Є спосіб подвоїти шанси на мир в Україні - відомий філософ

МИХАЙЛО МІНАКОВ – доктор філософських наук, дослідник історії Модерності та пострадянських ідеологій, викладач Києво-Могилянської академії, головний дослідник з питань України у Інституті імені Кеннана, віце-президент академічної ради Центру східноєвропейських та міжнародних студій у Берліні та посланець толерантності ПРООН в Україні. В інтерв'ю "Апострофу" відомий філософ і публіцист розповів про сприйняття України на Заході, про три революції в країні та їхні результати й про шанси на встановлення миру на Сході та те, що треба зробити, аби ці шанси подвоїти.

- Ви багато часу проводите за кордоном, поєднуючи дослідження і політичне консультування. На вашу думку, як взагалі оцінюють зараз Україну наші західні партнери, як сприймають наші політичні баталії?

- Я справді сполучав наукову діяльність і політичний консалтинг. Я вірю, що науковець може допомогти раціоналізувати політику і державне управління.

Як науковець я працюю головно над вивченням пострадянських політичних культур і систем. Подеколи мої студії дозволяли передбачати розвиток подій в коротко- та середньостроковому термінах.

Однак цей період позаду. З 1 березня цього року я вступив на нову посаду – principal investigator for Ukraine, керівник Української дослідницької програми Інституту Кеннана. Завдання програми – сприяти порозумінню та інформованому діалогу між дружніми народами України та США, залучаючи до співпраці як українських, так і американських учених.

- У чому ви бачите основні проблеми порозуміння?

- Україна все більше відкривається світові, однак є чимало "білих плям" для зовнішнього спостерігача. Здавалося б, світ як ніколи єдиний завдяки телебаченню, соціальним мережам та іншим комунікаційним технологіям, проте не все так просто. Часто, коли запитуєш західних політиків чи громадських діячів: "Що ви знаєте про Україну?", то у відповідь усе ще отримуєш стандартний набір відповідей: краса людей, жахи війни і міграція.

Західні партнери співпереживають з нами наші негаразди. Вони розуміють: нас справді атакують і нам дійсно потрібна допомога. Але на Заході дедалі частіше лунають запитання, наскільки ефективною була їхня допомога? Де рухається українське суспільство і економіка? Як змінюється політична система під впливом війни та реформ?

За мірою сил наша програма буде надавати відповіді на запитання західних друзів України. Є й інші дослідницькі програми, які сприяють тому ж. Українська дослідницька програма розрахована на кількарічний період і залучатиме до спільних проектів українських та американських учених. На додаток Інститут Кеннана буде підтримувати дослідницькі проекти (індивідуальні та групові) як українських випускників Інституту Кеннана, так і вчених, що поки не стажувалися в інституті.

Загалом ця програма спрямована на розвиток українських студій. Цей інтердисциплінарний комплекс – Ukrainian studies – дуже активно еволюціонує. Ще кільканадцять років тому українські студії фокусувалися на літературознавстві, історії та філології. Сьогодні ж ці студії включають у себе також і політичні, економічні та соціологічні дослідження. Через ці академічні практики Україна дедалі більше відкривається світові – і самій собі.

Справді, українські студії важливі і для українського суспільства, аби вчасно помічати та відповідно реагувати на загрози чи можливості, які стаються у суспільно-політичному житті країни. Нам дуже важливо розуміти себе – як у соціально-політичних, так і культурних та правових термінах.

Я пам’ятаю, як один з моїх викладачів на початку 2000-х завважив: "З 1991 року ми наче будували демократію, а непомітно для себе опинилися в поліцейській державі". Для мене це було важливим моментом для розуміння того, що українські студії – важлива справа з емансипативним потенціалом. І її важливість також і в критичному спостереженні того, як наші добрі наміри, і в тому числі цілі революційних спроб, ведуть до непередбачуваних наслідків, що суперечать пафосові цих революцій.

- "Какую бы партию ни строили, а все получается КПСС".

- Власне, так!

- А як ви оцінюєте нашу теперішню реальність відносно революційних очікувань?

- Песимістично. Про це я написав книжку "Розвиток і дистопія", яка вийшла цього місяця у видавництві Ibidem в Німеччині. Однак більшу – і, на жаль, скандальну – відомість здобула моя колонка в Le Monde з вказанням на розпачливі наслідки післямайданного розвитку…

- До речі, поясніть, будь ласка, для тих, хто не знає французької: що з перекладеного в ній справді було, а що вже додумали й інтерпретували?

- У цій колонці я описав діалектику гідності і ганьби в нашій історії після Євромайдану. Моя ключова теза така: за неповні 30 років ми тричі переживали революційні ситуації. Революційна ситуація 1991 року відбувається під проводом обіцянок демократії, ринкової економіки та національної держави. Однак уже за кілька років ці ідеї втратили привабливість під впливом кризи і суспільної дезорієнтації. Цим скористалися неформальні групи, які, просуваючи свої приватні інтереси, захопили публічні центри влади. Суперечності між кланами і спроба одного клану встановити "вертикаль влади" призвели до нової революційної ситуації – "Помаранчевої революції" – все під тими ж гаслами.

Однак і після першого Майдану обіцянки демократії, вільної економіки та самостійності не були втілені повною мірою. Клани відновили владу і еволюціонували у потужні неформальні групи. Між 2010 та 2013 роками поволі вибудовувалася "вертикаль влади", яка і спровокувала нову революційну ситуацію.

2014 року у нас з’явився шанс таки виконати обіцянки 1991 року. І, на мою думку, ми далекі від цього і йдемо не в тому напрямі.

Фактично соціально-політичний розвиток незалежної України відбувається циклами: від революційної ситуації до посилення кланів і до спроби встановлення авторитарного режиму, яка викликає солідарний спротив і повалює режим. Ми пройшли ці цикли між 1991-м і 2004-м, а також 2005-м і 2013-м. Щоразу в революційних ситуаціях 1991-го, 2004-го і 2014-го можливості поставали як для демократичного прогресу, так і консервативного регресу.

2014 року здавалося, що відвойовані кров’ю свободи вже не буде втрачено, а асоціація з ЄС забезпечить прогрес України. Однак на кінець 2017-го я бачив, що перемагає не європейсько-ліберальна тенденція, а нова кланова політика (так звана "системна корупція") та націонал-консервативні сили. На відміну від попередніх циклів, після Євромайдану еволюція кланів привела до їхнього союзу з праворадикалами, що робить європейський напрям розвитку неможливим.

Мої висновки: по-перше, ми радше рухаємося шляхом Росії, аніж тих країн, які змогли "європеїзуватися"; а, по-друге, революційні спроби не ведуть до прогресу нашої країни.

Ось про це і є моя колонка в Le Monde.

- Чому висловлені вами тези сприйняли настільки негативно?

- Я гадаю, це пов’язано з тим, що статтю специфічно переклали російські ЗМІ, і потім вона пішла ще далі.

Однак повторюю: ідеться про колонку, яка не є науковим текстом. І так, мої висновки різкі та зачіпають оголений нерв сучасного українського суспільства.

Якщо когось цікавлять власне наукова складова, аргументація та висновки, я раджу знайти їх у вже згаданій книжці Development and dystopia (уривки з неї доступні тут). У ній я спробував оцінити розвиток України та сусідніх країн за останні неповні тридцять років.

- Якщо коротко, то як ви оцінюєте цей розвиток?

- Посткомуністична епоха починається спробами створити нову модерність. Сучасність, яка б відкрила більше простору для життя, для свободи, права і розуму. Однак майже тридцять років потому в Україні, Грузії, Молдові чи Росії це прагнення свобод завершилося домінуванням демодернізації над модернізацією. Що стосується України, то є чимало свідчень про те, що нас відкинуто до соціальної уяви передіндустріальної доби, до аграрного суспільства.

- Це погано? Згідно з одним із останніх соцопитувань, половина громадян підтримали тезу про те, що Україна має стати великою аграрною державою. Можливо, країні варто розвивати ІТ і аграрний сектор?

- Відповідь на те, чи це погано, залежить від вашої позиції. Якою ви хочете бачити Україну?

Чи варто повертатися до аграрного суспільства, тобто на початок ХХ століття? Це означатиме відтворення відповідних способів ведення суспільного, політичного й індивідуального життя з його традиціоналізмом та магізмом, хоч і в нових глобальних умовах.

Які наслідки це матиме? Усе енергійне, інноваційне й креативне залишатиме цю територію. Адже там, де є консервативне правління та аграрне суспільство, немає місця для розвитку науки, громадянського духу, мистецтва.

Посилення радикального консерватизму веде як до міграційних процесів, так і до створення, приміром, цілої мережі неформальних організацій, які виконують роль націонал-консервативної цензури.

- Кого саме ви зараз маєте на увазі?

- Ті групи, що зривають інтелектуальні події, презентації книжок, культурні заходи…

- Що має трапитися в Україні, щоб розвиток пішов у іншому напрямі?

- Зрештою, всі рецепти відомі. Демодернізація – не нова річ, це реакція населення на тривалу бідність чи війну. Першим про демодернізацію у пострадянські часи написав професор Валерій Тишков. Він описав чеченську війну і її вплив на модерне російське суспільство та чеченську спільноту, показавши, як швидко відкидаються досягнення модерну і легко вертаються архаїчні клерикалізм і мілітаризм.

Подібні процеси проявляються й у нашому суспільстві, що живе в часи війни. І ці прояви віддаляють нас від Європи.

У травні цього року буде видано спільну книжку міжнародної групи вчених (до якої входжу і я), яка досліджує демодернізаційні процеси по всьому світі. Ця книжка називається "Демодернізація. Майбутнє в минулому" (Demodernization. A Future in the Past). Тут ми розглядаємо випадки багатьох країн – Іраку та Італії, Південно-Африканської Республіки та Чилі. Демодернізаційні процеси відбувається усюди, але не всюди вони домінують над прогресом.

- Який приклад найбільше схожий на український випадок?

- Я б сказав, що в цьому питанні ми радше йдемо в одному тренді з молдованами та грузинами.

- Вони пройшли демодернізацію?

- В усіх без виключення пострадянських країнах є тенденції до авторитаризму та неопатримоніальної політики. Однак на відміну від Білорусі чи Росії, де авторитарні режими стабілізувалися, у Грузії, Молдові та Україні громадяни жодного разу не дозволили такої стабілізації.

Радикальним випадком є саме Україна: у нас вже тричі зірвалася спроба встановлення "вертикалі влади". У Грузії та Молдові це відбувалося дещо інакше. Але всі три країни рухаються в маленькому діапазоні між свободою і несвободою. Зриви авторитарних спроб зберігають політичний плюралізм, але і демократичному ліберальному розвитку ці зриви теж не сприяють.

- Ані диктатури, ані демократії. Що тоді?

- Три названі країни становлять особливий випадок. У співпраці з молдовським дослідником Денісом Ченушою та під проводом грузинського вченого Гії Нодії ми зробили дослідження, яке показує, що Грузія, Молдова й Україна – це специфічний кейс, за якого ми не впадаємо в крайнощі білорусів, узбеків і росіян, але й не прогресуємо, як балтійські країни.

Отже ми перебуваємо у постійному "між" – між демократією і авторитарністю, між поривом до свободи і відкатом до неволі. Для кожної з держав це означає постійний зрив розвитку. Грузинам після "Революції троянд" вдалося уникнути революційних подій, коли змінювався режим Міхеіла Саакашвілі. Вони перейшли у неоконсервативний режим – це не дуже вільна країна, але її соціально-економічний розвиток більш-менш продовжується. Молдова теж постійно переживає турбулентність в більшості секторів. А ще наші три країни підписали Угоди про асоціацію з ЄС і намагаються використовувати можливості асоціації для виходу на сталий розвиток.

- І всі мають заморожені й не дуже конфлікти на своїй території.

- Так, вірно. Але якщо подивитися ширше, то побачимо, що з шести країн Східного партнерства п’ять мають заморожений конфлікт.

- Немає його лише в Білорусі.

- Саме так. Але і там можливі проблеми з сусідами, як на сході, так і на заході. Приклад нападу на Крим і Східну Україну не може залишити байдужою жодну пострадянську країну.

- Ви торкнулися питання конфлікту на Сході України. Які ви бачите сценарії виходу із ситуації? Як ментально повертати людей, які проживають на окупованих територіях?

- Я вважаю, що метою нашого розвитку має бути встановлення миру як в Україні, так і в цілій великій Європі. У нашого конфлікту є два виміри: внутрішній та зовнішньополітичний. У першому випадку ми маємо відновити національний діалог та реінтегрувати захоплені громади і території. Необхідно повернути віру громадян у можливість мирного розвитку.

У зовнішньополітичному плані необхідний не тільки тиск для витіснення Росії із захоплених територій України, але й встановлення такого міжнародного безпекового ладу, який би попереджав нові конфлікти у Східній Європі. Допускати нових воєн у нашому регіоні не можна – треба починати тривалий політико-дипломатичний процес, який поволі повертатиме мир, повагу до меншин і державних кордонів.

- Не схоже на те, що це може статися у найближчій перспективі.

- Колись здавалося, що неможливо досягнути Гельсінських угод. На початку 1960-х, коли починався цей процес, жоден із гравців, наскільки я можу судити з мемуарів, не вірив у це. Ставлення було приблизно таким: "Поговоримо та й розійдемося". Але в період 1972-1974 років стається неочікуваний прорив! Отже, потрібно вже зараз запускати процеси, які через якийсь час принесуть сталий мир Україні. Потрібно готуватися до цього: започатковувати національний діалог зсередини і сприяти запуску ззовні тих процесів, які приведуть до миру.

- Але напруга на міжнародній арені зростає, ми бачимо загострення суперечностей між ключовими гравцями. Хто, на вашу думку, повинен брати участь у описаних вами процесах і як це має відбуватися?

- Кожна європейська країна зацікавлена в мирі. Потрібно діяти так, аби навіть сили, які перебувають по той бік барикад, але готові домовлятися, мали можливості для цього. Але це справа майбутнього для великих гравців. Оскільки в мирі нині зацікавлені всі, то можна зробити висновок, що є багато зацікавлених у початку такої мирної конференції.

- Питання в тому, на які компроміси готові піти сторони для цього.

- Сьогодні всі – Центральна Європа, балтійські країни, Західна Європа й навіть країна-агресор – розуміють, що продовження конфронтації економічно невигідне. Очевидно, що короткотермінові виграші в тривалій перспективі підривають національні економіки авторитарних режимів.

Як відбуваються авторитарні революції? Укладається певна суспільна угода: ви, громадяни, відмовляєтеся від політичних свобод на користь економічних вигід. Якщо економіка несе збитки, ця схема припиняє працювати, й тоді легітимність такого правителя мінімальна.

- Це у разі, якщо ми мислимо раціонально. Проте, скажімо, СРСР протягом десятиліть спонсорував "світові революції" по всій земній кулі, дотував дружні країни, пізніше вів витратну кампанію в Афганістані. Десятки років система працювала вкрай нераціонально, проте все ж існувала.

- Ще й як існувала! Так, у ХХ столітті світ дуже змінився. Перш за все, відбулася модернізація мас. Якщо на початку століття такі модерні цінності, як індивідуалізм, самовираження і раціональність, були ознакою еліти, то наприкінці вони стали масовими. Тобто вірування в те, що вакцинація – зайва і непотрібна, неприйнятне для модерного суспільства, бо насправді вона рятує мільйони життів.

Одне з найбільших досягнень ХХ століття – це руйнація колоніальних систем. Тоді, в 1950-1960-х роках, люди вірили, що дуже скоро ми досягнемо глобальної рівності. І от молоді інтелектуали, які з натхненням спостерігали за становленням нового світу, не розуміли, чому нерівність усе ще існує. Серед них було багато тих, хто об’єднався навколо ООН – організації, що мала змінити людство. Згодом вони почали вивчати, як так складається, що начебто рівні між собою держави стають нерівними – виявилося, що центри й периферії все одно залишаються. В нашому випадку, наприклад, центром є колективний Захід, а Росія виступає напівпериферією, яка бореться за повернення статусу центру. Економічних підстав для цього немає, але надзусилля Кремль продовжує докладати.

Ви згадали, як багато заробленого республіками витрачав Радянський Союз для просування своїх цілей. Зараз щось подібне відбувається з Росією – вона дуже багато вкладає у свої авантюри по всьому світу, ця боротьба триває. І одна із арен цієї боротьби знаходиться тут, в нашій країні, і в країнах Східної Європи.

Тож починати конференцію з примирення в Східній Європі потрібно з розумінням того, що центри відмовляються від свого впливу й визнають рівність державних утворень, тобто підтверджують суверенітет цих країн і їхні кордони.

- Ви бачите підстави, щоб Москва відмовилася від прагнення утримувати на своїй орбіті колишні радянські республіки, зокрема Україну й Білорусь?

- На Україну Кремль вже майже не має каналів впливу. З Білоруссю й Казахстаном інша справа. Астана вміє балансувати, завдяки Китаю. Так Астана відстоює свій суверенітет.

Якщо виходити з цього й спробувати відновити рівність і мир, то така можливість є. Шанси невеликі, але шанси на мир в Україні подвоюються, якщо ми працюємо на національний діалог і починаємо мирну конференцію в країні, яка з часом поверне можливість реінтеграції.

- А як щодо модернізації: в нас було три спроби її запустити. Перша – під час Революції на граніті. Що пішло не так?

- Революція на граніті – це певна міфологема. Це було студентське повстання, яке відіграло дуже важливу роль для досвіду самоорганізації під час Помаранчевої революції. Це була помітна акція, але вона не вплинула на розподіл влади чи інших ресурсів у ті часи. Революція 1991 року відбулася радше в союзному центрі. А наші політики скористалися її плодами для узасадничення незалежної України.

Революція 1991 року сталася в іншому вимірі – відбулася відмова від однопартійності, скасовано адміністративно контрольовану економіку, повалено КДБ, а ще відкрилися кордони для людей і капіталів. Якраз тоді й відбувалася декомунізація, тобто це період між 1990 і 1993 роками. Те, що відбувається зараз, я би не назвав декомунізацією – це політика, яка не солідаризує країну, просуває специфічну політику пам’яті і колективізму. Якщо ми говоримо, що цінності модерну - це індивідуалізм, раціональність і креативність, то ця культурна політика просуває протилежні цілі. Зараз – саме той момент, коли вирішиться, в який бік піде Україна, до європейської модернізації чи неотрадиціоналістичної самоізоляції. Нам потрібно перервати цикл поразок у спробах модернізації.

- І як це можна зробити?

- Ми не маємо допустити самоізоляції. А для цього нам потрібні більша відкритість та інтеграція з потужними центрами, основними цінностями яких є верховенство права й вільна економіка, тобто нам потрібна подальша євроінтеграція. Не лякатися, не ховатися й не переписувати антикорупційні закони, а розвивати досягнуте.

Що таке корупція? Це порушення межі публічного і приватного. Наприклад, вона відбувається, якщо мій приватний інтерес забезпечується через публічні інститути. Тобто якщо я хочу збагатитися, то маю контролювати якусь державну монополію.

Треба встановити чітку межу між публічним і приватним. Це вдалося зробити кільком десяткам країн, більшість із них нині є членами Європейського Союзу.

Але навіть приєднання до ЄС не гарантує постійного розвитку. Що відбувається в Угорщині й Польщі? Це два приклади того, як демодернізація скорочує простір свобод. Виявляється, приєднатися до ЄС – зовсім не означає перервати історичні цикли. Наприклад, у поляків цикл модернізації тривав 30 років, і більшість цього періоду вони були дороговказом для українців (за їхнім прикладом ми проводили економічні реформи, децентралізацію). Тепер же в Польщі звужують права ЗМІ, встановлюють політичний контроль над Конституційним та іншими судами, відбувається промоція радикально-консервативних поглядів.

Поки що симпатії поляків на боці націонал-консерваторів. Якщо вони встигнуть підірвати інститут виборів, то Польща рухатиметься в бік України, а не з нами до Брюсселя.

- До речі, а наскільки виборча система важлива для процесу модернізації? Чи дозволяє чинна в Україні змішана система перервати цикл, про який ви говорили?

- Вибори – це один із елементів, який дозволяє це зробити. Загалом в системі утримання балансу між приватним і публічним вибори вкрай важливі. Волевиявлення означає наявність партій, які гарантуватимуть виконання обіцянок своїх лідерів.

Перед нами є можливість переривання циклів через вибори. Чесні вибори можливі, але для цього потрібні як політична воля тих, хто при владі, так і контроль з боку суспільства.

- І відповідні політичні лідери?

- Так. У нас є ліберально-демократичне крило, але там електорату, здається, менше, ніж лідерів. В Україні більше правоконсервативних виборців і відповідних кандидатів. Але шанси в України залишаються, й говорити, що демодернізація неперервна, не варто. Все можна виправити, але для цього потрібна постійна не революційна, а еволюційна робота. Це висновок моїх досліджень.

- А ви зараз бачите тенденції для такого розвитку подій?

- Ні, зараз не бачу.

- З чим ви це пов’язуєте?

- Перш за все з тим, що усі гравці мало поважають Конституцію. Скажімо, Основний закон вказує, що коаліція має існувати, аби парламент був діючим, вона чітко виписує повноваження прем’єра, не передбачає "стратегічних вісімок"…

Є й інша частина проблеми. Громадянське суспільство не є чимось єдиним – це досить поділена структура. Люди, які вивчали це питання, виділяють такий термін, як NGOcracy, або NGOкратія. Тобто є група громадських організацій, які мають привілейований доступ до ресурсів (західних чи внутрішньополітичних). Саме це явище демонструє нерівність таких організацій. Існує також інший тип поділу: ліберальні (ті, які поважають західні цінності) та ворожі до демократії і права сили. І, здається, зараз в останні вкладається чимало сил і ресурсів.

- Ви зараз натякаєте на "Національні дружини"?

- В тому числі.

- Чи варто тривожитися через них?

- Варто, і навіть дуже. Один з постмайданних трендів – перетворення civil society на uncivil, тобто коли спільнота з громадянської стає озброєною. Логіка, з одного боку, зрозуміла: якщо держава не може забезпечити безпеку, давайте візьмемося за це самі. Але коли ми зупинимося в обороні себе чи своєї вулиці? Чи поважаємо ми в цьому випадку закони? Це дуже небезпечна річ.

- Ви бачите вихід із цієї загрозливої ситуації?

- Є сектор ліберальних проєвропейських громадських організацій. "Реанімаційний пакет реформ" залишається платформою, де такі організації можуть разом впливати на ухвалення законів. Деякі дослідники сьогодні заявляють, що цей майданчик зазнав невдачі, хоча сам РПР критично відреагував на це дослідження. Мені здається, правда десь посередині, але так чи інакше громадянське суспільство є тим фактором, який впливає на владу, змушує її, наприклад, бодай деякі тендери проводити чесно, робить факт-чекінг реформ. Це середовище стало сильнішим, але свої позиції посилили також ультраправі й клани. Той, хто зможе вибудувати баланс, який матиме наслідком еволюцію, а не повторювані революційні цикли, той і врятує Україну.

Ще одна важлива річ – баланс між клановою, неформальною та формальною політикою. Нам треба змінити його, зробивши формальну політику й формальне право сильнішими. Бо що таке клан? Це прийомна політична сім’я, яка намагається встановити контроль за всіма гілками влади в центрі й так само бере під контроль місцеві уряди. У 2010 році, після перемоги на місцевих виборах Партії регіонів, понад 90% місцевих рад опиняються під контролем однієї партії. Це створило небезпечний дисбаланс. Після парламентських виборів 2012 року стало очевидно, що один клан, який існував всередині самої партії, відтісняє інші клани і групи, і тоді так звана "Сім’я" починає вибудовувати щось на кшталт путінської чи лукашенківської моделі управління.

Будь-який з кланів схожий на спору майбутньої вертикалі влади: кожен частково контролює законодавчу, виконавчу й судову гілку й місцеве самоврядування. І вони між собою борються. Зараз ми перебуваємо якраз у такому періоді: в кожному революційному циклі є період обіцяних свобод, період зневіри, період повернення кланів, період перемоги одного з них, і далі ми гуртом ламаємо цей клан і знову маємо революційну ситуацію з обіцянками свободи.

Якщо зараз вдасться посунути клани й посилити формальне право й уряд, незалежні суди й дієвий парламент, тоді нам вдасться прорвати замкнене коло революцій.

- Зважаючи на поточну ситуацію й тенденції, чи можна після найближчих виборів очікувати подібного позитивного сценарію?

- Очікувати можна, хоч шансів і мало. Проте мені б хотілося, аби кожна розмова створювала трохи більше впевненості в можливостях. Не треба бути фаталістами, потрібно змінювати країну, але без революції, бо за нинішньої фрагментації суспільства й відірваності еліт вона просто запустить новий цикл.

Днями я зустрів священика, який залишив свою парафію й працює з тими, хто повертається з війни. Він зробив свій вибір. Я досліджую сучасність, і це – мій вибір. Кожен із нас займається своєю справою: я – дослідженнями, він – допомогою ветеранам. Ми, ті, хто робить маленькі кроки, працюємо над тим, щоб Україна відбулася й розвивалася еволюційно.