Мирний експромт президента України Володимира Зеленського, цілком прогнозовано, зіштовхнувся із перешкодами, подолати які не здатні навіть безпрецедентні результати двох виборчих кампаній. Для врегулювання конфлікту нам потрібен чіткий план, який міститиме бачення, ієрархію інтересів та оцінку альтернативних шляхів їх захисту. Таку думку висловив "Апострофу" головний радник Міжнародного центру перспективних досліджень, дипломат Василь Філіпчук.
Йдеться про надто серйозні речі: сценарій розвитку України на найближчі десятиліття, межі свободи, порядок денний національної безпеки. Ніде й ніколи за останні 70 років ці питання не знаходили швидких і безболісних рішень. Шансів на щось подібне в сьогоднішній Україні немає: міжнародне середовище стає для нас все менш сприятливим, а співвідношення між нашими бажаннями та ресурсами залишається надто розбалансованим. Україна не стає сильнішою із часом, а міжнародне співтовариство дедалі виразніше артикулює зацікавленість у розв’язанні конфлікту чи принаймні його заморожуванні.
В таких умовах імпровізація стає джерелом ризиків, оскільки кожна ставка може виявитися останньою. Коли перед виборами велася розмова про мир, але жодної конкретики за цим не стояло, цим було надіслано сигнал про готовність просуватися на шляху переговорів. Сигнал отримали і в Москві, і в Берліні, і в Парижі. І там, як і у Києві, розуміють, що просування на шляху переговорів неможливе без поступок, а тим більше в умовах, коли важелів впливу відверто бракує. Але сигналу про пріоритети, принципи, бажані здобутки – надіслано не було. Цим було створено спокусу для Кремля перевіряти на практиці межі власних можливостей та наших поступок, чим він зараз і займається, нічим при цьому не ризикуючи.
Читайте: Розведення військ на Донбасі - це дорога до миру: чому бойовики його зривають
Якби замість імпровізації був план, то послідовність, характер та обсяг поступок були б визначені заздалегідь, так само, як і вимоги до поступок у відповідь. Жодна формула чи вимога не викликала б стільки емоцій та розгубленості. Суспільство було б позбавлене непотрібних спекуляцій, маючи розуміння того, що "добре", а що "погано". Роль противників мирного процесу була б чітко обмежена, як і межі їхнього впливу.
Імпровізація ж, навпаки, залишає широкий простір для маніпуляцій та політичних ігор. Поступки агресору – тема, яка здатна мобілізувати, поляризувати та політизувати будь-яке суспільство. І якщо обсяг цих поступок та список зустрічних вимог не деталізовані, то ціна миру буде здаватися неприйнятною багатьом.
Якби замість імпровізації був план, ми знали би, в чому полягає пріоритетна мета. Поточні суперечки про те, чи варто повертати окуповану частину сходу України на умовах Росії – себто відновлювати територіальну цілісність – це повернення до дискусії 2015 року, але в умовах, що навряд чи є кращими. Ми ходимо по колу, із одними й тими ж аргументами. Оскільки зрадою можна заклеймити будь-який порядок розташування таких базових національних інтересів як відновлення територіальної цілісності, незалежність та розвиток, то перевага надається невизначеності. Так було при попередньому президентові, і зростає ймовірність того, що так все й залишиться при нинішньому. Гіршої бази для побудови стратегії національної безпеки та зовнішньої політики важко й уявити.
План забезпечив би цілісне бачення процесу, визначивши остаточний результат – принаймні в тому, що стосується врегулювання конфлікту на Донбасі. Попереднє обговорення цього результату дозволило б президенту спиратися на широкий суспільний консенсус замість того, щоб втягуватися в нескінченні дискусії щодо деталей. І якби такий широкий консенсус полягав у готовності виконати лише невелику частину вимог Росії – приміром, надати Донбасу вузьку автономію – це все одно могло б стати основою переговорної позиції без загрози драматичних внутрішніх наслідків.
Зрештою, план визначав би що таке, власне, "мир". В конфлікті на сході України це поняття повною мірою розкриє свою багатозначність. Мир як відсутність обстрілів суттєво відрізняється від миру як розв’язання конфлікту із поверненням Україні контролю над кордоном. Очевидно, Москва має два різні рахунки за кожну із цих опцій. Без плану можна гратися термінами і називати миром що завгодно. Із планом це робити було б значно важче – і від цього виграв би не тільки президент, але й все суспільство.
Зараз імпровізація в переговорному процесі поєднується із так званою логікою покрокової залежності. Кожен крок чи напівкрок назустріч створює ситуацію, коли збільшується мотивація робити наступні кроки – якщо ж вони не робляться, то вже здійснені поступки втрачають частину змісту. Погодження умов виборів на окупованих територіях, приміром, створюватиме попит на наступні компроміси, які, ймовірно, пов’язані із встановленням перемир’я та розведенням військ. Якщо ж ми зупинимося на питанні виборів, це теж при бажанні можна буде трактувати як зраду: поступки не принесли потрібного результату.
Ситуація, в якій ми перебуваємо, залишає дуже мало місця для імпровізації – лише в окремих деталях. Натомість нам потрібні бачення, ієрархія інтересів та оцінка альтернативних шляхів їх захисту. Ці елементи і називаються "планом", розробка якого куди складніша, ніж здається.
