Я не хочу, щоб Росія дивилася на нас і казала: "Глянь, знову стрибають" - ветеран АТО

Ветеран АТО, колишній військовослужбовець 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Збройних сил України ЄВГЕН "ЖОРА" ТУРЧАК у інтерв'ю "Апострофу" розповів про скандал навколо конкурсу на посаду голови Держслужби з питань ветеранів, проблему адаптації колишніх бійців до мирного життя та втягування їх в кримінал, а також про свою давню зустріч з Надією Савченко.

- Кабінет міністрів відмовився від призначення Валентина Манька керівником Держслужби з питань ветеранів АТО. Проти його кандидатури виступало чимало ветеранів, чому так? Що це за людина?

- В Україні дуже багато ветеранських громадських організацій, які об’єднують і АТОвців, і афганців, й інших колишніх військових. Усі кажуть, що очолити Держслужбу у справах ветеранів має людина, яка скаже лідерам і лідеркам організацій на місцях, що і як треба робити. Тобто це має бути моральний авторитет. Колись Артур Дерев’янко, екс-голова служби, якого дуже поважали, говорив так: "Жора, на моє місце повинна прийти людина, яка поєднує три якості: гарний менеджер, бездоганний бойовий шлях і при цьому не краде. Якщо хоч чогось із цього немає, то це не та людина". Так от, у Манька, скажемо так, немає жодної із цих якостей. Чутки щодо бойового шляху різняться. Хлопці, яких я поважаю, кажуть, що на фронті він був. Але це не та людина, яку чимало таких, як я, хотіли би бачити на цій посаді.

Дуже багато наших хлопців живуть в областях і районах, а це, як кажуть політики, робота "в полях". Про всі проблеми можна дізнатися, просто написавши в групу в потрібному месенджері (залежно від того, про що говоримо). І коли почалася вся ця історія, усі питали, хто ж такий Манько. Знайшлися люди, які знають його, ну й почалося всіляке з матюками. Я сказав хлопцям, що треба щось робити: я не готовий за зарплату 12 тисяч гривень очолювати службу, можливо, хтось із вас готовий, чим зможу – допоможу, подавайтеся. А подаватися не можна, бо, виявляється, Манько вже пройшов конкурсну комісію. Ми почали виступати за повторний конкурс, бо маємо два фактори: по-перше, Манько, якщо коротко, - редиска, а, по-друге, комісія була організована незаконно. Самі члени комісії кажуть, що обрали кращого з гірших.

- Тобто він кращий?

- Він кращий із тих п’яти осіб, які брали участь, принаймні так кажуть. А кращий тому, що інші не встигли підготуватися до відбору – треба ж сидіти й зубрити закони, різні положення. Мені неважливо, хто стане головою служби, головне, аби це була порядна людина. Навіть якщо він слабенький менеджер, ми йому допоможемо, бо голова служби – це людина, яка керує нашими правами, працює для нас. У Манька ж мінус навпроти всіх потрібних якостей.

- Тоді закономірне питання – хто тягне цю людину на таку посаду?

- Третьяков (Олександр Третьяков – заступник голови фракції "Блок Петра Порошенка", голова комітету Верховної Ради у справах ветеранів, учасників бойових дій, учасників антитерористичної операції та людей з інвалідністю, – "Апостроф").

- Навіщо йому це?

- Він – голова профільного парламентського комітету. Держслужба у справах ветеранів не може працювати без цього комітету, тому що в нас так виписане законодавство. В Україні справами ветеранів опікується понад два десятки державних органів. Це така українська маячня, але якщо виконувати закон, то працювати можна навіть так. Лишень його виконували би, адже в бардаку набагато легше вкрасти. У Третьякова скрізь є свої люди (спілка ветеранів прокуратури, підводників і так далі), тож зараз він лобіюватиме свою людину на міністра (главу Міністерства у справах ветеранів, яке планують створити в Україні, - "Апостроф"). Теоретично міністром, як і головою Держслужби у справах ветеранів, має стати людина, відібрана за тими ж критеріями, яка, крім того, має авторитет серед ветеранів. І це не обов’язково повинен бути ветеран – це може бути волонтер або дуже хороший кризовий менеджер. Але якщо новостворене міністерство очолить не людина Третьякова, то в неї дуже мало можливостей щось реалізовувати, бо все замикається на партію влади, на БПП, бо це в будь-якому разі коаліція й профільний комітет Верховної Ради, яким керує Третьяков. Якщо міністерство очолюватиме не його людина, то всі її ініціативи блокуватимуться в комітеті. А для того, щоб це міністерство нормально працювало, треба внести правки до деяких законів.

- А потрібне, на вашу думку, це міністерство взагалі чи, можливо, достатньо і Держслужби у справах ветеранів?

- Якщо в служби забрати купу паперової роботи, додати трохи ресурсів і забрати деякі бюрократичні перепони (наприклад, щоб узгодити щось із Мінсоцполітики, треба пройти три кола пекла), то працюватиме й служба. Коли ж буде міністерство (а воно буде), то з існуючими перепонами воно теж не працюватиме як належить. Буде через ж*пу, як всі міністерства в нас працюють. Чому? На мою думку, є кілька факторів, які призводять до цього, і перший – це бюрократія. Усі кричать, що міністерство створять за зразком хорватського чи американського, проте неважливо, яким буде формат. Головне, щоб воно займалося проблемами ветеранів. А для того, щоб вирішувати проблему, її треба знати. Тому ми розробили своєрідну "сітку" майже по всій країні. Не скрізь виходить це зробити, бо є ветеранські організації під політиками й комерсантами.

- А багато таких?

- Я думаю, що половина. І ті, хто займається громадською діяльністю, трошки беруть участь в політиці. А що таке політика? Це компроміси. Наприклад, ветеранська організація не може вирішити якесь соціальне питання. А якщо вона співпрацюватиме з чинною владою на місцях, то це означає йти на певні компроміси чи когось пропіарити, наприклад. Не можна бути зовсім осторонь від політики, бо інакше ти не зможеш реалізувати проект. У ручному порядку ще може щось і вийти, але не системно.

- Чи існує зараз проблема, коли ветерани погоджуються ставати частиною кримінальних схем?

- Є таке.

- Звідки це береться?

- Я вважаю, що винні цивільні. Усі пам’ятають фразу часів першої хвилі мобілізації "АТОшники прийдуть – порядок наведуть"? Вони були босі й голі, а тепер повернулися, це наші захисники, й ми їм усім зобов’язані. Ми надаємо їм психореабілітацію, роботу. Якщо не помиляюся, в 2015 році виділили 10 мільйонів на психореабілітацію, стандартів якої немає. Їх не було куди витратити, і їх переважно вкрали. Отож цю реабілітацію АТОвці не отримали. По-перше, вона не всім потрібна, а, по-друге, гроші вкрали. І, знову ж, волонтери це на собі тягнуть досі.

Так от, повернулися ці АТОвці без психореабілітації. До війни вони, умовно кажучи, працювали трактористами й отримували 8 тисяч гривень (це більш-менш нормальна зарплата для тракториста). І раптом йому кажуть, що держава йому винна, от і думає: "А й справді, не буду більше працювати трактористом, подамся у адвокати". Тобто держава дає можливість безкоштовно вчитися. Поки він навчається, грошей немає, і тут пацани кажуть: "Там є елеватор, бери свій взвод і їдь "качай" їх, а потім я "врятую" цього фермера від тебе, а гроші поділимо". Це 90-ті, схема зветься "вилка", вона завжди працювала.

Але взагалі я прихильник того, що монополія на застосування сили має бути лише у держави. Не у добровольців, а виключно у держави. Тоді буде лад.

- А як ви тоді ставитесь до формувань на кшталт "Національного корпусу"?

- Я з ними працюю. Особисто мені чи моїм хлопцям вони нічого поганого не зробили. Я думаю, в таких формувань є своя функція. Наприклад, щодо ситуації у Миколаєві, дуже багато моїх знайомих кажуть, що тамтешній губернатор – редиска, нехороша людина. Кажуть, через нього наш боєць, льотчик вчинив самогубство. Зрозуміло, що Нацкорпус піариться, зрозуміло, для чого їм це потрібно – як правило, для політики. Але це роблять всі, хто хоче впливати на процеси. Мені комфортно з ними працювати, бо вони дають можливість не розганяти "зраду".

- До речі, про зраду: ви зустрічалися з Надією Савченко раніше? Що думаєте про її слова й вчинки останнім часом?

- Савченко – це кончена на всю голову людина, як то кажуть. У 2004 році я служив у Болграді. Це була строкова служба у розвідувальній роті. На базі нашої розвідроти готувалася ротація в Ірак. Туди з’їжджалися контрактники з усієї України, й на базі нашої роти вони готувалися змінити тих, хто там вже був. Серед цих контрактників була і Надя Савченко. Я вже не пам’ятаю, скільки точно тривала ця підготовка, але з усіх 300 осіб я запам’ятав двох людей: Савченко і Серьожу, який хотів її… Тобто аж двох людей із трьохсот. Були плітки, що щось там таки й вдалося, бо в казармі за місяць нічого не вийшло – вона в нього стільцями кидалась. Таке.

І от вона заходить у зброярню (я тоді зброю видавав на полігоні, їм треба було марш-кидок робити). У неї за штатом був АКСУ (автомат Калашникова, - "Апостроф"), вона повинна була бути медиком за штатним розписом. А як відбувається видача зброї на стадо в 300 осіб? Потрібно все робити дуже швидко, це армія: зайшов, розписався і так далі. У мене вже голова як баняк, бо маю стежити, щоб кожна з цих "мавп"-контрактників поставила підписи (там було багато цивільних, які от-от підписали контракт). І тут заходить Савченко: "Мені СВД" (снайперську гвинтівку Драгунова, - "Апостроф"). Я кажу: "Тобі АКСУ – і ти швидко звідси виходиш". А вона: "Мені СВД!" – і сідає на мій стілець чергового. Стоїть 150 чоловік, а вона чекає, поки я їй видам СВД. Я пояснюю, що я – солдат строкової служби, мені треба видати зброю, за яку я відповідаю, бо прийняв її, і за штатним розписом я повинен дати АКСУ. Ми сперечалися хвилин 30. Зрештою, приходить командир роти і каже: "Жора, бл***, дай їй СВД". Ну, видав їй СВД. Тобто людина була неадекватна ще тоді. Можна навести дуже багато прикладів неадекватної поведінки. Вона не якась там біла ворона чи по-іншому мислить, я таких знаю, в нас теж такі були. Це просто неадекват.

- Наскільки тоді реально, що ця людина готувала переворот?

- Я не надто експерт у цих питаннях, генералам видніше. У таких питаннях важлива не тактика, а стратегія. Я в силу розумових здібностей можу мислити тактично, а генерали, офіцери мислять стратегічно. Щодо Савченко з Рубаном, за ними точно ніхто не піде. Навіть з того ж "Айдару". Коли вона ще сиділа в Росії, айдарівці захищали її, казали "наша Надя Савченко". А коли її випустили й вона почала відкривати рота, то хлопці навіть почали спільні з нею фото видаляти, щоб ніхто не побачив. Із пересічних людей, як кажуть політики, за нею ніхто не пішов би. Хіба що за гроші, в такому разі, думаю, пішло би багато.

- Повертаючись до ветеранів: до чого треба бути готовим тим, хто повертається до цивільного життя? Є якась найнагальніша проблема?

- Найголовніше – це бюрократія. Я, наприклад, досі не можу оформити знижки на квартиру. Треба йти в ЖЕК, брати довідки, форми, а це черги, погодинний прийом… "Київенерго" – це взагалі ж*па! Талони, соцзабез… Такий бардак! Я разів зо три намагався зробити, але, прийшовши у одну контору, сказав: "Ви всі, с*ка, під***си, йдіть на х*й!" – і пішов. Тобто треба бути готовим до того, щоб напитися гідазепаму (лікарський засіб, що має антидепресивну дію, - "Апостроф"), а краще чогось міцнішого, взяти папірці під пахву й просто ходити. Так що головне, до чого треба бути готовим, - це кончена бюрократія.

Чому так склалося? Бо в Україні немає єдиної бази. Вона повинна бути для всіх, але оскільки нас дуже багато, то зробили б уже хоча би пілотний проект для цих контужених АТОвців. Випробували б її на нас, ми й не таке терпіли. Не вийде – то стерпимо й так. Перевірте на нас, контужених, програму "єдиного вікна", куди я принесу всі назбирані довідки й де мені за місяць, два чи навіть три вирішать всі питання щодо пільг, які обіцяла держава. Люди були б набагато спокійніші й не лаяли б так цю державу за те, що вона нічого не робить. Просто мало хто знає, що держава дійсно пробує щось робити, принаймні гроші виділяє, просто ними не можуть правильно скористатися – дуже мало толкових менеджерів. І от така "зрада" виходить.

- Та й не лише учасники АТО нарікають на державу за те, що вона нічого не робить.

- Це точно. Що ми зробили? Ось історія. Є така адреса – Серпова, 3/14, обласний геокадастр (Головне управління Держгеокадастру у Київській області, – "Апостроф"),куди приходить АТОвець, який хоче землю. Він не за землю йшов воювати, але раз держава обіцяла, то чом би й ні? І був такий "Дред", який отримав три контузії протягом кількох місяців. За три дні опісля прибуття на фронт він потрапив у оточення, взяв автомат, розх***в піввзводу сепарів, потім прилетіла міна – і його контузило. Після 3-4 місяців у госпіталі "Дред" повернувся, тиждень повоював – і знову міна й контузія. Ну і втретє так само. 18 днів війни – три контузії і купа покладених сепарів. Зараз з ним працюють, він розуміє, що йому потрібна допомога. У 2015 році він прийшов у Держгеокадастр, а там, як у будь-якій державній установі, є обід. Але ж йому по х*р, він паличкою своєю гатить по дверях: "Відчиняйте, с*ки, мені треба земля! Я хочу горіхи садити!" Мрія така в людини – горіхи садити.

Щоб такого не траплялося, ми надумали, що можна відправляти АТОвців працювати в установи, з якими стикаються АТОвці. Тоді діалог буде приблизно такий: "Вася, що ти хочеш?" "Та я воював!" "Та я теж! Чого ти хочеш?" "Та я контужений!" "Ї**ть, та я теж! І що?"

Вловлюєте суть? "Дред" став поштовхом проекту ВДВ - "Ветерани до влади". Тобто вони мали йти не в політику, а саме у виконавчу владу на найнижчі посади – спеціаліст, головний спеціаліст тощо. Ми зробили безкоштовний піврічний курс навчання, двічі-тричі на тиждень. За цей час із 75 осіб лишилося 15. Тобто заї**ло півроку ходити вчитися. А потім проект зарубали. Прийшов хлопчина з Адміністрації президента… Є така спілка ветеранів АТО під Третьяковим. Нас запитали, чи хочемо ми й далі впроваджувати проект і чи готові ми його передати. Та будь ласка, все готово, заявки на гранти ми самі напишемо, грошей, коли треба, знайдемо, дайте тільки адмінресурс, щоб впроваджувати проект. На що нам відповіли: гаразд, тільки давайте ми під нас це покладемо, під "Всеукраїнську спілку ветеранів АТО". Я знаю Третьякова і з ним за стіл не сяду, бо він просто купує людей і не розуміє, що хтось не продається. Ми відмовилися, й через це наш проект далі не працює.

Пілотний проект був у Краматорську, ми хотіли замінити сепарів на АТОвців. Ті, хто почав працювати тоді, вже отримали підвищення, мають більше можливостей впливати на ситуацію. У Міністерстві з питань окупованих територій антикорупціонером працює Влад Рагімов (Владислав Рагімов – ветеран, головний спеціаліст з питань запобігання та виявлення корупції Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, – "Апостроф"), який пройшов курси "Ветерани до влади", отримує свої 5,5 чи 6 тисяч гривень на місяць і вчиться в двох університетах. Я теж люблю свою країну, але я заздрю тому, як її любить він.

- Якщо порівнювати армію 2014-2015 років із нинішньою, то що змінилося?

- Я і мені подібні тоді йшли на війну, а зараз це робота, яка називається військовослужбовець. Під цим ми розуміємо певні ризики за таке от грошове й соціальне забезпечення. Це робота, і вона повинна такою бути.

- Які проблеми тих, хто повертається, ви найчастіше допомагаєте вирішувати?

- Усе на дзвінках. Наприклад, я звільняюся з армії, й мені треба стати на облік у службі зайнятості. Припустімо, я служив у Миколаєві, а приписаний у Києві, подібне часто трапляється. І служба зайнятості посилає мене до Миколаєва: у бригаді я маю взяти довідку з фінансової частини про зарплату. А тепер рахуємо: поїзд туди й назад, мінімум дві доби проживання, відповідно, треба щось їсти, а ще там є хлопці – треба й випити. І скільки в підсумку коштуватиме ця довідка?

Тому мені дзвонять і кажуть, що потрібна довідка. Так вийшло, що я знаю майже всіх начальників штабів, бригад, фінслужб. Наприклад, дзвоню "Кощію", колишньому комбату 93-ї, й питаю: чи не знаєш такого-то полковника? Каже, що знає, й дає номер телефону. Тобто зараз ветерану не треба нікуди їхати, все робиться на дзвінках, можна сказати: "Братан Жора, нарішай мені довідку". Базару нема.

- А як ви ставитеся до двох вічних протиборчих сил Facebook – адептів "зради" й "перемоги"?

- Facebook зараз – це робочий інструмент багатьох людей, в тому числі – політиків. В принципі, зрозуміло, хто "зрада", а хто "антизрада". Facebook для мене цікавий тим, що там я можу побачити настрій людей в Україні сьогодні.

- І як він вам?

- Та добре, що він є, і мене пре, що є така соцмережа, де я можу його побачити. Для мене важливо, наприклад, що відбувається у Вінницькій області й чи немає зради. Бо якщо вона є, то це означає, що голова Вінниччини погано працює й мені треба щось робити, щоб невдоволені не били нацгвардійців, серед яких є мої ветерани. Нам такого не треба – потрібно щось змінювати за допомогою законів, а не кийків чи димових гранат, якими кидаються активісти під парламентом, коли їх провокують. Добре, що є Facebook, де можна все це бачити й мінімізувати "гойдалки" в країні. Саме таке завдання я собі поставив. Я не хочу, щоб Росія дивилася й казала: "Глянь, знову стрибають, бо не москалі".