8 березня у Києві відбулася масштабна жіноча акція. У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує про несподівані значення гасел на плакатах феміністок і ультраправих під час п’ятничного Маршу жінок.
"Марш жінок до 8 березня", проведений вчора феміністичними осередками України, отримав реакцію у вигляді пікету з боку праворадикальних організацій. Кілька спроб розв’язати бійку з боку традиціоналістів були швидко зупинені правоохоронцями. За винятком незначних хуліганств, парад пройшов мирно. Важливо, однак, розуміти, що це був чи не найбільший Марш 8 березня за усі попередні роки. І це голос, який має бути почутий.
Головний закид учасниць маршу - звинувачення патріархату в приниженому становищі жінки. Закиди ці різнилися по своїй силі від вимог захистити жінок від насильства до радикальних: "Гендерні ролі - мертві" чи "Гори, патріархат".
Втім, патріархат при більш уважному розгляді питання, видається тут скоріше цапом-відбувайлом. Американський філософ Кен Вілбер в одному з інтерв’ю жартує, що "теорія примусу", за якою жінки впродовж усієї історії людства потерпали від організованої чоловічої тиранії - напрочуд компліментарне по відношенню до чоловіків уявлення: будучи конфліктними і незалежними, чоловіки примудрилися організувати автократичний режим, котрий проіснував не століття - а тисячі і десятки тисяч років. Будучи такими сильними і розумними, як себе описують феміністки, жінки просто не могли б бути поневоленими так довго. Тому більш резонно припустити, що чоловіки - не свині, а жінки - не вівці, і впродовж тривалого історичного проміжку вони разом створювали різні форми соціальної і культурної взаємодії. Але чому ж тоді Марш?
Розрив проходить між декларованою культурою і реальністю. Існуюча культура в Україні, за різними оцінками, є модерною і постмодерною на 30-50%. 50-70% української культури, у всьому її різноманітті - в спілкуванні, в політиці, в духовній сфері - залишається традиційним. І ця традиційна компонента в очах прогресивно налаштованих громадян переживає глибоку кризу недовіри. Будь-що традиційне - сімейні ролі, суспільний лад, навіть харчування - сприймаються ледь не з ненавистю. І, мабуть, небезпідставно, бо ненависть - результат глибокого болю.
В культурній спадщині, яку перейняла сучасна Україна від своїх прабатьків, справді є чимало жахливого – одна з найцікавіших кандидаток на "Євробачення", виконавиця YUKO (Юлія Юріна) присвятила "традиційному" домашньому насиллю, оспіваному в народних піснях (таких як "Сиротина" чи знаменита "Їхали козаки із Дону додому") цілий альбом "DURA?" На думку Юлії, часи змінилися, а проблеми насилля залишилися тими ж.
За кожною ідеологією лежить біль живих людей - і якнайбільше це стосується вчорашнього Жіночого маршу, налаштованого щодо традиційного суспільства вкрай критично. Політичні гасла і мітинги - тільки один із можливих способів сформулювати проблему. На жаль, цей спосіб консервує реальний біль людини ще більше, роблячи прірву між конфліктуючими сторонами нездоланною. Болить, що важливо, не лише жінкам, але й тим, хто виступив проти Маршу феміністок - вони теж представляють голос великої частини українського суспільства. Ревізія традиції, безумовно, потрібна. Але це має бути перегляд з душею.
Оновлення традиції - нелегка справа. Кожну зі сторін можна зрозуміти. Але чи можливо задовольнити відразу обидві сторони? Подолання конфлікту публічних чоловічо-жіночих стосунків видається неможливим, оскільки кожна зі сторін стоїть на своїй ідейній позиції, по своєму принципова і переконана у власних цінностях. І в цьому глуха до компромісів. Однак, якщо ми відволічемося від написів на транспарантах, звернемося до реальних людських потреб, з’являється шанс віднайти альтернативний шлях - не "правий" і не "лівий", але такий, що може залікувати біль.
Для цього нам потрібно прочитати не буквальне, а емоційне послання гасел з демонстрації. Зі сторони феміністок ми побачимо, що ті відчувають на собі прояви сексизму (тобто, відчуття приниження), скаржаться на обмежені можливості (почуваються безпорадними), а також незахищені перед фізичним насильством (тобто, відчувають страх). Звісно, це деяке спрощення - лиш перша спроба накидати карту головних болючих місць даної групи. Але й це дає матеріал для роздумів.
Що ж табір традиціоналістів? Гасла ультраправих апелювали до віри, патріархальності та патріотизму. Йшлося також про заборону діяльності іноземних фондів, котрі фінансують роботу над проблемами гендерної політики в Україні. Якщо спробувати прочитати їх емоційне послання, то це, найперше, відчуття великої невпевненості у власних силах і власній потрібності.
За таких формулювань непримиренність зникає. З’являються конкретні люди і їх конкретні незадоволені проблеми. Чи потрібні суспільству залякані, принижені жінки, охоплені почуттям безпорадності? Чи потрібні суспільству невпевнені в собі чоловіки, поїдені почуттям непотрібності? Досвідчені фасилітатори і психологи тут могли б зробити більше справи, ніж політики з обіцянками підтримати той чи інший закон або партію.
Ми не маємо часу чекати, коли ситуація дозріє для того, щоб мікроскоп державної юстиції побачив нас і наші плакати. Вирішувати болісні питання потрібно уже. Пошуком консенсусу, пошуком альтернативного "третього" шляху, котрий відрізнятиметься по формі від гасел, заявлених обидвома сторонами, однак сутнісно відповідатиме емоційним, інтелектуальним та фізичним потребам сторін.
Ми по своєму незахищені та ранимі. Кожен громадянин України заслуговує на те, щоб його біль був почутий. Але ми також маємо бути готовими опустити плакати з гаслами, відійти від завчених інтелектуальних кліше. Маємо бути готовими до діалогу. Чи достатньо ми зрілі для цього?
