Життя після війни є. І наскільки якісним воно буде, залежить лише від самої людини, що намагається повернутися до мирного існування. Яскравий приклад – екс-боєць Збройних сил України ЛЕОНІД ОСТАЛЬЦЕВ, який пройшов бої за Савур-Могилу, Піски та Дебальцеве, а нині став засновником чи не найуспішнішого ветеранського проекту Pizza Veterano.
Тепер Veterano – це бренд, який об'єднує під спільною назвою ряд закладів, створених ветеранами сучасної російсько-української війни – для ветеранів і не тільки для них. І хоча проект існує вже близько двох років, до його засновника Леоніда Остальцева досі регулярно приходять журналісти як українських, так і закордонних ЗМІ. Можливо, тому, що проект Veterano – не про гроші. Він – про підтримку, про самореалізацію і про допомогу вчорашнім учасникам війни повернутися до повноцінного життя там, куди війна, дякуючи їм, не прийшла.
Про зародження ідеї, проект, яким він був і яким став, про причини невгасаючої уваги до цього ветеранського бізнесу, адаптацію колишніх бійців до мирного життя і участь держави у цьому процесі, а також про "зраду", хейтерів та про мовне питання в Україні, Леонід Остальцев розповів у інтерв'ю "Апострофу".
- Мені здається, в Україні немає ще одного бізнесу, створеного ветеранами АТО, про який би так багато писали. Рахуєш кількість інтерв’ю, які роздав за весь час?
- Ні, не рахую. Але я знаю, що їх було вже десь півтисячі. Дуже багато закордонної преси було, знаю точно, що не менш ніж сотні інтерв'ю було для закордонних видань. Одні італійці приїздили 17 разів!
- І як собі пояснюєш цей ажіотаж? Що так цікавить людей у тому, що ви робите?
- Я не знаю. Але мені здається, ніхто не любить скигліїв. Усі люблять тих, хто бере й робить. Проблеми ж є у всіх. Але не всі ті проблеми вирішують. Ми – вирішуємо. Причому свої проблеми ми вирішуємо самостійно. Бо один з ключових принципів проекту – нам ніхто нічого не винен. Ми не кричимо: "Давайте нам пільги! Давайте нам ще щось!" Є дві руки, є дві ноги – значить, все вийде. То вперед!
- У тебе ця впевненість, що все вдасться, була завжди? Чи вона з'явилася на якомусь етапі?
- Я думаю, що після війни все-таки вона з'явилась. На війні розумієш, що насправді важливо. І що життя – тільки одне. І проживати його треба так, як хочеться, а не так, як хтось говорить, або неякісно, неповноцінно. Другого шансу не буде. На війні ти розумієш, де є реальні страхи, а де є надумана всяка х***я.
- Війна взагалі повністю змінює сприйняття світу?
- Так.
- В чому тебе війна змінила?
- Я б не сказав, що війна взагалі змінила мене. Вона десь зробила сильнішим, повнішим у деяких речах. Якщо в мені було щось хороше – ну, типу, мені здається так – то його стало більше. Але і поганого теж стало більше. Але я не скажу, що вона мене якось аж так змінила…
- Швидше, підкреслила все?
- О, круто ти сказала! Я думаю, що десь підкреслення таке відбулося. Підкреслення людини. Так. Гадаю, війна саме це і робить з людьми – вона їх трошки підкреслює.
- Як справляєшся з тими недоліками, які, як ти кажеш, теж стали виразнішими?
- Працюю над ними. Тільки працюючи над недоліками, можна їх виправити. Я ж не ідеальний. Я не претендую на те, щоб бути ідеальним. У мене є дуже багато "биків", я дуже часто кричу на свою команду, тому що я хочу і вимагаю, щоб все було бездоганно. Я розумію, що не можна вимагати ідеального сервісу від людей, які півтора місяці працюють. Так, для них проводяться заняття, але цього мало, треба більше досвіду, як не крути. Але я все одно волаю на них. Тому що мені потрібна ця бездоганність...
Я дуже мало приділяю часу сім'ї. Ще донедавна мій півторарічний син мене взагалі не впізнавав. Зараз вже трошки краще, але на початку це був жах. Тому що я постійно на роботі. Є дуже багато справ – і їх треба вирішувати. Тож з родиною у мене слабенько. Слава богу, у мене дружина дуже хороша. Вона все розуміє і підтримує мене. Мені дуже сильно пощастило з нею. Але я розумію, що я все одно м*дак, тому що треба розподіляти свій час таким чином, щоб на сім'ю його теж вистачало. І приділяти більше часу і уваги сім'ї. Але я поки цьому не навчився.
- Не дивно. Бо навіть сторонній людині не важко помітити, як багато у вас нині справ – крім безпосередньо піцерії.
- Так, багато проектів усяких. Так цікавіше. В принципі, смисл того, що я роблю – допомога в адаптації. І, в першу чергу, допомагаючи іншим, я допомагаю собі. Тому що під час роботи немає можливості навіть думати про щось погане, згадувати війну абощо. Навіть спеціалісти кажуть, що робота дуже сильно допомагає. І якщо немає кваліфікованої допомоги зі сторони держави – психологів, адаптологів, соціологів – то людина, просто роблячи щось, самоадаптується і самоінтегрується в суспільство.
- Чи вважаєш, що в тій популярності, яку здобув проект, є частка везіння? Наскільки вона велика?
- Так, звичайно, без везіння не обійшлося. Хоча ми кажемо про популярність. От є проект, про нього всі дізнаються і кажуть: "Вау, крутий проект! Круто-круто-круто!"… Місяць про нього базарять, другий місяць. Далі – вже не цікаво. Про нього ніхто не буде говорити. А у нас – не так. Значить, ми щось продовжуємо робити, що привертає увагу до проекту.
Спочатку це було, звичайно, якоюсь мірою везіння. Бо я нічого такого не планував. Пару днів тому я влаштував прибирання вдома – і знайшов свій перший бізнес-план, за яким починав це все робити. І в тому бізнес-плані нічого такого, що є сьогодні, не було. У мене був бюджет на рекламу – 3 тисячі гривень. Я мав робити флаєри і розносити їх в радіусі кілометра від того місця, де буду орендувати приміщення. Мав знайомитися з людьми, запрошувати їх до себе... Я ні на секунду не думав про те, що це всім так сподобається, The New York Times і так далі… Ні фіга!
Ми не були готові. Я пам'ятаю перші місяці. Дуже багато було "лаж". Але ми впоралися. Ми перейшли через це, спрацювали добре – і зараз розвиваємося і зростаємо. Після того, як все це вже відбулося, ми продовжили працювати. І це досі подобається людям. І ви, журналісти, приходите на якийсь х*р.
Але інтерв'ю – це теж частина роботи. Дуже хочеться розбивати стереотип, що ветерани – це якісь відбиті на голову люди, алкоголіки, люди, що страждають від посттравматичного стресового синдрому, неадеквати тощо. Сам проект же зародився із проблеми, в першу чергу.
- З проблеми..?
- Звичайно. А на фіга я його відкривав? Грошей заробити?.. Просто коли я повернувся з війни, мені підфартило. Мені зателефонував чувак – зараз він мій ліпший друг, Жора з 95-ї бригади – і запропонував мені створити Спілку ветеранів. Ми обидва не знали, що це таке, але шалено хотіли щось робити. Нам треба було якесь заняття. А допомагати іншим – це найкраще заняття, яке може бути.
Тому ми створили цей проект і почали працювати з ветеранами, з дружинами, з сім'ями загиблих, допомагати дітям... Коротше, було до х***ща роботи. І під час цього всього двіжу я побачив, що дуже багато пацанів, які приходять з війни, повертаються на старе місце роботи і звільняються звідти. Як правило, вони ще й б'ються з керівництвом… Ну, коротше, залишаються в не найкращих відносинах. Тому що десь є побутовий сепаратизм, десь просто керівник не знає, як себе вести з ветераном, який повернувся з війни. У нас же в країні – в єдиній країні, в якій зараз іде війна – боєць вчора сидів в окопі, сьогодні він приїхав додому, а післязавтра – вже на роботу вийшов. Це п****ь! Ну, типу, це розрив взагалі голови, розумієш?
Я вільно володію англійською, в мене є друг-психолог із США, у нього 25 років стажу роботи. І ми з ним багато спілкувались з цього приводу. Він мені вже тоді казав, що в Україні немає жодної програми з адаптації. Казав: я буду намагатися чимось допомогти вашій державі, але не гарантую. І коли ми створили Спілку ветеранів, ми запрошували його, він працював з ветеранами, навчав, як там поводитися правильно і так далі.
Тоді я подумав, що було б круто (так як я до війни працював поваром) створити маленьку піцерію, у якій будуть працювати ветерани, яким я зможу давати нову спеціальність, які зможуть адаптуватися в своєму колі. Тому що в колі побратимів завжди краще. Це ми теж побачили в роботі в Спілці ветеранів. Тобто мені набагато комфортніше з ветеранами. Ми на одному соціальному рівні знаходимося. Ти воював, я воював, все круто.
- Ніхто дурних питань не ставить...
- І от я знав, що я буду платити психологу. Найму психолога – і будемо ще допомагати в адаптації з психологічної точки зору.
- А зараз Pizza Veterano скількох людей об'єднує?
- Співробітників зараз 26. Саме тут, в цій піцерії. Але є ще паралельні проекти. Це Veterano Brownie, Veterano Coffee, Veterano Pizza в Дніпрі, Veterano Service в Дніпрі, Veterano Pizza в Трускавці, Veterano Coffee в Маріуполі... За моїми підрахунками, на сьогодні 34 ветерани вже працюють під цим брендом. А загальна кількість працівників – уже близько 60.
- І нема межі досконалості, так?
- Нема. Для мене є крутим прикладом американська компанія Black Rifle Coffee. Це компанія – суто ветеранська. Вони роблять каву. Обжарюють і продають самі. І вони поставили собі за мету найняти на роботу 10 тисяч ветеранів. Тому я поставив собі за мету працевлаштувати 50 ветеранів для початку.
Леонід Остальцев
- Мабуть, ти єдиний з усіх ветеранів можеш похвалитися, що в закладах, яким ти дав старт, уже двічі був президент України.
- Угу. А цим можна хвалитися?
- Ну, як не крути, президент абикуди не ходить. Гадаю, це можна вважати своєрідним "знаком якості", як би хто не ставився до Порошенка.
- Підтримую. Так. Це круто. Мені це подобається. В першу чергу, незалежно від того, хто президент, але це – представник влади. І якщо влада розуміє важливість подібних проектів – це добре. Це значить, що не все втрачено.
- Вважаєш, влада розуміє?..
- Впевнений.
- Навіть зважаючи на те, що у нас не дуже активна увага приділяється якійсь активній державній допомозі ветеранам?
- Насправді – величезна допомога зі сторони держави існує для ветеранів. Просто всі наші ветеранські організації, програми – старі, не реформовані, не модернізовані. Але держава знає, держава займається. Але ж ми не забуваємо про те, що держава – це така велика неповоротка черепаха, якій треба дуже довго повертатися, головою крутити. Ми розуміємо, що дуже багато залежить від дуже багатьох людей, які сидять на своїх місцях і виконують роботу. А це все – система. А про систему судять за найслабшою ланкою. А там слабких ланок – п*****ь, "сиди, сам відкрию"…
Тому важливість таких підприємств, як наше, очевидна. І це дуже круто, що їх підтримують. І ветерани дивляться: "О, круто. До них приходив президент – значить, вони щось роблять правильно, значить, і я можу це робити". Це одна з причин, чому я відкрив проект і чому продовжую. Щоб показувати, що якщо в мене вийшло, то й у всіх інших сто відсотків вийде. Просто треба постаратися. І зробити.
- Коли президент завітав до піцерії на презентацію книги "14 друзів хунти", тобі вдалося з ним поговорити?
- Ні. Було дуже багато людей, і він прийшов в першу чергу на презентацію і в другу – зробити рекламу. Він так відкрито і сказав: я сюди прийшов насамперед, щоб підтримати його (себто мене), я хочу, щоб до нього ходили, тому що, типу, прикольна справа, ла-ла-ла... Далі – презентація, багато охорони... Не було часу розмовляти. Він прийшов не на зустріч зі мною. Він прийшов на презентацію книги у піцерію, взяв піцу – і поїхав собі у справах.
- А на твоє внутрішнє відчуття, у президента в тому візиті була щира зацікавленість? Чи мають все ж рацію ті, хто звинувачує Порошенка в тому, що це був самопіар – і нічого більше?
- Я не телепат, на жаль, і не можу судити, але мені хочеться вірити в те, що це був не тільки піар. Ну, справді, ну який піар? Давайте говорити відверто. Президенту потрібен піар? У чому? В тому, що він завітав в піцерію і типу показав, що книжка – це круто, а піца – це дуже круто? Ну і де тут його піар?
Мені кажуть, що він, типу, пропіарився на нас. Він що, приніс мені чемодан грошей? Чи що він зробив? Він допоміг мені, можливо, якось? Він просто прийшов, трусонув фейсом – і пішов. Ну де тут піар? Я не розумію!
Просто є у нас частина людей, які мислять по-зрадофільному, як я це називаю. Завжди бачать негатив, у всьому шукають каверзу і так далі. Мене порадувало, що їх дуже мало. Просто вони пишуть про це, говорять про це, це викликає певні дискусії у суспільстві. Але не більше. Нам від того гірше не стає. Тільки краще.
- От всі сміються з цього "не розгойдуйте човна, бо Путін нападе". А ти як вважаєш, чи варто було би утримуватися хоча б від необґрунтованої критики влади, поки в країні йде війна?
- За весь час, що я вдома, я жодного разу не критикував владу. Не критикував не тому, що вона мені подобається, або не тому, що я її підтримую. Просто у мене є принцип: якщо я можу щось робити – я буду це робити. А якщо я хочу п**діти – це інша річ. Знаєш, можна п**діти, а можна робити. Я краще робитиму.
- Але це важче, ніж просто говорити. Мабуть, тому менше людей обирають цей шлях.
- Знаєш, є така штука: завжди легше сказати, що хтось – п****с, і через нього у мене все х****о. Що я, дегенерат, сиджу без роботи, бо "Порошенко – шоколадний дебілоїд". У чому сенс – я не розумію.
Я підтримую тих людей, котрі конструктивно *** (критикують, тиснуть, - "Апостроф") владу – образно, звісно. Котрі конструктивно і обґрунтовано висловлюють своє незадоволення державним діячам нашої країни, підкріплюючи це фактами і супроводжуючи власною роботою. Це підприємці, котрі мають свої підприємства і кажуть: нас не влаштовує це, це і ось це, бо це заважає роботі наших підприємств. Це якісь громадські діячі – реальні громадські діячі, які хочуть реформувати країну, але їм заважають ті, ті і ті...
- Ти кажеш, що зараз уже не займаєшся безпосередньо приготуванням піци на кухні…
- Пару днів тому зайшов просто, розкатав піцу, згадав, як це робити – і пішов. Я більше займаюсь організаційною роботою, просуванням бренду і створенням нових проектів. Ми зараз відкрили ще кілька нових проекти. Це нова кав'ярня в Маріуполі, ветеран "Азова" відкрив. І буде ще два проекти в Києві. Один хлопець робитиме морозиво. Він придбав собі дуже круту установку, причому робитиме він дуже натуральне морозиво з йогуртів. Але не буду поки розповідати. А другий буде робити крамницю, яка буде називатися "Veterano-маркет". Звичайний магазин, у якому цей ветеран буде власником і продавцем одночасно.
- Чудовий задум!.. Скажи, нещодавню неприємну історію зі спаленою літньою площадкою в Дніпрі ти пов'язуєш з тією презентацією, яку відвідав президент і яка викликала обурення у частини користувачів соцмереж? Що відомо наразі про хід розслідування? Чи є міркування, хто це зробив і чи був це підпал взагалі?
- Це був підпал. Розслідування йде. Я чесно скажу: не знаю, хто це зробив. Не знаю, чи це пов'язано з презентацією. Не можна забувати, що Дніпро – це місто, в якому є багатенько сепарів. І відкриваючи цей проект, я знав, що у нас іде війна. Я знаю це кожен день. І я знав, що так буде. Єдине – я думав, що почнуть з мене.
- Знав, що так буде?..
- Так. У нас же є латентні сепаратисти. У нас є багато тих, хто підтримує Росію. Їх не так багато у процентному співвідношенні, але чимало у плані кількості. Хай на 40 мільйонів населення їх буде мільйон-два, але ж це дуже і дуже немало. І ці мільйон-два можуть добряче накапостити.
Але це дуже крута перевірка в плані того, що ми не будемо мститися, ми не будемо нікого шукати. Нехай працюють правоохоронні органи. Це не те, заради чого варто псувати свою репутацію і бруднити руки.
Ми краще будемо працювати вдвічі наполегливіше, ми зробимо гарну охоронну систему. У Андрюхи не було камер. Андрюша взагалі у нас відкрив за франшизою цю піцерію, я йому дозволив це зробити, але в нього було дуже мало коштів. І це велика проблема. До мене вже зверталося більше півтисячі людей з приводу франшизи Veterano Pizza. Я дав тільки двом.
- Чому?
- Тому що не вистачає або мотивації, або грошей. А гроші тут відіграють немалу роль. Потрібні відео, сигналізація, охорона... Усе це потребує грошей. А у ветеранів грошей немає. І це – велика проблема. У Андрюхи їх теж не було, тому він не зробив ані камер, ані охорони. Тому ми зараз застрахували все своє майно повністю. І все добре.
- Андрій нормально цю історію пережив?
- Так, все добре. Вони вже зробили дизайн-проект і вже почали ремонтувати, робити нову терасу – набагато крутішу, ніж вона була.
- Як визначаєш рівень мотивації тих, хто звертається за франшизою?
- Це мої особисті показники, які я бачу, питання, які я ставлю, і відповіді, які я чую. Вони в комплексі дають мені розуміння, чи буде людина займатися цим або не буде. Проект Veterano – піца, кава, щось інше – це, в першу чергу, проект репутаційний. Якщо вже до нас настільки велика увага зі сторони преси, від держави тощо, то ми маємо забезпечувати три речі: суперякісний сервіс, суперякісну продукцію і третє – імідж ветерана. Ми не можемо дозволити собі п’яними десь гасати абощо… І якщо я бачу, що людина несерйозна – я не буду з нею мати справу.
- У Дніпрі, якщо вже ми про нього згадали, останнім часом почастішали неприємні і трагічні історії з ветеранами. Чому саме там? Здавалося б, від самого початку це був такий форпост патріотичний...
- Дніпро і є зараз таким. Як би це сказати правильно? Це – нормально. Скажу навіть більше: це – квіточки! Далі будуть ягідки. А як ви думали? У нас є величезна кількість людей, що мають бойовий досвід. У нас є величезна кількість зброї, привезеної із зони АТО. Ви думаєте, що вона буде постійно закопана?
Пік прояву посттравматичного стресового розладу наступає лише на третій рік після травми. Третій і сьомий. На нас все це ще чекає. Це все ще попереду. Те, що відбувається зараз – це лише початок.
Я знову і знову повторюю: подібні проекти відкриваються, щоб залучати ветеранів до роботи, до того, аби вони ставали самостійними і незалежними. Коли людина повертається з війни, у неї нема роботи, а тут до неї підкочують "братан, треба зробити те і те, коштувати це буде стільки-то" – людина розуміє, що у неї варіантів нема. А який варіант? Іти на роботу до п****са-начальника? Він героєм був! Він, б**дь, свою країну захищав! А йому зараз кажуть: іди працюй на заправці. Ну хто піде працювати на заправку?! Те, що відбулося – це жахливо. Але це – з серії "цього варто було очікувати".
- І ми наразі нічого ж зробити не можемо, аби це все зупинити?
- Чому не можемо? Можемо.
- Як? Бренд Veterano всіх же не обігріє...
- Бренд Veterano всіх не обігріє. Але мають бути державні програми. Адаптаційні програми, реабілітаційні програми, соціалізовані програми… У Штатах ветерана не випускають зі служби доти, доки він місяць не пройде адаптацію і соціалізацію у психологів, які поставлять йому діагноз, чи є в нього посттравматичний стресовий розлад, чи ні. І якщо такий розлад у нього є, йому встановлять довічну пенсію у розмірі від 1,5 до 3 тисяч доларів, в залежності від важкості. Це держава так підтримує ветерана, щоб він мав гроші і не займався х**ю всякою.
А далі він вже може працевлаштуватися. Є пільги для бізнесу. На сто відсотків всім, хто воював в складі збройних формувань Сполучених Штатів, держава оплачує будь-яку вищу освіту.
У мене є друг, який давно вже поїхав у Штати і отримав там громадянство. Так от, він воював в Афганістані за Сполучені Штати. Потім повернувся – і отримує зараз довічну пенсію, тому що вони наїхали на фугас. Він живий-здоровий, але там не все, типу, добре. Він зараз навчається в Лос-Анджелеській кіноакадемії. Його одногрупниця – донька Дольфа Лундгрена. І нам теж потрібні такі програми.
- Але навіть при найоптимальніших розкладах і при всьому бажанні нам до їх появи і впровадження ще дуже далеко?
- Так.
- І поки жодних натяків на те, що щось подібне починає реалізовуватись, немає?
- Я не чув. Це велика проблема, насправді. Дуже велика. І мені хочеться вірити, що проект Veterano стане невеличким острівцем, на якому ветерани завжди зможуть знайти місце для відпочинку, для того, щоб просто прийти, просто посидіти, просто поспілкуватися... І розуміти, що ти знаходишся вдома. Де б ти не був – чи то Дніпро, чи то Київ. І дуже хочеться залучати пацанів до підприємницької діяльності, тому що бізнес – це, в першу чергу, фінансова незалежність. А фінансова незалежність – це можливості. Можливості для того, щоб реалізовуватися в чомусь ще. І це дуже круто!
- Прочитала, що у вас віднедавна поза вибором обслуговують українською, а вже потім, за бажанням відвідувачів – іншими мовами. Чому ти вважаєш це важливим? Чи дійсно мовне питання – один з потужних факторів, що роз'єднує країну?
- Я би не сказав, що мовне питання роз'єднує країну... Просто є певні моменти в вирішенні цієї проблеми. Що стало поштовхом, чому я ухвалив таке рішення? Мені написала подруга. І у нас з нею зав'язався діалог. Аж раптом вона сказала, що зараз хтось створює каталог україномовних ресторанів. Не знаю, куди, не знаю, навіщо, і мені, в принципі, п***й – реклама мені не потрібна. Але мені стало неприємно, тому що вона сказала: "Прикинь, почалися сварки через те, що половина бачить вас, Veterano, там, і каже, що ви там повинні бути апріорі – а друга половина каже, що у вас є обслуговування російською і ви не маєте права там бути".
І мені стало не те що образливо, не те що прикро, але мене це зачепило. Зачепило насамперед те, що знову хтось десь свариться через те, що у нас є мовне питання. І я подумав: а у нас же є закон, де чітко зазначено, що все обслуговування має вестися українською мовою.
- У Києві он зовсім недавно знову Київрада за це одноголосно висловилася...
- Так. Тому в мене не виникло питань. Я зібрав одразу збори і сказав, що ми від сьогодні обслуговуємо виключно українською. Сказав я і про те, що ми і спілкуватися між собою будемо виключно українською. У наказовому порядку. І за порушення цього правила буде штраф – 1 гривня за кожне російське слово.
Потім протягом дня я почитав закони України, поспілкувався з двома юристами, які сказали, що це не зовсім правильне рішення з мого боку, щодо спілкування між собою, тому що така вимога порушує Конституцію України. І, оскільки у нас вільна країна, я змінив своє рішення. Я знову зібрав свою команду і запитав, хто готовий підтримати мене в цьому питанні. Тобто обслуговування у нас на 100% українське, це не обговорюється, а от розмови між собою – це вже хто як захоче. Але у мене є така пропозиція: хто буде розмовляти українською, тому я буду давати в кінці місяця премію.
- І що?
- 23 людини сказали "так" і три людини сказали "ні". Зараз так ми і працюємо.
- У такій хорошій компанії і ті три людини, напевно, скоро змінять свою думку і пристануть до вас.
- Ну, змінять або ні, а я вирішив таким чином заохочувати. І у нас є таке правило: якщо десь проскакують русизми – кладеш гривню в скарбничку. Є у нас спеціальна скарбничка. А гроші в кінці місяця ми передамо в "Повернись живим"... Я ось за цю розмову десь тридцятку вже покладу (час від часу Леонід переходить на російську)...
"У нас є таке правило: якщо десь проскакують русизми - кладеш гривню в скарбничку"
Суржик теж канає. Головне – бажання. Усі базарять на ламаній українській – ті, хто не є україномовними. Але це весело, це прикольно. Ми називаємо територію біля входу в піцерію "зоною відчуження". Туди можна вийти і поп***ти російською спокійно. Коли якісь суперважливі справи, я кажу: так, пішли п***ти туди. І ми там вже довільно розмовляємо, матюкаємося собі, хто скільки хоче... Хоча за мати не штрафуємо.
- Чи вважаєш, що українська в Україні потребує захисту?
- Так. Обов'язково. Нам потрібні законодавчі бази. Не можна забувати про минуле. От я не знаю: невже ніхто не читав історію? Була ж в нашій історії примусова русифікація, в 1930-х роках. Не можна про це забувати!
Звичайно, зараз буде великий супротив, бо ціле покоління виросло з російською мовою. Але ми не можемо забувати про те, що живемо в країні під назвою Україна.
Але тут є дуже тонка така грань. Дуже легко когось змусити щось робити. От я влаштував зібрання – і кажу: так, с**а, усі базарять українською – усі без виключення! І все. Усі базарять. Але ж троє ж не хотіли цього робити! І я розумію, що вони ламали себе, а я ламав їх. То неправильно. Краще, щоб це була якась прикольна гра або мейнстрім. Треба популяризувати українську мову. У першу чергу, нею треба хотіти розмовляти. Це має бути круто – розмовляти українською!
От я знаю двох людей, слухати яких – справжня насолода. Один з них – це дядя Юра, "Не скигли" поганяло в нього з війни. Ми воювали разом. Дуже крутий дядько, був поранений в Пісках. У нього наскільки крута українська мова – це просто п***ць. Кожне слово – це ржака. У окопі кожен раз, коли хтось щось базарить, і дядя Юра кричить: "Не скигли, кубло й***не!"… Ну, це поезія. Реально, це дуже круто. Я обожнюю його українську і обожнюю його.
А друга – моя дружина. Вона розмовляє дуже крутою українською. От вона знає такі словечки, якісь штучки-дрючки … Я не можу це пояснити, але слухати її – це задоволення.
У цьому питанні, я думаю, ми переможемо. Просто потрібен час і потрібна якась мудрість, напевно. Аби не перегнути палицю.
- "Мовні патрулі" – то вже буде перебір?
- Так. Однозначно.
- Наостанок – за яких умов ти повернувся б на Донбас, на війну?
- Коли мене призвуть. Подзвонить командир роти або командир бригади, скаже: ти потрібен. Або – повістка.
- А як особисто ти думаєш, надовго у нас ще війна на сході?
- Я не знаю. Я не роблю ніяких прогнозів. Хто я такий? Я – солдат. Що я знаю? Ні х**я! Так чого я буду базарити, коли це все закінчиться, або робити якісь прогнози?
Мені хочеться, щоб все це завершилось. Завершилось, в першу чергу, перемогою. Тому що мир не припустимий без перемоги. Я не хочу потім пояснювати дітям, чого ж ми воювали. Це буде як з Афганістаном: "Що ви там робили?", "На фіга ви там були?"... Я цього не хочу.
- Ти спілкуєшся з дуже багатьма учасниками АТО – колишніми і нинішніми. Навамання: який відсоток готовий за першим покликом повернутись на війну, якщо мова йтиме про завершення цього всього?
- 90%. Решта 10% підтягнуться після запою. Ні, серйозно. 10% просто – це жорсткі "аватари", які в безпробудному п'яцтві раптом зрозуміють, що почалася війна і в розпал чергового похмілля скажуть: "Куда ехать? Дайте я бутылку водки возьму"... Чому ти смієшся? Це не смішно, насправді. Краще би вони не приїздили взагалі... Ну, якось так.
