовне питання в Україні набуло під час Революції Гідності та з початком російської військової агресії проти України, коли воно вже стояло пліч-о-пліч із загрозою для національної безпеки.
У післямайданний період понад 60% громадян України вважали, що російська мова має вільно використовуватися в приватному житті, але українська мова повинна при цьому залишатися єдиною державною. Це стало одним із головним векторів передвиборчої стратегії на той час чинного президента Петра Порошенка, який під гаслом "Армія, мова, віра!" активно просував такі інтереси суспільства. Навесні 2019 року був прийнятий чинний Закон України "Про забезпечення функціонування української мови як державної". Очевидно, що БПП використовували цей факт у своїй передвиборчій кампанії, але незважаючи на це, імплементація закону справді відображала настрої та очікування більшої частини суспільства.
Однак, прийняття Україною закону "Про забезпечення функціонування української мови як державної" викликало неоднозначну реакцію міжнародної спільноти. Закон регулює й гарантує статус української мови як єдиної державної, та попри це опускає правовий статус мов національних меншин. Найбільшого опору цей закон зазнав з боку Угорщини, адже угорці складають значний відсоток населення України.
Угорщина здійснює активну політику щодо підтримки угорських національних меншин за кордоном, тож вона використовувала всі можливі важелі впливу на Україну: блокування проведення комісій НАТО-Україна, критична та гостра риторика влади, видача угорських паспортів на Закарпатті (прецеденти) тощо. Такі дії сприймалися Україною як шантаж, а місцева влада вбачала загрозу в будь-яких поступках. Тому жодна із поправок до закону про мову, запропонованих із боку Закарпатської угорської меншини, Закарпатської угорської асоціації культури, Українсько-угорського демократичного альянсу й навіть угорських правозахисних організацій, не була розглянута. Загалом, Україна активно впроваджує політику подальшої консолідації унітарної української нації та мови, що нерідко впливає на загострення наявних двосторонніх конфліктів.
Зі зміною влади в Україні та обранням нового президента з’явились і нові можливості для розв’язання конфлікту, адже одним із головних векторів впровадження зовнішньої політики України за президентства Зеленського є розв’язання наявних конфліктів України із сусідніми державами. Першими кроками в цьому напрямку є вирішення "історичного конфлікту" із Польщею та офіційна заява Володимира Зеленського щодо розробки законопроєкту "Про національні меншини", що врегулює питання мови та інші сфери діяльності національних меншин в Україні.
Загалом, перспектива вирішення мовного конфлікту, як і будь-якого іншого, існує виключно в межах дипломатичних переговорів, а не примусу. Ефективна комунікація між державами сприяє знаходженню компромісів і раціональному вирішенню конфлікту. Тому, найбільш сприятливою моделлю поведінки України на міжнародній арені буде співпраця з міжнародними партнерами та концентрація на взаємовигідних питаннях двостороннього співробітництва, а не загострення наявних конфліктних ситуацій.
