У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує про загрозу неофашизму в Європі і про потребу вирости із "магічного мислення".
Початок травня – час, коли ми згадуємо трагедії, пов’язані з Другою світовою війною і поминаємо невинні жертви. Другого травня в Ізраїлі цього року відбулися заходи з нагоди Дня Катастрофи – Шоа — дня пам’яті євреїв, що загинули від нацизму під час Другої світової війни, а восьмого і дев’ятого травня ми відзначали в Україні Дні пам’яті та примирення.
Пам’ять — одна з головних речей, яка робить людину людиною.
В Ізраїлі на концерти Вагнера досі приходять колишні в’язні концтаборів. Бойкотуючи музику композитора, чиї твори звучали з гучномовців на території "фабрик смерті", ці люди просто підіймають догори руки з витатуюваними на них таборовими номерами.
В Україні пройшов Марш пам’яті полеглих захисників України у війні з Росією, і на фотографії людей, причетних до цієї трагедії, так само неможливо дивитися без сліз, як неможливо залишатися байдужим до тих, хто носить пам’ять про трагедію Другої світової війни, Голокосту і жертв тоталітарних режимів.
Разом з тим, пам’ять може бути пластичною і ненадійною.
Цими днями в Італії, на Туринській книжковій ярмарці, розгорівся скандал, пов’язаний з видавничим домом Altaforte, наближеним до неофашистської партії CasaPound. Як пише Ярина Груша у своєму репортажі з місця події, проти участі видавництва у виставці виступили низка діячів культури, зокрема, польська письменниця Ґаліна Біренбаум, що перейшла через варшавське ґетто, Аушвіц і Майданек. Вона означила, що натерпілася в своєму житті надто багато, аби знаходитися в одному місці разом з людьми, що пропагують ідеї, через які їй довелося втратити всю сім’ю.
На щастя, ситуація завершилася виключенням Altaforte зі списків учасників виставки. Відомий своїми консервативними поглядами віце-прем’єр-міністр Італії Маттео Сальвіні, чию книгу з великим успіхом продає опальне видавництво, оцінив ситуацію так: "Невелика група лівих намагається диктувати правим, хто має право робити музику, театр, публікувати книги", і зазначив, що на ідеї слід відповідати ідеями, а не цензурою.
Остання теза, може, й справедлива сама по собі, однак в даному контексті звучить як виклик людям, котрі гинули в концтаборах і котрі досі пам’ятають, що таке жахіття тоталітарного режиму.
Риторичні прийоми сьогодні знаходять все більше відгуку серед мешканців Європи. По семидесяти роках після закінчення Другої світової війни, котру було визнано як війну з фашизмом, Європа починає знову робити розворот в бік популізму. Згідно опитування, проведеного газетою The Guardian (за даними на листопад 2018 р.), зараз в Європі кожен четвертий підтримує популізм — при чому, як крайнього правого, так і крайнього лівого зразка: за останні двадцять років підтримка популістичних партій в Європі зросла втричі. Нідерландський політолог Кас Мудде у своїй статті про сучасний популізм відмічає його особливу рису: чим більше інтелектуали намагаються роз’яснити його природу, тим сильнішим він стає. Ідеї спрощеного розуміння світу, обраності нації (правий) чи певної громади (лівий популізм), бажання одним махом розрубати гордіїв вузол соціальних та політичних проблем, а також глухість до раціональних пояснень економічних та політичних принципів — все це складає сьогоднішній популізм. Зрештою, він заторкує не лише Західний світ, але й Азію, тож Мудде навіть називає його "духом часу".
Різниця між популізмом і фашизмом полягає, здебільшого, в одному — в сміливості використовувати насильство. Популізм уже сьогодні активно використовує насильство у своїй риториці, і питання стоїть лише за довжиною "вікна Овертона": як багато потрібно часу на те, аби врешті "воля народу" (а бути "голосом" і "волею" народу – головна ознака популізму) могла схвалити застосування насильства.
"Байдужий до досвіду пам’яті", "нечутливий до пояснень", "емоційний" — прикмети великого зміщення в сторону ірраціонального світосприймання прихильників популізму. А значить, всі раціональні схеми, зокрема, і ті, що пояснюють, як і чому люди з різними поглядами можуть жити в мирі в рамках однієї спільноти — не працюють.
Популізм — голос ірраціонального, і його неможливо ігнорувати. Він складно піддається розумінню, оскільки іноді виникає навіть всупереч позитивним економічним та соціальним показникам (як, наприклад, у Чехії, де рівень безробіття – найнижчий у Європі). Сильний запит на реалізацію ірраціонального начала, неочищеного і стихійного, пов’язаного з голосом крові, забутої гордості роду, вищості над іншими, неодмінно внесе свій порядок денний в соціальні взаємодії: поляризація в громадах тільки наростатиме, а протистояння ставатиме дедалі жорсткішим.
Для правильного розуміння популізму потрібні не лише політичні засоби — важливо зрозуміти його глибинну природу, природу колективного безсвідомого. "Окультурення" сучасного громадянина повинно проходити не лише в руслі правової традиції (котра є доброю рівно доти, доки в крові не прокидається "поклик предків"), але й на глибинному рівні, до якого сучасна культура свідомо і конструктивно ще практично не підходила. Один з найбільших викликів глобальної політики толерантності — прийняти ірраціональний людський фактор як такий же впливовий і формотворчий, як інші людські потреби, описані пірамідою Маслоу.
Проблема піраміди Маслоу — у тому, що вона дає уявлення про реалізацію ірраціонального начала ("самореалізація", "пікові переживання", "екстатичні стани") як про вершинну потребу людини, в той час як воно саме по собі складає окрему, паралельну піраміду, вершина якої хоч і увінчана світлоносними, аполонічними досвідами Мудрості, Добра і Краси, має свій темний низ – нутряні енергії, з якими також має відбуватися належна робота. "Авгієві стайні" сучасного колективного безсвідомого — глобальний світовий виклик.
Без належної методології роботи з колективним безсвідомим, наша культурність, толерантність, повага будуть лише поверхневою позолотою, яку, як писав Карл Юнг, лиш трохи пошкреби – і побачиш людину епохи неоліту. І замість ствердного "Більше ніколи" на поверхню підіймається історичний ревізіонізм.
Ірраціональне не можна ігнорувати. Його потрібно розпізнавати — і окультурювати. Віддавання шани померлим воїнам усіх воєн — хороша традиція. Але, якщо наше сприйняття ірраціональної сторони буття незріле, дитяче, магічне — все, що ми успадкуємо, легко може перетворитися на шабаш і окультизм в дусі Пелевінського "ГКЧП як тетраґраматон". Дітьми легко керувати: несвідомі своїх емоцій, вони легко ідуть за ними на поводу в старших.
Філософ Кен Вілбер пропонує розрізняти до-раціональні та транс-раціональні прояви ірраціональної сторони людини. До-раціональні прояви — магічне мислення (читай: "спрощення механізмів реальності"), шаманізм (емоційне "камлання" замість розумного діалогу), тотемізм (почуття обраності) — сьогодні, фактично, і складають основу популізму. Однак, втішна новина! До-раціональні прояви — це лише "хвороба росту". На зміну магізму і тотемізму у належний час приходять транс-раціональні форми свідомості — світоцентричні холізм та містицизм, в яких уже немає місця для ідей "обраності", "винятковості" (що складають суть фашизму), а є всезагальне прийняття "всіх і вся".
Виклики фашизму, тоталітаризму, популізму — це виклики емоційній незрілості, інфантильному сприйняттю ірраціонального. Сьогодні, на жаль, "правопівкульний" інфантилізм — діагноз усього сучасного суспільно-політичного стилю комунікацій. Відтак, для убезпечення світової спільноти від загрози тоталітаризму нам потрібні інституції, котрі б підтримували ріст загального колективного безсвідомого – з фази наївного до-раціонального у зріле транс-раціональне.
"Більше ніколи" може стати правдою тільки в одному випадку – коли ми спокусу фашизму, спокусу вищості, обраності справді переростемо. Не витіснимо, не забудемо, не висміємо. Лише переростемо. Не поодинці — всі разом.
