22 серпня 1991 року я повернувся до Києва з Москви, куди їздив на оборону Білого дому (парламенту РФ) з метою спротиву військовому путчу, що почався 19 серпня і провалився, в тому числі, завдяки рішучій протидії відносно невеликої кількості людей.
Після перемоги демократії в Москві ситуація в Україні, як і усьому СРСР, кардинально змінилася. Вже того страху не було і почалася підготовча робота до проведення історичного засідання Верховної Ради: мало прийматися рішення, чи виходить Україна з СРСР. Ввечері 22 серпня на Хрещатику, на центральній площі проходив великий мітинг. Головний організатор – Лариса Скорик. У всіх ейфорія: треба й в Україні дати по зубам поборникам Союзу. «Москва на чолі з Б.Єльциним показала приклад, Білий дім вистояв і біля нього була українська сотня», - проголошував ведучий до мітингувальників. Підійшов до організаторів, щоб надали слово як безпосередньому учаснику подій. Попередньо сказав, що українська сотня мабуть з’явилася тільки по обіді 21 серпня, коли група з оточення Б.Єльцина на чолі з Руцьким вже повернулася до Москви з Криму зі звільненим М.Горбачовим, що був під домашнім арештом за наказом заколотників. Саме тоді, коли небезпека зникла, до Білого дому підійшло декілька десятків тисяч москвичів на вияв підтримки, бо до цього їх було всього декілька сотень, а у критичний момент підготовки до штурму російського парламенту, і того менше. Епізод про появу української сотні вже в момент після перемоги над путчистами, а не у відповідальні хвилини можливого штурму Білого дому, якось не обрадував організаторів. Мені відмовили у слові, мовляв, вже пора закінчувати.
24-го серпня 1991 року вранці поспішаю вже до будинку українського парламенту. Все ж очікується така велична подія. По дорозі зустрічаю свого колишнього однокласника Мишка (на жаль вже покійного) – сина видатного українського письменника Григора Тютюнника. Вдвох прибуваємо до Верховної Ради, а тут десятки, а скоріше сотні тисяч людей. Головне гасло – "Україні волю". Люди все підходять, а на площі перед мікрофоном змінюються один за одним промовці. Почалося засідання Верховної Ради – комуністична більшість нервово визирає з-за вікон, оцінюючи наскільки рішучий народ, що зібрався. Людей прийшло немало, рух громадського транспорту перед ВРУ перекрили, далі в кварталах стояли десятки вантажівок з бійцями внутрішніх військ. У разі команди вони були готові розганяти демонстрантів.
На майдані перед Верховною Радою великий галас, але депутати-комуністи починають затягувати розгляд питання про проголошення Незалежності України, вважаючи, що порив народу ще незначний і можна встояти. На сходах під парламентом, де була імпровізована трибуна загальнодержавного віча, промовці вже багато разів повторюються у своїх виступах, частина людей навіть почала розходитися, на площі зависає якась пауза, тож рішуче пробиваюся до мікрофону. Кажу, що був із захисниками Білого дому і хочу від їх імені привітати. І тут на відміну від мітингу на Хрещатику ведучий мене відразу на високій ноті оголошує: "А зараз перед вами виступить захисник Білого дому". Ви не уявляєте, що відбувалося на площі. Я цей момент пам’ятатиму усе життя. Це такий рев підтримки, гордості за наших, хто був у вирішальні миті в Москві, якась компенсація за мовчання України і обережність, коли виступити в Києві з підтримкою Б.Єльцина було просто небезпечно.
Я в той час був учителем історії, тож з викладацького досвіду виступав гучно і зрозуміло. Закликав до рішучих дій і не відступати поки Верховна Рада не проголосить незалежність. Враховуючи, що кількість мітингувальників перед ВРУ почала скорочуватися, запропонував терміново невеликими групами йти у центр міста та кликати людей приєднатися до нашого зібрання. Як приклад, сам з Мишком відправився на Хрещатик агітувати. Але центр міста якось жив своїм життям і бажаючих прийти на віче у підтримку Незалежності в суботній, лагідний, серпневий день було обмаль. До Верховної Ради також приїхала делегація від Єльцина на чолі з мером Ленінграда Собчаком, завдання якої було відмовити українців проголошувати незалежність. Тут відбувся тактичний збіг позицій революційної Москви та комуністичної більшості у Верховній Раді. Від імені делегації взяв слово Собчак. Всі на мітингу напружились, адже він був дуже відомою в СРСР людиною з прогресивними поглядами і його думка мала значення. Та мер Ленінграда приїхав з месиджами, які виявилися провальними. Він почав з того, що нас усіх чекає голодна зима, тому треба триматися один одного. Це спрацювало contra. Щира українська душа відразу відповіла, що тепер Москві зась до нашого хліба і сала, а отже Собчака засвистали.
У певний час ситуація на майдані перед ВРУ стала патовою, та на щастя, доїхали великі колони автобусів з інших регіонів України, в основному західних. Новоприбулі із завзяттям долучилися до мітингу і з силою стали скандувати вимоги про необхідність проголошення Незалежності України. В якийсь момент перед входом до Ради розгорнули великий синьо-жовтий стяг, який почали заносити до парламенту. Вийшло так, що я був поруч, то теж долучився до прапороносців, але коли ми почали входити до приміщення Верховної Ради, організатори акції попросили зайти в стіни парламенту мінімум людей. В коридорі ВРУ прапор передали народним депутатам, які його і занесли до зали засідань.
Дуже скоро прийшла радісна новина, що депутати Верховної Ради прийняли Акт про державну незалежність України! Всіх охопив небачений порив радості і щастя – народ разом зі своїми парламентарями творив історію новітньої України. З приміщення Ради вийшов Д.Павличко і запропонував усім стати на коліна, бо нарешті Україна стала вільною. Я відповів, що таку урочисту звістку треба зустрічати стоячи і з гордо піднятою головою. Всі з цим погодилися. Колесо історії державності України, яке застрягло наприкінці 1920 р. знову провернулося.
