На чисто дипломатичному рівні Росія не змогла отримати вигоди від другої Карабахської війни. Але відкритим залишається питання щодо посилення лідерства Кремля в цьому регіоні на геополітичному рівні. Про те, чому в Вірменії не пробачать Росії політичні викрутаси під час бойових дій, навіщо Азербайджан сам просив росіян ввести війська до Нагірного Карабаху, а також про проблеми, пов'язані з миротворчим контингентом, "Апострофу" розповів дипломат, представник України в Місії ОБСЄ в Нагірному Карабасі (1997-1998, 2004-2006), Посол України в Ірані (2010-2014) Олександр САМАРСЬКИЙ.
Вірменію - в союзну державу. А чи потрібно?
Отже, що б там не було з низьким рівнем професійності посередницьких зусиль Росії, а також їхньою псевдомиротворчістю у нагірнокарабаському конфлікті, важливою для розуміння її зовнішньополітичної ефективності є оцінка отриманого у підсумку результату. Зокрема те, наскільки своїми діями Москві вдалося змінити на свою користь баланс у відносинах із кожною зі сторін конфлікту.
Від початку війни баланс у відносинах Москви з Баку та Єреваном був на її користь. Свідченням чого є якраз те, що Росії вдалося всадити обидві сторони за стіл переговорів. Між тим, вже очевидно, що російський вплив не носив абсолютного характеру. Нагадаю – Москва зробила цілих 3 спроби, аби добитися припинення вогню.
Перші дві, досягнуті за посередництва Москви, домовленості (від 10 та 17 жовтня 2020 р.), виявилися нічого не вартими, бо майже одразу були порушені обома сторонами. Домовленість від 10 листопада, як вже відзначалося раніше, також була вперше порушена вже десь за два тижні після підписання заяви.
Таке ставлення сторін конфлікту до домовленостей, досягнутих за ініціативи та під патронатом Москви (читай – під примусом), вже само по собі навряд чи є свідченням міцності її авторитету в регіоні. Принаймні, стає очевидним, що позиція Москви стосовно врегулювання конфлікту перестала бути чинником, який беззастережно береться до уваги його сторонами.
Вплив "миротворчої" активності Росії на розвиток її двосторонніх відносин зі сторонами конфлікту також виглядає достатньо неоднозначно.
Внаслідок програшу війни Вірменія опинилася у ще більшій зовнішньополітичній, економічній, військово-технічній тощо залежності від Росії.
Однак навіть тут справа із успіхом Москви не така проста, як видається. Про яку зміну балансу сил на користь Росії у стосунках з Вірменією взагалі може йтися? Майже повна залежність Вірменії від РФ у багатьох аспектах упродовж останніх десятиліть, передані Москві за борги за енергоносії всі основні вірменські промислові підприємства, повноцінна російська військова база у Гюмрі, російські прикордонники на вірменському кордоні, російські військові літаки та гвинтокрили у вірменському небі. Що там ще можна додати? Навіть розміщення на території Вірменії, поблизу кордону з Азербайджаном, ще однієї російської військової бази, про що Росію уклінно благає вірменська опозиція, нічого стратегічно важливого для зміцнення позицій РФ у регіоні вже не дасть. Ну хіба ще лишається приєднання Вірменії до Союзної держави Росії та Білорусі в якості ще одного претендента на перетворення на новий суб’єкт Російської Федерації. Однак, чи так вже й потрібен Москві цей додатковий головний біль?
Історична пам'ять грає проти Росії
Як відомо, васалітет геть не означає автоматичне дружнє та доброзичливе ставлення васала до сюзерена. Більше того, він покладає певні зобов’язання також і на сюзерена щодо свого васала. І тут, як то кажуть, є нюанси. Адже Москва чітко продемонструвала Вірменії свою ненадійність як сюзерена і зовнішньополітичного партнера завдяки вплетінню своєї помсти у посередництво, про що йшлося раніше. Ця достатньо типова для Кремля поведінка несла в собі потужний елемент дитячої примхливості, який є цілком очевидним для пересічних вірменських громадян. Тим більше, що й сприймається вона як зрада. Врахуймо, що станом на зараз РФ продовжує розхитувати внутрішньополітичну ситуацію у Вірменії, роблячи ставку на радикальні дії опозиції і заміну прем'єр-міністра Пашиняна висуванцем, швидше за все, наскрізь проросійського та корумпованого карабаського клану. За таких умов і за тих втрат, яких зазнала Вірменія, тут вже якось не до глибокої вдячності та щиросердної любові до свого сюзерена за зовнішньополітичні ігрища її коштом.
Тому у довгостроковій перспективі сподіватися на те, що вірмени в основній своїй масі забудуть і пробачать Росії політичні викрутаси під час війни, навряд чи варто. Просто треба знати вірмен і не ігнорувати, як це зазвичай робить Москва, значення громадської думки у політичному житті суспільства. Гарна історична пам’ять, у т.ч. зла, є однією з характерних рис вірменської нації. І якщо раніше підозріло-недружнє ставлення до Росії у тих чи інших представників вірменської громадськості багато в чому було пов’язане з негативним ставленням до карабаського клану, який, так видавалося, "нагинав" всю Вірменію заради інтересів т.зв. "НКР", то тепер ця опосередкована ланка поступово відходить у минуле. Сумнівів у тому, що вірмени пригадають РФ її політику у Другій Карабаській війні особисто у мене немає.
Інакше кажучи, довгострокові перспективи розвитку вірмено-російських відносин є для РФ не настільки позитивними, як це може видаватися сьогодні. Збереження нинішнього статусу-кво у двосторонніх стосунках спирається виключно на ту обставину, що Єревану на теперішньому етапі просто ні на кого замінити Москву у своїх зовнішньополітичних пріоритетах. Такий стан справ є, зокрема, одним із результатів послідовної багаторічної політики Єревану, яка полягала в орієнтуванні майже виключно на Москву. Утім ситуація може різко змінитися у разі, якщо Анкарі вдасться зробити Єревану настільки вигідні пропозиції, що він просто не зможе від них відмовитись.
Чому Баку вигідні російські "миротворці"
Що стосується зміни балансу у відносинах з Азербайджаном, то тут картина, мабуть, на порядок складніша, ніж з Вірменією, з огляду на, зокрема, доволі значну кількість факторів, які впливають на процес такого перерозподілу.
Переважаюча більшість експертів вважає, що у підсумку війни баланс у азербайджано-російських відносинах змістився на користь РФ. Аргументується це тим, що Баку все ж таки не вдалося, з огляду на тиск Москви, відновити контроль над частиною своєї території, яка залишилась за вірменами. Більше того, розміщення по периметру цієї території, вздовж лінії зіткнення, російських "миротворців" на практиці означає перетворення її на російський протекторат. Саме це, як вважається, посилює залежність Азербайджану від Росії і є, відповідно, значною зовнішньополітичною перемогою Москви та програшом Баку.
Дійсно, на перший погляд, підстав для подібних висновків достатньо. Однак насправді інтерпретація цієї ситуації як безумовної дипломатичної перемоги Росії та поразки Азербайджану, який опинився тепер у більшій залежності від Москви, є помилковою. Вона просто не враховує цілу низку інших чинників, які також впливають на азербайджано-російські відносини.
Справа, насамперед, у тому, що Азербайджан у підсумку війни поновив свій контроль практично над усім своїм державним кордоном та левовою часткою раніше окупованих Вірменією територій. Його позиція у ймовірному новому переговорному процесі з карабаського врегулювання тепер вже кардинально відрізняється від тієї, яка зберігалася впродовж майже 30 попередніх років. Баку як переможець, у принципі, значно зменшив свою вразливість від зовнішніх впливів з боку будь-яких міжнародних посередників у таких переговорах, включаючи Москву, яка традиційно бере в них участь.
Розміщенням російських військових у Нагірно-Карабаській автономній області (НКАО) Азербайджану загалом мало що змінило для нього на гірше. Більша частина території, населеної вірменами, яка опиняється тепер під російським протекторатом, не контролювалася Баку й раніше. То не така вже велика різниця, хто саме інший контролює окуповану територію, якщо це не ти. Значно важливіше те, що площа неконтрольованих територій тепер зменшилася в рази і зведена, по суті, до мінімуму. Іншим можна поки і знехтувати, що й було зроблено.
Далі, а хто, власне, сказав, що ця територія раніше так чи інакше не контролювалася Москвою? Хто сказав, що російських "іх там нєтов" у НКАО не було у період вірменської окупації? Так, там не були дислоковані російські підрозділи, але там не могло не бути представників російських спецслужб, які є, зокрема російськими громадянами вірменського походження. Таких громадян, до речі, усі ці роки вистачало й у вірменській армії, дислокованій, зокрема, у Карабаху. Більше того, так чи інакше Росія всі ці роки контролювала Вірменію, а, відповідно й окуповані нею території Азербайджану, так само, як і позицію Єревана на переговорах із Баку. Та й не тільки з ним, але й з іншими посередниками у врегулюванні конфлікту. Москва ж продовжує це робити і тепер. Інакше кажучи, Росія була присутня у Нагірному Карабаху до останньої війни і залишилася там по її закінченню, хоча і в іншій, вже відкритій, формі. То які глибокі, з точки зору балансу, у відносинах геополітичні зміни витікають з того факту, що зараз Росія здійснюватиме таке керівництво безпосередньо? Та особливо жодних суттєвих. Для Азербайджану – так точно.
Звичайно, можна говорити про те, що наявність російських військових в Азербайджані розширила можливості для здійснення Москвою тут різного роду провокацій. Це дійсно так, але чисто теоретично. Адже Росія ніколи не страждала від нестачі приводів для тиску і залюбки продукувала їх сама у будь-яких ситуаціях, ні на що не оглядаючись. Було б, як то кажуть, бажання. Реалізації ж на практиці теоретичної можливості використання Росією своїх "миротворців" з провокативною метою перешкоджає поява на політичній арені регіону загалом і безпосередньо у миротворчій операції в НКАО, зокрема, нового впливового гравця і союзника Азербайджану – Туреччини. Справа в тому, що Москва всіляко уникає будь-яких силових зіткнень та протистоянь з Анкарою у регіоні конфлікту (про це докладніше йтиметься пізніше) і, швидше за все, продовжить дотримуватися такої стратегії й у подальшому.
Вже ці міркування означають, що Азербайджан щонайменше не так вже сильно й програв у підсумку розміщення в регіоні конфлікту російських "миротворців" та формування у НКАО російського протекторату. Його залежність від Москви у зв’язку з цим, якщо й зросла, то мінімально. З іншого боку, відповідно, Росія не так вже багато й виграла.
Однак це ще не всі зовнішньополітичні наслідки, які витікають із розміщення російського військового контингенту у Нагірному Карабаху і позначаються на балансі російсько-азербайджанських відносин, а також показниках дипломатичного виграшу чи програшу у підсумку кожної з цих сторін.
Справа у тому, що Баку отримало певний зиск із дислокації "миротворців" РФ у НКАО. Опосередкованим доказом цього є те, що за даними деяких російських політологів, зокрема, Фархада Ібрагімова, пропозиція щодо розміщення по лінії зіткнення російського військового контингенту в ході перемовин надійшла саме від Баку.
Тут необхідно врахувати, що військові дії у відносно густонаселених районах НКАО, зокрема у Степанакерті, на відміну від таких у звільнених і практично безлюдних азербайджанських районах, несли із собою значні зовнішньополітичні ризики як для Азербайджану загалом, так і персонально для президента Алієва, зокрема. За підсумками таких боїв, азербайджанські підрозділи достатньо легко, як видається, можна було б звинуватити у скоєнні воєнних злочинів, етнічних чистках тощо з подальшим роздмухуванням скандалу представниками впливової вірменської діаспори, Росії, світового політикуму тощо. Більше того, упевненості у тому, що таких ексцесів реально не було б, бо азербайджанському керівництву вдалося б їм ефективно запобігти, геть немає. Занадто багато ненависті між двома народами накопичилося навіть на побутовому рівні. Тепер же Баку позбавляється, щонайменше у середньостроковій перспективі, головного болю із проблемою дотримання прав вірменської меншини, яка, з точки зору останньої, опинилася б у азербайджанській окупації.
Встановлення та здійснення контролю над територіями, населеними виключно вірменами, підтримання тут правопорядку є справою вкрай непростою і вимагає наявності спеціально підготовлених силових підрозділів. Належна реалізація цього завдання, ймовірно, навіть потребувала би допомоги міжнародних організацій, наприклад, ОБСЄ, у формі гуманітарної місії у Нагірному Карабаху.
Іншим позитивним для Азербайджану моментом є те, що у пакеті з "миротворцями" йому вдалося також отримати додаткові преференції, пов’язані із розблокуванням транспортного сполучення, яке пролягає вірменською територією і з’єднує західні райони Азербайджану з Нахічеванню (забезпечення його безпеки покладається на ФСБ РФ).
За всіх цих позитивів вже можна було абсолютно спокійно, так виглядає, погоджуватися на тимчасовий протекторат Росії над вірменським анклавом у НКАО. Бо, окрім усього іншого, нікуди цей анклав з азербайджанської території не втече. Та й цей протекторат, відверто кажучи, не видається чимось вічним і незмінним. Навряд чи він триватиме десятиліття. У Росії просто вже відсутні достатні для цього сили та засоби, і підстав вважати, що необхідний потенціал у неї може з’явитися у недалекому майбутньому, немає.
Отже, ініціатива Баку щодо введення російських миротворців, наслідком якої є формування у НКАО російського протекторату, дійсно принесла Азербайджану очевидну користь. Вона тим самим ще більше мінімізує та збалансовує негативні для нього наслідки дислокації "миротворців" у НКАО. Така мінімізація, у контексті аналізу змін у балансі азербайджано-російських відносин, знову таки, автоматично означає ще більшу мінімізацію позитивних наслідків для Москви.
Які виклики у Росії і їх контингенту?
Однак і це ще не все. На практиці формування свого протекторату в НКАО має для Росії і певні негативні наслідки, які, здебільшого, ігноруються при аналізі підсумків війни та встановлення перемир’я.
По-перше, необхідно врахувати, що у подальшому, у разі виникнення необхідності збільшити чисельність російського "миротворчого" контингенту, з огляду на проблеми безпеки та контролю за ситуацією, про ймовірність чого згадувалося раніше, Москва автоматично опиниться у певній залежність від Баку. Адже такий крок вимагатиме нових домовленостей на дво- та тристоронньому рівнях і згоди Азербайджану.
Важливим тут є ще й те, що та частина Нагірного Карабаху, яка потрапила під російський протекторат, знаходиться у своєрідному військовому "котлі", вона оточена дислокованими по периметру азербайджанськими військами. Оскільки такі "котли" достатньо легко перетворюються на "зашморги", то це створює певні можливості для тиску з боку Баку не тільки на Єреван, але й на Москву. Більше того, НКАО, на відміну від більшості інших "заморожених" конфліктів на пострадянському просторі, не має спільного кордону з Росією. Не має його і Вірменія. Відповідно, узгодження різного роду передислокацій російського контингенту може стати для Москви не такою вже й простою справою, юридично-формальною стороною якої, за звичкою, вона могла б знехтувати.
По-друге, монопольна відповідальність за стан справ у регіоні конфлікту, яку взяла на себе Росія, разом з перетворенням НКАО на де-факто свій протекторат, покладає на Москву додаткові зобов’язання. Точніше, видатки. На утримання миротворців, на забезпечення населення необхідними продуктами харчування, предметами першої необхідності тощо. З огляду на складність логістики, зокрема вже згадану відсутність спільного кордону, а також порівняно високу вартість авіасполучення, ці видатки видаються достатньо значущими. Тим більше у кількарічній перспективі. Звичайно, можна сказати, що всі подібні витрати є достатньо мізерними як для Росії. І це дійсно так, однак лише у випадку, якщо вони оцінюються виключно самі по собі. А от у контексті сумарних видатків на окупований Донбас, Крим, Абхазію, Південну Осетію, Білорусь, Сирію, Лівію, ЦАР тощо взяття на себе утримання ще одного конфлікту майже напевне додає проблем у плані ресурсного забезпечення. Адже все це – мільярди і мільярди доларів щорічно. Зрештою, правило "останньої соломинки, яка зламала спину верблюду" ще ніхто не відміняв.
Утім у контексті нашого аналізу важливіше інше, а саме те, що зазначені додаткові видатки Росії не тягнуть за собою, як це було показано, якогось відчутного зовнішньополітичного виграшу, посилення впливу на сторони конфлікту тощо. Тобто вони є інвестиціями у власний програш, кинутими на вітер ресурсами.
Таким чином, як бачимо, підсумки російської псевдомиротворчості виглядають достатньо суперечливо також і з точки зору захисту та просування з її допомогою своїх інтересів у двосторонніх відносинах зі сторонами нагірнокарабаського конфлікту. Москві не вдалося досягти тут якихось суттєвих переваг. Відповідно, ні про який "ефективний менеджмент урегулювання конфліктів" у її виконанні йтися не може.
Посилення залежності Вірменії від Росії відбувається на тлі формування не дуже оптимістичної картини розвитку їхніх відносин у довгостроковій перспективі.
Про жодне посилення залежності Азербайджану від Росії взагалі не йдеться. Навпаки, баланс нейтрально-дружніх у минулому російсько-азербайджанських відносин змістився на користь Баку. У цьому контексті не можна не звернути особливу увагу на ту обставину, що в умовах російського примусу до миру Баку вдалося уникнути серйозних потенційних проблем у сфері міжнародного гуманітарного права, пов’язаних з воєнними діями в НКАО. Причому, уникнути саме коштом Москви, поклавши виключно не неї всі відповідні видатки.
Із врахуванням цієї обставини, вся ситуація з розміщенням російських "миротворців" на території НКАО Азербайджану є однозначною дипломатичною перемогою Баку і програшом Москви. Додатковим доказом, хоча і опосередкованим, на користь такого висновку слугує, зокрема, запровадження Росією з 10 грудня 2020 р. (а саме у цей день у Баку проводився військовий парад на честь перемоги у війні), економічних санкцій щодо постачання на свій ринок деяких видів азербайджанської сільськогосподарської продукції. Такий крок аж ніяк не виглядає чимось притаманним потужному зовнішньополітичному гравцю, який отримав у підсумку своїх посередницьких зусиль певні стратегічні переваги і реалізує їх тепер у формі певних економічних преференцій. А от на жест відчаю та дріб’язкову помсту за свій програш, на спробу "зробити хорошу міну при поганій грі" – так цілком.
Однак, можливо, Росії вдалося повною мірою компенсувати невдачі з просуванням власних інтересів на двосторонньому рівні завдяки здобуттю беззаперечних успіхів у більш широкому регіональному аспекті, через формування тут сприятливої для себе нової повоєнної геополітичної реальності? Можливо, саме на цьому рівні якраз і проявляються ті результати, які дають дозволяють охарактеризувати Москву як потужного зовнішньополітичного гравця та ефективного менеджера із врегулювання конфліктів?
Це питання буде розглянуто більш прискіпливо далі.
