Війна змінила життя не тільки простих українців, а й зірок. Хтось мобілізувався до війська, хтось залишив Україну, хтось лишився і підтримує співвітчизників своєю творчістю. Серед останніх - Оксана Білозір. Співачка вже 45 років на українській сцені. Також Оксана Володимирівна була народною депутаткою декількох скликань, очолювала Міністерство культури за часів президентства Віктора Ющенка та є кумою п’ятого президента України Петра Порошенка. В інтерв’ю “Апострофу” артистка розповіла про те, як заробляє під час війни, поділилася своїм ставленням до співаків-чоловіків, які виїхали за кордон та розповіла про відмову їй з боку Офісу президента України у співпраці.
- З початку великої війни багато митців зіткнулося з фінансовими труднощами. Чи довелося і вам розширювати географію виступів, рекламну діяльність?
- Я одна з перших артисток, хто почав робити платні концерти. Це було в травні [2022 року]. Перші концерти були в Трускавці, куди було багато розселено внутрішньо переміщених осіб. Я туди приїхала, ми вирішили відкрити касу і пробувати працювати. І люди пішли.
З того часу я постійно переважно працюю в Україні. Я не живу тільки з коштів як артистка. Але я абсолютно нормально заробляла, робила тури, бо розумію, наскільки це потрібно сьогодні людям.
Ми, артисти, не мали права дати можливості людям занурюватись у глибоку депресію, адже війна налякала всіх, вразила людські душі, зайшла в кожні сім’ю. Людей потрібно було виводити з того страху, утверджувати життя. Адже я на концертах не тільки співаю, а й ділюся своїми історіями.
Хоча я адаптована до війни, бо на війні з 2014 року і я багато виступала і виступаю перед бійцями, і тими, які на війні, і тими, хто проходить реабілітацію у військових госпіталях. Вся моя робота фактично звідти почалася, і поступово все увійшло в нормальне русло, економіка запрацювала, люди адаптувалися і почали потребувати ліки для душі.
Оксана Білозір
- Ви свого часу відвідували з концертами Афганістан. Коли зараз буваєте в прифронтових містах - яка відмінність?
- Не можна порівнювати, бо там була чужа земля, була чітка ідентифікація свій-чужий, і по зовнішньому вигляду, і по мові.
У нас зовсім інша ситуація. Це своя земля, рідні люди.
Хоча там так само були рідні люди.
І тут ідентифікація свій-чужий дуже слабка, бо багато колаборантів, багато людей, які до кінця не усвідомлюють, чому треба ідентифікувати себе по мові.
Хоча я скрізь розповідаю, що ворог напав на нас, "захищаючи" російськомовне населення. Ми можемо зробити висновок: доки російська звучатиме в Україні, доти нас хотітимуть захищати-знищувати-гвалтувати-руйнувати-викреслювати. Ворог не залишив нам вибору.
Раніше ми фактично були васалами Росії, меншим братом чи сестрою, а зараз тільки один вибір - або жити, або вмерти, і ми це бачимо по Бучі.
Ми мусимо боротися, щоб перемогти і мати право жити. Тож, ідентифікація свій-чужий повинна стояти на порядку денному як одна з головних завдань влади і громадян.
До речі, я - учасниця бойових дій, двічі була в Афганістані, за радянських часів.
Крім того, я займалася пошуком і обміном полонених, була однією із перемовниць СБУ з 2014 по 2016, коли запрацювали Мінські угоди, коли було визначено коло людей, які мають працювати по Мінських угодах, тоді я вже не змогла ефективно працювати. Працювала тільки як помічниця у пошуку. За час моєї роботи з СБУ була напрацьована велика мережа волонтерів, в тому числі всередині ТОТ, які давали нам різну інформацію для пошуку наших полонених, які знаходяться в підвалах. Мені приємно, що серед тих людей, які давали інформацію, також були священники.
- А зараз співпрацюєте?
- Я відсторонена від цієї роботи, хоча я робила спроби, робила пропозиції і в мене є пул контактів дуже великого рівня, який би дозволив мені ефективно працювати в цьому напрямку. Але теперішня влада має свої підходи, своїх людей, їх можна зрозуміти.
- Тобто Офіс президента не дуже зацікавлений?
- Не те що не дуже, вони мені відмовили. Хоч я робила спроби дуже інтенсивно і наполегливо від самого початку повномасштабного вторгнення. Бо я знала, розуміла, як це можна робити, крім тої методики, якою керується сьогоднішня влада при обміні полоненими. Тобто можна було використати і мій цивільний ресурс, і міжнародний.
- Чи є у вас рідні, які на фронті?
- Є, багато. І брати, і сестри мої двоюрідні воюють. І колишній чоловік.
- Як оцінюєте вчинок військовозобов’язаних діячів мистецтва, як то Олега Винника, Влада Ями, Потапа, виїхати за кордон?
- Кожен робить свій вибір. Виїхати легко. Але важко повернутись. Якщо вони зробили вибір виїхати, то я не бачу у них ніяких перспектив повернутись.
Чи готові були вони, коли робили такий крок, відмовитися від своєї рідної землі? Це складне питання, на яке вони даватимуть відповідь.
Знову ж таки, кожна людина має право робити вибір, ми не маємо права їх у чомусь звинувачувати. Є багато артистів, які виїхали, багато залишилося, багато їздять, як я, я їжджу за кордон, бо люди, які опинилися там, за межами своєї культури, філософії життя, без спілкування з рідними і близькими, без знайомого середовища – вони відірвані від цього. З різних причин. Але вони з часом відчувають величезну потребу відновлення – вони не можуть вкорінитися в те чуже, не маючи підтримки від свого рідного. Коли люди починають плакати, тільки побачивши мене, - це багато про що говорить.
Оксана Білозір
- Деякі зірки, які співали російською, перейшли на українську. Чи покращилася їх творчість?
- Ми повинні формувати свій культурно-ідентифікаційний музичний простір. Його формують митці, це система світоглядних цінностей, через різні види мистецтва – кіно, маскультура і т.д.
Тому вони правильно роблять, вони адаптовуються за ідентифікацією "свій-чужий". Вони хочуть бути своїми на своїй землі, вони відчувають потребу в причетності до україномовного контенту, бо мова державна – це не про вибір, якою мовою спілкуватися, какая разніцца – це не той вибір. Бо мова є частиною держави.
Уявіть, коли виходять спортсмени і не звучить гімн. Спитають: хто то, звідки вони? Чому на нас казали: та ви Russia? Тобто навіть не знали, що є така країна Україна.
Мова важлива, вона – один з атрибутів незалежної самодостатньої держави. Тому Росія і Путін намагалися імплементувати російську в наше суспільство, щоб забрати частину ідентичності як частину суверенітету і державного символу.
- Ви свого часу очолювали Мінкульт. Тема бронювання діячів циркового мистецтва викликала жваву дискусію у суспільстві. Як, на вашу думку, має відбуватися бронювання представників культури?
- Митці, сфера культури – дуже важливий інструмент утвердження життя. Це свого роду армія, але духовна. Вона дуже потрібна. Тому якщо є яскраві потенційні люди, які не просто примкнули, щоб отримати бронь, а які ефективно працюють для суспільства, вони повинні мати бронь.
- Чи має бути фінансова підтримка діячам культури в умовах війни? Як ці обмежені кошти справедливо розподіляти, які проекти варто фінансувати?
- Я хочу, щоб ми змінювали філософію думання. Держава не зобов’язана нікого підтримувати, її функція – створювати умови.
Звикли, що держава нам дасть. Але це не її природні функції. Природні функції держави – створювати умови для бізнесу, для шоу-бізнесу, створювати можливості.
Які? Доступ до ЗМІ, фінансування культурологічних програм, фільмів – це частина державної політики, в тому числі Міністерства культури. Якщо ми говоримо про шоу-бізнес – то це бізнес! Держава повинна тільки створювати умови. Наприклад, легке оподаткування, преференції в залах. Наприклад, палац «Україна» дуже толерантний по відношенню до національних артистів і дає менші ціни. Хоча в них є певна сума, яка має братися за оренду, але вони маневрують – є артисти, які більшу касу збирають, є які меншу. І це правильно. Тобто через державні інституції може бути створення умов для реалізації своїх талантів, праці і бізнесу в сфері мистецтва і культури.
- Чого не вистачає в роботі відомства? Як ви оцінюєте нинішній Мінкульт, що порадили б?
- Я не можу радити, бо не маю доступу до документів. Ми живемо у воєнний час. Мені здається, що Міністерство культури, я так думаю, має організовувати поїздки творчих, театральних груп в зону бойових дій, працювати з біженцями. Якщо в Міністерства культури є національні колективи, солісти, групи, тобто на державному забезпеченні, вони повинні цю роботу сьогодні виконувати дуже ефективно.
- В одному з інтерв’ю ви зізналися, що коли очолювали відомство, вас намагалися отруїти «Новічком». Кому це було потрібно?
- Я все знаю, але не дискутую на цю тему. Закрита тема дає мені можливість жити. Я жива, здорова. Бог – свідок. А решта – моє завдання працювати й утверджувати життя.
- В Україні триває декомунізація. Що, на вашу думку, робити з цими пам’ятниками діячам СРСР?
- Треба робити парк пам’яті. Я відношуся до тих людей, які вважають, що все, що у нас відбувалося, навіть дуже погане, є частиною нашої пам’яті, нашого досвіду, болю або радості. Для кожного ті пам’ятники по-різному. Тому треба робити музеї під відкритим небом, і розповідати, через що ми пройшли.
- Гаразд. І наостанок, поділіться секретом, як боретеся з аномальною спекою?
- П’ю багато води і намагаюся перебувати в приміщенні, не ходити по вулиці.
