У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує про пасивну й активну форми поваги та про те, як перемагати речі, котрі неможливо побороти революцією. І чому повага не повинна бути пасивною.
Якось мені трапилося їхати в поїзді з чоловіком, який був свідком Єгови. Ми дуже мило бесідували на релігійні та світські теми, однак в певний момент він став пояснювати мені, що сучасні світські лідери не можуть вести за собою людей, бо є неповноцінними. Зокрема, в плані моралі. Зокрема, Леонардо да Вічні. "Ви ж знаєте, що він був геєм? Чи може він бути після цього моральним авторитетом?"
Я добре відношуся до свідків Єгови. Добре ставлюся до геїв. Шаную і захоплююся спадщиною Леонардо да Вінчі. Однак в тому, аби змішувати все в одну купу, я бачу жахливу несправедливість. Його сексуальні симпатії жодним чином не дискредитують його як митця. Однак нам по-дитячому хочеться побачити в людині ідеал – а потім, розчарувавшись, хочеться цю ж людину піддати анафемі.
Втомившись від численних розчарувань, ми стаємо циніками і часто повторюємо риторичний прийом, який використав мій співбесідник. Нам простіше сприймати людину лише як функцію – лівого чи правого, феміністку чи прихильника патріархату, гея чи натурала. Дегуманізація і знецінення закривають нам можливість налагодити діалог, вийти зі своєї чорно-білої позиції і побачити за нею живу людину, по-своєму нещасну і щасливу, десь обізнану, а десь – розгублену. Однак розгледіти людину ми можемо лише тоді, коли повернемо в своєму сприйнятті цій людині цінність.
Цей процес відновлення цінності є нічим іншим як повагою.
Ми звикли (а хтось, може, скаже що патріархат натренував нас) висловлювати свою повагу рефлекторно, підкорюючись найчастіше авторитарним структурам суспільства: навчальні заклади, комунальні установи, силові структури – вселяють у нас радше неприємний трепет і замирання, бо від них часто залежить наше майбутнє. Повага для нас давно стала чимось пасивним. Можемо вважати себе щасливчиками, якщо в нас є досвід поваги, пов’язаний з любов’ю, захопленням, почуттям вдячності. Пасивна повага розцінюється нами як неприємний примус, як інструмент репресії. Всяка пасивність для живої, свідомої людини – це завжди боляче. "Я не дію, я – лише об’єкт, з яким щось роблять".
Тому природна реакція на авторитарне середовище, де все схиляє до пасивної поваги – бунт, революція. Бажання побудувати новий світ з нуля.
Проблема лише в тому, що кожен бунт – це завжди двобій із Драконом. І дуже часто, вбиваючи Дракона, ми самі стаємо ним. Негатив іншого, який ми часто раціоналізуємо, але який спершу входить у нашу свідомість як емоційне неприйняття певних речей – не що інше, як наша власна Тінь. І поборюючи Тінь, ми лише робимо її сильнішою.
Бунти, протести, перевороти – все це, на жаль, інструментарій, який дозволяє міняти тільки поверхневу динаміку ситуації. Наші внутрішні реалії не можна просто взяти і змусити помінятися. Не можна перестати бути рабом, просто убивши свого господаря. Потрібна робота над собою, аби наважитися, як у Шварца, сказати Драконові: "Тінь, знай своє місце!".
Перемогти Тінь, змагаючись із нею, неможливо. Її можна лише прийняти. Визнати в собі та визнати право на Тінь в інших.
У бойових мистецтвах Сходу існує настанова: перш ніж битися, ти маєш відчути повагу до суперника. Тільки так ти зможеш адекватно оцінити його. Без поваги ти ризикуєш або піддатися гніву, або злякатися суперника. І тоді ситуація стане непередбачуваною.
Найважче – поважати владу інших. Це болить найбільше. Але, якщо ми хочемо суспільства, де діють закони, ми першими повинні проявити цю рису – і не лише вимагати виконання законів, але й почати поважати тих, хто наділений владою. Не важливо – справедливо вони наділені, чи (як нам найчастіше здається) ні. Як мінімум, це дозволяє нам адекватно оцінити ситуацію. Як максимум – це дозволяє нам віднаходити нові траєкторії для росту і розвитку.
Існує усталена думка про те, що інтелектуал – завжди проти влади. А той, хто за владу – конформіст. Як на мене, інтелектуал – це той, хто за істину. Повага ж – навіть повага до влади (і навіть до поганої влади), у будь-який час і за будь-якої партійності – це персональний та публічний інструмент збереження істини в полі зору.
Повага – не означає сліпота. Повага – не означає підкорення. Повага – не програш. Більше того, повага не означає забуття чиїхось помилок чи неспокутуваних провин. Повага означає – бачити понад те, що вже було. Повага можлива лише там, де є і самоповага.
Повага – це постійне оновлення ясності ситуації (на відміну від зневаги, котра одноразово і фіксовано перекреслює нашу здатність тверезо оцінювати іншу людину), яке дозволяє динамічно творити стосунки, кожного разу відкриваючи нам перспективу, а не глухий кут.
Активна повага – означає свідома, а головне, відповідальна включеність у побудову світу навколо себе. Поважаючи інших активно, а не пасивно, ми беремо на себе відповідальність за свої емоції, свої реакції, своє життя. Включаючи активну повагу, ми виходимо з парадигми насилля над собою. Тепер ми вже не об’єкт – ми стаємо суб’єктом процесу. Ми – більше не жертва. Ми бачимо, куди рухатись далі. Хіба це не прекрасно?
