Минулої неділі був обраний новий глава Гонконгу. Ним стала Керрі Лем, що стоїть на пропекінскіх позиціях і обрана колегією виборців, яка в Гонконзі вважається органом, контрольованим з Пекіна. Всупереч очікуванням гонконгців, що найбільш голосно прозвучали під час "революції парасольок", пряме виборчої право залишається для них віддаленою перспективою. І перемога Керрі Лем обіцяє чергову відстрочку у встановленні прямого народовладдя. Саме в тому, що стосується форми виборчої системи, сьогодні проявляється протистояння двох систем —ліберально налаштованої молоді та активістів, які також користуються підтримкою Великобританії, і місцевих політсил, орієнтованих на офіційний Пекін. Ці події в географічно віддаленому регіоні представляють для України деякі корисні аналогії. Особливо в тому, що стосується вирішення конфлікту на Донбасі і можливості проведення там виборів.
Гонконг знаходився під контролем Великобританії понад сто п'ятдесят років. У 1997 територія була повернена Китаю з умовою, що ще протягом 50 років, тобто до 2047 року, вона буде користуватися широкою автономією по формулі "Одна країна, дві системи". Центральний уряд КНР регулює тільки питання оборони і зовнішньої політики, а внутрішнє управління — законодавство, валюта, поліція, податки — повністю надається адміністрації Гонконгу. Однак, питання відносин і підтримки керівництва КНР завжди були визначальним на виборах нового глави спеціального району. І Керрі Лем не стала винятком. Будучи явним фаворитом Пекіна, їй вдалося обійти за кількістю голосів колегії вибірників більш популярних серед широких верств кандидатів. Швидше за все її перемога прискорить згортання автономії Гонконгу, яке поступово відбувається в останні два десятиліття. З огляду на політику централізації нинішнього китайського уряду Сі Цзіньпіна, немає сумнівів, що ця тенденція продовжиться.
Протягом всього 20 століття перед Китаєм стояло завдання відновлення територіальної цілісності країни в тих межах, в якій її застала Синьхайская революція. Тоді, в 1911, частина китайських територій оголосили про свою незалежність, частина опинилася під фактичним контролем імперіалістичних держав — Великобританії, Японії, Португалії та інших. Діючи різними способами, коли військовими, як у випадку з Тибетом, коли шляхом переговорів, як у випадку Макао і Гонконгом, Китаю вдалося практично повністю об'єднати під своїм управлінням споконвічні китайські землі. Винятком на сьогоднішній день залишається Тайвань, але це не іноземна, окупована іншою країною територія, а просто "інший Китай".
Залежна територія Гонконгу, контрольована Великобританією.
Гонконг, як уже було сказано, зберігає спеціальний статус регулювання політичних і економічних процесів, відмінний від решти території КНР. Ця країна-місто не тільки є азіатською і глобальною фінансовою столицею. Тут майже весь валовий національний продукт складають доходи від індустрії послуг, в той час як материковий Китай залишається світовою "майстернею". Економіка Гонконгу має славу однієї з найбільш вільних економік світу, а податкова система — одна з найпростіших. За Пекінському угодою, така ситуація зберігатиметься ще три десятки років.
Тією ж угодою, Великобританія хоча і передала Гонконг Китаю, залишилася фактичним гарантом збереження автономії Гонконгу, що створює політичну лазівку, за допомогою якої іноземна держава може втручатися у внутрішні справи Китаю, не порушуючи при цьому міжнародного права. Ще якихось 10-15 років тому, поки Китай не став таким міцним як сьогодні, Британія часто критикувала Китай за наступ на права гонконгців, що не тільки позбавляло Китай можливості монополізувати вплив на ситуацію в Гонконзі, але і було чинником психологічного тиску на нього. Але і зараз вплив Лондона продовжує залишатися важливим фактором внутрішньої політики в Гонконзі. У 2014 році за "революцією парасольок" стояли пробританські еліти. Британський великий капітал, який нікуди не подівся з закінченням оренди міста Британією, також підтримував протестні настрої. У 2015 році разом з офіційним візитом Сі Цзіньпіна, Лондон приймав і лідера гонконгського "майдану" Джошуа Вонга, що стало зовсім тонким "троллінгом" китайського керівництва — мовляв, дивіться, ми пішли, але "справа наше живе".
При всій несхожості Гонконгу і Донбасу, вимальовується досить чітка перспектива того, що Україна може зіткнутися з такою самою проблемою. Якщо припустити, що нинішній конфлікт в ОРДЛО буде вирішене на переговорній основі, — в нормандському форматі, або нормандському форматі плюс США, — можна з упевненістю стверджувати, що Росія, як учасниця даної угоди, буде виступати гарантом врегулювання і — фактично — автономії Донбасу. І це буде підривати суверенітет України, як у випадку Британії щодо Китаю. Але якщо британське спадщина в Гонконзі — це економічні свободи, найвищий рівень освіти і ділової активності, то нас чекає просочування найодіозніших практик "руского мира". Власне, цей вплив Росія мала і раніше, взяти хоча б розміщення російського чорноморського флоту. Знову ж таки, якщо конфлікт і буде вирішене, ми отримаємо інституціоналізований і постійний канал російського впливу.
Не менш цікавим є і те, що фактор виборів і навіть не в відношенні кандидатів, а за своєю формою може використовуватися в протистоянні держав. У Гонконзі Великобританія підтримує пряме волевиявлення, яке однозначно призведе до влади більш ліберальні і орієнтовані на Захід сили. Росія також виступає за це, намагаючись забезпечити легітимацію своїх маріонеткових режимів ОРДЛО.
Для України важливим є ще один урок, який можна винести з історії повернення територій Китаєм. Це його терпіння. У Пекіна було достатньо моментів для спокуси повернути землі силою: під час Шанхайського повстання, коли почав консолідувати владу Чан Кайши, та й під час правління Мао Цзедуна. Але кожен раз Китай тверезо оцінював сам себе, уникаючи масштабних наслідків. Україна з самого початку конфлікту жила з відчуттям, що конфлікт буде вирішено не сьогодні-завтра. Однак по закінченні вже трьох років стало зрозуміло, що фізичние повернення територій, не кажучи вже про інтеграцію в повному розумінні цього слова може затягнутися на довгі роки.
