RU  UA  EN

Понеділок, 24 червня
  • Лайм
НБУ:USD
  • НБУ:USD
  • НБУ:EUR
26.00
Суспільство

Читайте нас у Telegram-каналі

Що заважає спілкуватися без насильства: чотири головних перешкоди

Любко Дереш про блоки, що заважають спілкуватися нам без насильства

Любко Дереш про блоки, що заважають спілкуватися нам без насильства Фото: pixabay.com

У черговому випуску щотижневої рубрики на "Апострофі" письменник Любко Дереш розмірковує над простими психологічними прийомами маніпуляції, які вкрай зручні нам, але спричиняють страждання іншим.

Побудова толерантного суспільства за допомогою законів приречена на поразку. Чому? Бо суспільство — це організм, а не механізм. Неможливо добитися від суспільства результату, просто закручуючи гайки. Як і будь-яка жива істота, суспільство – я говорю зараз про горизонтальне суспільство, про тих людей, яких ми бачимо щодня у себе вдома, на роботі, на вулиці — відгукується,в першу чергу, на турботу й любов.

Суспільство, як організм, в якомусь сенсі, глухе до лозунгів і погано їх розрізняє. Але суспільство природно та невимушено розкривається до емоцій. Суспільство думає емоційним інтелектом. Майдан – приклад суспільства, яке розкрило свій емоційний Ай-К’ю і через нього прийшло до колосальної сили самоорганізації. Якщо був можливий Майдан в екстремальний час – в плані взаємопідтримки і терпимості одне до одного — чому не може бути, хай не на 100%, хай на 50, на 25%, така ж органічна терпимість в суспільстві ординарному, не-екстремальному?

Суспільство співчуття – природна річ.Воно іноді спалахує, проявляється як чудо в окремих невеликих колективах: на роботі, в колі друзів чи серед рідних. Нам стає страшенно комфортно в такому товаристві, тому що там всі заражені ідеєю турботи одне про одного, і емоційно ми почуваємо глибокий зв’язок і довіру до цих людей. В рідкісних випадках ми стаємо свідками такого єднання людей у великих масштабах – найчастіше, на релігійних зібраннях (наприклад, під час спільного паломництва), рідше – в кризові історичні моменти, як, наприклад, під час Майдану в Україні або трагедії 11 вересня в США.

Незалежно від масштабу, ми всі маємо досвід відкритих, дружелюбних стосунків, коли любов і симпатія легко перетікають з одного серця в інше. Однак значно частіше ми інстинктивно ставимо на шляху цього перетікання дружби певні поведінкові блоки, котрі буквально "заморожують" наші стосунки, віддаляючи від нас людей і різко знижуючи градус довіри та емпатії у суспільстві.Дослідники міжособистісних стосунків виділяють чотири речі, які гасять природне проявлення "суспільства співчуття". Це наші маленькі маніпуляції, якими ми робимо добре собі, але при цьому завдаємо великого болю оточуючим.

1. Ми судимо інших. Коли ми бачимо іншу людину, ми завжди дивимося на неї крізь заготовлену призму. Це українець чи росіянин? Патріот чи запроданець? Може, єврей або мордвин? Гей? Логіко-інтуїтивний екстраверт (для любителів соціоніки)? Одружена? Розлучена? Бездітна? Православний чи сектант? А, може, атеїст? Нам вкрай важливо класифікувати людину, зрозуміти її слабкі сторони. Поставити людину на місце у нашій класифікації і коли потрібно, сказати цій людині про її недоліки.

Сьогодні ця схильність поверхнево судити найбільше прижилася в інтернеті. Ми охоче судимо незнайомців,не знаючи їх мотивів.Навіщо? В нас є для них готовий шаблон. Ось — егоїст. Ось брехун. Ось продажна шкура. Навіть коли ми зустрічаємося особисто з іншою людиною, ми, врешті,тільки чекаємо від неї підтвердження того, що вона вписується в заготовлене нами кліше.Чекаємо, щоб вона проявила свої негативні сторони, аби ми,врешті, отримали змогу сказати їй про них.

Своїм судом ми причиняємо біль іншим людям. Навіть коли ми це тримаємо при собі — в спілкуванні це все одно відчувається і руйнує наші стосунки.

Часто ми судимо людей ще й для того, щоб викликати в них почуття сорому: "Ти егоїст!", "Ти невдячний!", "Ти довірився не тому кандидату!" — сподіваючись, що в такий спосіб люди більш охоче будуть виконувати те, що ми від них чекаємо.Курйоз у тому, що ми глибоко переконані – саме так це й працює.

2. Ми вимагаємо від інших. Чому Закон про мову викликав такі хвилювання, аж до звинувачення його прихильників у фашизмі? Сам принцип вимоги – є по своїй суті насильством. Безумовно, держава – це інструмент насильства, і щодо її ролі варто бути реалістами: держава буде вимагати і здійснювати насильство і завжди будуть ті, хто ставатимуть її жертвами. Але ми можемо уникати цього токсичного прийому в особистому спілкуванні. Батьки вимагають щось від дітей. Чоловік – від дружини. Держава – від громадян. Як тільки виникають стосунки нерівності, з’являється позиція вимоги. І у вимозі завжди звучить погроза: "Ти ПОВИНЕН це робити! Ти МУСИШ!.." Часто погроза не озвучується, але вона завжди мається на увазі: "…а якщо не зробиш, тобі ж буде гірше!". Якщо судження інших покликане пробудити в людині сором, то вимога – це спроба пробудити страх.

Біда в тому, що коли хтось від нас щось вимагає, у нас виникає природній спротив. Ми можемо погодитися робити щось під тиском страху, але через силу.Ми будемо робити це неохоче, або ж на зло — навпаки: так часто роблять діти.Чим суворіша вимога, тим більша спокуса нею знехтувати. Суворі правила консервативності породжують фрікуваті ЛГБТ-паради. Тиск з боку ліберальних сил задля "примирення" з ЛГБТ-парадами загострює радикальну ультраправу реакцію.

3. Ми підкуповуємо інших. "Якщо зробиш – ось нагорода, якщо не будеш слухатися – ось тобі покарання". Коли стосунки вибудовуються саме в такий спосіб, в людини виникає відчуття,що кожна її дія має певну ціну, прейскурант. З цього народжується нарцисизм: "Я заслуговую на все-все-все, тому що я роблю ДЛЯ ВАС це, це і це". Існуючі методи впровадження ліберальних норм толерантності, з їх взірцевим заохоченням "слухняних" і показовим покаранням "нечемних", породив цілу епідемію нарцисизму на Заході. Вже виросло покоління американської молоді, котре соціологи вважають навіть більш нарцисичним і самозакоханим, аніж "Покоління Я" (покоління 70-х, назване так письменником Томом Вулфом за його надміру егоїстичні настанови) — тому цих молодих людей жартома називають "Поколінням Я-Я-Я".Це покоління, яке милується саме собою, набиває собі ціну і вимагає платити їм за це. Реакція на появу молодого, нарцисичного і при цьому добре освіченого, що важливо, ліберального покоління — це загострення малоосвіченого консерватизму, що ми й бачимо в Сполучених Штатах. У Великобританії саме пиха ліберального нарцисизму стала одним із головних ірраціональних подразників, який викликав бурхливу реакцію відторгнення політики лібералізму та мультикультуралізму в агітації за Брекзит. Самі по собі й лібералізм, і мультикультуралізм –речі, наповнені гідністю, однак принципи їх впровадження, на жаль, породили саме такі химери. Зрештою, на побутовому рівні ми це також знаємо — спроба будувати стосунки методом "батога і пряника" породжує егоцентричних чудовиськ, які й пальцем не поворушать, якщо за це їм не буде обіцяно якоїсь винагороди. Чи може справжня толерантність (читай – співчуття) існувати в такій атмосфері? Рівно доти, доки їй за це платять.

4.Ми перекладаємо відповідальність. Це емоційне маніпулювання породжує в людині почуття провини.Наприклад, чи несе даний конкретний німець відповідальність за нацизм? Чи несе даний конкретний росіянин відповідальність за Путіна? Чи несе даний конкретний українець відповідальність за Волинську різанину?Теорія про колективну відповідальність народу може існувати в рамках метафізики — і тоді ми можемо говорити про Боже воздаяння чи про національну карму. Колективна відповідальність також може існувати в площині міжнародних стосунків. Однак чи маємо ми право, скажімо, на особистому рівні вимагати від конкретної людини іншої нації, що спричинилася до наших етнічних і культурних катастроф, вибачень, покаяння? Авжеж, маємо — ми вільні люди! Але слід розуміти, що почуття провини, яке ми при цьому будимо в людині чи в групі людей, обов’язково призведе до погіршення наших стосунків. Тому, перш ніж вимагати плату у вигляді каяття від інших, варто спитати себе – а чи достатньо чистий (чиста) я? Чи уповноважений я вимагати цю данину з конкретної людини, з групи, з нації, з раси? Маніпуляція почуттям провини — одне з найнебезпечніших, бо воно може підпалити бочку пороху, розміри яких ми навіть не уявляємо. Процес історичної чесності і колективного покаяння — важливий для очищення совісті націй, але, знову ж таки, він можливий лише в діалозі тих, хто покликаний цю націю представляти.

Сором, страх, почуття обов’язку, почуття провини — це чотири емоції, культивуючи які, ми культивуємо нетерпимість у суспільстві. Ці маніпуляції, зрештою, цілком нормальні — в тому сенсі, що найчастіше ми не знаємо, як вести себе інакше. Однак слід пам’ятати, що це — гра з нульовою сумою: те, що я виграв, ти – програв.

Формула суспільства співчуття інша: виграв я — виграв і ти. Це називається Win-win.

Хоч не маючи доступу до нервів, які нервують увесь соціальний організм, ми можемо докласти зусиль, аби відмовитися від гри з нульовою сумою і все частіше грати в гру, де виграє кожен. І тоді, можливо, чудо проявлення суспільства співчуття, суспільства любові, буде траплятися не в моменти трагедій чи розпачу, а стане доступним і постійним. Залежить це тільки від нас, бо, врешті, суспільство – це ми.

Новости партнеров

Загрузка...

Читайте також

​Йоґа — інструмент толерантності або Наука самопізнання в соціальній політиці ООН

Стародавнє мистецтво йога може сприяти сталому розвитку сучасного суспільства

"Банан" замість рятувального човна: чому на пляжах України гинуть люди

Головна причина трагедій на воді - купання в нетверезому стані, залишення дітей без нагляду і купання на необладнаних пляжах

Сонце підсмажить небеса: синоптики розповіли про погоду на вихідні

Найближчими днями в Україні збережеться спекотна погода - дощі можливі лише в окремих областях

Новости партнеров

Загрузка...